...Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. (В. Симоненко)

Автор: Юрiй Асадчих
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2021-02-03 19:31:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Трохи про українізацію

Два дні я вів дискусію по переписці з особою, яка доводила мені: що закон про українську мову плекає ненависть до
російської, що ( процитую ): «через ненависть и агрессию  к другому - любовь к своему НЕ ВОСПИТАТЬ!!! (рос.)», що діти, з
якогось дива, лякаються у школах української мови, і приходять додому самі не свої!!! Що не слід дітей у школах політизувати!
А хіба виховання любові та поваги до своєї країни та мови – це політизація?! Чи це не звичайна практика любої іншої країни
світу. Хіба не можна розповідати дітям у школах про війну Росії з Україною, а тримати їх в інформаційному вакуумі?!

Звісно ніякої конкретики, виразної аргументації в захист своїх висловлювань не було. Лише однотипні емоційні шаблонні тези
про те як націоналісти чи там хто ще спекулюють темою українського питання.  

І так, посилались та особа періодично на 10 статтю Конституції України, яка прямо скажемо була не на користь мого опонента,
а навпаки шкодило її намаганням сконструювати доказову базу в підтримку її доводів. Та вона мені через раз поминала ту
статтю, гадаючи, що ця норма права із українського законодавства повністю доводить її правоту у нашій дискусії. «Какое есть
моральное право ОСКОРБЛЯТЬ язык, которому, согласно нашей Конституции гарантируется свободное использование в
Украине?»

Процитую цю 10 статтю:

«Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території
України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.»
Сказати, що то була якась цікава, змістовна переписка із розсудливою людиною – так ні. Але та людина настирливо
нав’язувала мені своє бачення через призму свого проросійського світобачення. Ця особа була, наче із Дніпра, чи де інде - не
важливо: нажаль, у кожному регіоні України таких багато. Я ні в якому разі не буду переходити на особистості, а скажу
декілька слів по суті справи. На тему: «українізація» українського суспільства.

Діти мають виховуватися у любові до своєї Батьківщини і власної мови, а не до чужої. Особливо в часи війни із підступним,
лицемірним, жорстоким ворогом, яким є Московія, яка вже не одне сторіччя намагається зітерти  самоідентичність українського
народу, нашу мову, історію, культуру, багатовікові традиції.

Із такими праведними закликами про те, що «не треба ненавидіти, бо ненависть це погано» - треба було звертатися у 2014
році до тих прихильників «руського міру», що перші затіяли цю ненависть і агресію до всього українського. Треба було
звертатися до тих людей, що затуманені російською пропагандою затіяли війну на сході нашої країни. Про любов і повагу, а не
про агресію і байки про хунту та фашистів, потрібно було звертатися до тих проросійських сепаратистів і російських
військових та найманців, які в чотирнадцятому році підняли проти України зброю.

Мені здається, що такі люди: щирі прихильники російської культурної цивілізації або ті яким «какая разніца на каком язикє
говорить» - лицемірять та суперечать самі собі.

Не розумію про яку ненависть зі сторони України Ви мені намагаєтесь донести.  Є таке що сіє ненависть, а є таке, що лише
констатує факти. І ось це знання фактів озброює людину, зокрема дитину і дає їй поштовх до власного осмислення певних
життєвих ситуацій і подій.

А в кого є моральне право заперечувати, що в Україні во главі столу повинна бути саме не українська мова? У кого є моральне
право нав’язувати Україні і його споконвічному народові, що є корінним населенням цієї землі – що їх мова це хуторська мова,
що це мова штучна, прикріпляти у свідомість громадян України злодійські тези про меншовартість української мови?
А вам не здається, що Ви ведучі розмову на тему української мови в державі Україна, будучи громадянами України –
маніпулюєте і спекулюєте самі цією темою в угоду своїм власним суб’єктивним вподобанням та світосприйняттю? Ваші фобії та
нав’язані стереотипи не мають нічого спільного із об’єктивною картиною у цьому питанні. Ви можете мати будь яку точку зору,
але з точки зору державницької позиції і по закону, і по моралі, і стратегічно, з метою охорони і зберігання національної
самоідентифікації, а попросту з метою виживання нашої країни і українського народу (особливо в час війни і окупації наших
земель ), як самобутньої цивілізаційної культури – закон про українську мову конче необхідний.

Сказати по правді я сам завжди був російськомовним, бо я народився і все життя живу у Донецькій області, де штучно і
послідовно велась русифікація не одне десятиліття. Хіба хто питав при радянській владі чи радився із україномовним
населенням Донбасу (які становили більшість на цій землі до 20х – 30х років, поки не прийшли більшовики із-за «порєбріка»)
про вибір: на якій мові їм говорити?

Дехто тут же кинеться парирувати: так це ж було давно при радянській владі, яку ви так ненавидите, а Україна повинна бути
вищою за це, не такою. Не примушувати, не чинити насильницької українізації.

Ну, по перше немає тут ніякого насильницького примусу, а йде цілком  природнє і історично-справедливе відновлення того,
що в нас колись силою і пусканням крові відібрали, коли московити робили штучну русифікацію, «розстріляне відродження»,
голодомори в українських селах, репресії щодо українських дисидентів «шестидесятників».

Україна дійсно не така і не буде чинити такі злодіяння, як то колись росіяни українців без жалю нищили фізично, не тільки
просто забороняючи їм українську мову. Але ж «українізація» має відбуватися цивілізовано, планомірно і послідовно.

Будучи російськомовним громадянином сходу України мені вистачило розуму, критичного мислення, розуміння причинно-
наслідкових зв’язків для того щоб ясно усвідомити якою загрозою для моєї держави, яку я поважаю, є остаточна русифікація
або моє толерування до двомовності, мовляв: «какая разніца!»

Наприклад знаєте, що за статистикою однієї міжнародної організації, яка опікується питаннями мови різних народів світу – вже
білоруська мова стоїть на межі зникнення. Думаю, не потрібно нікому, пояснювати: з якої причини ця ситуація стала
можливою?

Так от, я не хочу щоб українську мову спіткала така ж біда.

Ось через це пасивне, безхребетне: «какая разніца на каком язикє говоріть» призводить до фатальних наслідків.
А ті «братні та люблячі» нас росіяни хитро намагаються підсунути нам цю тезу – бо самі добре знають, що є таки величезна
різниця на якій мові говорити в своїй державі. Бо якщо ти не говориш своєю мовою у своїй державі, то ти перестанеш згодом
бути господарем у своїй державі, а будеш в окупації. Крім анексованих і окупованих регіонів України ( Криму та частини
Донбасу) ми маємо ще частину українського суспільства які, нажаль, досі знаходяться у культурній і мовній окупації зі сторони
РФ.  

Цей холоднокровний ворог, що так підступно вчиняє, дивлячись тобі в очі, тримає у руках зброю та хижо посміхаючись
розказує, без докорів сумління, про братерство і любов - сам не спиниться поки не досягне своєї мети.  

Московити, як вовкулаки, тільки почують запах крові, то враз все що і було у них людського - одразу зникає. Такими вони
були завжди споконвіку. Та їхні літописці лицемірно зліпили із них такий образ богообранного народу, в котрий вони всі
гуртом радо вірять, бо не хочуть і не можуть визнавати своєї власної мерзенної природи. Звісно вони не всі там такі, та я не
буду зараз загибати пальці рахуючи: хто із них хто.

Мені вистачило розуму та волі зрозуміти ризики «двомовності» і перспективи «українізації» і стратегічне значення результату
такої «українізації». Чи вистачить на це розуму у наших політичних еліт?!

Я, наприклад хочу бачити в подальшому Україну повністю україномовною. Це моя природня і громадянська позиція. Я хочу
щоб мої діти, внуки і наступні покоління були україномовними і любили та поважали українську державу, землю де вони
живуть. І щоб держава опікувалася ними. Це нормально, логічно і природно, що в Україні буде одна державна мова, яка
згуртує весь народ в подальшому і вже не буде проявів штучного сепаратизму керованого із кремля і як наслідок не буде в
подальшому війни на цій підставі, смертей, покалічених людських доль.

Все просто. Кінцева ціль і мета одної державної мови в Україні – це виживання нашої держави, гуртування людей навколо
однієї мови, національної ідеї для розбудови нашої країни у успішну, заможну державу.

История cоздания стихотворения:

1

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 157

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 2.

Сколибог Олег

Гімн Україні

Народ України в загравах, міцнішав,
Козацтво на чатах, стоїть на віки.
Дзвенять наші думи в легендах та віршах,
З Чумацького Шляху нам руни-зірки:

"Велич та слава для доні, для сина
Скріплена кров'ю – одна Україна".

В жалобі за знищених, виткалась нене...
Лелеки надію на крилах несуть,
Кобзарю, твій клич то відлуння буремне,
Де долю й майбутнє карбує Тризуб:

"Велич та слава що в доні та сина
Виклик спроможним – це наша країна".

Звитягою славні, ще й хлібом та сіллю
Вітчизна – це сад, це душі діамант
Стяг жовто-блакитний в сім’ю нашу, спільну,
Єднає народи. Тримаємо гарт!

Велич та слава від доні та сина
Спраглим нащадкам – свята Україна.

Кубань, Крим, Карпати, Говерла й Славутич
Коханням п’янким променіє навскрізь
Вкраїну-Русь – матір у серці відчути
Державну й родину – від Бога девіз.

Велич та слава від доні та сина
Лине світами – єдина країна.

2021-02-03 20:46:53

Вики

Все правда!
Дякую за позицію тобі.
Думаю, можна, бо в мене донька трохі молодша від тебе)
Слава Україні!

2021-02-03 20:18:28

Юрiй Асадчих

Героям слава! Дякую за відгук.

2021-02-03 20:29:46

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений