Автор: Валерий Слобода
Тема:Шуточная проза
Опубликовано: 2022-07-06 19:47:54
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Добровольці по неволі

Яких тільки випадків не трапляється на цьому
білому світі. А особливо в Україні та ще й у
воєнний час.
Жили собі Пилипчуки —  батько з сином. Гарно
жили, не пиячили, а навпаки спільною справою
займалися. Був у них маленький автопарк — два
автобуси. Ось на цих автобусах вони і заробляли
на своє життя-буття.
Батько в один напрямок, син в протилежний, а
гроші в хату. На третій автобус збирали, щоб
найняти водіїв на зарплатню, а самим вже
перейти на посади начальства.
Якось день сьогодні в старшого Пилипчука , не
задався. Вельми ріденько пасажир на автостанції
зійшов. Микита помітно нервував, бо час вже в
рейс, а автобус з ранку натощак  ще стоїть. І тут
до нього підходить два  дебелих, військових
хлопа і кажуть:
Мужик, хочеш підзаробити?
Дивлячись що і за що робити. — обнадійливо
глянув на пустий салон свого автобуса, відповів
Микита.
Та пусте. Потрібно призовників до пункту
призначення доставити. — сказав мабуть
старший за чином військовий, дістаючи з
карману якісь папери, — ось і договір на те, що ми
гарантуємо забезпечення паливом і
обслуговування вашого транспорту, і оплату вам
в розмірі тридцять тисяч гривень. Вам всього на
всього потрібно вписати в цей документ своє
прізвище і розписатися. Так, що?
Тут потрібно поміркувати. — відповів старший
Пилипчук, а в голові вже тридцять тисяч
обмінялися в тверду, зелену валюту і пройшли
калькуляцію до загальної заощадженої каси. —
залежить від того куди їхати треба.
Не дуже далеко, в Черкаси.
Та це ж десь двісті км в один бік буде. До кінця
дня можу й не справитися. — грав далі в
бізнесмена, Микита, а сам аж підскакував від
такої вдачі.
Зателефонуйте додому, попередьте, що ви найняті
в рейс, а за прибуттям на місце, відпочините,
заночуєте в частині і взавтра додому.
Гаразд. — зголосився, Пилипчук підписуючи
документ.
До Черкас, Микита домчав і не втомився, бо ж
самі розумієте цілий автобус молодих, бравих
мужиків, а це анекдоти, жарти, підколи усілякі... В
таких випадках час пришвидшується. По
прибуттю все, як і обіцяли: автобус загнали в
автопарк частини, накормили і на нічліг
розмістили разом з усіма в казармі. Микита
засинаючи навіть службу в армії згадав...
«Підйом!!!» Все загуркотіло, загуло, Пилипчука аж
в холодний піт кинуло. Він ніяк не міг відразу
второпати, як це він в армію попав, але згадавши
вчорашній день заспокоївся, поволі одягнувся і
почалапав до свого автобуса. Перед ворітьми в
автопарк його зупинив чіткий вигук вартового:
Стій! Хто йде?
Та це я, я за своїм автобусом. — до кінця не
розуміючи де саме знаходиться, Пилипчук
чалапав далі на вартового.
Стій, стріляти буду! — ніс далі службу за статутом
солдат.
Я тебе зараз «стрільну», шмаркачу! — знервував,
Микита.
Але коли вартовий пересмикнув затвор і ляснув
вверх то Пилипчук закляк на місці. На кінець до
нього дійшло, що це армія і тут дорослі дяді, і все
серйозно.
На постріл збіглися офіцери. Старший за званням,
(здається підполковник, бо Пилипчуку зі страху
вже все почало збільшуватися), відразу до
вартового:
В чому справа? Чому стріляв?
Затримував порушника, пане підполковнику. Він
хотів проникнути в автопарк. — кивнув на Микиту
солдат.
Хто такий? Прізвище? Звання? Ціль проникнення
на територію автопарку? — засипав питаннями
Пилипчука, підполковник.
Та я вчора... тут... свій автобус лишив і хочу...
того... забрати. —  Запинаючись відповів бідолага.
В парку знаходиться транспорт який належить
тільки військовій частині. Зрозуміло!? — чи то
поставив перед фактом, чи то запитав
підполковник, Пилипчук так і не зрозумів. А
підполковник повернувся до хорунжого, — Пане
хорунжий, чому боєць ще досі не в формі?
Негайно видати  і зарахувати в штат.
Слухаюся, пане підполковнику! — від козирнув
хорунжий і до Микити, — За мною!
Пане підполковнику, дозвольте звернутися? —
згадав статут і свої тридцять тисяч, Пилипчук.
Дозволяю.
Мені обіцяли тридцять тисяч гривень. Коли я
можу їх отримати?
Ти бач, який прудкий? Відслужиш місяць, і
отримаєш.
Ось так і почалася служба старшого Пилипчука
по «добрій волі». Пройшло вже більше двох
тижнів, він трохи вже призвичаївся змирився і
мовчки сьорбав суп за солдатським столом в
столовці. Раптом! Невже? Васько! Невже його
Васько? За сусіднім столом, сидів його син і
також сьорбав суп. Пилипчук схопився підбіг до
сина, схопив за плечі:
Васю, невже це ти?
Вася також кинув ложку, схопився, зрадів:
О, батьку! А ми все думали куди це ти подівся?
Думали, що на добру жилу попав і бабло
загрібаєш.
Та ні, синку, як бачиш служу «добровольцем». А
ти, як сюди попав?
Та дуже просто, батьку. Стою я на зупинці,
пасажира, нуль. Аж підходять до мене два
військових і каж...
Далі не розповідай, не треба. — перебив його
старший Пилипчук, і геть скис, бо зрозумів, що і
другого автобуса вони теж проср...ли, а потім
глянув на сина і додав, — Хоча б  щось від матері
взяв би? Так ні, весь в батька вдався!
Такий же сильний, як і ти, батьку?
Так, синку, силу ми маємо... — махнув рукою
старший Пилипчук, і пішов до свого підрозділу.

История cоздания стихотворения: