Автор: Валерий Слобода
Тема:Шуточная проза
Опубликовано: 2022-07-10 17:20:59
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Бабський велосипед

Давно це було. Так давно, що скоро це «це»
грюкне дверима і забереться геть із пам’яті.
Приїхала до нас на хутір моя хресна, значиться
матері кума.  Це добре, бо вона завжди
привозила шоколадні цукерки, а не «іриски» чи
якісь там «смоктальні», якими нас переважно
частували гості моїх батьків. А приїхала вона на
новенькому дамському велосипеді, якого в
народі називають ще «без рами». Чого ніяк не
можуть второпати видатні, світові конструктори
—  як це на ньому без рами можна їхати? До чого
ж тоді прикріплені: сідло, колеса, руль і, Господи
прости, «багажник» на якому переважно
розміщався пасажир.
Ну, гість в хату, голубці на стіл. Але якось ті
голубці скромно виглядали на столі. Ну їй Богу, як
сироти в мисочці одне до одного попритулялися.
Чогось для повного натюрморту не вистачало.
Просився на стіл якийсь нюанс, маленький
штришок... О, Господи прости... Пляшка! І на стіл
гицнула, пустивши бісики скельцем, пляшка
самогонки. Але кума, Одарка, (правда ми її звали
Даркою) при підняла підборіддя, щоб її кирпатий
в ластовині  ніс трохи загордився, і сказала: «Ти
що, кумо? Який самогон? Це так не культурно,
вульгарно, фі. Ти ж знаєш, що я вже більше року,
як живу в селищі, тільки вино». Вино? А де ж його
в лиха, в лісі взяти? Рішення до них прийшло
миттєво, бо вони обидві витріщилися на мене. Я
спробував заперечити, мовляв в велосипеді
«торпеда» пропускає, але ті шоколадні цукерки,
які я ще дожовував, і новенький дамський
велосипед, що в’їхав прямо в мої руки, мене
переконали. І через хвилину я з зажатою
п’ятіркою в руці, щоб не загубити, і сіткою
«авоською» в кармані, мчав на посьолок
Заверіччя в магазин.
Яка це любота, ганяти на новенькому велосипеді.
Нічого не пропускає, педалі не хлябають, не
брязкає крило, ну любота та й годі.
До магазину я підкотив з гонором, бо біля нього
стояло декілька моїх однолітків і чекали
продавщицю з обіду.  Але мій гонор враз
розвіявся як кульбабка від удару ноги після
глузливого: «Ха-ха-ха, на бабському веліку
приїхав. Ти, що дівка?» — зареготали хлопці. З
мене відразу захотіли вирватися — сором, розпач
і гнів. Гнів був сильніший всіх, тому вирвався
першим і зацідив в ніс тому, хто обізвав мене
дівкою. «Ай!» — чи то від болю, чи то дав команду,
хлоп з розбитим носом, бо всі троє кинулися з
кулаками на мене. Не знаю, як довго ще вони
мені пояснювали б конструкцію дамського
велосипеду, і чому пацанам не гідно на них їздити,
але на щастя до магазину підійшов дядько Чомба
і по розтягував нас, як цуценят. Чомба, як дядько
вже з досвідом, зрозумів відразу, що хлопці ще не
до кінця прочитали мені лекцію на тему
«бабський велосипед», а по їх очах і сопінню було
видно, що вони мають намір це продовжити,
сказав мені: «Я йду на завод, ходи зі мною,
проведу, від гріха по-далі.» Я схопився за цю
пропозицію, як сокира за соломинку  в воді. Я ж
добре усвідомлював, що один це не троє, і
ляснула б моя п’ятірка, обіцяне морозиво, і від
сорочки рукава, бо ґудзики вже похапали свої
куски «м’яса» і покинули її. А чого гіршого, ще й
велосипеда Дарчиного побили б.
Моїх обох матерів, (рідну і хресну),  здивувало моє
«падіння» з велосипеду. Вони ніяк не могли
второпати, як так можна впасти, щоб тільки
ґудзики від сорочки відлетіли, а все інше  і навіть
велосипед залишилися неушкоджені.
Ґудзики звісно не причина, щоб зіпсувати свято, а
ось відсутність пляшки вина, на столі
розповзалася чорною плямою, яка
замальовувала весь святковий настрій. Тому
негайно було прийняте тактичне рішення, ще раз
штурмувати магазин. Ще раз, не хотілося, бо хлоп
з розбитим носом вже чатував біля магазину, і
накопичував в собі злість. Тому я став
викручуватися, як посолений в’юн на сковороді,
мовляв: «їдьте самі, бо я бачте який незграбний,
ще раз впаду, велосипеда зламаю». Але мені
нагадали правила субординації і сказали: «Не хоч  
Дарчиного велосипеда, бери свого і вали поки по
шиї не получив». Вибір був невеликий — або
розказати правду, або на свій страх і риск, (може
проскочу), їхати і... тому я почухав шию гицнув на
свого велосипеда,(а в ньому пропускає
«торпеда»), і поїхав.
Все йшло, як по маслу. Без будь яких пригод я
доїхав до магазину, скупив, що сказали, а
морозива відразу не став їсти, час гупав в спину
по скоріше забиратися. І як тільки я від’їхав від
магазину, то спинним мозком відчув, що треба
розганяти свого «торпедоносця» чим дужче.
Ззаду до мене долетіло: «Е... Стоять!» Я оглянувся
і побачив до болі знайомих хлопців. До болі я їх
допускати не хотів, бо ж боляче, тому щодуху
надавив на педалі. Ями враз зникли з дороги, бо
я їх вже не бачив і не обминав, тільки відчував, як
по них скаче велосипед. А в нього «торпеда», а я
до сідла ще не дістаю. Раптом ця клята «торпеда»
торпеданула на самій глибокій ямці, ноги
зіскочили з педалів і я зі всього маху... Ой! Ой,
Господи, якому дурню ти дав такий талант
придумати таку раму для чоловічого велосипеду.
Ой...ой-ой, як я в цей момент чітко усвідомив як
це важливо для чоловіка бути сильним і
терплячим. Ой! Ай! Йой-ой-йой. Заговорив я, як
деякі кажуть, "на інном язикє". В цей момент
підбігли і мої вороги. Побачивши картину, на
полотні якої я займав позу ембріона і стогнав від
болі, бити не стали. Навпаки, проявили чоловічу
солідарність, допомогли звестися на ноги,
порекомендували поприсідати, щоб швидше
пройшла біль, ще й разом пореготавши
запропонували дружбу, на яку я радо погодився.
Потім я підібрав свою сітку з продуктами, дістав
розтовчене морозиво, (яке прийняло весь удар на
себе захищаючи найдорожче — вино),
запропонував хлопцям і поїхав на хутір. По дорозі
мене осінила думка, що той дамський велосипед
зовсім не дамський, а чоловічий. Просто жінки
його до себе приміряли, як і все чоловіче:
сорочки, капці, куртки, бо бачте їм так зручно.

История cоздания стихотворения: