Автор: Ксанка Кравченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-11-23 22:28:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
1932-й рік
Я жив собі і майорів,
Віночки плів і квіт садами,
Бруньками ніжно бовванів,
Жовтів пшеничними ланами.
Я був собі звичайний рік:
Саджав, косив, в снопи в’язався,
Не затуляв своїх повік,
І працював, і розважався.
Немов роздерлася земля
І чорні круки над живими...
І стільки горя відкіля,
Що аж чорніють вперті рими?!
Я був собі звичайний рік,
Чом люди лиха наробили?!
Мільйони вкоротили вік,
Бо хліба скибочки не з’їли.
Колосок
Проріс в пухкенькім чорноземі,
Всміхнувся сонцю і весні,
І в цім заквітчанім едемі,
Чом стало боляче мені?
Чи міг я знати, що спіткає
Моїх господарів біда,
І смерті стану урожаєм,
Хоч повністю себе віддав.
До мене будуть простягати,
Просити, мучитись в сльозах,
Свої маленькі рученята…
Ховати, як святе в запах.
Я був звичайним колосочком
І серед друзів шелестів,
Тоненьким ніжним голосочком
Я реквієм народу сплів.
Став проклятущим і жаданим,
В голодних почорнів руках.
На села впав сумним туманом,
І вмер на божих рушниках.
Голодна мати
Люлі-люлі, спи дитятко,
Доля саван білий зшила.
Золоте в руках зернятко,
З чорним смутком змолотила.
Хай насниться тобі казка –
На столі хлібець пшеничний,
І як буде Божа ласка,
Ти зустрінеш спокій вічний.
Хай насниться тобі жито
У волошках заквітчане,
Із суничок тепле літо
У хліби вкраїнські вбране.
Спи, маленьке янголятко,
Пісня хай зціляє душу,
Моє сонячне зернятко,
Попрощатися я мушу.
Голодна дитина
Хочу їсти, хоч би скибку,
Кропиви мале стебельце,
Пам’ятаєш, як улітку
Віднайшли пташок кубельце.
Як було тоді нам добре,
Як в житах ми панували,
Билось серденько хоробре,
Як ще квіти не зів’яли.
А сьогодні хочу їсти…
Де б то хлібця роздобути?
Чи сухарика погризти?
Як же страшно. Голод. Люди.
Я заплющу карі очі,
Заплету русяву косу.
В дні ці чорні та пророчі
Не вбивайте вільну й босу.
Колосочки для матусі
Я вкраду на битім полі.
Вже нічого не боюся,
Бо не має вбогим долі.
Запаліть сьогодні свічку,
Пом’яніть голодну душу.
Хай всміхнеться моє личко,
Молодою йти я мушу.
З’їсти гіркого полину,
Спити мертвої водиці.
В 33-му загину,
Не проживши, як годиться.
Харциз
Я – кат, харциз свого народу,
Забрав у нього хліб і сіль.
Із голодом відтяв свободу,
Всього лиш трутень - а не джміль.
Я крав ті жовті колосочки,
Немов від серця одривав.
І мором йшли сини і дочки
Моїх загарбницьких підстав.
Чого хотів? Якого біса?
Розкладкою яких знамен?
Запроданець, лихий гульвіса,
Свій проклинав нікчемний ген.
Писав халявні переписки
І ставив цяточки й хрести.
Уклав із смертю чорні списки.
Щоб більше влади загребти.
Я – кат, харциз свого народу,
В моїй байдужості очах
Вмирала українська врода,
З муки зітлілася на прах.
Нащадок
Я - нащадок голодного чорного часу,
Колосків, що змогли прорости у пітьмі.
Попри те, як ділили людей всіх на класи,
І за три колоски, що сиділи в тюрмі.
Я - нащадок заморених голодом й лихом,
Гнутих в землю, закопаних, ледве живих.
В 33-му році, убитих так тихо...
За чужий марнославства заквітчаний гріх.
Що я можу сьогодні? Лиш тільки згадати
Тих, хто голос не може подати ніяк.
Я за них буду жити, молитись, кричати,
Червоніти, як полум’я схоже на мак…
История cоздания стихотворения:
Написано рік назад. Осмислення часу великого лиха. Коли
нічого не можна змінити, варто пам'ятати.
Щиро дякую, Темлана! +++ !!! |
Рецензия от: Эдуард Неганов 2024-03-28 13:53:07 |
Чаты, форумы дарили эмоции. Значит, были нужны. |
Рецензия от: Вокисон 2024-03-28 13:51:12 |
Гарно, соковито. |
Рецензия от: Вокисон 2024-03-28 13:48:31 |
Іде вуйко Хрещатиком
- Приїжджа людина. Запитує у зустрічних: - А котра година? Перехожі пробiгають, Позиркують скоса. Той рук(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 09:59:39 |
Коли забув ти рідну мову
— яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, каз(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 08:29:11 |