Автор: Дзвони серця. Небесна Сотня
Тема:Рецензирование работ
Опубликовано: 2015-03-04 21:44:51
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Критика. Вірші про Героїв Небесної Сотні Прикарпаття

1. Гурик Роман Ігорович (02.10.1994-20.02.2014)
Івано-Франківськ


РОМАНУ ГУРИКУ - ХЛОПЦЮ З НАШОГО МІСТА

Щоб позбутись ницої омани,
Жити гідно в рідному краю,
Вийшли кращі люди на Майдани,
Став і ти, Романе, в тім строю.

На передовій, як йшли до бою,
Знав: назад не буде вороття,
Впав, прикривши дівчину собою,
Врятував життям своїм життя.

У важкі протистоянь моменти
Без вагань ішов ти на прорив…
Ромчику, філософе-студенте,
Серцем Україну ти прикрив!

Найріднішу неньку-Україну,
Матінку згорьовану твою!..
Твій Франківськ шанує пам’ять сина,
Що поліг в нерівному бою.

Мов сльоза, вода двох Бистриць чиста,
Журяться над річками мости…
Вийшло все, здавалось, рідне місто
В путь тебе небесну провести.

Є вже твоя вулиця, вже встала
Стела там, де університет,
Щоб завжди відлитий із металу
Нам дивився в душу твій портрет…
__________________________
19 лютого він закрив собою дівчину-медика, що тягнула пораненого. Куля снайпера, що влучила у скроню,
обірвала
життя
і
мрії
Романа. Його останній запис на сторінці в соціальній мережі: "Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На
смерть".


= 2. Дідич Сергій Васильович (03..11.1969-18.02.2014)
Івано-Франківська обл., Городенківський р-н, с. Стрільче

___За долю народну, а не за… ідею___

Плели нашу долю Московії спиці,
Петляли законами гаки облудні,
Тому  розпочався протест у столиці
І Дідич очолив штаб спротиву  в грудні,
Коли мирних діток-студентів побили.
Здригнулась душа городенківських хлопців,
Летіли у Київ неначе на крилах,
Щоб якось спинити лихих «охоронців»:                
- За що змолотили студентів кийками?!  
- За що владним чоботом ребра ламали?!..
Вузлами стискали Вкраїну роками
І  волю давили криваві вандали.   
                        
Майдан не вдалось  обхопити петлею,
Бо перші шеренги стояли, мов скелі,
За долю народну, а не за… ідею;
Мов факели, в  небі  горіли «коктейлі»,            
Спиняючи натиск машини злодіїв.
Мішалися з димом невинні сніжинки,
Не знали наївні про смертні події…
Та й хто б здогадався про варварські вчинки,      

Про крові потоки, про гори побитих,
Про план шахраїв і проект казнокрадів…
По трупах ступають престольні бандити.
Ще зранку Сергій вивів сотню до Ради
І всім повідомив: «Йдемо ходом мирним».
Та ось в Кріпосному провулку неждано
Попали в облогу. Шквал вдарив мундирний -
Кров... Вибухи... Галас... Трусило Майданом.                

Прийшлось  відступати. Відходив останнім,            
Своїх побратимів прикривши собою.
Немов в казані величезнім вулканнім        
Кипіло, крутило. Смерть рвалась до бою.

Невдовзі знайшли понівечене тіло
З проламаним черепом. Вбито Сергія.
День в розпачі меркнув. Сніжинки тремтіли,
Стікали сльозою.  Це танула мрія?..
А мріяв козак про ходу в Городенці
На честь українських незламних героїв...
В день  смерті Сергія засмучені хлопці  
несли смолоскипи, крокуючи строєм.

Немов фіміам, линув дим попід хмари,
А в іскрах  блищали вогні херувимів,
Наповнивши груди нетліючим жаром,                   
Топилися воском  серця побратимів!



3. Дмитрів Ігор Федорович (09.10.1983-20.02.2014)
Івано-Франківська обл., м. Калуш

___Герої не вмирають! Дмитрiв Iгор___

Герої не вмирають! Дмитрiв Iгор
З Карпатських гiр пiшов на Небо – Там
На праведний двобiй з ворожим iгом
Зiйшлися ангели, щоб дати жити нам.

Герої не вмирають! Дмитрiв Iгор
За Україну з рiдного села
Спiшив у Київ… Синiми очима
Вдивлявся в небо, нiби вже шукав

I стрiй, i мiсце у небеснiй сотнi,
I стяг жовто-блакитний над усiм,
Вiн був завжди попереду в роботi,
То ж часу гаяти i в боротьбi не смiв

Герої не вмирають! Дмитрiв Iгор
Чотири кулi в тiло й душу взяв
I кожна з них по ворогу стрiляє,
З них жодну побратимам не вiддав…

Герої не вмирають! Нам їх нЕсти
До зiр небесних, їм складати гiмн
I берегти, як обореги честi,
Окропленої кров ’ю їх землi…


4. Калиняк Богдан Михайлович (29.01. 1961-28.01.2014)
Івано-Франківська обл., м. Коломия

___Народною долею вiн занедужав___

У Вічність святу відійшов наш земляк
Майдану герой Богдан Калиняк.
Провівши крилом по чолі небозводу,
Прощалась душа наостанку з народом,
Якого любив більш, ніж власне життя.
Леліяв шляхетні святі почуття
До Неньки невільної відданий син.
Хороший господар був і сім'янин.
Скількох він підтримав! Скільком допоміг!
Із серцем великим, в якому він зміг
Вмістити не тільки знайомих, родину,
А й цілу Вкраїну велику, єдину.
Палкий патріот і сумлінний Богдан
Підтримував гривнею рідний Майдан
І одягом, й словом, й плечем для слабкого;
Виносив поранених з диму їдкого;
Вночі чергував, вдень себе не щадив…
Два місяці чорних народу служив.
В січневі морози, облитий водою,
Нескорений духом, не дбав за собою…
Його не спинили ні кулі, ні стужа –
Народною долею він занедужав…
В смертельнім жару обірвались слова:
«Не вмерла Вкраїна… Вкраїна жива…
Заплакала Кам’янка і Коломия –
І вітер голосить, по закутках виє:
«Не вмерла Вкраїна… Вкраїна живе…»
Шикує ряди покоління нове.


5. Костишин Михайло Йосипович (09.04.1971-26.02.2014)
Івано-Франківська обл., Рожнятівський р-н

___Він з Сотнею Небесною в строю___

" Не плачте, мамо, Ви
за мною,
Я Україну так любив,
Життям, найвищою
ціною,
За її долю
заплатив"...

Оксана  Станко.

А кожному - своє на цій землі.
І хто родився - має свою долю.
Комусь марудно тліти у імлі,
І спалахнути іншому - за волю.

Він, як зоря на темнім небосхилі,
Іскриться, вказує нам шлях.
Він жив, він знав: ми не безсилі,
Майбутнє - в кожного в руках.

Він, як і ми, любив своє життя,
За неньку і братів стояв горою.
Роздумував про світ, людей, буття,
Його душа - осяяна іскрою.

Це та людина, що у прикрий час
Пішла у бій за рідну Україну.
За всіх людей, за кожного із нас,
За правду і за мову солов'їну.

О, краю милий! Скільки чистих душ
За тебе відлетіли в височінь!
І він тоді безстрашно і чимдуж
Метнувся в бій, де смерті сіра тінь.

Ті нелюди... Їм Бог колись - суддею,
Обрізали життя тонку струну.
І сльози, біль, і віск стікав свічею,
Землицею присипали труну.

І він вже там, де болю більш немає,
Із Сотнею Небесною в строю,
На світ наш тлінний мирно споглядає
Земним Героєм в Божому раю.

Вам Зірка Золота блистить на грудях...
Герої наші, вдячність вам й уклін,
Ви пробудили дух свободи в людях,
І ми змогли піднятися з колін!

27.01.2015.
История cоздания стихотворения:
Костишин Михайло був мешканцем села
Нижній Струтинь Рожнятівського району
Івано-Франківської області.
Михайло приїхав на Майдан у Київ відразу
після побиття студентів.Разом зі своїми
побратимами вони стояли на Майдані,
ходили на пікети, чергували на барикадах.
Його жорстоко побили, без шансів вижити.
27 січня потрапив у лікарню Львова з
тяжкими травмами. Лікарі зробили усе, що
могли, однак в ніч на 26 лютого Михайло
помер. Залишив матір та двох братів.
Костишину Михайлу було 42 роки…


6. Ткачук Ігор Михайлович (01.09.1975-20.02.2014)
Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, с. В. Кам’янка. Нар. Росія, Калінінградська обл..


___Розстрiляв доброту i любов, годувальника й опікуна___

З-під старечих натомлених вій виглядає любов у вікно…
Заслонила сльоза Божий світ: мати сина не бачить давно.
У свої досоткові роки поховала в землі цінний скарб –
Дорогого синочка, який склав життя на Вітчизни вівтар.

А на ліжку – любові сонет – благородне, мале янголя…
Мило татів цілує портрет… Вимовляє лиш «тя-тя» маля.
В домі скорбно: сім'я не уся. У сиріток трьох очі сумні:
На колінах сидять в татуся, часто граються з ним… лиш вві сні.

О, любове  міцна, мов алмаз, і красива, мов ніжний нарцис,
Мов букет польовий, що не раз він коханій дружині приніс,
Зненавидів, голубко,  добро супостат кровожерний дракон:
Щоб у рабстві тримати народ,  поміняв він країни Закон

Й диктував хижу  волю властей для пригнічення щастя, добра,
Віри в краще майбутнє дітей, в те, що рухне система стара,
Що розквітне Вкраїна…  На жаль… тут кийками  свободу січуть.
Снайпер вистрелив – в крові лежав на Грушевського Ігор Ткачук.

Охмелів бузувір – ллється кров. Причаївшись в готелі, з вікна
Розстріляв Доброту і Любов, Годувальника й Опікуна…
Голуб миру підбитий лежав. Світлий погляд його – в неба синь,
Наче душу свою проводжав України невільної син.

Не збагнути ніколи властям злобних демонських чорних мастей:
Розстріляти не вдасться катам молитов матерів і дітей.
І Господньої Правди рука їх дістане будь-де на землі,
Посоромить убивцю-божка, що тепер воссідає в Кремлі.
________________________

На Майдані загинув батько трьох дітей, покинувши любиму і люблячу дружину і стареньку матір.


7. Шеремет Василь Олександрович (21.03.1949-07.03.1914)
Київ, Нар. - Івано-Франківська обл., Надвірнянський р-н

___Шеремет Василь Олександрович. За Україну___

Шістьдесят чотири... Дома б бути,
Та от ні! – Поїхав на Майдан,
Так хотілось воленьку здобути,
А вже потім взяти і баян!..

Не цурався праці, був завзятим,
Заробляв, де тільки ото міг.
Посадив садочок біля хати,
І переступив через поріг -

Не сиділось вдома! - То й подався
На Майдан за кращеє життя!
Там - ті рани... Зцілень не діждався,
Вже без нього буде майбуття!..

Матір рідна виплакала очі –
Жити б синові, а їй би відійти,
Довгі від безсоння оті ночі...
Не дійшов соколик до мети!

Він із неба дивиться на землю,
Бачить Україну, рідний край.
- Знай, Героє, вмер ти не даремно,
Буде на землі цій іще рай!
24.02.2015

________________
Помер у столичній лікарні від ран, отриманих під час сутичок з беркутівцями 18 лютого. Також стан його
здоров’я різко
погіршився й від отриманого переохолодження: чоловіка облили крижаною водою з водомета.
Василь Шеремет народився у багатодітній сім’ї, в якій було дев’ятеро дітей. «Василя в армію відправляли
чужі люди, –
пригадує
сестра Галина. – У нас не було грошей на їжу. По черзі доводилося ходити до школи, бо взуття на всіх не
вистачало».


___Шеремет Василь. Сумний дідусь___



(21 березня 1949, Ланчин — 7 березня 2014,
Київ)


Сумний дідусь ні з ким в житті не сперечався,

Хоча на серці дуже боляче було,

У височінь на білі хмари задивлявся,

Та рідне згадував, у подумках, село.



Він малював дитинство пензлем свого серця,

Братів із сестрами, любов своїх батьків,

Його душа казала розуму: “Не сердься!”,

-Але дивитись на тиранів не хотів.



Сидів дідусь та гірко плакав на Майдані,

По дітям Божим що лежали у крові:

-Країна пращурів у болісному стані,

Але надія є допоки ми живі!”



Журба та сум тримали серце у полоні,

Блакитне небо сморід чорний оповив,

У кулаки до болю стиснувши долоні,

Пішов на ворога не добирая слів.



Його чекали вдома діти та онуки,

Але обрав дідусь жертовний серця шлях,

Та добровільно, як Христос, пішов на муки,

Та до Небес злетів на крилах мов би птах.



Вражає доля героїчної людини,

Він розірвав канати бісових тенет,

Життя віддав своє заради України,

Дідусь Василь, що був із роду Шеремет.

История cоздания стихотворения: