Нет статуса

Автор: Дзвони серця. Небесна Сотня
Тема:Патриотические стихи
Опубликовано: 2015-03-26 22:34:22
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Герої Небесної Сотні Київської області (ч. ІІ). Ніхто не забутий!

13. Мельничук Володимир Валерійович
(22.08.1974 - 20.02.2014)
м. Київ..
............................. Ірина Бондарєва (Лівобережна)
    
  Останній репортаж

Він волонтером був. Беззбройним.
Безжальний – снайпера приціл.
Вже сонечко ховалось в кронах
І тиша залягла навкіл…
Він встиг лише сказати : «Мамо…»
І – постріл тишу розколов!
«Швидка» петляла між дворами,
І час – повільно так ішов,
Неначе в ступор, в невідомість
Все падало… Помер. Помер…
Він не загрожував нікому -
Майдана вічний репортер.
Будівлі… Вулиці… Обличчя.
Ось – зовсім юних пронесли…
До нього люди так тяглися!
І ось тепер ми знов прийшли…
Тут кров обуренням клекоче.
Тут геній злий посіяв смерть.
З його світлин – обличчя, очі,
Добром наповнені ущерть.
І знов питаємо «допоки?»
Коли чекати перемог?
А по бруківці – кроки… кроки…
І правду знає – тільки Бог.

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      Володимир Мельничук був киянином,
проживав на Оболоні на вул. Героїв
Сталінграда. В житті був чесною, веселою,
щирою, доброю та сильною
духом людиною. Завжди готовий прийти на
допомогу рідним, близьким,
знайомим і зовсім незнайомим людям.
Зігрівав своєю любов’ю та турботою
всіх, хто знаходився поруч з ним. З перших днів, працюючи волонтером на Майдані, допомагаючи всім, чим міг – знімав відео та фото в найгарячіших точках Майдану, вивозив поранених, доставляв продукти, прибирав вулицю, приймав участь у зведенні барикад.
     Коли наступило затишшя після ранкового розстрілу протестувальників на вулиці Інститутській (20 лютого), мирні люди зайшли в «Жовтневий палац», який нещодавно був залишений силовиками. Серед цих людей були і Володимир Мельничук з дружиною Марією. Вони допомагали робити прибирання в приміщенні.
      Близько 17 години вечора вийшли звідси   назовні на оглядовий майданчик біля «Жовтневого палацу», де планували зустрітись зі своїм товаришем. На цей момент ранкова стрілянина на вулиці Інститутській вже припинилась. Вже сідало за обрій сонце, наче
промовляючи своїми зникаючими за горизонтом променями, що небезпека вже відступила.            Володимир якраз розмовляв по телефону зі своєю мамою, обіцяючи їй  скоро повернутись додому.
       Але в цю мить пролунав іще один
постріл. Куля влучила йому в шию саме в той момент, коли він в телефонну трубку
промовив слово «мамо…». Це було останнє
слово, яке він встиг промовити у
своєму житті..

14. Наконечний Іван Максимович
(18.10.1931 - 07.03.2014)
м. Київ..
......................................... Таміла Ярцева
    
Бджоли

        Пасічництво настільки чисте і шляхетне, що
        люди з низькою душею не займатимуться ним.
                            Микола Сумцов, вчений-етнограф

Доброту шукають бджоли
У садах весняних, в полі.
Заглядають в очі квітам
Де наш дід?.. Немає діда*.
Бджілкою злетів до раю.
Так, таких туди пускають.
Та сім миль до того саду.
Шлях зворотній вже не знайде...**
Мав дідусь, як мед здобуті,
Для життя закони мудрі:
Труд та захист при нагоді
Дому спільного та роду.
Вірні крила потягнули
На Майдан, що гув, як вулик.
Будували, годували,
Відбивались від навали
В час біди єдиним роєм.
Помирали, як герої.
Бджоли вміють помирати.
І віддасть життя заради
майбуття громади кожна
Не віддати і не може...
Дід не зміг в скрутну годину.
Обкурити зло все димом.
Та вже іскри охололі
Запилили квітку волі.
Зріє плід. Щоб був він вічний,
Воскова згорає свічка.

Наймудріший мав померти.
Жертва. В цій великій жертві
Мудрість пелюстків відквітлих.
В краплі меда - крапля світла.

* За свідченням племінника Іван Наконечний захоплювався бджільництвом: «Коли Іван Максимович на пенсію вийшов, він став бджолами займатися. Дуже їх любив. Це його віддушина була. Його дід і батько все життя займалися бджільництвом. У них на дачі була пасіка. Він розводив бджіл сам, дарував їх людям, вчив про них піклуватися. Він добрий був. І дуже жвавий ...»
**Існує така думка, що найбільш дальній політ бджоли від своєї колоди – сім миль: як тільки бджола перелетить цю межу, вона вже не зможе повернутися до свого вулика.  
      «Він пережив німецьку окупацію, бачив, що таке смерть. Тому у своєму віці не міг собі уявити, що хто-небудь зможе підняти на нього руку. Удар був спереду – його били в обличчя », –розповідає племінник Євген.
Наконечний І. М. – Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

15. Нечипоренко Анатолій Ілліч
(01.09.1941 - 11.04.2014)
м. Київ. Нар. – Житомирська обл.

......................................... Ніна Трало
    
Нечипоренку А. І.

Анатолій Ілліч, дорогий,
Вам низенько у пояс вклоняюсь,
Вашим подвигом щиро пишаюсь.
Як боялися Вас вороги?!

Наша влада «врізала» права
і приймала цинічні закони
й залунали над Києвом дзвони:
«Пробудись, Україно, вставай!»

Ми стояли за гідність свою,
України свободу і волю.
Ви сказали: «Ми виборем долю,
хай як тяжко не буде в бою!»

Ваша мудрість жила серед нас,
на Майдані в диму не згасала
і під посвистом куль розквітала,
і «Вперед!» - віддавала наказ.

Чорні круки злетілися вмить –
на коліна поставить хотіли,
та їх крила й серця вже тремтіли –
на весь світ Ваша правда горить.

Затуманився Вам білий світ,
ніжний погляд повіки закрили,
бо летіли на голову брили –
Вас накрив їх ненависті цвіт.

Відлетіла душа в небеса –
поміж хмар ціла Сотня витає,
українцям надію вселяє,
що любов переможе й краса.

Ваші цілі, надбання, мета
нас ведуть по життю і сьогодні;
хай воюють із нами не згодні,
але вже Україна не та.

Ви ж у Сотні її журавлів
заспівали пісні Україні…
Осідає той спів на калині
й квітне маком на рідній землі…

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      Був важко травмований 18 лютого: закрита черепно-мозкова травма і вдавлений перелом
кісток черепа. Весь час після травми був в комі, але перед смертю прийшов до тями і впізнав рідних. Помер 11 квітня 2014 року від травм.

16. Пехенько Ігор Олександрович
(17.08.1970 - 20.02.2014)
м. Київ.
......................................... Тетяна Лавинюкова
    
Звичайний герой

Звичайні люди… Ми їх знаєм:
Працюють, учаться, читають,
Подорожують рідним краєм,
Його історію вивчають.

Та є між ними духом дужі,
Готові проти кривди стати,
До долі краю небайдужі
Свободи й гідності солдати.

Вони не будуть бій тихенько
Спостерігати з-за паркану.
Таким же Ігор був Пехе́нько –
Боєць і активіст Майдану.

Там не до закулісних ігор,
Він на своїй землі, не в приймах!
Звичайний українець Ігор
Останній бій за правду прийме.

Він  на той бій піде без зброї -
Три кулі увіп’ються в груди…
Та вічно житимуть Герої –
Звичайні українські люди!

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
     Ігор  любив  Шевченка,  Пушкіна, Лермонтова, російську класику.  Обожнював оперу, балет і  класичну  музику.  Закінчив  музичну школу  по  класу  баяна  і  гітари. Серед його захоплень була й археологія.  Він  кілька  років  їздив  в  експедиції  разом  з  науковцями  Інституту археології Національної академії наук України.
      30 листопада стояв на Майдані, був сильно побитий, після чого тривалий час лікувався. 17 лютого Ігор знову перебував в епіцентрі подій. Востаннє спілкувався з матір'ю 18 лютого, у цей же день телефон вимкнув. Стріляли у Ігоря тричі, тіло Ігоря опізнали друзі в моргу.

17. Поправка Юрій Юрійович
(11.09.1995 – квітень 2014)
Київська обл.., Баришівський р-н, с. Морозівка

......................................... Юрій Ланг
    
Один із Небесної Сотні

Хіба ïх лякало морозне повітря?
Стояли з думками: "Та хто ж, як не ми?!.
Історія іншою буде новітня,
Побачимо зміни цієї зими!"

Боялася влада –  "казала" це зброя
До маси, що мала фанерні щити.
Хлопчина там вижив, що рвався до бою,
Пізніше ж спіткали тортури... Кати!!!
Не більш вісімнадцяти... Господи Боже!
Був тільки початок – світанок життя.
У матері очі від болю порожні,
Шепоче…
      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      З 2012 року заочно навчався на
факультеті соціології та права
Національного технічного університету
України "Київський політехнічний інститут". Працював в Ощадбанку у Києві.
Був активним учасником Революції
гідності.  Зарахований до 23-ї сотні Самооборони Майдану. Згодом приєднався до "Правого сектору". Під час сутичок з бійцями "Беркуту" отримав кульове поранення у ногу.
      16 квітня 2014 року разом з товаришами
вирушив до міста Слов'янськ Донецької області задля збору інформації про сепаратистів.
      17 квітня 2014 року був захоплений у полон.
22 квітня 2014 року його тіло було знайдено в річці Казенний Торець поблизу Слов'янська з
ознаками насильницької смерті.


18. Плеханов Олександр Вікторович
(07.03.1991 - 18.02.2014)
м. Київ
...................................... Ірина Бондар (Лівобережна)

Стрибок у вічність

Відкритий погляд, непохитна віра.
Сашко навчався, танцював, любив,
Усім він так захоплювався щиро,
І все на світі встигнути хотів…

Створив скульптуру. Рветься на свободу,
З осмисленим поривом у очах,
Душа стражденна нашого народу!
Та підвестися – заважає страх…

У кожному із нас живе вагання.
Воно присутнє – у тобі, й мені…
Що думав він у мить свою останню?
Чи бачить він в своїй височині,

Як піднялись в борні сини Вітчизни?
Як звір стрибнув – і страх свій переміг!
Повстали ми – такі несхоже-різні
Орлів чужинських кинули до ніг

В єдинім вирішальному пориві!
Незламні ми – ні в чому і ніде!
Здолаєм ворогів ми в Україні!
Небесна сотня нас вперед веде!
      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
       О 18.00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва між повсталими людьми і силовими підрозділами бійців, підконтрольними владі.
       О 20.00 його мама сама зателефонувала йому, але на дзвінок відповів волонтер, який
саме у той момент виносив його з-під куль.
Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок.
      Мама Сашка згадує яскравий епізод у час
його роботи над дипломом у січні
2014 року, коли він замість наукової праці
несподівано почав ліпити фігуру звіра. На зауваження відповів — звір є алегорією на український народ:
      «Він має осмислений погляд і вже вислизає із
своєї шкури страху. Усвідомлює себе, розуміє свою силу і готується зробити останній ривок —щоби підвестися, встати».
       На запитання мами, чи є у цього  звіра  можливість і час, щоб встати, відповів: «Якщо і є, то дуже мало. Але він теж це розуміє. Бо цей звір живе у кожному з нас». (Записано зі слів сестри).
19. Позняк Андрій Анатолійович   
(30.04.1988 - 03.03.2014)
Київська обл., Макарівський р-н, с. Борівка

............................... Татьяна Кострица Мереуца

Сад мій знову розквітне

Сад мій знову розквітне!
Буде сила відродження!
Доленосний мій квітень,
Місяць мого народження.

... "Ворог зло заподіяв -
Б'є на сполох Вкраїна -
Ви - моя вся надія!" -
Батьківщиною лине!
"Вже готують потвори -
Несвободи кайдани!
Спротив наш, непокора
Й боротьба на Майдані!".
- Я твій син, Україно...
Димно - Київ у полум'ї:
На Майдані надійний,
Незахищений долею,
Син од свого народу:
Українець нескорений,
Як присвята свободі,
Вибрав шлях собі зоряний.
Духом волі озброєний,
Разом із побратимами...
...Не вмирають Герої!!!
Біль смертельний отримали
І злетіли у небо -
Душі Сотні Небесної.
Мамо... Мамо, не треба -
Ой не плачте вже... Ве'снами,
У Борівцях, натхненно,
Вам алея розквітчана,
Все розкаже про мене,
Про надії із Вічності.

Сад мій знову розквітне!
Буде сила відродження!
Доленосний мій квітень,
Місяць мого народження...

      Під час навчання у школі разом з друзями висадив величезну алею фруктових дерев, за що отримав похвальну грамоту від директора школи.
      Взимку 2013-2014 років перебував на Майдані Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції гідності. 3 березня 2014 року тіло Андрія Позняка було знайдено у центрі Києва з вогнепальним пораненням у голову.
      Анатолійовичу Позняку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

20. Саєнко Андрій Степанович
(26.10.1962 – 20.02.2014)
Київська обл., м. Фастов. Нар. –  Черкаська обл., м. Сміла

......................................... Наталія Волинець

Воїн світла

Ти був учасником Майдану,
та розумів його мету.
І зовсім не з телеекрану
дізнався вранці про біду.
Вона наготувала зночі
для жертв невинних ритуал.
Ти бачив все на власні очі,
передчував лихий фінал.
Світанок... Площа у полоні...
На Інституцькій справжній бій!
Смерть хижо цілиться у скроні,
на жаль, їй не накажеш: "Стій!"
А той, хто натискав на ґавку,
вбивав твоїх товаришів,
мав "справжній скарб" – рахунок в банку,
але, ні серця, ні душі.
І ти пішов на барикади
за все святе, що є в житті,
за ліпшу долю, й кращу владу,
та... повернувся на щиті...
Тобі Господь розкрив обійми
і шлях вказав у вищий світ.
Там теж ідуть одвічні війни
за наші душі, людський рід.
Там теж потрібні справжні вої,
щоб захищати божий Рай,
тому ідуть від нас Герої
поперед всіх за небокрай.
Тепер ти янгол, Воїн Світла
на боці правди і добра.
Ще Україна не розквітла,
але прийшла нова пора –
доба духовного прозріння,
яке дає у вірі Бог,
це час нового покоління,
нових Героїв й перемог!

      Саєнко А. С. –  приватний підприємець, займався вільною боротьбою.
Був бійцем Сьомої Сотні Самооборони Майдану, а також у Самообороні м. Фастова. Загинув від кульового поранення. Він був на першій барикаді біля містка через Інститутську.  Разом з групою інших протестувальників прикривав відхід основної частини майданівців під час першого наступу на позиції "Беркуту" того дня.
      Саєнку А. С. присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Герої не вмирають!

21. Царьок Олександр Миколайович
(02.01.1959  - 20.02.2014)
Київська обл., Васильківський р-н, с. Калинівка

......................................... Володимир Бондаренко

      Герой Небесної Сотні – Олександр Царьок
      Світлій пам’яті Героя Небесної Сотні присвячується.
      Олександрові було 55 років, коли він загинув від вогнепальних поранень на вулиці Інститутській.
      З першого дня на Майдані, вірив, що все в нашій країні можна змінити на краще, треба тільки докласти зусиль. Він був життєлюбцем, оптимістом, полюбляв казати, що все буде «чікі-пікі». Займався ландшафтним дизайном, озелененням. Заготовляв саджанці фруктових дерев та винограду для власного саду, мав свою пасіку.
        У Олександра залишилась дружина і п’ятеро дітей: три сини і дві доньки. В період Майдану у старшого сина Олександра народилася донька – перша онука нашого Героя, яку він так і не побачив.

- Дідусю, ти рідний такий і такий незнайомий.
Чому з фотокартки у мене вдивляєшся пильно?
Торік обіцяв, що швиденько приїдеш додому...
Чи зовсім забув про онуку свою, про хрестини?

Я б так притулилась до тебе. Ти був би не проти,
Щоб міцно тебе обійняли мої рученята.
Я чую твій подих. Здається, він теплий, солодкий.
А щоки такі ж бо колючі твої, як у тата?

- Онуко моя, моя бджілко, то що ж я накоїв?
Пробач. Забарився навіки у справах пекучих.
Я трутнів поганих викурював з нашого рою
І тіло поклав на вівтар, щоб спасти наші душі.

А подих солодкий у мене, то, певно, від меду.
Його мої бджоли зібрали – такі працьовиті.
Смакуй досхочу. Я радітиму з того на Небі.
Лети, моя бджілко, тобі я зберіг медоцвіту.

- Татусю рідненький, не солодко донькам без тебе.
Було, мов твердиня міцна, твоє батькове слово.
Ще й досі відлунює той поминальний молебень,
Коли ціпеніли в жалобі зажурені вдови.

Сумують ландшафти маєтку. Каскад водоспадів
Дзюркоче пригнічено, наче сльозами стікає.
Нам боляче, тату, немає для серця розради,
Немає заміни – шукай хоч від краю до краю.

- Голубоньки-доньки, не треба так бідкатись, любі.
Я йшов на Майдан не за смертю – життя боронити,
Не дати катам довести Україну до згуби,
Щоб сором за нас вам не краяв серця перед світом.

Я саджанці маю – новітніх сортів винограду!
Подбайте про них, і як китиці соком наллються,
Смакуйте його досхочу. То для мене відрада.
А гроно з моїх дві долоні – від мене онуці.

- Синів своїх, батьку, ти вчив не боятись і вірить:
Все можна змінити, заможною буде Вкраїна.
Як саме зійшлися зірки у бурхливому вирі,
Штовхнувши тебе за межу у останню хвилину?

Зіткнулися на Інститутській Злобá й Непокора.
І нáдвечір вуличний бій був запеклий, кривавий.
Обпалені рани. Стріляли впритул ті потвори!
І що то за звір щурив око в оскал балаклави?!

- Сини мої, соколи, вчив я вас Неньку любити.
Та пестити в серці її – то наразі замало.
Я вас закликаю, сини мої, цим заповітом:
Постаньте за неї! Не киньте її на поталу!

Розбийте садок біля хати, зростіть мою мрію.
Коли ж зарясніють плоди, що аж віти прогнуться,
Частуйте усіх, хто гостинному дому зрадіє,
Але найрум’яніше яблучко дайте онуці!

- Коханий, мій друже, ми щастя плекали роками,
А лихо прийшло – нас навіки умить розлучило.
Чи стримать могла б я?.. Висить це на серці, мов камінь.
Які ж бо я мала б зібрати слова, яку силу?

Минули вже дні, як Майдану були роковини,
А я все гадаю, не можу ні їсти, ні спати:
Чому саме ти... не злякався... ні куль, ні дубинок?
Чому саме ти... мав стриножити... «Беркута» натиск?

- Ніколи, ніхто не спинив би мене, моя рідна.
Чи міг би я зрадити Совісті, Богу й Країні?
Нам шлях перетнуло щось надто брутальне й огидне,
То хто ж, як не я, мав знешкодити жало зміїне?!

Гукнув я тоді, що Героям померти не страшно.
Неправду сказав, бо життя над усе цінував я.
Так, страшно було, що базіки і кривдники наші
Країну щодня і щосили ведуть у провалля.

Квітник мій, кохана, – це я, ти до мене балакай,
Викохуй дітей та онуків; ото твої ліки.
І попри буремні часи й негаразди всілякі
Зросте Україна! Кажу ж: «Буде все чікі-пікі!»

      Царьок О. М. – Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка», оборонець Майдану.
      Герої небесної сотні повстали проти насилля, несправедливості та брутального зґвалтування своєї країни. Кожен здійснив особистий подвиг:  віддав найцінніше – своє життя – заради нової України.
Вічна пам'ять героям!

22. Цепун Андрій Михайлович
(14.10.1978-21.02.2014)
Київ
......................................... Сергій Філь

Запалала вогнем Україна

Запалала вогнем Україна,
На майдані горіла земля.
Він сказав: - Хай в бою я загину,
Та піду... Хто ж піде, як не я?

Небагато про нього відомо,
Як він жив, з чим стикався впритул.
...Тільки тіло знайшли біля дому
Зі слідами жорстоких тортур.

Люті нелюди вбили людину,
Що стояла за мир і добро.
І нехай не в бою він загинув,
Він від того не менший герой.
...Білі янголи в сотні небесній
Десь між зорями тихо летять.
Охоронці свободи і честі,
Що за гідність поклали життя.

Не судилось пожити хоч трохи
Їм в країні  нездійсненних мрій,
Та проклали в майбутнє дорогу.
Серед них і киянин Андрій.

      Цепун А. М. – Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка», 35-річний протестувальник Майдану, киянин. Підтримував Євромайдан з початку подій. Говорив, що лише об’єднавшись та працюючи разом, українці переможуть  бандитську владу. Увечері 20 лютого з командою активістів блокував в’їзд до Києва з Гостомельської траси. Близько півночі   Андрій сам пішов додому. Дорогою його зупинили невідомі та жорстоко побили (чоловік отримав травми, несумісні з життям). Нажаль, про нього кілька днів нічого не було чути. Лише згодом тіло майданівця знайшли на вулиці Верболозній у Києві. Чи розуміли нелюди, які вбили чоловіка, що залишають без батька 8-річну дитину?

23. Чаплінський Володимир Володимирович (13.01.1970 - 20.02.2014)
Київська обл., м. Обухів.
.........................................Тамила Ярцева

Вільний потяг

Як перон ця зимова вулиця,
Де на схилі годинник спить.
Квіти, може, змогли б розчулитись,
Передсмертну спинити мить...

Та намет «Паровоз анархія»*
Дав квиток у один кінець.
Не відзначені ве́рсти знаками.
Шлях без рейок і навпростець.

Бо той шлях ще не був прокладений,
Та вже кликав вогонь світань.
Ця зупинка – це «Бруствер Праведних».
А кінцева – «Небесний Стан**».

Сину й доні від батька бідного
Не лишилось багатств земних.
Тільки хрест над землею рідною.
Та ще вірний цей шлях для всіх.

Не спинився у Місці Райському -
До сердець взяв новий маршрут.
І не стане добро поразкою.
Стукіт серця на стиках рук.

До зупинки старої «Істина»
Паровоз не  вповільнить  хід.
З-під коліс він мета́є іскрами,
Та димить серед хмар, гримить.

І приїде він не за ро́зкладом.
Над героєм не владний час.
Не в граніті міцнім, не в золоті -
Оживають герої в нас.
..............................................
Взимку квіти не бачать сонячні
Точні стрілки й не створять мить.
Йде весна, щоб всі миті творячи,
Світ могли уквітчати ми.

*«Паровоз анархія» - так назвали учасники Революції Гідності свій намет, що був розташований на вулиці Інститутській біля "Квіткового годинника". В цьому наметі жив Володимир Чаплінський.
** Стан в значенні військовий табір.
Чаплінський В.  В. – Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка».
      18 лютого дружина дзвонила йому майже кожні дві години, запитувала чоловіка, коли він повернеться. А Володимир відповідав їй, що на Майдані мало людей і він залишався, кажучи «якщо не я, то хто?».

24. Шаповал Сергій Борисович
(05.06.1969 - 18.02.2014)
Київ.
...................................... Ірина Бондар (Лівобережна)

Крок у безсмертя

А він ще в січні був поранений…
Та знов і знову бачив сни,
Як попрощалися з кайданами
Вітчизни-матері сини.

Піддужав, та прийшов з дружиною,
Бо не прийти – уже не міг…
В той день багато так загинуло,
Що раптом став кривавим сніг…

Вони стояли під атаками,
За побратимом побратим…
Нам світить кров героїв маками,
Що їх Всевишній тут зростив

На тій бруківці, де загинули.
Та пам’ять вдячності жива.
Понад Майданом, над могилами
Пророчі класика слова

Ми знов повторимо давайте:
Тож «Поховайте, та вставайте!»

      Герой України, кавалер ордена «Золота Зірка»  Сергій Шаповал загинув від двох пострілів( у груди і живіт) саме в той день, коли мирна хода протестувальників  під Верховну  Раду   закінчилася  жорстокою бійнею, а вулицями  Києва розтеклися криваві ріки. Його тіло побратими знайшли в Будинку Офіцерів.
      Після того, як в ніч на 30 листопада силовики жорстоко розігнали студентський майдан,
Герой Небесної Сотні звільнився з роботи,
записався в Самооборону та повністю присвятив себе Майдану. Охоронець приватної фірми цієї зими став на захист десятків тисяч людей в центрі української столиці.
      Доля вже робила Сергієві попередження.
Перше порання він отримав на Майдані ще задовго до масових наступів правоохоронців в кінці січня 2014-го. Тоді чоловіка врятував бронежилет, який був одягнений під
курткою. Можливо, це був знак, але зупинятися на півдорозі — це не про Сергія Шаповала. Чоловік викарабкався, і знову повернувся на Майдан. Боротися за справедливість та захищати слабших – таким має бути справжній чоловік, вважав Сергій та завжди
дотримувався цього принципу. Вічна
пам"ять герою!


25. Швець Віктор Миколайович
(8.10.1955 – 19.02.2014)
Київська область, Києво-Святошинський район,
с. Гатне
......................................... Григорій Лев

Пам’ятайте


Мене ти пам’ятай, моя країно,
Своє життя тобі подарував.
Люби мене, як матір любить сина,
Згадай мене – у полум’ї заграв.

Не плачте, мої рідні, я вас прошу.
В останню мить вас втішити хотів,
Коли вмирав на лікарняних ношах –
«Все добре…» – вам у трубку шепотів…

За мене ви радійте неба сині,
Бо я ж за все це голову поклав.
Не зраджуйте ні серцю, ні країні,
І волю щоб у вас ніхто не крав.

Коли на Україну світло зійде,
Коли відкриє небо кращий шлях,
Ви не забудьте і мене згадайте,
І я залишусь з вами – у віках.

      «Зі мною все добре», — сказав по телефону
смертельно поранений Віктор Швець. «Зі мною
все добре», — повторив, щоб його дівчата —
дружина, донька й онука — не хвилювалися. Проте вже за кілька годин його не стало.
Віктор Миколайович з дружиною, з якою вони
прожили разом майже 40 років, кілька разів ходили на Віче, возили теплі речі, шкарпетки для
протестантів.
      Віктор Швець — майстер спорту, семиразовий чемпіон збройних сил з академічної греблі,  старший мічман, учасник Євромайдану, загинув від кулі снайпера.

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 924

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 1.

Ирина Рассветная

# 16. Плеханов Олександр Вікторович (07.03.1991-18.02.2014)
Київ
***
СТРИБОК У ВІЧНІСТЬ
авт. - Ірина Бондар (Рассвєтная)
***
Відкритий погляд, непохитна віра.
Сашко навчався, танцював, любив,
Усім він так захоплювався щиро,
І все на світі встигнути хотів…

Створив скульптуру. Рветься на свободу,
З осмисленим поривом у очах,
Душа стражденна нашого народу!
Та підвестися – заважає страх…

У кожному із нас живе вагання.
Воно присутнє – у тобі, й мені…
Що думав він у мить свою останню?
Чи бачить він в своїй височині,

Як піднялись в борні сини Вітчизни?
Як звір стрибнув – і страх свій переміг!
Повстали ми – такі несхоже-різні
Орлів чужинських кинули до ніг

В єдинім вирішальному пориві!
Незламні ми – ні в чому і ніде!
Здолаєм ворогів ми в Україні!
Небесна сотня нас вперед веде!
**************
18 лютого, близько 15.00 Сашко вийшов з дому. О 18.00 зателефонував додому і повідомив, що з ним все гаразд і через дві години він повернеться. Саме у цей час розгорталися найзапекліші бої у центрі Києва між
повсталими людьми і силовими підрозділами бійців, підконтрольними владі. О 20.00 його мама сама подзвонила, але на дзвінок відповів волонтер, який саме у той момент виносив його з-під куль.
Чоловік встиг сказати, що Сашко у важкому стані і що він несе його у Будинок Профспілок. Пізніше на
місце подій прибули лікарі і відвезли смертельно пораненого до міської лікарні № 17, куди прибули його мама і сестра. Деякий час медики боролися за життя Сашка, але після операції пояснили рідним, що його поранення несумісне з життям і врятувати його було неможливо...
Мама Сашка згадує яскравий епізод у час його роботи над дипломом у січні 2014 року, коли він замість наукової праці несподівано почав ліпити фігуру звіра. На зауваження відповів — звір є алегорією на український народ: «Він має осмислений погляд і вже вислизає із своєї шкури страху. Усвідомлює себе, розуміє свою силу і готується зробити останній ривок — щоби підвестися, встати». На запитання мами, чи є у цього звіра можливість і час, щоб встати, відповів: «Якщо і є, то дуже мало. Але він теж це розуміє. Бо цей звір живе у кожному з нас». (Записано зі слів сестри). Наразі ця незакінчена скульптура зберігається у мами загиблого.
Рівно через день після загибелі Олександр Плеханов мав отримати диплом бакалавра.
28 листопада 2014 року у Київському національному університеті будівництва і архітектури відбулася
церемонія відкриття Меморіалу Герою Небесної Сотні, студенту архітектурного факультету Олександру Плеханову.
*************
http://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47778&poem=160286

2015-11-10 21:28:25

Ирина Рассветная

# 23. Шаповал Сергій Борисович (05.06.1969-18.02.2014)
Київ.
****
КРОК У БЕЗСМЕРТЯ
авт. Ірина Бондар (Рассвєтная)
***
А він ще в січні був поранений…
Та знов і знову бачив сни,
Як попрощалися з кайданами
Вітчизни-матері сини.

Піддужав, та прийшов з дружиною,
Бо не прийти – уже не міг…
В той день багато так загинуло,
Що раптом став кривавим сніг…

Вони стояли під атаками,
За побратимом побратим…
Нам світить кров героїв маками,
Що їх Всевишній тут зростив

На тій бруківці, де загинули.
Та пам’ять вдячності жива.
Понад Майданом, над могилами
Пророчі класика слова
Ми знов повторимо давайте:
Тож «Поховайте, та вставайте!»
****************
Герой Небесної Сотні Сергій Шаповал загинув 18 лютого 2014 року. Саме в той день, коли мирна хода протестувальників під Верховну Раду закінчилася жорстокою бійнею, а вулицями Києва розтеклися криваві ріки. Загинув він від двох пострілів: у груди і живіт. Його тіло побратими знайшли в Будинку Офіцерів.
Сергій був активним учасником європротестів з перших днів. Після того, як в ніч на 30 листопада силовики жорстоко розігнали студентський майдан, Герой Небесної Сотні звільнився з роботи, записався в Самооборону та повністю присвятив себе Майдану. Охоронець приватної фірми цієї зими став на захист десятків тисяч людей в центрі української столиці.Боротися за краще майбутнє Сергій вийшов разом із дружиною. Поки чоловік стояв на барикадах, його кохана Ольга рятувала людські життя. Під час Майдану вона працювала волонтером медичної служби.
Для Сергія і Ольги — це був другий шлюб. Разом прожили сім щасливих років, крокували пліч-о-пліч і так до останнього дня… Доля вже робила Сергієві попередження. Перше порання він отримав на Майдані ще задовго до масових наступів правоохоронців в кінці січня 2014-го. Тоді чоловіка врятував бронежилет, який був одягнений під курткою. Можливо, це був знак, але зупинятися на півдорозі — це не про Сергія Шаповала.
Чоловік викарабкався, і знову повернувся на Майдан. Боротися за справедливість та захищати слабших – таким має бути справжній чоловік, вважав Сергій та завжди дотримувався цього принципу.
Вічна пам"ять герою!

http://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47778&poem=160309

2015-11-10 21:36:06

Ирина Рассветная

# 12 Мельничук Володимир Валерійович (22.08.1974- 20.02.2014)
Київ
***
ОСТАННІЙ РЕПОРТАЖ
авт. - Ірина Бондар (Рассвєтная)
***
Він волонтером був. Беззбройним.
Безжальний – снайпера приціл.
Вже сонечко ховалось в кронах
І тиша залягла навкіл…
Він встиг лише сказати : «Мамо…»
І – постріл тишу розколов!
«Швидка» петляла між дворами,
І час – повільно так ішов,
Неначе в ступор, в невідомість
Все падало… Помер. Помер…
Він не загрожував нікому -
Майдана вічний репортер.
Будівлі… Вулиці… Обличчя.
Ось – зовсім юних пронесли…
До нього люди так тяглися!
І ось тепер ми знов прийшли…
Тут кров обуренням клекоче.
Тут геній злий посіяв смерть.
З його світлин – обличчя, очі,
Добром наповнені ущерть.
І знов питаємо «допоки?»
Коли чекати перемог?
А по бруківці – кроки… кроки…
І правду знає – тільки Бог.
*******************
Володимир Мельничук був киянином, проживав на Оболоні на вул. Героїв Сталінграда. В житті був чесною, веселою, щирою, доброю та сильною духом людиною. Завжди готовий прийти на допомогу рідним, близьким,
знайомим і зовсім незнайомим людям. Зігрівав своєю любов’ю та турботою всіх, хто знаходився поруч з ним. Він мав багато друзів. Дуже любив подорожувати, мріяв об’їхати та побачити увесь світ. Але завжди після
цікавих подорожей він із задоволенням і радістю повертався додому, бо своє рідне місто та свою власну країну він любив найбільше. Будучи людиною з оголеним відчуттям справедливості, яка щиро любила Україну, він не міг залишатись осторонь, коли українці вийшли на Майдан в Києві, щоб виборювати своє право жити в новій, вільній від бандитсько-чиновницької сваволі країні. З перших днів, працюючи волонтером на Майдані, він допомагав всім, чим міг – знімав відео та фото в найгарячіших точках Майдану, вивозив поранених, доставляв продукти, прибирав вулицю, приймав участь у зведенні барикад.
20 лютого 2014 року він також був на Майдані. Після того, як наступило затишшя після ранкового розстрілу протестувальників на вулиці Інститутській, мирні люди зайшли в «Жовтневий палац», який нещодавно був залишений силовиками. Серед цих людей були і Володимир Мельничук з дружиною Марією. Вони допомагали робити прибирання в приміщенні. Близько 17 години вечора вийшли звідси назовні на оглядовий майданчик біля «Жовтневого палацу», де планували зустрітись зі своїм товаришем. На цей момент ранкова стрілянина на вулиці Інститутській вже припинилась. Вже сідало за обрій сонце, наче промовляючи своїми зникаючими за горизонтом променями, що небезпека вже відступила. Володимир якраз розмовляв по телефону зі своєю мамою, обіцяючи їй скоро повернутись додому.
Але в цю мить пролунав іще один постріл. Володимир Мельничук був без каски та будь-якого захисту, але снайпер вистрелив саме в нього. Куля влучила йому в шию саме в той момент, коли він в телефонну трубку промовив слово «мамо…». Це було останнє слово, яке він встиг промовити у своєму житті. Помер Володимир у 17-й лікарні міста Києва.

http://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=47778&poem=160740

2015-11-10 21:51:12

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений