Автор: Дзвони серця. Небесна Сотня
Тема:Патриотические стихи
Опубликовано: 2015-03-26 22:43:43
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

До Небесної Сотні вписали рядок прикарпатські сини України

До свободи зробивши останній свій крок,
Непідкупні, рішучі, єдині
До Небесної Сотні вписали рядок
Прикарпатські сини України.

                                                       Сергій Філь   
                                              

1. Гурик Роман Ігорович
(02.10.1994 – 20.02.2014)
м. Івано-Франківськ

......................................... Тетяна Лавинюкова

Роману Гурику – хлопцю з нашого міста

Щоб позбутись ницої омани,
Жити гідно в рідному краю,
Вийшли кращі люди на Майдани,
Став і ти, Романе, в тім строю.

На передовій, як йшли до бою,
Знав: назад не буде вороття,
Впав, прикривши дівчину собою,
Врятував життям своїм життя.

У важкі протистоянь моменти
Без вагань ішов ти на прорив…
Ромчику, філософе-студенте,
Серцем Україну ти прикрив!

Найріднішу неньку-Україну,
Матінку згорьовану твою!..
Твій Франківськ шанує пам’ять сина,
Що поліг в нерівному бою.

Мов сльоза, вода двох Бистриць чиста,
Журяться над річками мости…
Вийшло все, здавалось, рідне місто
В путь тебе небесну провести.

Є вже твоя вулиця, вже встала
Стела там, де університет,
Щоб завжди відлитий із металу
Нам дивився в душу твій портрет…

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
         19 лютого він закрив собою дівчину-медика, що тягнула пораненого. Куля снайпера, що влучила у скроню, обірвала життя і мрії Романа.
        Його останній запис на сторінці в соціальній мережі: "Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть".

2. Дідич Сергій Васильович
(03.11.1969 – 18.02.2014)
Івано-Франківська область, Городенківський район, с. Стрільче

......................................... Оксана Федишин

За долю народну, а не за… ідею

Плели нашу долю Московії спиці,
Петляли законами гаки облудні,
Тому  розпочався протест у столиці
І Дідич очолив штаб спротиву  в грудні,
Коли мирних діток-студентів побили.
Здригнулась душа городенківських хлопців,
Летіли у Київ неначе на крилах,
Щоб якось спинити лихих «охоронців»:    
- За що змолотили студентів кийками?!  
- За що владним чоботом ребра ламали?!..
Вузлами стискали Вкраїну роками
І  волю давили криваві вандали.   
                        
Майдан не вдалось  обхопити петлею,
Бо перші шеренги стояли, мов скелі,
За долю народну, а не за… ідею;
Мов факели, в  небі  горіли «коктейлі»,            
Спиняючи натиск машини злодіїв.
Мішалися з димом невинні сніжинки,
Не знали наївні про смертні події…
Та й хто б здогадався про варварські вчинки,      

Про крові потоки, про гори побитих,
Про план шахраїв і проект казнокрадів…
По трупах ступають престольні бандити.
Ще зранку Сергій вивів сотню до Ради
І всім повідомив: «Йдемо ходом мирним».
Та ось в Кріпосному провулку неждано
Попали в облогу. Шквал вдарив мундирний -
Кров... Вибухи... Галас... Трусило Майданом.               
Прийшлось  відступати. Відходив останнім,           
Своїх побратимів прикривши собою.
Немов в казані величезнім вулканнім        
Кипіло, крутило. Смерть рвалась до бою.

Невдовзі знайшли понівечене тіло
З проламаним черепом. Вбито Сергія.
День в розпачі меркнув. Сніжинки тремтіли,
Стікали сльозою.  Це танула мрія?..
А мріяв козак про ходу в Городенці
На честь українських незламних героїв...
В день  смерті Сергія засмучені хлопці  
несли смолоскипи, крокуючи строєм.
      
Немов фіміам, линув дим попід хмари,
А в іскрах  блищали вогні херувимів,
Наповнивши груди нетліючим жаром,                   
Топилися воском серця побратимів!

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      З коментарів:
"Хлопці з Грабівки добре його пам’ятають — він був командиром їхньої сотні, цілодобово піклувався ними, а за самовільну відлучку з Майдану на Грушевського по-батьківськи давав позавуш", – Олег з Калуша.

Мистецтво  Майдану
3. Дмитрів Ігор Федорович  
(09.10.1983 – 20.02.2014)
Івано-Франківська обл., м. Калуш

......................................... Ніна Сенілга

Герої не вмирають!

Герої не вмирають! Дмитрів Ігор
З Карпатських гір пішов на Небо – Там
На праведний двобій з ворожим ігом
Зійшлися ангели, щоб дати жити нам.

Герої не вмирають! Дмитрів Ігор
За Україну з рідного села
Спішив у Київ… Синіми очима
Вдивлявся в небо, ніби вже шукав

I стрій, i місце у небесній сотні,
I стяг жовто-блакитний над усім,
Він був завжди попереду в роботі,
То ж часу гаяти i в боротьбі не смів

Герої не вмирають! Дмитрів Ігор
Чотири кулі в тіло й душу взяв
I кожна з них по ворогу стріляє,
З них жодну побратимам не віддав…

Герої не вмирають! Нам їх нести
До зір небесних, їм складати гімн
I берегти, як обереги честі,
Окропленої кров’ю їх землі…

      31 рік. Юрист.
      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      Змалку Ігор доглядав за татом, оскільки мати була закордоном на заробітках. Це й загартувало його.., досягав поставленої мети попри перешкоди. Коли навчався у Прикарпатському національному університеті, активно підробляв: таксував, їздив на заробітки. Закінчив ще й Одеську юридичну академію.
      «Ігор міг заступитися за незнайому людину, якщо її хтось ображав. На запитання, навіщо це тобі, він розводив руками: хто, як не я? Був дуже прямолінійним», — згадує його товариш Володимир Шульган


4. Калиняк Богдан Михайлович
(29.01.1961 –  28.01.2014)
Івано-Франківська обл., м. Коломия

......................................... Оксана Федишин
Народною долею він занедужав

У Вічність святу відійшов наш земляк
Майдану герой Богдан Калиняк.
Провівши крилом по чолі небозводу,
Прощалась душа наостанку з народом,
Якого любив більш, ніж власне життя.
Леліяв шляхетні святі почуття
До Неньки невільної відданий син.
Хороший господар був і сім'янин.
Скількох він підтримав! Скільком допоміг!
Із серцем великим, в якому він зміг
Вмістити не тільки знайомих, родину,
А й цілу Вкраїну велику, єдину.
Палкий патріот і сумлінний Богдан
Підтримував гривнею рідний Майдан
І одягом, й словом, й плечем для слабкого;
Виносив поранених з диму їдкого;
Вночі чергував, вдень себе не щадив…
Два місяці чорних народу служив.
В січневі морози, облитий водою,
Нескорений духом, не дбав за собою…
Його не спинили ні кулі, ні стужа –
Народною долею він занедужав…
В смертельнім жару обірвались слова:
«Не вмерла Вкраїна… Вкраїна жива…
Заплакала Кам’янка і Коломия –
І вітер голосить, по закутках виє:
«Не вмерла Вкраїна… Вкраїна живе…»
Шикує ряди покоління нове.

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      Народився в сім’ї патріотів з діда-прадіда. По маминій лінії – батьків вивезли в Сибір. Прабабуся гукнула до бабусі, щоб заповила в куртку дитину і викинула в сніг, коли їх вивозили. Так врятувалася мама Богдана, вихована бабусею. А батько Богдана – також політв’язень репресований радянською владою.

5. Костишин Михайло Йосипович
(09.04.1971 –  26.02.2014)
Івано-Франківська область, Рожнятівський район, с. Нижній Струтинь
......................................... Богдана Пілецька

Він з Сотнею Небесною в строю

                      " Не плачте, мамо, Ви за мною,
                        Я Україну так любив,
                        Життям, найвищою ціною,
                        За її долю заплатив"...
                                                       Оксана Станко

А кожному – своє на цій землі.
І хто родився – має свою долю.
Комусь марудно тліти у імлі,
І спалахнути іншому – за волю.

Він, як зоря на темнім небосхилі,
Іскриться, вказує нам шлях.
Він жив, він знав: ми не безсилі,
Майбутнє – в кожного в руках.

Він, як і ми, любив своє життя,
За неньку і братів стояв горою.
Роздумував про світ, людей, буття,
Його душа – осяяна іскрою.
Це та людина, що у прикрий час
Пішла у бій за рідну Україну.
За всіх людей, за кожного із нас,
За правду і за мову солов'їну.

О, краю милий! Скільки чистих душ
За тебе відлетіли в височінь!
І він тоді безстрашно і чимдуж
Метнувся в бій, де смерті сіра тінь.

Ті нелюди... Їм Бог колись – суддею,
Обрізали життя тонку струну.
І сльози, біль, і віск стікав свічею,
Землицею присипали труну.

І він вже там, де болю більш немає,
Із Сотнею Небесною в строю,
На світ наш тлінний мирно споглядає
Земним Героєм в Божому раю.

Вам Зірка Золота блистить на грудях...
Герої наші, вдячність вам й уклін,
Ви пробудили дух свободи в людях,
І ми змогли піднятися з колін!

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      Костишин Михайло приїхав на Майдан у Київ відразу після побиття  студентів. Разом зі своїми побратимами вони стояли на Майдані, ходили на пікети, чергували на барикадах.
      Його жорстоко побили, без шансів вижити. 27 січня потрапив у лікарню Львова з тяжкими травмами. Через місяць Михайло помер.

6. Ткачук Ігор Михайлович
(01.09.1975 – 20.02.2014)
Івано-Франківська область, Коломийський район, с. В. Кам’янка.
Народився в Росії, Калінінградській області.

......................................... Оксана Федишин

Розстріляв доброту і любов

З-під старечих натомлених вій
                             виглядає любов у вікно…
Заслонила сльоза Божий світ:
                              мати сина не бачить давно.
У свої досоткові роки
                              поховала в землі цінний скарб –
Дорогого синочка, який
                              склав життя на Вітчизни вівтар.

А на ліжку – любові сонет –
                              благородне, мале янголя…
Мило татів цілує портрет…
                         Вимовляє лиш «тя-тя» маля.
В домі скорбно: сім'я не уся.
                        У сиріток трьох очі сумні:
На колінах сидять в татуся,
                        часто граються з ним… лиш вві сні.

О, любове  міцна, мов алмаз,
                                і красива, мов ніжний нарцис,
Мов букет польовий, що не раз
                                він коханій дружині приніс,
Зненавидів, голубко,  добро
                                супостат кровожерний дракон:
Щоб у рабстві тримати народ,  
                                поміняв він країни Закон

Й диктував хижу  волю властей
                                для пригнічення щастя, добра,
Віри в краще майбутнє дітей,
                                в те, що рухне система стара,
Що розквітне Вкраїна…  На жаль…
                                тут кийками  свободу січуть.
Снайпер вистрелив – в крові лежав
                                на Грушевського Ігор Ткачук.

Охмелів бузувір – ллється кров.
                                Причаївшись в готелі, з вікна
Розстріляв Доброту і Любов,
                                Годувальника й Опікуна…
Голуб миру підбитий лежав.
                          Світлий погляд його – в неба синь,
Наче душу свою проводжав
                           України невільної син.

Не збагнути ніколи властям
                        злобних демонських чорних мастей:
Розстріляти не вдасться катам
                         молитов матерів і дітей.
І Господньої Правди рука
                          їх дістане будь-де на землі,
Посоромить убивцю-божка
                           і обніме сиріток малих.

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
      На Майдані загинув від пострілу снайпера в голову батько трьох дітей, покинувши любиму і люблячу дружину і стареньку матір.
* Тіло Ігоря Ткачука на вул. Інститутській
7. Шеремет Василь Олександрович
(21.03.1949  –  07.03.1914)
Київ, Наровився  – Івано-Франківська область, Надвірнянський район

......................................... Дмитро Коршунов

Сумний дідусь

Сумний дідусь ні з ким в житті не сперечався,
Хоча на серці дуже боляче було,
У височінь на білі хмари задивлявся,
Та рідне подумки пригадував село.

Він малював дитинство пензлем свого серця,
Братів із сестрами, любов своїх батьків,
Його душа казала розуму: “Не сердься!”,
- Але дивитись на тиранів не хотів.

Сидів дідусь та гірко плакав на Майдані,
За  Божими дітьми, яких несли в крові:
- Країна пращурів у болісному стані,
Але надія є допоки ми живі!”

Журба та сум тримали серце у полоні,
Блакитне небо сморід чорний оповив,
У кулаки до болю стиснувши долоні,
Пішов на ворога не стримуючи слів.

Його чекали вдома діти та онуки,
Але обрав дідусь жертовний серця шлях,
Та добровільно, як Христос, пішов на муки,
Та до Небес злетів на крилах мов би птах.

Вражає доля героїчної людини,
Він розірвав канати бісових тенет,
Життя віддав своє заради України,
Дідусь Василь, що був із роду Шеремет.

      Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
Помер у столичній лікарні від ран, отриманих під час сутичок з беркутівцями 18 лютого. Також стан його здоров’я різко погіршився й від отриманого переохолодження: чоловіка облили крижаною водою з водомета.
      Василь Шеремет народився у багатодітній сім’ї, в якій було дев’ятеро дітей. «Василя в армію відправляли чужі люди, – пригадує сестра Галина. – У нас не було грошей на їжу. По черзі доводилося ходити до школи, бо взуття на всіх не вистачало».

История cоздания стихотворения: