Отсутствует

Автор: Владимир Мацуцкий
Тема:Психологическая проза
Опубликовано: 2017-11-12 20:54:52
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Маня

Сіра кішка з білим животиком і білими лапками вперше у своєму
житті відчула щось дуже погане, яке її нервувало і не давало
спокою. Її хазяйка, восьмидесятирічна баба Лукера, впала біля печі і
голосно хриплячи, вже довгий час не піднімається. Пройшов день,
вже й ніч настала – а баба Лукера не встає. Маня, так звали сіру
кішку, почала шкрябати двері. Ніхто не відчинив. Підійшла до баби
Лукери, лягла поруч з її головою, щоб та, як завжди, її погладила.  
Але баба Лукера продовжувала хрипіти, і не вставала. Всю ніч Маня
пролежала біля неї. А як за вікном посвітліло небо, Маня знову
зашкрябала у двері. І знову ніхто не відчинив.
Чистенька і вихована кішка почала блукати по всіх кутках
хати. Нарешті вмостилася під ліжко, щоб підняти хвіст. Але в ту ж
мить хтось сильно постукав у двері, голосно вигукуючи; «Бабо,
відчиніть! Тітко, від-чи-ніть!».
Так повторилося декілька разів, аж поки двері з хрясканням і
гуркотом зламуючись, не відчинилися. Увійшли дві жінки. Маня їх
впізнала. Це були племінниця і онука баби Лукери.
Боячись покарання, Маня тінню шмигнула поміж ніг збентежених
жінок і сіла за старою похиленою у бік городу повіткою, яку вже
давно використовували як звичайний сарай для зберігання
торф’яного брикету.
Племінниця і онука були в хаті недовго. Не встигла Маня, загребти
після себе, як вони з’явились на порозі. Племінниця тремтячими
руками натискувала кнопки мобільного телефону.
– Ма, це нічого не дасть. Не приїде швидка… та і не додзвонишся до
них,– безнадійно промовила онука.
– Додзвонюсь, – племінниця вперто продовжувала натискувати
кнопки. –  Хай хоч підкажуть що робити.
Мабуть таки додзвонилась, бо знервовано кричала у телефон.
– Вона непритомна лежить на підлозі… вісімдесят… як це не можете,
вона ж помре... як це не чипати!...
Довго слухала що радив жіночий голос, перебираючи телефон
то в ліву, то в праву руку.  Не витримала, склала його, кинула в
сумочку. «Чорти б вас забрали» – тихо і сердито промовила.
– Переконалась. Вони до старих людей нізащо не поїдуть, бо
знають, що заробітку не буде. Та і дорога від Борисполя до
Любарець – не близький світ. – Помовчавши додала, – Давай хоч на
ліжко перенесемо бабу.
– Ні, не треба. Сказали, помре одразу… а так ще є надія, що одійде.

Довго засували зламані двері. Так і не засунувши, не розмовля-
ючи, хмурі сіли в машину, поїхали.
Маня вилізла із схованки, підійшла до хати. Хрипіння її хазяйки
було чути і на дворі. Знову почала шкрябати у двері, але знову їй не
відчинили. І Маня, не розуміючи чому так сталося, вмостилася під
дверми на маленькому килимку трохи зігрітому лютневим сонцем.
Прокинулась Маня пізно ввечері. Вже не було чути хрипіння.
Вирішила, що її хазяйка вже піднялася і зможе її впустити в хату. З
усіх сил зашкрябала  по дверях. Але й на цей раз двері не
відчинилися.
Замрячив мілкий дощ із снігом. Стало дуже холодно. Змокріла хутра
вже не гріла. Маня підійшла до повітки, пролізла крізь щілину і
тепло згорнулася в кільце на торф’яному брикеті серед застарілого
сільсько-господарського реманенту предків баби Лукери. Голодна,
Маня довго не могла заснути.

Вранці наступного дня біля воріт зупинилася машина. Крім
племінниці і онуки приїхала і сестра баби Лукери. Коли вони
входили в хату, Маня встигла першою бути біля своєї хазяйки.
Здивовано почала обнюхувати. Нарешті зрозуміла, що вона вже
мертва. Підповзла до її голови і завмерла, наче і не дихала. Коли ж її
прогнали, побігла у схованку під ліжком баби Лукери.

Згодом прийшли незнайомі люди. Зняли з баби Лукери одежу:
«кухфайку», прошиті ватяні валянці з калошами і решту старечої
одежі, вимили її і одягли у сукню, в який вона ще молодою
сфотографувалась із своїми батьками.
Маня вже й не знала скільки часу пройшло з того моменту як впала
її хазяйка. Здавалося, що час той тягнеться так довго, що вже довше
за її життя. Вона то засинала, то просиналася, і весь час чекала на
ласку своєї хазяйки. Коли ж заголосили плакальниці, Маня почула
голос хазяйки. Вилізла з під ліжка і, одним кроком стрибнувши у
труну, щільно притиснулась до покійниці.
Сполохана баба Парасочка – любарецький довідник обрядів –  ледь
одірвала її від баби Лукери і кинула у першу кімнату, з якої саме в
цей час заходив отець Сергій, молодий священик з рудою курчачою
борідкою.
– Тьфу, нечиста сила! – злякано відмахнувся він від кішки.
Маня, теж злякана, вже не ховалась під ліжко, а миттю вибігла з
хати.
Того ж дня і поховали бабу Лукеру. За труною йшло небагато людей,
більшість з яких – засмучені старі люди, які ледь шкандибали, тихо
розмовляючи і про свою смерть, і про свій похорон. До цвинтаря
було метрів триста, але процесія розтягнулась на всі п’ятсот, так
неквапно вона просувалась.
Маня весь час йшла позаду, боячись, що знову будуть гонити. Коли
ж всі повертались до хати, сховалась у сінях за відчиненими дверми.
Трапезували по черзі, мовчки. Спочатку старі люди, потім вже
молодь.
А коли вже декілька разів випили за «царство небесне» баби
Лукери, повеселішали, розговорились, і навіть пригостили Маню
великим шматком ковбаси. А як напилися та наїлися, то вже немає
чого й робити в хаті, де ще блукала душа покійниці. По своїх оселях
розходились говіркими, особливо молодь.
– Вона прямо в рай попала. І друзі, яких в неї майже не було, і
родичі не надто вже оплакували її, –
сказала зігнута у двічі баба Мотря, – душу її ніхто тут не затримує.
– Так то воно так, але ж душа ще дев’ять днів перебуватиме
тут, – відповіла баба Парасочка, вказуючи на хату.
Обидві зігнуті пошкандибали кожен до своєї оселі, у різні боки
села.
Племінниця і онука ще довго прибиралися у хаті. Після
поховань вони наче подобрішали, і вже не проганяли Маню.
Та і вони, наваливши купу недоїдків у глибоку череп’яну Манину
миску і поставивши її біля повітки, засунули двері хати на
величезний замок, поїхали геть.
Повернулись аж навесні наступного року. На ганку біля дверей хати
лежала згорнута у сірий клубочок мертва Маня.

История cоздания стихотворения:

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 289

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 1.
Біллю віддає оповідь. Шкода і бабу Лукерку, та, певно, вона своє оджила. Шкода бабину вірну подругу - кішечку Маню. Як прихильнику всіх кошечих, мені дуже прикро, що не було кому прихистити милу кішечку...
Дефонтер
2017-11-12 22:10:04
З усіх земних тварин людина – найжорстокіша. І не тому, що по природі людина жорстока, а тому, що людина віками створювала систему співіснування у війнах, як поміж собою, так і з природою. До менших своїх братів (чотирилапих чи дволапих) людина тільки зараз випрацьовує добре ставлення, до цього ж тваринам чи поклонялись, як богам, чи вбивали. Але і зараз жорстокість людини до тварин вражає. Чого варто вирощування на фермах тигрів, щоб продавати єгерям для влаштовування сафарі багатіям. Такі тигри звикли до людей, тому не ховаються. Вбивці по них стріляють, як у тирі.
Щодо племінниці і онуки. Мабуть у них були свої проблеми. Дуже радий, що завітали. Моєму коту вже 20 років. Дуже хворіє він.

2017-11-13 14:55:47
!
2017-11-13 14:59:14

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
В прямом эфире
Да, Сергей, у летающих людей свой особый творческий подход к о всему. Это Божий дар и его надо развивать, а не убивать на корню. Полностью поддерживаю высказанные мысли. Спасибо.
Рецензия от:
Михайло Вечера
2024-03-29 10:45:24
Написано для очень добросовестного и уважаемого преподавателя
Судя по всему, Сергей, сей стих написан не только для очень добросовестного и уважаемого преподавателя, а гораздо более близкого, хотя бы по духу. Думаю, он ей пришёлся по нраву. Присоединяюсь.
Рецензия от:
Михайло Вечера
2024-03-29 10:39:05
Возможно, слова о любви любимого человека она воспринимает как стихи. А они всегда бальзам для любой души.
Хорошее признание, Сергей, прекрасной незнакомке.
Рецензия от:
Михайло Вечера
2024-03-29 10:31:24
На форуме обсуждают
Іде вуйко Хрещатиком - 

Приїжджа людина. 

Запитує у зустрічних: 

- А котра година? 

Перехожі пробiгають, 

Позиркують скоса. 

Той рук(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 09:59:39
Коли забув ти рідну мову —

яка б та мова не була —

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.


Коли в дорогу ти збирався,

каз(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 08:29:11
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.