Автор: Владимир Мацуцкий
Тема:Шуточная проза
Опубликовано: 2017-12-19 17:57:01
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Не розмовляєш – не їси

Приїхав росіянин (москаль) у Львів. Прикинувсь українцем: мовчить,
з рота і язика не висуне свого російського (бо мови не знає, звичайно ж, української, а може і
своєї – вони ж там усі на суржику). Мовчить – і все. Його штовхають, тиснуть у транспорті,
палець на нозі розчавили, а він мовчить.
Просто мовчати, коли їсти не хочеш – це не диво (і Президент мовчить, бо ситий), а от
коли на зубі другий день не було і крихти – що тоді?
Так вже склалось у людей: їси – не розмовляєш, розмовляєш – не їси.
В Україні все навпаки: не розмовляєш – не їси, розмовляєш – їси, щоб було видно – чи
український язик смакує українське сало. Всі народи виборюють волю, українці – мову.
От і мовчить москаль, а як мовчить – то, звичайно, і не їсть.
Але голод – не тітка. Попрямував до кафешки, від якої російським носом учув струмок смачних
пахощів українських страв. По дорозі купив помаранчевого прапорця, приклав до грудей, іде, як
на дзот герої Вітчизняної. Тільки-но він на поріг – до його офіціант у національному вбранні:
“Добрий день! Будь ласка, заходьте...” Москаль зніяковів: “Так это же...".  “Добрий день,
будь ласка, заходьте”. І він зайшов, сів до столу. “Їсти?..Пити?” – почув над головою, і все
зрозумів. “Пити – їсти!” – скоромовкою вигукнув весело і вдячно. І вже, як нагорода, на столі
йому постали: дві стрункі чарочки, кухоль пива, пляшка патріотичної горілки “Петро Дорошенко
– Гетьман водка” і здоровенна миска з патріотичним борщем “Полтавський”. П’є москаль, не
квапиться, борщем закушує, навколо дивиться, людей розглядає. Інтелігентні люди у кутку за
столиком тиху пісню співають. Аж ось – музики з’явились, почали співати, та так гарно та
солодко! Не втримавсь і москаль, почав підспівувати: “В кві-і-ітах гру-у-уші, яблуні та ви-и-ишні.
По-о-пливли тумани по воді. Катери-и-ина в річці прати вийшла, за-а-аспівала пісню в самоті.
За-а-аспівала пісню, сумувала...” Росіянин так заходивсь співати, що не помітив як перейшов на
рідну мову: “Ой, ты, песня, песенка девичья, ты лети за ясным солнцем вслед и бойцу-у-у на
дальнем пограничье о-о-от Катю-у-уши передай привет”.
”Привет” – це вже було занадто. Хтось у кутку – як гуркне кухлем по підлозі: “Ти чого, кацап,
виєш тут забороненою мо-вою?!”, аж скло полетіло вгору.
Та росіянину знову ж пощастило: кремезний козак з оселедцем на блискучий макітрі зрадів, що є
кого захищати, і кинувсь на образників. Москаль, поки його забули, поклав у кишеню пляшку з
“гетьманом”, схопив три скибки хліба українського з українською ковбасою, миску з борщем і
навшпиньках – до дверей. З’ясування стосунків вже дістало епогея: пиво “Оболонське“ разом з
пляшкою пропливло йому повз вухо і з силою відчинило двері, крізь які він прудко і проскочив.
Сів москаль на лавочці поруч з гостинною кафешкою, п’є “Гетьмана Дорошенка”, борщем
закушує і дивиться, як українці один одного скальпують. “И чого им неймется? Борщ и по-
китайски – борщ. А вкусный – только украинский.” Постукав ложкою по волошковому півнику на
дні порожньої миски, засумував. “Жаль, добавки не дадуть: некогда хохлам борщ варить”.

История cоздания стихотворения: