Автор: Владимир Мацуцкий
Тема:Психологическая проза
Опубликовано: 2020-02-01 14:32:46
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Розмовляти українською мовлю – право, чи обов’язок?

У великих містах України розмовляти українською мовою – це є прояв
особистості. Бувають випадки, коли саме українська мова спрацьовує, як зброя
проти нахабства і невігластва. Але треба зауважити: українська, а не покруч,
скалькований з російської із вживанням слів-чужинців.

Сучасна мова більшої частини українського народу, так званих регіональних
осередків, не є українською ні в містах, ні в селах. Мова цих українців, навіть
синтаксично відрізняється від загально прийнятої української мови. Такі
українці втратили національну інтуїцію будувати речення за законами
утворення української мови. Вони будують речення за законами  свого
регіону, пристосовуючи знайомі слова і звороти,  спираючись на свої знання
мови і свій словник, який поповнюється з штучної мови газет, радіо,
телебачення.

Головна роль такого покручу – стисло і зрозуміло для свого оточення передати
інформацію. Про калинову та солов’їну мову говорити тут зайве. Найстрашніше
в цьому те, що всі вони впевнені, що розмовляють українською мовою. Чи буде
такий покруч привабливим для вивчення його іншомовною людиною?
Звичайно ж ні. І це дуже заважає поширенню дійсно української мови хоча б
на просторі нашої країни.

Якщо ж врахувати, що мова – це озвучене мислення, то можна зробити
висновок відносно мовного просування нашої країни: вже зараз втрачається, а
подекуди втрачена, форма національного способу мислення більшої частини
українського народу. Це один із симптомів вимирання народу, як нації.

Першою вмирає культура нації, головною рисою якої є мова. Вмирання
національної культури збільшує чисельність манкуртів у суспільстві, які в свою
чергу прискорюють процес вмирання культури і мови. Його швидкість в
геометричній прогресії може вже протягом двох-трьох
поколінь привести український народ до іншої національності чи безрідності.

Насторожує і те, що вже навіть письменники мають гріх вживати кальок з
російської, а ті, що мають бути  провідниками культури української мови
здебільшого спираються на класиків, ігноруючи сучасну мову народну. Їх
можна зрозуміти: струмочок живлення від джерела народної української мови
вже надто тонкий. У деяких регіонах країни він майже висох.

Що цьому сприяє, які причини породжують таке явище?

Перша і головна причина – це не свідоме небажання більшості українців в
збереженні і розвитку своєї мови. Вивчати рідну мову треба все життя. А
українці, не замислюючись над мовним питанням, користуються знанням мови
на рівні шкільних знань з додатком сміття від урбанізації вже досить
космополітичного суспільства. Багато з них навіть не читають
українською. А є і такі, погляд яких зосереджений на Москві. «По-московській
так і ріжуть» (Тарас Шевченко).

Як бачимо, часи змінюються, українці – ні: не розуміють гостроти цього
питання. Отці ж українського народу розуміли: рідна мова, як і рідна віра, це
зброя захисту нації, а краса і сила мови – це краса і сила душі народу.

Друга дуже важлива причина – це відсутність національного керівництва
українським народом, його країною. Протягом всієї історії України та і ці  27
років  незалежності – українським народом здебільшого керували і керують не
українці. Виник зв’язок: немає української мови – немає української волі і
навпаки, а з того немає  і української влади.

За часів незалежності, як і в радянські часи, і в часи царської Росії,
український народ примусово навертають на царину, чи – як вважають
невігласи з історії – у лоно російської мови, цитуючи міністра внутрішніх справ
і підсрачника юдо-німкені Катерини II – Валуєва.
Спробуйте замовити у кіосках з жовтою назвою «Преса» у Донецьку,
Запоріжжі, Харкові і, навіть, у Києві  газету українською мовою. У вас нічого не
вийде: газет українською мовою видається дуже мало(три-чотири) на Україну,
це майже нічого, решта російською мовою з російським мисленням і російською  
ідеологією.

Не кажу вже про те, що мова газет, журналів, радіо і телебачення не завжди
відповідає культурі української мови. Відчувається: ті, що пишуть чи мовлять
на радіо і телебаченні, у побуті розмовляють і читають  російською. Та і не
диво це, адже  володарі всіх ЗМІ  в Україні є не українці, багато з них – то
чужоземці, які і живуть за межами нашої країни.

Це вони замовники поширення чуток, що видання українською мовою не
користуються попитом, це вони привчають людей читати тією мовою,
провідниками якої вони є, це вони прагнуть перетворення української мови на
покруч, щоб не було бажання навчитись української мови.

Сьогодні в Україні ведеться тиха, але дуже жорстока війна на знищення
української мови. Залишився один крок – «Стаття 10. Державною мовою в
Україні є українська мова». Знищать Статтю – знищать мову, знищать націю,
залишиться безрідний народ, покірний натовп кріпаків чужої цивілізації.

Згадаймо методи барона Корфа(флігель-ад’ютанта російського царя
Олександра II),  який після смерті Тараса Шевченка, намагаючись поховати і
«Кобзар» і українську мову,  у 1864 році розробив і втілив програму протидії
впливові українофілів в Малоросії (так він називав
українців в Україні) шляхом «наводнения края до чрезвычайности дешевыми
русскими книгами», що «лишило бы малороссийскую литературу шансов
сколько-нибудь существенно расширить круг читателей».  

Нажаль і зараз щось подібне відбувається:  видання книг українською мовою
не мають дотації від  держави, що приводить до неспроможності конкурувати з
російськими виданнями, які мають дотацію від проросійських олігархів –
внутрішніх ворогів України.
   
Сучасне становище у цьому питанні таке що  неукраїнські влади, спекулюючи
на темі української мови перед виборами, після виборів саме вони і
продовжують втілювати  програму барона Корфа. Ідіть, подивіться на ті
кучугури російськомовних книжок, газет, журналів, розкрийте любу сторінку,
відчуйте смердючий запах бруду, який випліскується на наш народ,
на нашу країну.

Як врятувати українську мову?

Для цього має бути  створена мотивація збереження і розвитку української
мови. А саме:

1. Ніякий посадовець не має право бути призначеним на будь-яку посаду
без складання іспитів на знання української мови, літератури і історії України.
2. Кандидат у депутати усіх рівнів має бути народженим в Україні і скласти
іспити за пунктом №1.
3. Працівники ЗМІ  незалежно від національності і напрямку видання чи
телерадіоканалу мають скласти іспити за пунктом №1.
4. Створити державні безкоштовні денні і вечірні «Школи української мови».
5. Викладання у всіх державних і приватних навчальних закладах повинно
вестись виключно українською мовою.
6. Мова спілкування в державних установах, учбових закладах, в закладах
послуг, в коридорах Верховної Ради, Кабміну, Адміністрації Президента
повинна бути виключно українська.
7. Ці положення повинні бути затверджені «Законом про українську мову».

Щоб виконувати «Закон про мову» і впровадити його  положення в дію,
потрібно вибороти справжню незалежність України і українського народу, і в
першу чергу від так званої своєї «української» влади олігархів з російським
газом у кишенях, яку не ми вибираємо, а нам  нав’язують  ЗМІ і біл-борди,
треба чітко розуміти, що це замасковані під українців вороги
українського народу, що така влада не є українською. Для усунення такої
влади є доцільними і оправдані не тільки вибори, а і революції.

Ми надто м’яка  і доброзичлива нація, яка складається із особистостей навіть
на рівні звичайного селянина, чи мешканця міста. Наша доброзичливість часто
стає занадто доброю  до інших націй,  що принижує нас самих. Ми більше
поважаємо досягнення  інших націй, не звертаючи уваги на досягнення своїх
побратимів.

Позитивна  риса, яку називають «особистість», нами перетворюється в
негативну,  породжує відокремлення українця від українця і зневажливе
ставлення один до одного; ми ніколи не підтримуємо свого брата по нації в
просуванні його таланту і дуже пасивні  у самоствердженні
себе, а також у ствердженні своєї нації.

Мовне питання – яскравий приклад. Це ми винні, що на землі українців більша
половина населення, незалежно від нації, розмовляє російською, при тому, що
моноетнічних  росіян всього  8% (по перепису 2001 року, а наразі ще менше).

Інші народи горе об’єднує в націю, у нашому народі горе націю роз’єднує.
Згадаймо голодомор 1932 – 1933 років, коли при цілковитому народному
мовчанні зв’язок село-місто комуністи легко зруйнували, відокремили одне від
одного, створили гетто українських сіл, і не тільки багнетами латишів, угорців,
китайців, євреїв це було зроблено. Ми теж були винні: те що нашою, так
званою, «особистістю» завжди користувались і досі користуються
люди не українського походження, це наша вина. І полягає вона не тільки в
соціальному статусі людини, а перед усім у різному світосприйманні
різномовних людей. Найбільший вплив на свідомість нації здійснює мова і
культура народу.  Підкреслюю, в часи Троцького міста і села розмовляли
різними мовами: в селах говорили українською, в містах – російською.

Нажаль, і в часи великого і радісного підйому українців легко роз’єднати.  
Прикладом такого роз’єднання, при їх великих досягненнях, стали
Помаранчева Революція і Революція Гідності, в яких однією з головних причин
стала  мовна  роз’єднаність.

І з цим треба боротися, тільки єдність і підтримка один одного зробить нас
непереможними, здатними зберігати свою мову, культуру, а з цього – свій
етнос і свою державу.Щоб змінити це становище треба досягти повної
українізації суспільства України. Тільки тоді ми, українці, зможемо  самі  
вирішувати  свої українські питання.

Нам, як жодному з інших народів, треба ввести в Конституцію України статтю
про захист українців. В цій статті обов’язково має бути квотування чисельності
українців і інших націй у Верховній Раді і місцевих Радах всіх рівнів,
міністерствах, судах. Президент обов’язково повинен бути етнічним українцем.

Чи доцільні ці пропозиції? Чи це на користь всім націям держави? А скажіть, чи
може держава бути сильною,  якщо титульна нація, яка складає 80%
чисельності  всього населення з року в рік не керує своєю державою? Тільки
та держава є сильною, в якій сильна етнічна нація. Сильна етнічна нація –
сильна держава, багата етнічна нація – багата держава.

Протягом трьох з половиною століть української історії, шляхом геноциду проти
української нації, лінгвоциту проти української мови, шляхом тривалого
пригнічення усіх верств населення України царями-німцями,  їх «валуєвими» та
радянськими вождями-чужинцями,  голодомору, виселення  до Сибіру
інтелігенції  і селянства нашій нації прищепили почуття меншовартості,
зайвої сором’язливості, зруйнували ген спротиву, ген сміливості.

Але нація жива і вже стає на крила, починає зрощувати себе в гідності і в
повазі до себе.  Ми славетна нація і свою  історію пам’ятаємо, щоб виправити
помилки у сучасному і майбутньому.
Перший крок ми вже зробили на Майданах. Помаранчева Революція і
Революція Гідності – це початок зростання нашої національної свідомості, це
наші, Народні Революції, а не тої явної, чи замаскованої під українців
чужорідної  підлоти,  для якої революції були лише засобом
придбання влади, та засобом збагачення за рахунок тих, хто їм цю владу дав.

Все відбирали вороги у нас, а от мову не змогли. Тож самі не віддаваймо,
шануймо свою мову, за яку предки наші життя не шкодували, разом
навчаймося рідної мови.  Пам’ятаймо – з втратою мови народ втрачає
сміливість і рішучість у своїх діях, починає хворіти на меншовартість, душу
його вже опановує раб. Свідомість раба знищує людину.

І остання ремарка.
У Геродота можна прочитати, як воїни-скіфи після тривалого походу на Мідію,
де перебували 28 років, коли повернулись в свою країну, їх зі зброєю в руках
зустріли сини-раби і батьки-раби. За відсутністю воїнів-скіфів їхні дружини
взяли за чоловіків своїх рабів і народили дітей. Після багатьох боїв, коли
виявилося, що скіфи не можуть подолати супротивників, один із скіфів сказав
так: «Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а
побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші
раби, і перестануть чинити нам опір». Скіфи так і зробили, а юнаки (сини
рабів) здивувавшись тому, що сталося, припинили битву і повтікали».
Вичавити із душі раба майже неможливо. То ж не ставаймо ними!
Вивчаймо свою мову, удосконалюймо її постійним вживанням  вдома, на роботі,  
в транспорті, в колі друзів  і знайомих, насолоджуймось її музичністю,
дотепністю, і пам’ятаймо: мова українця – це зброя українця.

2007-2018 рр.

История cоздания стихотворения:

Захист української мови