Автор: Владимир Мацуцкий
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2020-02-23 14:02:23
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пророк

Пророк

…Будемо, брате,
З багряниць онучі  драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленими піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати!
          (Тарас Шевченко, «Світе ясний! Світе тихий!»)

…Марія на його зирнула
І стрепенулась…
А потім гостя молодого
Просила, ніби повела
Очима в кущу…
……………………………..
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію…
                 (Тарас Шевченко, поема «Марія»)


Передмова

Чи зможемо ми, українці, сповідуючи православне християнство (іудо-
християнство), позбутися впливу Московського патріархату та і впливу
самої Москви, центру імперської Росії, з її загарбницькими намірами щодо
України? Ось вже відсвяткували 27 років незалежності, а нас ще досі трясе  
від  цього впливу. Навіть при отриманні довгожданого Томосу ми
озираємось на Росію.

Основною причиною цього є спільна з Росією віра, яку і Росія, і Україна
прагнуть зробити єдиною і державною, а людину рабом церковників та
влади.

Збоку України це велика помилка. По-перше, спільна так звана духовність
з Росією небезпечна. По-друге, і головне, спиратись на потерті брехнею
релігії – це шлях в нікуди, не захистять вони, як це відбувається  вже
десять століть існування нашого народу. Та й час могутності цих релігій
сплинув. На порозі епоха атеїстів. Саме вони знайдуть ту релігію, яка
допоможе світовому суспільству рухатись уперед, перетворить сучасного
раба на людину, зробить її вільною і сильною.

Поема «Пророк» – це пошук справедливої віри в справедливого Бога.

У тексті зустрічається слово «жид», як ознака того, що людина сповідує
іудаїзм [Jude], і що ніяким чином не є ознакою національності. Іудаїзм
вийшов за межі національної віри, наразі іудаїзм класифікується як
міжнародна віра.




Глава перша

1
Чи є той Бог
чи вже нема,
якому молимось дарма?
Чи Богом
душу освятили,
як свічку віри засвітили,
що почала в душі чадіти?..
А, може, ми
не божі діти,
чи Бог – не бог,
а Сатана,
що лихом ласує сповна,
аж поки не нап’ється крові?
Немає божої любові
в осатанілих образах;
в церквах не віра –
божий страх,
і у хреста –
до крові ласа –
сліпа в тій вірі біомаса
шукає де ж
у рай дорога…
Немає Істини від бога
там, де за бога – іудей
і на хресті усіх людей
душа кривавиться убога.
І теж старається дарма…

2
Отож убогим нам нема
ні Бога вже, ні Сатани,
лише, як вороги, сини,
свої сини себе карають
та матір-долю розпинають
на іудейському хресті?..
Забули ми слова прості,
слова пророчі, величаві,
Пророком знайдені в печалі
за ту країну – Божу мати,
що Україною назвати
самі ж ніяк не зберемося.

3
Коли ж любові навчимося
ми до свого, не до чужого?
Коли ж прокинеться убога
своя країна?..
А до того –
убогим нам –
не знати Бога.
Не Богу молимось,
єврею –
тандему рабинів-попів.
В молитві ми жиди напів
під промосковською зорею.
Забули вже, які ми люди,
забули предків Заповіт.
Чуже й чуже навколо всюди,
все більше з племені іуди,
і вже чужий нам білий світ.
А правовірні християни,
здурілі від «святих життів»,
лягли в тій вірі під жидів,
і кожен в вірі животів,
і гинув вбитий він, чи п’яний.

4
Мабуть, і ти в борні великій
молився на юдейські лики,
за що і згинув молодим?..
Не все розвіялось, як дим,
і досі радять нам наймати
юдейку ту за Божу Мати,
юдея ж сина – за Христа,
чи то спасителя Ісуса,
і в котрий раз,
спаливши Гуса,
стискають душу в три перста.
А ворог наклепів шукає,
щоб лаяти тебе, і лає,
як пес, і спільника гукає,
щоб обмовляти допоміг.

5
І довгий же отой батіг –
біблійна казка
про дитину:
«Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла!»
і, начебто, всіх нас любила.
Ні, не спасла,
жорстоко вбила,
як душу била все під вдих.
Дитина та із тих святих,
що нам посватали юдеї.

6
Чи визволять чужі ідеї
від рабства «божого раба»,
якщо той бог – юдей?.. Хіба
Ісус Христос, як пас овечок,
своїх овечок, і під вечір
не йшов молитись до жидів?
Чи волю дати він хотів,
як ніс приховане ярмо,
якому й ради не дамо
і скинути немає сили?
Чи того бога запросили
тисячоліття на межі
щоб панував він у душі  
хрестом забитих українців?
«Отець і син» вже в тому віці,
коли і віра – вже маразм.

7
В тих молитвах ми, кожен раз,
від них грішніші і дурніші.
Можливо, десь-то боги інші,
живі, молодші, розумніші,
добріші боги, не кати?
Якщо ж й вони без доброти –
нехай би згинули усі
оті, що там – на небесі.

8
Вже похилились до землі
в іудо-промосковській млі
хати, і висохли криниці.
А ми, юдеї-українці,
ще й досі молимо з Юдеї
національної  ідеї,
бо в Україні не знайшли.
Та вже й чимало ми пройшли
в чужому, зраджуючи предків,
все дальше й дальше
від далеких
від тих часів, як ще не сів
варяг з ідеєю юдея
й з хрестом на Орія хребті,
і в промосковстві  в заперті
ми ще богів не розгубили,
своїх богів, яких любили.

9
А зараз хто нам Божа мати?
Чи хто нам Бог?
Вже треба знати.
Немає бога, віра є,
та й віра – горе не своє.
І люди з тої віри злі,
і ті «святі» – не те, що треба.
Немає бога на землі,
нема й на небі, впав із неба…
хто зна, де зараз той Господь.
Он, подивися, хто у церкві
тим богом править
під хрестом,
посівши Господа престол
поміж юдеями у центрі.
І де ж там, брате, божий суд?
Там влізли злодії у боги
і тягнуть твій народ убогий
в Росію –
в найми до іуд…
Там і заробиш п’ятака.

10
Скупа «дающого рука»:
все більш до себе загрібає.
І вже ніякий бог не знає,
кого спасає чи карає.

11
Лише один, Кріпак Великий,
– чи Богом був,
чи був Пророком –
до Правди йшов,
і крок за кроком
під ненаситним Яхве оком
конклави тих святих і лики
із серця з кров’ю виривав,
і серцем Правду пізнавав,
і дійсно Богом став,
і згодом
Єдиним Богом, що з народом…

Юдейські ж всі –
були з царями
та з їх царятами-псарями.

(продовження буде)

История cоздания стихотворения:

Життя Пророка Тараса Шевченка