Автор: Ольга Кириленко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2015-07-18 21:08:21
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сповідь

Шістьдесят четверте літо,
Швидко як летять роки...
Вже дорослі мої діти,
Вже давно вони батьки.

Вже і внуки підростаюсть,
Наче яблуні в саду.
А я вслід їм споглядаю
На красу їх молоду.

Так невпинно й невблаганно
Вдаль біжить часу ріка.
Загрубіли мої рани,
Інколи, щемлять злегка.

Загрубіли мої руки
І на скронях сивина,
Були роспач, були муки,
Чашу цю, спила  до дна.

В сердці болем віддається
Нелегке моє життя.
Що було вже не вернеться...
То й не треба каяття.

Пам'ять більш хай не тривожить
Спогадів минулих літ.
Повернутись вже не зможешь
В легкий юності політ.

За високії пороги
Юність скрилась назавжди.
Не знайдешь туди дороги,
Скільки миль ти не пройди.

Зла, беззуба старість з крюком
Поселилася в мій дім.
Розпустила свої руки
І командує вже в нім.

Ну а я, неначе мишка,
Тихо в домі цім хожу.
Підкоряюсь злій я тишком,
Ніби барині служу.

Що я можу? - та нічого,
Сил вже більше не стає...
Вся надія лиш на Бога,
Щоб зберіг життя моє.

16. 06. 2016 р.

История cоздания стихотворения: