Автор: Павло Браницький
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2015-12-17 21:07:46
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

КОЗАЦЬКІ БУВАЛЬЩИНИ… «БАБЦЯ ЗЛАТА ЙОГА»

Колись давно, у чарівне` минуле
В часи кремезних велетнів й билин,
Коли ще голоси Богів всі чули
І відчували всесвіт до глибин, -
Жили у злагоді й любові наші предки,
Та цінували радощі життя
І кожен день був святом,
                         світлим й теплим
Наповнювалось значенням буття.
Земля була як мати,
                         небо – батьком,
Що доглядали людство, мов дітей.
Навчали, годували, вчили праці,
Співали їм у радощах пісень.
Ліси, діброви
                   тихо шепотіли,
Річки, струмки
                  дзвеніли навесні,
Птахи у хащах й полі гомоніли
На фоні їх величної краси.
І діти
       з вдячністю,
                       у шані і з любов`ю
Давали кожному з батьків своє ім`я:
Врожаю, квітам, річкам, грому, морю
Просили в них продовження життя.
Із ними наодинці розмовляли,
Вклонялись, дякували,
                           пестили, клялись,
І кожний день до поту працювали
Та дбали, щоб обряди збереглись.
У шані були паростки жіночі,
Бо матінка давала всім життя
Дбайливі руки,
                    ясні, ніжні очі
Гляділи, пестили народжене дитя.
Домашнє вогнище,
                   одежа, їжа, побут
Все було тут.
                 Та це не головне…
Традиціями повнився добробут
У звичаях ховалось чарівне`.
Із вуст в вуста знання передавались:
Про трави, про прикмети, про життя.
І до природи серцем прислухались
Єднались розум, душі, почуття.
Ви можете назвати як завгодно
Єднання те, - чаклунство, ворожба
Бо у житті воно було природньо
Чого у нас давним-давно нема…

Прогнали нас
                із свого світу
                                  чари  
Добра та злагоди,
                     любові,
                             дум і мрій.  
Ллють злим дощем
                  на наші душі хмари,
Спотворюючи паростки надій.
Надій на те, що Родновірів сонце
Зійде нарешті після забуття
І ми попросимо постукати в віконце
Богів забутих
                  задля каяття.
А поки,
          дай нам, Боже,
                             ніби дітям
Поспілкуватись з травами у квітах
Повірити, зануритись в казки
Де оживають зорі та стежки.
І в думах полетіти у минуле
У ті часи, коли те щастя було…

То й я,
          із вами,
                    вернемось додому
Та поблукаємо в минулому старому
Та завітаємо на Хортицю,
                                 у Січ.
Тихіше, браття…
                      Землю вкрила ніч…
Чутно як дівчина співає й ворожить
На козака… дивіться як горить
У свічці полум’я…
                   мов серденько дівоче.
Авжеж, воно,
                  любові й щастя хоче…   
На небі місяць
              в хмароньках гойдається.    
Тож, мої друзі,
                 казка починається…

Ой да на Івана, ой да на Купала
Діва чорноброва віночок сплітала
Вночі ворожила, милого звала
Щоб кохання щире і любов прийшла.

Ой да на Івана, ой да на Купала
Діва чорноброва про любов співала
Клала у віночок волошки та мак
Щоб побачив його молодий козак.

Ой да на Івана, ой да на Купала
Діва чорноброва через жар стрибала
Падали із неба зорі у імлі
Серденько шукало щастя на землі.

Ой да на Івана, ой да на Купала
Діва чорноброва козака чекала
В річці плив віночок у далеку Січ
Сяяв срібний місяць в темну, темну ніч.


В оселі темно, тільки срібний місяць
На шиї дівчини розмалював намисто
Біленькі рученята, ніжний стан,
Червоні наче мак її вуста.
Червона довга сукня, та спідниця
Вродлива, чарівна та білолиця.
Вклонилась над водою…
                               Ворожить
Поки матуся після праці спить.
Дві свічки поруч, дзеркальце у діжці
Дівчина водить пальчиком по книжці
Читає заговір на хлопця та любов  
Щоб він до неї повернувся знов.

Заклинаю Тебе, милий,
                           єднайся зі мною
Нахились до мене, прошу,
                            любий головою
Поєднаймося мій вірний,
                         як земля з водою
І вогонь любові мій
                           буде над тобою.  
Хай він сяє й пригріває тебе,
                                наче сонце
Хай постукає Ярило у твоє віконце.
Щоб без мене ти не міг
                           ані спати й жити
Щоб одну мене кохав, та хотів любити.
Щоб завжди ми були разом,
                             як дві половинки
Щоб завжди ми йшли з тобою
                            по одній стежинці.

Ось права свічка трохи нахилилась
Дівчина в щасті в небо подивилась,
Сказала зорям «дякую» й чекає
Поки у воду з свічки віск стікає.
В воді з`явились літера та качка
Це ім`я козака, та його вдача.
Так, це Тарас,
               мій любий та коханий
Такий далекий і такий жаданий.  
Він був джурою в козака
                              багато літ
Його родина мала безліч бід
Зостався сам він,
                 та пристав в козацтво
Малим його прийняло вірне братство
А стрілися вони
                     два роки тому
Коли з походу поверталися додому
У Дике поле після славних битв
Коли настав час повертатись до молитв.

СЛІДКУЙТЕ… ДАЛІ БУДЕ…

История cоздания стихотворения: