Автор: Павло Браницький
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-18 16:22:05
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ДАТСЬКІ КАЗКИ АНДЕРСЕНА (віршований варіант) на замовлення Датського культурного центру в Україні

Автор: Павло Браницький

ДАТСЬКІ КАЗКИ
(українська інтерпретація Датських казок на замовлення Датського
культурного центру в Україні)

Так повелось:
                         Хоч вірте, хоч не вірте –
Але в казках у всіх народів світу
Завжди прихований глибинний зміст чи задум,
Народна мудрість
                                 чи прості поради.
Хто дослухається до них
                                    й цінує слово, –
Той зерна відокремить від полови,
Та віднайде найкращий долі шлях,
Не дасть себе заплутати в гріхах.

Тож,
          якщо є
                        у вас
                                   краплинка часу  
Аби поринути в незвичне та прекрасне,
Відчути подих давніх поколінь
І доторкнутись мудрості глибин, –
То просимо, –
                       примощуйтесь будь ласка
І слухайте чудові ДАТСЬКІ КАЗКИ.

А перша казка – саме про зернини
З яких складається людська душа й донині.
Як кажуть, –
                         що посієш – те й пожнеш!
Та добре, якщо вчасно це збагнеш…


ДІВЧИНКА ЯКА НАСТУПИЛА НА ХЛІБ  
(за Гансом Християном Андерсоном)

Жило-було мале дівчисько – Інгве
Вродливе,
                чепурненьке
                                       та злостиве.
Жаліли, пестили красуню повсякчас
Та доглядали мовби той алмаз.
Щоб не траплялось, –  кидались втішати,
Не прагнучи карати чи повчати.   
Така красуня ж!
                             Най усе минеться…
Дай бо хоч їй те щастячко всміхнеться!

Та ж дівчинка чимало мала вад,
Які не личили до згаданих принад.  
Ніхто не міг збагнути –
                                          за красою –
Жили жорстокість із душею злою.   

Їй радість доставляло чуже горе
Якого й так на цій землі мов море.
Цікаво було дівчині знущатись
Над тими,
                   хто не може опиратись.
Тож,
          забавки знаходила у тому
Коли
          потай від інших
                                    в себе вдома
Метеликам, яких вона спіймала
Яскраві білі крильця відривала.
І роздивлялась як вони без крил
Злетіти хочуть
                           й падають без сил.
В жуків встромляла голки чи булавки
Сміялася від того для забавки
Коли ті намагалися звільнитись
Від пут й кайданів
                                (аби схоронитись).
Та й у господі не було дівчисько
Охоче до роботи навіть близько
– Гей, донечко!
                          Гайда спечемо хліб, –
Гукала мати.
                        Та дівча услід:
– От ще!
                 Чого буду бруднитись?
В охайнім платті мушу залишитись.
– Сходи-но, принеси із лісу дрова.
– Ой ні, матусю!
                              Зіпсую обнови…
– Наш вірний песик у дворі голодний
Дай йому їсти!
– Зачека, бідовий…
Щоб не просила мати, – те дівчисько  
Поводилось мов лісове вовчисько:
Зневажливо,
                        із лінощами,
                                               дико.
Немов розбещені принцеса чи владика
Знаходила собі пусті заняття
Й веселощі щоб не бруднити плаття.
З однолітками граючись в саду,
Усім псувала настрій на біду.  
Робила шкоду
                          й потайки сміялась.
Від того наодинці залишалась.
Ніхто із нею бавитись не хтів.
Не розуміла Інгве добрих слів.

Та все, що стосувалося обнов
Не сходило у дівчинки з розмов.
Любила вихвалятися дівчатам
Яка вона вродлива та багата.
Та дошкуляла матері всяк час
Стосовно всіх
                         отих
                                   принад, прикрас.
– Матусю!
                   В мене стерлись черевички.
– Я ж вчора принесла їх із крамнички.
– То було вчора…
                                Хочу вже нові!
А ці вже виглядають як старі…

Не пізнаєте, друзі, про кого
У казці йде?
                       Чи вам усе одно?
Тож, слухайте, що відбулося далі –
Які дівчисько труднощі спіткали.
  
Йшли дні за днями.
                                  Так росло дитя,
Все віддаляючись від користі й пуття.
Матуся все чудово розуміла
Та примовляла:
– Ой, не буде діла…
Гляди, дитинко, бо біда чекає
Усіх хто працю й Бога зневажає.  

І ось одного разу сталось лихо.
Воно підкралось непомітно, стиха.
На дворі був звичайний, світлий день.
Не віщував він будь-яких знамень.
       
Матуся доню вкотре попросила
Сходити до бабусі, що безсила.  
Віднести їй великий білий хліб
Який спекла у пічці на обід.
Та Інгве знов матусі за обнови:
– Піду
             коли
                       ти купиш мені нові.
Пішла матуся.
                          Що було робити?    
Останні гроші віддала.
                                Це ж її діти…
Зібралась врешті Інгве та пішла
Бабусі хліб свіженький понесла.

Шлях мав пройти через велике поле
Погода відчувалась пречудова.
Пташки навколо граючись літали
Та пісеньки веселі щебетали.
Привітно в небі сонечко всміхалось
Домівка й хутір Інгве віддалялись.

За полем ліс, а в лісі мокро дуже:
Куди не глянь – болота та калюжі.
Принцесі нашій це не до душі
Бажання є пробігти шлях мерщій.  
Та як не забруднитися при цьому?
– На кого буду схожа в себе вдома?
Спочатку всі калюжі оминала
Допоки їй не трапилась чимала.
– Ой!
          Що робити?
                      Де той хліб в торбинці?
Не буде користі у цій моїй зупинці.
Тож, дівчина з торбинки хліб дістала
І черевичком на хлібину стала…

Враз скоїлось доволі дивовижне
Погасло сонце…
                          Стало темно й сніжно…  
Мороз та вітер…  
                          Щось внизу відкрилось
І Інгве у ту пастку провалилась…

А там Болотниця, що пиво заварила
Чавун із паром солоду відкрила
І той туманом поле й ліс укрив,
Відтворюючи цим безмежжя див.
Кущі, дерева в білім тім тумані
Пливли, немов вітрила в океані
Ні островів не видко, ні вогнів.
Картини з казки чи кумедних снів.
І в тиші цій жахаючі звучання
Із квакання,
                  скавчання
                                    та ричання
Лунають із туманного болота.
Болотниця продовжує роботу…    

Навколо неї справні помічниці  
Водицю доливають із криниці.
Якесь вороже зілля підсипають
І бігають,
           кричать,
                        співають,
                                        марять.

– Це хто сьогодні завітав у гості? –
Болотниця до Інгве.    
                                    Та у злості:
– Ой, лишенько!
                       А це що за потвори?
Куди я трапила?
– До нашої комори.
У нас тут хазяйнує Лісовик.
Він до таких неввічливих вже звик.
До нас всякчас нікчеми попадають
Та ті
          хто мати й батька зневажають.
Хто з лінощів,
                 хто з пустощів,
                                            хто злий,
Хто до біди чи горя геть сліпий.
Усіх беремо у помічники
Та перетворюємо в жаби на віки
Або у інше нелюдське створіння
В залежності від кожного уміння.
Ти нам підходиш: жадібна, злостива,
Не поважаєш інших, досить мстива,
Не любиш працю, не цінуєш хліба,
Глумлива, дратівлива та дражлива.
Он, – бачиш: скільки вже у нас таких!
Тож обертайся в жабиня за гріх!..

І ноги Інгве, наче в істукана
Поволі стали змінюватись в стані:
Спочатку оніміли, зачерствіли.
Поворушити ними вже не в силах.
– Ой, лишенько!
                      Що коїться зі мною?
– Отак, бідова!
                          Трошки так постоїш…
– Я хочу їсти!
                      Годі вже!
                                        Звільніть!
– Ти ба яке дівчисько?  
                                     Ще кричить…            
У тебе хліб лишився під ногами!
Бери та їж!
– Я хочу вже до мами!
– От, ба, дивись!
                      Матусю пригадало.
Тепер згадаєш всіх,
                                  кому чимало
Ти клопоту та кривди завдала
Радію, коли більше в світі зла!
– Не хочу їсти хліб!
                                Він забруднився!
– Бува в житті: хоч крихту мрієш з`їсти!

Про поміч з нас ніхто не відгукнеться.
Ми теж як ти.
                         Це місце пеклом зветься.   
У нас нічого не знайдеш святого
Та годі плакати!
                              Тут сиро і без того…  

Знайомі Інгве бачили як та
Барвистим полем,
                              літнім лісом йшла
Та раптом попід землю провалилась
І далі невідомо де поділась.
Багато хто пригадувати став
Яких від Інгве він знущань дістав.  
І тій від того становилось гірше
Якби добро, то справи були б ліпші.

Лише матуся Інгве, знай, молилась
Аби дитині двері в світ відкрились,
Щоб мала вона змогу повернутись
І знову до матусі пригорнутись.

А по землі блукали стиха пісня
Та сповідь про розбещене дівчисько
Яке на хліб батьківський наступило,
Щоб розповідь ця декого навчила.

ПІСНЯ
Ой жила-була маленька
Дівчинка злостива,
Що на хліб білий-біленький
Ніжкою ступила.
До Болотниці у пастку
В пекло провалилась    
Та на мале жабеня
Враз перетворилось.

Та, врешті склалось,
                       що старі й маленькі
Втішати стали дівчинку дурненьку,
Просити в Бога Інгву відпустити,
Щоб мала змогу праведно пожити.
Благали:  
– Інгве!
               Прошення проси!
У всіх на світі,
                          де хоч грам вини
Твоєї є,
               кому ти завинила,
Образила,
                  знущалась,
                                      обдурила.

Болотниця почула ці прохання
Дітей маленьких й матері благання
Та зжалілась до дівчинки страждань
Але сказала так (після вагань):
– Щоб ти усе, дівчисько, зрозуміла, –
Перетворю тебе на пташку білокрилу.
Літатимеш,
                      допоки не збереш
По зернятку
                      на хліб
                                   який спечеш.
Такий самий,
                         який є під ногами
У тебе зараз.  
                        Отоді до мами
Повернешся
                       і станеш знов дитям
Та милуватимешся знову цим  життям.  
– Благаю, прошу!
                                Більше я не буду
Такою як була!  
                 Простіть, будь-ласка, люди!
– Лети!
              Ти вільна!
                                Тільки пам`ятай  
Замараний тобою коровай!..

І пташеня злетіло в синє небо    
Де піснею лунав веселий щебет,
Де радість й воля бавились в повітрі,
Купаючись у сонячному світлі.

Та годі вже!
                      Скоріше до роботи
Збирати зернятка.
                  То є незвичний клопіт.
Скоріше б повернутись до матусі
Та розказати що було бабусі.

Але не все так просто:
                                      сильний вітер
Кружляє та здіймає у повітрі
Осіннє листя, чорний пил землиці,
Краплинки із річок, джерел, криниці.
А коли дощ чи заметіль зимова, –
Нема, нажаль, у пір`ячка обнови…
– Як боляче та холодно мені!...
Отак поволі йшли за днями дні
Та пташка в полі зернятка збирала
І матері у кошик справно клала.   
Нарешті зернятко останнє…
                                             Пташеня
Перетворилось знову на дитя.
В віконечко постукала додому
І на поріг присіла вже від втоми.

До неї миттю вибігла матуся.
– Не мала гадки, що я повернуся.
– Молилася я Богу, моя Інгве,
Щоби побачити ізнов свою дитинку!    

І в радості щасливі, що удвох
Обнялись та разом зробили: «Ох!»…

Про що ж ця казка, – кожен зрозуміє:
Топтати хліб людський ніхто не сміє!
Хто працю й честь людини зневажає
Той врешті решт за все відповідає…

Березень 2018

История cоздания стихотворения: