Автор: Павло Браницький
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-09-29 21:07:14
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ЗАВІРШОВАНА КАЗКА Г.Х. АНДЕРСЕНА ПРОЛІСОК

ПРОЛІСОК
(казка написана на замовлення дітей, які проживають на окупованих
територіях України)

Зима скінчилась.
                        Білий сніг у лісі
Лежав подекуди в тонкій прозорій кризі,
Яка світилася яскравим діамантом
У сяйві сонечка рожево-синім ранком.
Все прокидалося від сну,
                                із забуття
В передчутті народження життя.
Весна повільно йшла
                           і за собою
Вела численне військо в мирній зброї:
Проміння сонця, теплі, свіжі дні,
Веснянки у яскравому вбранні.

В домівці
            під землею
                          в цибулині
Ховався пролісок в засніжені години                        
Допоки хуртовини та морози
Під сонцем не зронили перші сльози.
І теплий дощик сповістив у ранці,
Постукавшись до нашого обранця,
Щоб передати сонечка вітання,
Яке збиралось в гості на світанні.

Пробивши сніг, краплинки дали волю
Зайти промінчику до нашого героя.
– Заходьте, прошу!
– Поки я не взмозі.
Мій батько – сонце все ще у дорозі.
Без нього я маленький та слабкий.
Ваш засув на дверцятах ще важкий.
Ось влітку я відкрию ці дверцята –
І десь побіг у мандри винувато.
– А скоро літо? – пролісок питав  
У всіх промінчиків, хто в гості завітав.
Але вночі
             як сонечко ховалось
Домівка квітки кригою вкривалась
Ізнов до ранку.
                    Але з кожним днем
Ставала квітка більшим бугорцем.
– Як довго ще чекати тепле літо?
Як хочеться дверцята ті відкрити
Та вийти на поверхню, привітатись
Із світом цим
                 і сонечка дістатись.
Які бувають у цім світі барви?
Чи можна проліску піти в далекі мандри,
Поспілкуватись з іншими квітками,
Помилуватись дивними садами?
Розповідали крапельки дощу,
Що в білім світі квіток досхочу,
А зорі в синім небі наді мною
Мерехкотять та ваблять у спокої.
Промінчики казали, що гуляють
По всій землі і в вінка заглядають,
І все похмуре роблять веселішим
А змерзле в холоді – привабливим, теплішим.

Герой наш встав, розправив стан та плечі,
Наліг на оболонку, що до речі
Розм`якла від дощу та під промінням,
Скорившись в шані Божому велінню,
Та вийшов із маленької маківки,
Що слугувала довго за домівку.
Але пухнастий сніг ще заважав
Відчути подих свіжих перших трав.
Але дедалі сніг ставав прозорим
І пролісок вже бачив сонце й зорі.
– Та он який цей дивовижний світ, –
Захоплено радів наш первоцвіт.

Невдовзі,
           врешті-решт,
                        струнка стеблина
Розправила свою тоненьку спину
Та підняла над снігом свій бутон,
Підспівуючи, ніби камертон
Струмкам та капожі в омріяній свободі
У музиці й гармонії природи.
– Вітаємо, вітаємо! –
                             раділи
Проміння сонечка цій постаті сміливій,
Та цілували білі пелюстки,
Зміцнілі пагонці й омрійливі листки.
І пролісок із вдячністю вклонявся
Промінчикам.
                 І радісно всміхався.
Розквітла в лісі перша біла квітка  
Як передвісник сонячного літа.
І всі казали їй: «Ти сама перша!
Бажаємо тобі в дорозі звершень,
Прийти у кожне місто та село,
Щоб все навкруг у барвах зацвіло.
З теплом, дощами все зазеленіє,
Із свіжістю прогріється повітря,
І в лісі,
           на галявинах
                             та в лузі
У тебе з`являться численні нові друзі:
Бузок, конвалії, ракитник та мімози,
Тюльпани, гладіолуси та рози.
Але ти самий перший,
                            ти найліпший
Бо із тобою дні стають тепліші».

І пролісок в святковому вбранні
Стояв замріяно в яскраві теплі дні
Та славив своїм виглядом весну,
Що прокидалась радісно від сну.
Але холодний вітер лютував
І в небі темні хмари наганяв,
Затьмарюючи сонце вогняне,
Призупиняючи нашестя весняне.
Бувало, що зненацька сніг й морози
Вертались,
               промовляючи погрози:   
– Зарано ти прийшов в цей білий світ
Ми ще покажем скільки в нас є бід.
Сидів би краще вдома, в скорлупині!
Ми поки хазяйнуємо в долині!
Ба, більше, відбувалось і таке:
Хтось турбував і царство лісове,
Подекуди ступаючи ногами,
Руйнуючи стеблини чобітками.
Але наш пролісок ізнову випрямлявся
І все одно промінчикам всміхався.
– Дивись який він сильний та сміливий, –
Здивовано свистів холодний вітер.
– Тремтить, але не гнеться від ударів, –
Здивовано гирчали чорні хмари.
– Ти знигеш,
                  ти зів`янеш,
                                ти зачахнеш
І більше на світанні вже не встанеш.
І на підтвердження верталася негода.
Мінливістю восінньої погоди…

І в ці холодні, вітряні години,
Які потребували квітці сили,
Наш пролісок підтримувала віра,
Любов та спрага до життя,
                                  надія.
Бо знав він: все одно весна настане  
Хмарини зникнуть,
                    білий сніг розстане.
Йому бувало холодно та зимньо,
Можливо, навіть, плакав дуже сильно,
Можливо, десь загоював рани
Та був зневірений часково від обману.

Ае так склалося у матінки-природи,
Що проліска весняні перші сходи   
Нам завжди сповіщають навесні
Поразку холоду у сонячній війні.
І в ці ласкаві дні
                      назустріч літу
Такі ж, як квіти – завсім юні діти
Вітали гамом радості тепло,
Яке по всій землі привітно йшло.  
Вони з домівок вибігали грітись
Аби із тим промінчиком зустрітись,
І з теплим літом ввічливо вітались,
І від душі у щось веселе грались.

Раділи першим квіткам дітлахи,
Вітали сонечко і звірі, і птахи,
І хоч подекуди морози лютували,
Та жителі лісів напевно знали:
– Твій вік, зима, до строку закінчився!
Приходь за рік, і з долею скорися.

На знак весняних днів, бува що діти
Приносили додому свіжі квіти,
Немов, запрошуючи теплий час у гості.
Раділи першим квіткам і дорослі,
Даруючи їх ближнім в знак любові,
Родинного тепла, життя основи.
Тож наш герой потрапив теж в домівку,
Схиливши в сумі біленьку голівку.
Стояв у горщику на сонячнім вікні
Чекаючи на літні теплі дні.

Дівчина юна, що жила в цій хаті
Схотіла проліском хлопчину привітати
Із прийдешнім теплом, кохання часом
І вклала в лист,
                    який із Богом разом
Вона з любов`ю цілу ніч писала,
Де почуття свої завіршувала.
Бо не буває доброти без віри,
Любові, радості, натхнення та надії.
Бо всі вони – той корінь та стебло
Які спроможні подолати зло.
А квітка – то є наш духовний скарб
У розмаїтті всіх всесвітніх барв.

Хлопчина той далеко жив у місті
І рідко був в веснянім теплім лісі,
Тож квітка ця, можливо, нагадає
Йому дівча із лісового краю,

Лист рушив у поштовому вагоні
Разом із іншими листами у полоні,
Затиснутий немов у скорлупині,
В якій він жив в засніжені години.
А потім довго їхав у кареті
У супроводі скриньок та портрерів,
Які давили із обох боків
Чого він, звісно, дуже не хотів.
Трусився по дорозі із бруківки
Допоки не потрапив до домівки
До адресата,
                 подолавши шлях,
Та опинившись знову у руках.

Хлопчина так зрадів, що цілував
Той пролісок, бо дуже цінував
Ту дівчину, що так його кохала
І несподівано натхненно привітала.
Він перечитував по декілька разів
Той вірш із теплих, чуйних, ніжних слів,
А проліску привітно усміхався,
Бо відчував, що також закохався.

Листок поклали у комод надвечір,
Де зберігались найдорожчі речі  
З віршів-присвячень, просто листування,
Освічення в любові чи коханні,
А пролісок – у книгу із віршів
Поетів та відомих казкарів,
Яку читали вдома досить часто    
Коли в господарів було достатньо часу.

І як там не було,
                      бо все траплялось,
Ця квітка перша – символом лишалась.
Коли ту бачили та у руках тримали –
Пригадували час коли кохали.
Можливо, згадували весни в ранніх квітах,
Можливо, сонячне, грайливе, тепле літо,
Весняний настрій, звісно й почуття –
Ознаки миру, злагоди, життя, –
Все, що дарує Божий храм небесний
Аби приходили на землю нові весни.

У кожного напевно є щось сильне,
Яке нагадує про радісні хвилини,
Або сумні
             коли втрачаєм віру,
А інколи, можливо, і надію.
Це спогади про дім, любов родини
Або в час смутку чи насамотині,
Це перші незабутні почуття
Які ми пережили ще дитям.
Дрібнички, пустощі, здається,
                                 та вони
Нагадують про важливіші дні,
Лишаючись так свідками німими
Про враження, стосунки чи події.
Вони – цеглинки храму у душі  
Допоки залишаємось живі.
І цей життєвий, неосяжний храм
За планом Божим ти будуєш сам.

Бог дав нам все: і сонечко і воду
Свою подобу, вроду
                         і природу
В якій усе достатньо для буття
Аби із цим продовжилось життя.
Багато що залежить і від нас,
Щоб цей вогонь життєвий не загас.
І ми лишали за собою світ краси,
Щоб білий світ був сповнений весни.

29.09.2018


  

История cоздания стихотворения: