Автор: Артур Сиренко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2015-08-28 16:20:39
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Споглядаючий

                            «Ми випали з природи
                              І висимо в порожнечі.»
                                                (Герман Гессе)

Підняли нас, як завжди, несподівано, ще на досвітках. Ранок був на
диво холодний – навіть для нинішнього квітня-холодильника, занадто
свіжим і пронизливим.

Комбат наказав отримати два АГС-17 і разом зі взводом їхати на
бліндаж Махатма. Я спробував зобразити ображеного: «Ми ж
артилеристи, ну, які ще АГС, ми ж не піхота. Нам би хоча б одну
«Гвоздичку» для годиться…» Комбат якось дивно подивився на мене:
«Сам знаєш – наказ є наказ. Важке озброєння відведене. Полізуть
сепари – гатіть по них з АГС, полізуть з танками – викликайте вогонь на
себе. Перший взвод уже там. Удачі!» Ех, не це ти хотів сказати,
комбате… Не це! Напевно: «Прощай, смертнику! Почнеться м’ясорубка,
доведеться тобі загинути зі своїм взводом, але мусиш триматися до
кінця. Закінчиш кар’єру і буття як і належить чоловікові і офіцеру –
маєш нагоду загинути з честю!» Не сказав, то не сказав.

Повантажили нас з АГСами в «шишарик» - старий, пошарпаний життям
і втомлений до неможливості. Дорога була настільки всіяна вирвами від
вибухів та ямами різного незрозумілого походження, що я думав
«шишарик» наш розвалиться на запчастини. Я сидів (як і належить
взводному) біля водія і думав про те, що якщо все піде шкереберть, то
стрілятись доведеться мені – більше нікому. В усьому завжди винен
взводний – щоб не сталося.

Коли «шишарик» черговий раз провалювався в яму і торохтів всіма
своїми металевими суглобами, водій – стара сива людина – голосно
кричав: «Маруся!» Я спочатку думав, що це якась мантра, а потім
зрозумів, що так він називає машину і благає таким чином, щоб вона не
зламалась. Якесь сентиментально-інтимне, навіть еротичне ставлення
до машини.

Бліндаж Махатма виявився звичайнісіньким і банальним. Не знаю, хто
придумав йому таку екзотичну і одухотворену назву. Три доби було
тихо. Облаштовувались. Старшина метушився, даючи солдатам різні
завдання, я (коли мене не смикало командування) читав Германа Гессе.
Чомусь мене зачепила одна фраза і постійно потім звучала у свідомості:
«… У нас немає нікого, хто би повів нас, єдиний провідник наш – це
ностальгія по дому.» Саме так: ностальгія по нашому спільному мирному
дому, ностальгія по нашій Вітчизні, яку негідники хочуть знищити, веде
нас вперед, у вир вогню, іноді на смерть.

(Десь далеко почулися звуки перестрілки. Певно сепари обстрілювали
когось із стрілецької зброї.)

Вийшовши з бліндажа я помітив солдата з першого взводу, що сидів на
шматку зламаного дерева і дивився у нескінченність. На обличчі в нього
застиг вираз глибокого спокою і байдужості. Він абсолютно не
реагував на солдат, що метушилися в траншеях (хто зі збороєю, хто з
лопатою), на далекі звуки перестрілки і на бджолу, що сіла йому на
щоку. Я пригадав, що вчора бачив цього самого солдата на цьому ж
самому місці з цим самим виразом обличчя. Мимо пробігав бородатий
старшина нашої батареї і почав на цього солдата сваритися: «Він знову
нічого не робить! Нічогісінько! І не реагує на мої слова! У нірвану,
бачите, пішов!» Мені чомусь захотілось захистити цього солдата і я (чи
то всерйоз, чи то жартома – сам не знаю) почав: «Людина не може
нічого не робити. Якщо людина жива, вона дихає, мислить. Може зараз
він здійснює роботу найважливішу з усіх на планеті Земля. Ми не
знаємо, що відбувається у його свідомості. Може він осмислює суть і
сенс буття людей, основу світобудови, першопочаток Всесвіту, суть
простору і часу, свідомості. Може в результаті цих роздумів він принесе
людству нову істину, вищу істину, сокровенну, що відчинить перед
нещасним людством двері у новий світ.»

Раптом обличчя у солдата змінилося. Він зреагував на мої слова. Очі, що
дивилися у нескінченність і не бачили нічого, раптом подивились на
мене. Солдат сказав якимось незаперечним тоном: «Істину в світ приніс
не я, а Ісус Христос!»

Тут несподівано тіло солдата стрепенулось, сіпнулось, ніби по ньому
вдарили молотком. Я ще не встиг нічого зрозуміти, коли солдат раптом
впав на бік, а потім на спину. Він лежав на піщаній розритій землі, а на
грудях у нього розпливалася темна пляма. Коли я нахилився над його
тілом, воно обуло вже мертвим – у нього влучила випадкова куля, а
солдат був, як завжди, без бронежилета. Його дух вже почав чергову
мандрівку по світах у нові перевтілення. Я так і не довідався, як того
солдата звали – не зміг спитати про це. Не зміг…

История cоздания стихотворения: