Автор: Артур Сиренко
Тема:Романтическая проза
Опубликовано: 2016-05-29 17:56:10
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Рід Зеленчуків

Рід Зеленчуків - давній гуцульській рід, що в старі княжі часи володів землями Чорногори. Цей
гірський хребет здавна був їхньою дідизною. Резиденція ватажка роду у раннє середньовіччя
розташовувалась в нинішньому селі Зелене, потім у XIV - XV століттях в селі Буркут, XVI - XVII в
Жєб’є, потім знову в Зелене - на схилах гори Піп-Іван Чорногірський. Самі Зеленчуки
стверджують, що колись, у VI - VIII століттях у них був замок на вершині гори Піп-Іван, що тоді
звалась Чорна Гора, де нині руїни обсерваторії, і біля замку було капище, де жрецями були люди
з роду Зеленчуків з гілки Студенаків. Гасло роду: «Аби не гірше!» Основний колір вишиванок -
зелений. Символом роду Зеленчуків здавна була квітка звіробою.

Згідно історичних переказів самого роду Зеленчуків засновником роду був якийсь Зело, що
служив князю карпів і князь Грунь ІІ Важка Сокира (210 - 222) дарував йому за службу землі
Чорногори «у вічне володіння». Хоча історики ставляться до цього повідомлення скептично.
Вважається, що рід Зеленчуків походить від аборигенів Чорногори, які з давніх часів, можливу з
часів Гальштадтської культури населяли Чорногору та її околиці, а саме верхів’я Чорного
Черемошу та Прута (Порати). Ватажки роду Зеленчуків згадуються в «Книзі Чорного Сонця»,
зокрема, Зело Темний та його син Зело Довга Стріла. У 361 році князь білих хорватів Боєслав І
Сильна Рука (340 - 366) підкорив племена карпів та бастарнів  і змусив ватажків карпатських
родів присягнути йому на вірність, і поставити власноручно у відповідній книзі з присягою на
вірність свої родові знаки. Ця книга ввійшла в історію під назвою «Книга Чорного Сонця» завдяки
сонячному затемненню 362 року, коли, власне, ця книга і складалася. Книга до нас не дійшла,
але чисельні уривки з цієї книги наводить візантійський історик Інокентій Синопський (768 - 824)
у своїй праці «Історія варварів». У цій же книзі він згадує «dux ad barbarorum Zelo Fortis», що
брав участь у нападі на землі Візантії у 632 році. Є версія, що це був ватажок роду Зело.

Про капище на горі Піп-Іван, що в ті часи називалась Чорна Гора мало що відомо, а перекази
самого роду Зеленчуків історики дружно називають вигадкою. Є версія, що капище було
присвячене богу Високого Неба, що у карпів в пантеоні було верховним божеством. Самі
Зеленчуки багато розповідають про Зореслава Зело Довговолосого, що нібито був головним
жерцем на цьому капищі десь у VIII столітті. Переказують, що це капище в часи його
волхвування відвідували князі білих хорватів Володислав ІІ Ведмідь (733 - 745) та Будислав І
Вогненний (745 - 761). На капищі приносили щорічну жертву Високому Небу - чорного бика. Ця
кривава офіра буцімто приносилась в день літного сонцестояння. Під час цього ритуалу
періодично відбувалися вибори нового головного волхва карпів, коли ця посада ставала
вакантною. Відбувалось це наступним чином. Після жертвоприношення один з воїнів (не зі стану
жреців) донесхочу їв м'ясо бика, потім над його ложем говорили слова правди, потім він лягав
спати і той, кого він бачив у сні і ставав головним жрецем карпів.

Серед ватажків роду Зело, що лише десь з середини ХІІІ століття став іменуватися родом
Зеленчуків відомий Зело Мудрий, що в 792 році був послом князя білих хорватів Любомира Х
Синьоокого (786 - 819) до Хозарського каганату, з яким князь планував вести спільні військові
дії проти Візантії. Але згідно, знову ж таки, візантійських джерел посол вів себе зухвало і хозари
вбили його, що послужило причиною довгої війни білих хорватів з хозарами.

Про замок на вершині Чорної Гори, що був твердинею роду Зеленчуків та їх ватажків мало що
відомо. Судячи по всьому він стояв там у V - Х століттях в часи загострення сутичок між різними
гуцульськими родами, які вже на той час називали себе етнонімом гуцули, а не карпи. У
легендах він називається «Замком Чорноти». Цей замок був обложений у 838 році за часів князя
білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848) під час війни між двома коаліціями
гуцульських родів, які очолювали відповідно рід Зело і рід Гнєтєса. Замок тоді витримав облогу,
хоча ватажок роду Зело - Зело Вершник під час сутички втратив ліву руку і звався після
укладення чергового перемир’я Зело Однорукий.  Вдруге замок був обложений у 940 році за
часів князя білих хорватів Велемира ІІ Темного (932 - 948) людьми з роду Гропа. Замок тоді був
спалений вщент і більше не відбудовувався.

Після XIV століття, коли влада ватажків гуцульських родів занепала, рід Зеленчуків продовжував
контролювати Чорногору і лишався впливовим і сильним родом серед гуцулів. Серед ватажків
роду Зеленчуків XV століття відомий Зиновій Зеленчук (1456 - 1523). Він одружився з
Василиною Стефлюк - поєдналися і породичалися два давніх гуцульських роди, які довгий час
ворогували. У цієї подружньої пари народилось двадцять п’ять дітей - п'ятнадцять синів і десять
дочок. Всі вони вижили не дивлячись на високий рівень дитячої смертності серед горян в ті часи.
Крім такої чисельної родини Зиновій Зеленчук відомий ще будівництвом великого водяного
млина, що стояв біля нинішнього села Великий Ходак і в ті часи був найбільший водяний млин у
Карпатах. Цей млин простояв до великої повені 1679 року і про нього складено чимало легенд і
казок як про обитель нечистої сили, що в цьому млині жила і волю мельника виконувала. Ходять
вперті чутки, що привид мельника Федьо Зеленчука з’являється щороку біля того місця, де стояв
млин в ніч на Івана Купала у білій подертій свиті і говорить подорожнім: «Жорна млина
втопилися в Черемоші».

У XVІІ столітті з роду Зеленчуків був відомий ґазда Василь Зеленчук (1601 - 1677), якого
називали в Карпатах «Дзень-дзелень Зеленчук». Він мав величезні стада овець і торгував овечим
лоєм та шерстю в Косові, Космачі, Коломиї та в Надвірній. Він настільки розбагатів, що вважався
найбагатшим гуцульським ґаздою. Він завжди носив з собою торбечку з золотими монетами, які
постійно дзвеніли, за що він і отримав таке прізвисько. Він розділив свої статки між синами
Андрієм, Іваном та Петром, які довго між собою ворогували після смерті батька, але потім всі ці
статки і багатство пустили за вітром прославившись марнотрацтвом. У XVIII столітті жив відомий
знахар Марко Зеленчук (1720 - 1825). До нього зверталися навіть тодішні магнати і можновладці.
Ще ходили вперті чутки, що він знається з нечистим і чаклує. Він жив у селі Топільче і дожив до
віку 105 років. Про нього розповідають, що колись він у віці 99 років переходив кладку через
Черемош і впав у воду. Його дістали з ріки, а він плакав. Тоді його спитали: «Діду, чого плачете,
Ви часом не забилися?» «Ні, не забився, але бачите, який я став незграбний, а що буде як я
зістаріюсь?»

Серед опришків XVIII століття був відомий Максим Зеленчук, що був соратником Олекси
Дувбуша. Саме про Максима Зеленчука казали, що йому відомо де Олекса Довбуш похований і де
він заховав свої скарби, хоча сам він запевняв, що «то все байка». Про його подальшу долю
нічого не відомо. В останнє його бачили в селі Гринява в 1750 році і після цього він загадково
зник.

У ХІХ столітті жив відомий гуцульський пасічник Микола Зеленчук (1831 - 1910), що тримав
пасіки на Чорногорі і його мед славився далеко за межами Карпат. Крім ґазді, що господарювали
коло землі, води та худоби рід Зеленчуків мав ще священиків. Так у селі Великий Рожин у 1770 -
1792 роках був священиком отець Степан (в миру Василь Зеленчук), а в селі Снідавка в 1801 -
1834 роках служив господу отець Методій (в миру Ярема Зеленчук).

Під час Першої світової війни у 78 піхотному полку армії Австро-Угорщини служив капралом
Степан Зеленчук. Він постійно носив з собою скрипку і грав в перервах між боями. Загинув у
1915 році під Тернополем, коли грав на скрипці, схопивши випадкову московську кулю. Куля
пробила спочатку скрипку, а потім його серце. Серед Січових Стрільців був Петро Зеленчук, що
потім потрапив у 1916 році в російський полон, з полону втік, і в 1918 році був у лавах УГА.
Пропав без вісті у «Чотирикутнику смерті» у 1920 році.

Серед повстанців у 1942 - 1950 роках був відомий сотник Карпо Зеленчук, що діяв на Чорногорі
і загинув в бою з загоном НКВД біля Ворохти 20 вересня 1950 року. У селі Білоберезівка
вчителював у 1930 - 1947 роках Іван Березюк. Він отримав освіту у Львівській політехніці. У 1947
році на нього хтось написав донос, що він веде в школі антирадянську пропаганду і він був
засуджений на 25 років таборів. У 1953 році він став одним з керівників Норильського повстання
політв’язнів і після придушення повстання був розстріляний 5 серпня 1953 року.

Крім Верховинського району в Карпатах чимало людей з роду Зеленчуків живе нині в Бразилії в
штаті Парана. Це нащадки Романа, Мирослава та Данила Зеленчуків, що емігрували в Бразилію у
1895 році. Серед музик у свій час були відомі у Карпатах сопілкар Ярослав Зеленчук (1846 -
1898) та цимбаліст Григорій Зеленчук (1885 - 1932). Основної гілки ватажків роду зеленчук є ще
бічні гілки Студенаки, Зеленчуки Буркутські, Зеленчуки Ворохтянські, Гропські та Ходакські.
Останні три гілки виникли у XV столітті і походять від різних синів Зиновія Зеленчука.

История cоздания стихотворения: