На рецензію-3
АП ПОЕТ-ХУДОЖНИК. Арт-Смішинки (Конкурс № 4)
Сейчас на сайте 1671 человек
Кто онлайн?
Популярное
Новые авторы
Присоединяйся
twitter
youtube
Нет статуса

Автор: Артур Сиренко
Тема: Автобиография
Опубликовано: 2017-02-25 05:16:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Батальон смерті

                                                                (повість)

Квiти i чоботи. Замiсть передмови

                                                     «На осінньому вітрі
                                                       Збираю каміння…»
                                                                              (Танеда Сантока)

Я не хотів писати цю повість. Більше того – я був просто впевнений, що я ніколи не стану писати про те, що довелось
мені пережити, побачити, почути в армії під час служби у 1983 – 1985 роках. Нормальна людина просто не повинна
бачити все це. Цього не повинно бути ні в армії, ні в будь-якому мініатюрному світі в якому жили і живуть люди. Про
багато чого побаченого я так і не написав і не напишу – даруйте мені за це. Були речі занадто огидні і потворні – перо
протестує, відмовляється служити. У ті роки в мене взагалі була думка, що це все неможливо описати. І ніхто про це не
напише, бо не дозволять. Та й не зможе – слова і образи бліднуть. Тільки Данте і Сайгьо наважились писати про пекло
– наважились сказати, що вони зійшли у самі його глибини і повернутись назад. Хоча серед солдат ходили чутки про
якогось хлопця, що наважився, спробував цей світ описати, але йому, звісно, не дозволили все це опублікувати. Як
виявилось, спроби писати про це були не тільки в нього – багато людей спробували зобразити внутрішній розклад
армії в кінці епохи маразмів.

Те, що я бачив і що пережив, те, що пережив не тільки я – ціле покоління юнаків сповнених мрій та ідеалів – цього не
повинно бути. Армія повинна бути інакшою. Я не є пацифістом чи хіпі – я прекрасно усвідомлюю, що поки існує світ,
допоки існує держава і людське суспільство, армія мусить бути. Але вона повинна бути інакшою.

Я пішов в армію добровільно. Не уникав, не тікав армії. Більше того – я хотів служити в армії. Але я хотів служити в
іншій армії. Сподіваюсь, що в сучасних арміях багато чого змінилось на краще, і тих жахів, які довелось побачити нам
просто вже немає. Але тим людям, які витримали це все, або не витримали і загинули слід поставити пам’ятник. І
нехай ця повість буде цим маленьким скромним пам’ятником. Я не знаю, наскільки мені вдалось виконати це моє
надзавдання – я побачив і можу написати тільки про якісь крихітну частку тих жахів, які відбувались у час занепаду
епохи.

Я не знаю яка атмосфера панує в арміях деяких країн зараз – я не можу писати про те, чого я не бачив. І я пишу не про
це. Дуже багато людей пройшли через все це або навіть через набагато гірше, багато хто не повернувся з тої армії або
повернувся в цинковій труні чи повернувся – але скаліченим – фізично або духовно. Пройшло більше двадцяти п’яти
років – більше чверті віку. Сподіваюсь, що я не розголошую якоїсь «державної таємниці» якоїсь там країни – пройшов
час, змінилась епоха. Але досі спогади про ті роки не дають спокою.

Акутагава Рюноске колись написав новелу «Про себе в ті роки». У ній спогади є якоюсь ностальгічною піснею про
молодість. Нехай сумною як будь-яка новела Акутагави, але світлою. Я хотів би писати новели про свої світлі спогади,
або навіть про світлі моменти понурих епізодів свого життя. Але не можу – я мушу написати про те, про що прийнято
зараз забувати. Я намагався написати не про себе в ті роки, а саме про ті роки. Армія як дзеркало відображала ту
епоху, те суспільство.

Я ніколи не шкодував, що пройшов через це все. Хоча в ті роки була популярна приказка: «Армія – це школа життя,
але краще її пройти заочно». Я не шкодую, про пройшов цю жорстоку школу. Я побачив тодішнє життя таке яким воно
було, я позбувся ілюзій щодо людини, суспільства, ідеологій. Я побачив комунізм таким, яким він насправді є – адже в
тих військових частинах, у яких мені випало долею служити, комунізм вже був побудований – все було спільним
(включно з нижньою білизною) і зникли будь-які стимули до праці. Я з жахом побачив те суспільство яке будувалось,
про яке мріяли, оце можливе майбутнє в ім’я якого в свій час знищили, принесли йому в офіру стільки людей, мало
повністю не винищили мій народ. Я не став мізантропом, не став ненавидіти суспільство і людей. Я просто перестав
боятися. І вибрав свій шлях у житті. Я став переконаним ворогом системи, а не інтелігентом, що постійно сумнівався і
задавав питання собі і людям.

Проходили роки. Все побачене і почуте не стиралося з моєї пам’яті. Мені часто снився один і той самий сон – ніби я
знову в армії, ніби знову мені йти в караул, їхати в тайгу та «точку», підніматись по тривозі, носити «хебе» і кирзові
чоботи. Я прокидався і дивувався, що я знову вдома – я просто не міг в це повірити. І так тривало роками… Іноді йдучи
по вулиці Києва задумавшись про щось своє серед натовпу людей я рухом, що ввійшов в звичку, поправляв лямку
автомата і схопившись за порожнечу зупинявся – свідомість пронизувала думка сповнена жаху: «Де автомат?! Де я його
загубив?!» Я озирався навколо і поволі усвідомлював: «Який автомат??? Ти давно вже не в армії!!!» Я відчував, що у
мене з’явився психоз – я боюсь загубити неіснуючий автомат. Я навіть думав купити собі сумку з лямкою через плече,
щоб ця звичка зникала поступово, але щось мене зупинило. Інколи в юрбі я озирався навколо і мене не покидало дивне
відчуття, що всі люди навколо мене з автоматами, тільки я чомусь не бачу зброю, яку вони тримають в руках, і тільки я
один без автомата, беззбройний. Я відчував себе без автомата не просто беззахисним, я відчував себе голим в юрбі
одягнених людей… Часто серед ночі я зривався з ліжка – в голові звучав сигнал тривоги який чув тільки я – я зі
здивуванням думав – чому так тихо в казармі, чому не чути тупоту чобіт і гамору, чому замовк сигнал тривоги, чому так
дивно виглядає казарма? І лише потім говорив собі: «Ти вдома, яка ще тривога??? Лягай спати!!!» Багато років після
описуваних подій я кожен день прокидався о шостій ранку бо чув голосну команду днювального «Підйом!!!» і
прокинувшись дивувався: «Де я?» Це жило в моїй свідомості, це не давало спокою. Я постійно думав про це все. Я не
міг не написати про це все…


1. Гостина залiзних жовнiрiв

                                                     «Ідуть залізні жовніри
                                                       Ідуть охоронці віри
                                                       Діти Залізного Фелікса
                                                       Піднесені страхом мас…»
                                                                                     (Костянтин Єрофєєв)

У молоді роки, наповнений жадобою пізнання істини, став я спудеєм єзуїтського колегіуму який на той час став
університетом світським, в якому бурсаки були майже виключно православні – лише окремі студіози були бусурманами
чи католиками. Як і личить представникам нашого стану жили спудеї (і я, грішний) у скромних келіях, що належали
королю і спосіб життя шукачі пізнання вели аскетичний. У тих келіях ми відпочивали від трудів праведних, готували
свою скоромну та пісну їжу тілесну на вогні та вечорами крім тілесної споживали їжу духовну - вели бесіди про красне
письмо, малярство та вправлялися в риториці та фільозофії.

Одного вечора (чи то навіть правильніше сказати однієї ночі) у мою скромну келії завітали залізні жовніри – лицарі
«плаща і кинджала» - слуги короля, ясновельможного цісаря та святої інквізиції. На моє здивування яке було виражене
не риторичною фразою, а виразом обличчя охоронці віри відповіли, що обшук вони здійснюють за моєї згоди і що живу
я в келіях королівських, а не у своїх власних і ніякого дозволу на обшук і не потрібно.

А слід зазначити, що в ті часи (року божого 1983-го) діти Залізного Фелікса (першого інквізитора нового цісарства)
такий страх серед різних станів посполитих накликали, що ніхто у них нічого і не питав. Проте шукали вони зовсім
недовго – на моєму столі рукописи побачивши сказали вони, що почитають сії писання і з тим пішли. А треба сказати,
що я в ті часи коли випадало мені короткочасне дозвілля, вправлявся я в написанні оповідок та віршів. І не думаючи,
що в писанні сьому є якийсь гріх чи єресь та столі ті чернетки лишав.

Чого саме в мою келію залізні жовніри завітали – того я не відаю. Може того, що вечорами ми – спудеї різні бесіди вели
і крім питань фільозофічних дискутували про устрій суспільний. То хтось із спудеїв до святої інквізиції донесення міг
написати: «Так мовляв, і так – спудей такий то думки крамольні єретичні висловлює щодо цісарства-королівства нашого
та його лад суспільний. Вірнопідданий.» Та могла і інша причина бути. В ті часи свята інквізиція винаходами майстрів
різних користувалась. Серед тих винаходів були такі пристрої непомітні, що слова людські записували і на відстані
передавали. То інквізиція встановлювала такі пристрої у лекційних залях університетських та келіях спудеїв – і слухали
залізні жовніри чи немає де крамоли та розмов бунтівничих.

Ще одна причина на той візит бути могла. Сталося в тій порі в цісарстві нашому наступне: ясновельможний цісар Леонід
І Літописець взяв тай помер. Коли вість про подію сю в університет дійшла, один з професорів, що викладав нам науку
про історію товариства усуспільнення (було таке товариство яке сам цісар очолював і яке прагнуло всю власність людей
у власність суспільну перетворити і понтіфики вчення того товариства як істинну віру трактували) наказав всім спудеям
до залі однієї великої зібратись. А там пристрій працював який зображення на велику відстань передавав. І от цісаря
покійного ховають бозна де – в столиці імперії біля фортеці – а той пристрій показує. А правителя того ми не любили
за тупість його та обмеженість, за вчинки нерозумні, брехню та марнославство. Отож сумний вираз обличчя нам
зобразити при цьому нам так і не вдавалось. Що й, певно, було людьми причетними до інквізиції помічено.

Такі були причини цього чи ні – але залізні жовніри до моєї келії на гостину завітали. Зрозумів я, що чекають на мене
біди і не помилився. Через кілька днів біля входу до келій наших пристрій задзвонив – той що голоси людські на
відстань далекі передає. І кажуть мені через той пристрій – зайдіть будьте ласкаві в університет до келії, де писано на
дверях «Перший відділ». Завітав, я, звісно. А там мене вже залізні жовніри чекають. І грамоту маленьку показують, де
написано було: залізний жовнір святої інквізиції такий то. Імення його і не пригадаю – не до того мені було - втямив я
що чекає на мене у незабаром. А залізні жовніри і мовлять – говорити, мовляв, нам з Вами необхідно, але для цього
мусите слідувати з нами в резиденцію святої інквізиції. Посадили вони мене у бричку самохідну, що без коней їде –
мастило гірське в утробі тої брички горить і від того вогню вона і їде. Певно, винахідник якийсь іноземний таку бричку
вигадав.

Завезли мене в резиденцію інквізиції – а там при вході кам’яна фігура Залізного Фелікса – першого головного
інквізитора – вони йому як святому поклонялися. Завели в келію тай питають: «Знаєш, чому ми з тобою говорити
хочемо – по доброму спочатку без випробувань тілесних?» «Ні, не відаю я того.» «Та як же не відаєш, коли ти оповідки
та віршики писав?» «Але хіба єресь якась чи бунт в них є?» «Воно то може і немає, але якщо прочитати їх уважно, то
висновок можна зробити, що народу посполитому в королівстві нашому зле живеться і багато станів суспільних устроєм
королівства незадоволені. І цісарі наші минулого, такі як Йосип І Грізний погані були. А тут і до заколоту недалеко. А
якщо хтось із чужоземців сії писання почитає, то погано про цісарство-королівство наше думати буде.» А потім
допитувати стали – хто навчив мене сії твори писати та кому я їх читав і як я збирався за кордон ці твори передавати.

Відповідав я, що грамоті та письму ще в школі церковно-приходській був я навчений, а писати вірші та оповідки то
кожному закортіти може, і нікому їх не читав, бо незакінчені вони і з іноземцями я знайомств не маю. А вони знову те
саме – «Кому читав та хто напоумив?».

І так довго тривало. Зрештою, їм чи то набридло, чи то вони зрозуміли, що з мене нічого не витягнеш – ніякої гучної
справи про єретиків. Зайшов до кімнати старий інквізитор зі злими колючими очима. І почали вони в моїй же
присутності радитись, що зі мною робити. Я так зрозумів, що не з метою направду раду чинити, а з метою мене
залякати. Один мовить – в темницю його кинути на віки вічні, інший – завести у підземелля, прикласти до голови
мушкет чи гаківницю та й стрелити, а третій радить – завести його до такого лікаря, що зі здорових людей божевільних
робить. А потім сказали мені: «Відпускаємо ми Вас. Ваше щастя, що нікому ці оповідки не читали».

Кілька днів мені не вірилось, що я ось так можу вільно ходити вулицями міста, дихати, розмовляти, пити каву та
милуватись деревами.

Через кілька днів після вищеописаних подій в нашому університеті відбувався іспит – час то того підійшов. Іспит
відбувався з науки про історію товариства усуспільнення. А треба сказати, що я хоч і не мав ніяких симпатій до цього
товариства, але до наук різних потяг мав, історію того товариства вивчив і на іспиті старому професору то все доповів.
Але у відповідь почув я наступне: «Ви говорите не те, що думаєте. А думаєте Ви так, як думав Троцький, що ворогом
нашому цісарству та суспільному ладу нашому був. А тому оцінку незадовільну Вам ставлю і зі стану студентського
виганяю.» Здивувався я звісно – бо дивно було чути від такого поважного прихильника Арістотеля, що він думки
здатний читати. Крім того світогляд мій від світогляду Троцького був дуже далекий.

Але нема на то ради – пішов я грамоти свої, що мене свідчили забирати. А мені їх не дають. Кажуть – відвідайте
спочатку збори молодіжного товариства усуспільнення. А треба сказати, що в той час належність до молодіжного
товариства усуспільнення було знаком лояльності цісарю та суспільного ладу королівства оборонцем якого цісар і був. І
всі конче, хто спокійно хотів в королівстві жити і уваги інквізиції до себе не накликати мусили змолоду в то товариство
молодіжне зголошуватись.

Прийшов я на те зібрання – а там крім спудеїв переляканих залізні жовніри та інквізитори сидять. Почали тоді присутні
у риториці вправлятися: «Є серед нас товариш, який нам зовсім не товариш, який думки ворожі нашому цісарству і
нашому суспільному ладу – найкращому в світі висловлював, які самій ідеї усуспільнення ворожі. А тому слід вигнати
його зі стану спудеїв і з молодіжного товариства усуспільнення.» Так вони і вирішили шляхом рук підіймання, і пішов я
по світу блукати.


2. Волонтер

                                       «А може самотність і є єдиним порятунком
                                         від всього цього безглуздя?»
                                                                                                   (Максим Горький)

Після виключення з університету я поїхав жити в невелике провінційне містечко. Старовинне, але з втраченою давньою
архітектурою – совіти встигли зруйнувати там все що можливо і забудували місто потворними «хрущовками». Крім
всього іншого місто було перенасичене військовими заводами, а край ракетними військами.

Я опинився на роздоріжжі – майбутнє мені бачилось у цілковитому тумані. Було лише ясно, що знайти себе і свій шлях
у цьому житті мені не дадуть. Не дадуть навіть отримати освіту. І змиритися з режимом, з системою, що ламає людині
життя за кілька листочків паперу списаних нерівним почерком я би все одно не зміг. Я все одно висловлював би свою
думку і незадоволення, і це рано чи пізно закінчилось би фатально – система була сильніша за самотніх романтиків –
вона знищувала їх. Я був майже впевнений, що мене досить швидко просто знищать фізично – за мною слідкували (це
було помітно неозброєним оком, я почав навіть звикати до «привидів у цивільному», що ходили «хвостами»), телефон
прослуховувався (один мій знайомий казав, що відчуває фізично коли телефон не прослуховується. До такої степені
чуттєвості я ще не дійшов – я відчував фізично, коли телефон прослуховувався.) А за вікном стояла (ні, висіла в повітрі)
андроповщина. З телевізії виливався страх – прямо з екрану на підлогу. Диктор таким тоном говорив слово «Андропов»
наче усвідомлював про кого він говорить. У голосі телеведучого при цьому звучав навіть не страх – моторошність.

Я відчував, що система ця зі своїм безглуздим комунізмом рано чи пізно завалиться. Але я чомусь гадав, що це буде
років так через двадцять – не раніше. Час прискорювався, а я про це і гадки не мав…

Спроби влаштуватися на роботу перетворювались в якусь комедію – варто було мені назвати в відділі кадрів своє
прізвище, як одразу починали говорити, що вакантних місць немає, хоча я точно знав, що робітники їм потрібні – навіть
некваліфіковані. Зрештою, мене взяли чорноробом на взуттєву фабрику – пакувати та вантажити зранку до вечора
коробки з мештами.

У мене в голові тоді ще була купа марксистських ілюзій – як я тоді пишався належністю до робітничого класу! До класу,
що рухає вперед історію! Свіжими були ще події в Польщі 1980-1981 років – нікому невідомий до того електрик з
Гданська змінив хід історії. Я, звичайно, навіть не думав собі ставати українським Лехом Валенсою, але був просто
переконаний у реальності «українського синдрому» - наступною ареною бастувальної боротьби мала стати Україна. Але
я швидко розчарувався в пролетаріаті – я побачив глуху і темну масу дуже далеку від боротьби за нормальне людське
суспільство, виснажливу фізичну працю, що відбирала всі сили, не лишала нічого для творчості, книг, пошуків,
духовності…

Я зрозумів, що довго я так жити не зможу – рано чи пізно я зірвусь – а одне необережне слово і я за ґратами. Шкірою
відчував, що коло звужується. Виходу немає. Я не збирався ставати «професійним революціонером» - але сама система
штовхала мене туди. З часу мого минулого короткого студентства я зрозумів найважливіше: в країні існує справжнє
підпілля – коло людей які ведуть непримиренну боротьбу з режимом за свободу і визволення мої нещасної поневоленої
Батьківщини. Водночас існує «опереткове» підпілля і фронда. У серйозне підпілля шлях мені був закритий – за мною
слідкують. З «оперетковим» підпіллям, що було насичене провокаторами і фрондою справу мати було огидно.
Лишалося одне – шлях самотнього вовка. Боротися з системою наодинці справа безнадійна і смертельно небезпечна –
доведеться загинути так і не дочекавшись падіння совітів та імперії. І ніхто навіть не згадає. Як не згадують сотні тисяч
борців полеглих за волю протягом століть нескінченних війн, нескінченної боротьби…

Проте в той час я мало думав про сумні перспективи. Цей розхристаний час мого життя був по своєму цікавим і
насиченим новим – голосами з радіоприймача, книгами, релігійними пошуками – я тоді вперше захопився буддизмом. А
ще – я чисто випадково придбав чудове видання Миколи Гоголя українською мовою прекрасно і вишукано
проілюстроване – читав просто з насолодою.

Проте, думки про безвихідь інколи приходили і не полишали.

Одного весняного дня я йшов по вулиці міста і раптом побачив двері з написом «Військомат» - і зрозумів: вихід є! Я тут
же сміливо відчинив двері. У кабінеті я очікував побачити дебелого майора з фразою на устах: «Патріотам усюди в нас
дорога!» Але ні – в кабінеті сиділа молода дівчина.

- Я хочу в армію! Мені вже є вісімнадцять років! Я хочу захищати Батьківщину!
- Ну, то чекайте, як прийде повістка!
- Та я чекаю, чекаю, а вона все не приходить! Я хочу в армію вже!
- Ну, то я к дуже хочете – ось – виписую при Вас… Тримайте! Завтра якраз медкомісія…

Далі все пішло як по конвеєру – медкомісія і три співбесіди. Були в компанії зі мною переважно якісь молоді люди, що
явно вже встигли позловживати алкоголем і «втомитися від життя» (все, мовляв, уже пережили, хіба що армії не
бачили) – вони штучно і награно сміялися і дивились навколо цинічним поглядом. Тоді я вперше дізнався, що в
Радянському Союзі є наркомани і то чимало. Кожному перевіряли вени і питали чи він не коловся. Більшість в армію
йти, звісно, не хотіли, але як це не дивно, було крім мене ще троє добровольців які діяли так само як я – самі прийшли
до військомату з бажанням на устах. Я встиг з ними переговорити в шумних коридорах. Один виглядав досить
інтелігентно:

- Чому ти хочеш в армію?
- Раніше сядеш – раніше вийдеш!
- Цей принцип тут не діє.
- Просто зараз ідуть нормальні набори в нормальні війська, в нормальні частини. Потім підуть набори в стройбат, на
Землю Франца-Йосипа, до чорта на кулички. Краще зараз і добровільно.
- Тоді зрозуміло.

Інший нагадував зовні якогось хулігана, але на співбесідах просився в Афганістан. Йому, звісно, обіцяли посприяти.

- А ти чому так рвешся в армію? Ще й туди?
- Я хочу вбивати людей і ґвалтувати жінок! Тут це погано закінчиться, а там… Війна… - в нього заблищали очі і
стиснулись кулаки. Я зрозумів, що він говорить правду. І справді цього хоче. Не просто хоче – жадає!

Третій запевняв, що хоче служити на флоті, плавати на кораблі на морі-океані. Переважно новобранці панічно боялися
«покупця» у морській формі – служити ж три роки замість двох. Коли з’являвся такий – лунав переляканий голос:
«Маріман!», і всі починали вдавати з себе п’яних, ховатися під лавки чи просто не відгукуватись на прізвища. А тут –
волонтер! Несподівано в коридорі з’явився морський офіцер: «Хто тут хоче служити на флоті? Ти? Ну, ходімо!» - і
поплескав його по плечу. На устах посмішка, а в очах сум і туга: «Ех, хлопче, не знаєш ще ти, що таке служба на
флоті!»

Через пару днів я вже стояв рано вранці пострижений «на лисо» біля дверей військомату в очікуванні автобусу. Лунала
мелодія «Прощання слов’янки» і ридали матері розгублених юнаків. У кожної на обличчі було написано одне: «Можуть
відправити в Афганістан!» Один мій знайомий тоді ж справді туди потрапив і повернувся додому без ніг. У мене
виникло відчуття яке довго не полишало мене – мені здавалось, що він пішов на ту війну замість мене. Це я повинен
був туди потрапити і загинути там. Але потрапив він і лишився калікою…

Через хвилину автобус вже віз мене і купу юнаків в невідоме. В одних на обличчях був переляк, в інших – байдужість,
ще в інших – розгубленість. Один без кінця повторював: «З дітиськами забирають! З дітиськами забирають!» У нього
було вже двоє дітей і було йому вже 26 років – думав, що уникнув служби. Але загребли, бо «гребли» тоді всіх. Хоча
це було незаконно. Але вони послалися на якусь постанову…

А в мене було відчуття, що все це відбувається не зі мною. А з кимось іншим…. Але як це не дивно, я справді хотів до
армії. Щоправда, я хотів зовсім до іншої армії. Але тої армії до якої я хотів давно не існувало…


3. Пелюстки вишнi кольору хакi

                                                            «Нетривкий наш світ.
                                                              І я з тої ж породи
                                                              Квітів вишневих.
                                                              Вітер їх обриває,
                                                              Сховатись… Втекти… Та куди?»
                                                                                                             (Сайгьо)

Відверто кажучи, я очікував, що служити мене відправлять в такі глухі і далекі краї і в таку понуру частину, куди ще
старий крук не заносив кістки жодної живої істоти. Яке ж було моє велике здивування, коли потрапив я в особливо
секретну частину розташовану поруч столиці тодішньої неозорої імперії. Система десь не спрацювала. Я – онук «ворога
народу», син політично неблагонадійного, сам політично неблагонадійний – і раптом потрапляю в таку особливо
засекречену частину. Просто в системі теж працюють люди – їм теж буває лінь, вони теж помиляються чи
недопрацьовують. На мить мені здалося, що я перехитрив систему. Але це було не так. Мене швидко вирахували. Але
було вже пізно – про одну моторошну «державну таємницю», точніше про одне безглуздя і дурість системи чи може
просто людей з лампасами я вже встиг дізнатися.

Як я потім довідався, вість про місце мого перебування дійшла навіть до міністра оборони і керівництво тодішнього КГБ.
Почався страшенний скандал – певно комусь із нижніх чинів страшенно влетіло за «прокол». Хто би міг подумати – моя
скромна особа, чия вина полягала тільки в кількох листках списаного паперу, скромній спробі написати кілька ессеїв
стала предметом дискусій таких високопоставлених осіб!

За мною тут же почали слідкувати і крутитись навколо мене різні дрібні провокатори завербовані з солдат. Робили це
вони надто грубо – я це встиг одразу помітити і оскільки це для мене було звичним явищем просто не звертав на них
уваги. Я зрозумів, що незабаром з цієї частини мене відправлять кудись досить далеко. Що незабаром і відбулося. Але
принаймні деякій час я встиг послужити в частині, де все підтримувалось в більш-менш нормальному вигляді як це і
мусило б бути в тогочасній армії. Муштра, звичайно, була дика, вільної секунди в солдата не лишалось жодної, фізичні
перевантаження були тяжкі, але армія, зрештою, такою і повинна була бути. Я не шкодую про ті півроку суворого
гарту. Згадувався Р. Кіплінг:

                       «Швидко, грубо і майстерно за короткий шлях земний
                         І мій дух і моє тіло вимуштрувала війна.
                         І цікаво – що зробити здатний Бог зі мною
                         Більше того, що зробив вже старшина?»

Що найбільше запам’яталося – так це запах трави. Я ніколи не думав до цього, що трава така запашна і що так може
людині кортіти впасти обличчям в траву і відчути її запах. Це я зрозумів під час п’ятнадцяти кілометрових кросів в ОЗК
та протигазі і з повною викладкою. А коли нарешті пробіг ті 15 км задихаючись в гумі, скинув протигаз і впав на
траву… Який в неї був соковитий запах! А яке духмяне було повітря! Я це відчув і зрозумів тільки тоді. І так було не
раз.

Про цю військову частину назва якої рифмувалась зі словом «гестапо» солдати жартували: «Хто пройшов …. – не
страшне тому гестапо!» Крім всього іншого частина була імені одного радянського генерала, якого в полоні в
концтаборі фашисти замордували. Це теж було однією з тем солдатського зубоскальства – мовляв нас мордують так як
його…

Пройшло майже 30 років з того часу – я сподіваюсь, що те про що я пишу давно перестало бути «військовою
таємницею» і ніхто таких понурих планів ведення військових дій більше не виношує. І сподіваюсь, що я наразі нічого
не розголошую. А страшна таємниця тієї частини полягала ось в чому – у випадку небезпеки захоплення столиці –
Москви тобто – ворогом, ця частина знищувала столицю ядерними фугасами – щоб ворогу не дісталася. Точніше у
випадку небезпеки навколо столиці закопувались на глибину 15 м потужні ядерні фугами і підривалися. При цьому
утворювалися б воронки, що нагадували місячні кратери глибиною півкілометра і шириною в кілька кілометрів з
шаленим рівнем радіації в середині. Для ворога це мало би бути нездоланною перешкодою. При цьому, звісно, хто не
встиг втекти зі столиці і околиць – доля тих людей була б сумна і трагічна, хоча недовга. Згідно плану одні підрозділи
ці бомби закопували, потім тікали щодуху подалі, інші в той час надсилали сигнал на вибух. При цьому встигли втекти
ті що закопували чи не встигли – це навіть теоретично перевірці не підлягало. Командування і керівництво мало би в
той час перебувати десь в глибоких бункерах. Кому тільки цей ідіотизм в голову прийшов?! Це ж ворогу і воювати не
треба – сказати – ага, зараз ми столицю десантом захопимо! Бабах! І Все самознищилось.

Причому навчання періодично влаштовувались – ці ядерні фугаси – «бочки з огірками» на сленгу тієї частини
вивозились зі сховища, закопувались в землю, налаштовувались на вибух, посилався сигнал (тільки замість бойового
учбовий, тому бомби не вибухали, а тільки сигналізували, що команда на вибух отримана). Ну це ж повний жах. А якби
щось не так спрацювало, чи якийсь мудрагель в погонах щось переплутав? Поруч в столиці мільйони людей працюють,
живуть, ведуть дітей в садочок, а тут поруч якісь камікадзе у формі кольору хакі тренуються зі справжніми ядерними
бомбами як би їх всіх зараз підірвати. Ні жителі Радянського Союзу – це були пелюстки вишні. Колись в японській армії
була особлива різновидність камікадзе – «пелюстки вишні» - їх садили не в літаки, а в керовані бомби. Так і тут – люди
накопичували засоби для самознищення. Світ початку вісімдесятих вперто бавився в самогубство.

Що мені ще запам’яталось зі служби в тій частині – так це один осінній день. Нас черговий раз відправили на
тренування – ми розгортали радіостанцію і відправляли в ефір учбову команду на вибух. Мене відправили в ліс з
автоматом сторожити, щоб ніхто в район тренувань випадково не пройшов. Навколо стояла тиша, з дерев падало з
легким шурхотом жовте листя осик, а в високому холодному небі летіли журавлі і тужливо курликали. Я тоді склав
кілька ліричних і сумних віршів.

Що цікаво, поки я не відчув за собою стеження мені вдалося досить химерно пожартувати. У тому взводі, де я служив,
було багато хлопців зі східної України. Сержанти його жартома називали «петлюрівський». У іншому взводі було багато
хлопців з західної України – його відповідно називали «бандерівський», ще був взвод, де було багато солдат з Дону –
відповідно назвали «денікінський». Ще були «семьоновський» (по імені отамана Семьонова) та «колчаківський».
Сержанту щось в голову зайшло – вирішив розважитись. Сказав мені навчити солдат петлюрівських пісень. Нема
проблем – сказано – навчу. Щоправда, важко довелось з таджиками та казахами – українські слова давались їм тяжко –
але навчились. І через пару днів маршируючи на плацу на «стройовій» підготовці взвод співав «…Слушний час кличе
нас, нуж бо враз сповняти свій наказ! За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!» Інших сержантів взяли
завидки. І ось уже через пару днів «бандерівський» взвод співав повстанську пісню: «..Хлопці підемо, боротися будемо,
за Україну, вольнії права…» «Денікінський» взвод розучив пісню «..Так за царя, за Родіну, за вєру…» Але співати її так і
не наважився. Якби хтось з командування почув наші пісні – міг би і не зрозуміти про що власне, а тут одразу все було
б ясно. Повторюю все це відбувалось в особливо секретній частині, де все було особливо суворо. Сержанти, звісно,
бавились з вогнем – хтось би доніс – і багатьом було б непереливки. Але якось пронесло – ніхто не доніс. Хоча були
серед солдат і сержантів люди яких примушували «інформувати». Система не завжди спрацьовувала.

Через деякий час мені дали наказ їхати служити в іншу частину. Коли я перетнув КПП, згадалися слова одного
японського поета: «Хоч людське життя як крапля роси, але все таки…»

Примітки:
Можете вважати, що все це вигадка, а не спогади про реальні події 1983 року…
ОЗК – такий гумовий костюм для захисту від хімічної зброї та радіації. Бігти у ньому багатокілометровий крос – це
пекло.


4. Шлях до Батальйону смертi

                                                «Уникнути всього цього не можна,
                                                   але можна зневажати все це.»
                                                                                                (Сенека)

Подорож з однієї військової частини в іншу для "жовніра" радість. Він побачить людей без однострою, вулиці і
автомобілі, жінок (!), крамниці і просто оточуючий світ – замість щоденного плацу і казарми. Крім того можна зайти в ці
крамниці і подивитись, що там продають і уявити на мить, що це все люди споживають, їдять, речі використовують,
книжки читають… Можливість ось так визирнути на світ для багатьох солдат була такою собі нездійсненною мрією до
здійснення якої чекати і чекати. Тому, коли мені сказали, що я їду без супроводу (!), один (!), для продовження
військової служби в N-ську військову частину в місто НН душа моя наповнилась радістю. Ще б пак! Я знову побачу світ
людей, подивлюсь по дорозі на цікаві міста – про місто НН я багато раніше чув і читав, але ніколи не бачив. Крім того,
дорога моя буде лежати через столицю метрополії в якій теж чимало цікавого, а солдат в ті часи в музеї пускали
безкоштовно.

З такими думками я отримав на руки папери і збирався покидати частину переповнену дикою муштрою. Перед самим
моїм від’їздом до мене підійшов солдат який раніше постійно приставав до мене з безглуздими запитаннями типу: «А ти
не знаєш, поки ми спали, уряд часом не змінився? А як ти думаєш, як довго комуняки ще будуть при владі?» (які я
ігнорував). Підійшовши він виголосив промову для одного слухача, гідну кращих риторів античності: «Ти того… Ну,
маєш знати… Твоя доля весь цей час була в моїх руках… Якби я щось сказав, то відвезли б тебе далеко… Мене в
особливий відділ викликали. І не тут – в Москву возили. Там крім «особістів» ще в цивільному «кагебісти» були.
Сказали за тобою слідкувати, кожне слово твоє запам’ятовувати і потім доповідати в письмовому вигляді. Ну, ти нічого
такого і не говорив… Так, що я нічого то їм такого і не казав… Куди тебе посилають я не знаю, але я тут ні при чому…»

Він, напевно, подумав, що відкрив мені якусь неймовірну таємницю! Теж мені – лицар плаща і кинджала, майстер
переповідати слова про «таке»…

Я вирушив. Вперше за стільки часу відчув себе відносно вільною людиною.

В метрополії встиг забігти тільки в Третьяковську галерею і довго та зачаровано стояв перед картинами Врубеля. О,
галерея! Чи бачила ти колись солдата у совдепівській формі який так довго споглядав полотна Врубеля? Цього
неперевершеного містичного майстра, що змінив уявлення сучасників про людське єство. Майстер полотен межі
божевілля.

Холодний ранок втілився в буття у вигляді міста НН, що тоді - у 1983 році носило досить не естетичну назву. Місто, що
завжди було для мене втіленням якоїсь бореальної загадки. Східний форпост слов’янства – довгий час. Далі було тільки
угро-фінське море. Колонія колонії. Якщо Великий Новгород був маленьким острівцем слов’янства в угро-фінському
навіть не морі – океані, то місто НН було брунькою цього острівця на якому і слов’янського то нічого і не залишилось.

Архітектура ХІХ століття мене зацікавила, але не вразила. Але фортеця… Фортеця! Нічого подібного побачити я навіть
не очікував. Це така татарщина… Щось абсолютно східне, тюркське і екзотичне. Я блукав навколо фортеці споглядаючи
башти і бастіони, а з надр свідомості все виринала цитата одного російського класика: «…І наковтавшись татарщини
вдосталь, ви Руссю зазвете її…» Блукаючи містом я думав про те, що етнічна російська культура це складна суміш різних
угро-фінських і частково тюркських культур і то лише мовно слов’янізованих. Згадував уривки щоденника Шевченка
про дні перебування в цьому місті – він був правий, класик – воно таке і є – місто химерної метаморфози християнства.

Помилувавшись краєвидами великої ріки Ра що несе свої води в море Хазарське пішов я шукати військову частину, в яку
мене направили. Як виявилось, вона розташована була саме в фортеці, яку я так довго споглядав, і це не місце моєї
подальшої служби «отєчєству», а лише гарнізонна комендатура і гауптвахта заодно.

У «строєвій» службі офіцер довго і замислено розглядав мої папери, а потім сказав, що «без пляшки тут не розберешся,
тим паче на тверезу голову, куди тебе відправити служити і взагалі треба порадитись» і що я поки що вільний. Я почав
тинятися по цій військовій частині в очікуванні чи то вироку чи то подальшої долі, знічев’я розмовляючи з тамтешніми
солдатами. Вони розпитували мене про те про се і філософствували про мою подальшу службу: «Це взагалі свинство,
що тобі на дорогу не дали пайку і грошового «довольствія» (ну і слово ж придумали!), а з твоєю військовою
спеціальністю тебе відправлять у саперну частину – там служба легка – «лафа» просто, порівняно з іншими частинами,
так, що тобі пощастило…»

Раптом мене викликали в «стройову». Офіцер сухо з металом в голосі назвав номер частини в яку я маю відбути і
побажав щасливої служби. Сухі цифри не подіяли на мене ніяк. Я вже направив свої стопи до воріт КПП як до мене
підійшло п’ятеро бравих вояків («коса сажень в плечах»). Їх вираз обличчя не віщував нічого хорошого. «Котра
година?» - мовив один досить зловісним тоном. «Все ясно, годинник хочуть відібрати…» - майнуло в голові – «…
доведеться їх засмутити.» «Я не маю годинника.» - це я сказав вже в голос і показав порожню руку. Проте це явно не
покращило їх настрій, обличчя стали ще більш понурі і негостинні. «Схоже комусь зараз дістанеться – подумалось мені,
- і цей хтось буде я. Їх п’ятеро я один. Спиною до стіни, може хоч нирки не відіб’ють…» Виникла пауза. Що в мене
немає ні курива, ні грошей вони вже знали. Паузу перед мордобоєм треба було чимось заповнити. Якимись словами. «В
яку частину направили?» - навіть не сказав, прохрипів один. «В N-ську» - я назвав номер. Обличчя солдат раптом
змінилося. Ніби осінній вітер промайнув і приніс жах. Ніби побачили вони раптом щось невидиме мені. Такі обличчя
бувають в людей які раптом побачать чиєсь пошматоване тіло. Проте вираз жаху відбився лише на мить – вираз
змінився на блаженно-задоволений – ну не нас же туди відправляють, а цього дивака… Потім на обличчях з’явилось
відображення призабутої для них емоції - співчуття (де-де, а тут і при таких обставинах я не очікував такого побачити).
І один з них з якоюсь тугою сказав: «В батальйон смерті їдеш…» В нього промайнуло – хоча лише на мить – на обличчі
бажання чимось допомогти або хоча б порадити. «Випив би ти перед тим як їхати туди… Ми би тобі дали на випивку,
але в самих немає… Там побачиш, що воно і до чого…»

І вони провели мене до воріт поглядами, сповненими якогось незрозумілого поки що для мене смутку… Я вперше бачив,
щоб кілька сухих цифр – номер - так впливали на людей, викликали такі емоції, і в кого – в людей в яких здавалось би
всі емоції давно померли і метаморфізувалися в площину хижацтва. Сенс цієї події я зрозумів пізніше…


5. Назва

                           «Хто до мене покличе загорнутих в саван німий?
                             Чи в безодню могили доноситься голос земний?»
                                                                                               (Абу-ль-Атахія)

Чому N-ську військову частину солдати гарнізону в ті часи (1983-1985 роки) називали «батальйон смерті», я зрозумів
швидко. У першу чергу по причині високої частоти нещасних випадків. То солдат під машину потрапляв – головою під
колесо (мозок по асфальту), то під танк – заганяли танк в бокс заднім ходом, і чомусь один солдат прямо під гусениці.
Лишилось від нього одне місиво. І найдивніше, що танк то повільно їхав… Звісно, всім було зрозуміло, що солдата під
гусениці навмисно штовхнули, але винних так і не знайшли. То важкі ящики вантажили на складі і один ящик впав
прямо на голову з висоти, то струмом високої напруги когось вдарить, то просто послизнувся солдат, впав і головою на
бетон і так вісім разів підряд. І все ставалось абсолютно випадково. Тільки дуже часто.

Навіть за межами частини з солдатами батальйону траплялись нещасні випадки – відправили солдата з дорученням в
іншу частину. Він чомусь замість іншої частини опинився на вокзалі і потрапив під поїзд.

Про «необережне поводження зі зброєю» я вже мовчу. І кожен випадок вартує окремої новели. Кожен – ціла заплутана
і незрозуміла історія яка обростала міфами і версіями.

Взяти хоча б поїздку команди радіостанції «Р-…» під час навчань: поїхали, а дві високі телескопічні антени на даху
забули опустити. І проїжджали якраз під високовольтною лінією – від радіостанції, автомобіля та екіпажу лишились
якісь обвуглені рештки. Тільки «прапор» вцілів – його на кілька метрів з машини викинуло. Цілий і неушкоджений
лишився. Тільки мову відібрало. Так, що причини нещасного випадку він пояснював жестами. Як таке могло статися –
величезна загадка і таємниця. Так ніхто і не зрозумів – командир екіпажу чи то був ідіот чи то напився… Чи то може
просто подумав, що це не радіостанція, а тролейбус. Все таки радянське військове училище закінчував.

Навіть командир частини нещасного випадку не уник. Його автомобіль на повній швидкості на трасі (!) врізався в танк.
Як водій з танком не розминувся – я не знаю. Це треба було вміти. Це особливе водійське мистецтво. Командиру
проломило череп, водій і ще один офіцер добряче постраждали, а начальник штабу, який не відрізнявся особливими
розумовими здібностями лишився цілий і не ушкоджений. Жодної пошкрябини. З приводу цього факту солдати довго
зубоскалили: «Дурням щастить!» Водій вижив, одужав і пішов під трибунал. Йому хотіли «пришити» теракт, розкрутити
«на всю катушку», але потім засудили за незумисний злочин – дали п’ять років тюрми.

Крім нещасних випадків – справжніх чи нібито – солдати гинули від самогубств або пробували їх здійснити. Стрілялись
в караулі на варті, вішались вночі в умивальнику. Один для різноманітності пробував перерізати собі вени. Не міг уже
дочекатися караулу чи що? І зробив це безграмотно – теплої води в казармі ніколи не було, а на кухні йому цю
процедуру робити б не дозволили. У результаті завели в санчастину ще й виставили на посміховисько.

Стрілялись переважно з автомата на посту. Прикладали дуло до серця чи до голови, чи запихали дуло автомата в рот і
натискали курок. Наслідки виглядали страшно. АКМ (ще й від пострілу впритул) просто шматував тіло. Вхідний отвір –
маленький, кругленький, а вихідний… Причини, напевно, були в кожного свої. Одні витримували понуру атмосферу
«батальйону смерті», інші ні. Принаймні, я не знаю жодного випадку коли самогубство спричинив лист з дому. Листи
перед караулом давали – правило порушувалось – не було сенсу не видавати – в караул заступали через день. Бували
випадки, що і кожен день – беззмінно, хоча це вже повне порушення статуту. Але що в «батальйоні смерті» не
порушувалось?

Нестерпну атмосферу, цей дикий звіринець створювали в батальйоні самі ж служиві. Це було обумовлене самими
принципами формування особового складу батальйону – сюди відсилали служити переважно тих солдат і офіцерів, що
провинились в інших частинах або були «забраковані» десь. Тому серед солдат були колишні кримінальні злочинці
після ув’язнення, наркомани, алкоголіки, психічно хворі, просто хворі чи інваліди, «політично неблагонадійні» чи
представники народів, які вважалися чомусь «неблагонадійними», колишні курсанти яких вигнали з училища, чи
просто солдати які вчинили якийсь поганий вчинок, але до дисбату не дотягнули і їх відправили сюди.

Політичних за час моєї служби було всього троє: я, один литовець і один вірменин. Можливо були ще якісь але я про
них нічого не знав. Нас трьох періодично «тягали» в особливий відділ або «особісти» навідувались по наші душі в
частину. Нам кожному окремо «промивали мізки», залякували і примушували доносити один на одного. На що була в
кожного з нас своя "відмазка". Наприклад: «Я не знаю литовської мови, а він спілкується виключно зі своїми
земляками…» і таке інше. Потім ми один одному переповідали про що з нами говорив «товариш майор».

Щодо офіцерів – не знаю. Хоча краєм вуха чув незадоволені розмови, що ось, відправили служити сюди ні за що ні про
що. Багато офіцерів були після Афганістану, були деякі навіть досить колоритні особистості. Служив, наприклад, один
майор В., який був сином німецького офіцера СС, що перебував в полоні десь в Казахстані. Майор В. цього не
приховував і навіть носив прізвище тата.

Офіцери в «батальйоні смерті» були дуже різні – від інтелектуалів до алкоголіків-дегенератів які напивались прямо на
службі, до свинячого стану, били солдат і мали в своєму лексиконі тільки нецензурні слова. Про представників
«золотого фонду радянської армії» - прапорщиків треба взагалі говорити окремо…

Крім нещасних випадків і самогубств солдати гинули ще внаслідок того, що їх вбивали. Не дивлячись на мирний час.
Бувало так, що батальйон ліг спати в одному складі, прокинувся в іншому – одного вночі зарізали. Регулярно виникали
бійки в результаті яких солдати діставали важкі поранення або ставали каліками. Я маю на увазі не буденні солдатські
мордобої, а серйозні бійки коли вхід пускались ножі, заточки, металева арматура і таке інше. Не дивлячись на
регулярні «шмони» ці предмети були і в казармі в тому числі. Причиною бійок крім загальної атмосфери озвіріння були
ще конфлікти на міжнаціональному ґрунті – солдати чітко ділились на «земляцтва» які між собою ворогували.
Батальйон нагадував якусь школу національної ворожнечі. І навіть ті, хто був від цього в принципі далекий, неминуче в
це втягувались. І це були солдати - люди які регулярно брали до рук автомати, стояли в караулі. Тому не всі
самогубства були самогубствами насправді.

Ви спитаєте як я вижив? Я кожен день кілька разів повторював сам собі одну і ту ж фразу: «Ні про що не шкодуй,
нікому не довіряй, ні на що не сподівайся, нічого не бійся!» Це допомагало…


6. Ремвзвод

                                                          « - Що таке смерть?
                                                             - Ми ще не знаємо що таке життя,
                                                             звідки ми можемо знати, що таке смерть?»
                                                                                                                     (Конфуцій)

Знайомство з «батальйоном смерті» в мене почалось з КПП. Там чергували двоє солдат з такою глибокою нудьгою і
сумом в очах, що навіть мандрівному середньовічному паяцу і то зробилось би тоскно. Після кількох запитань хто я і
куди почув я досить знайому фразу:
- Котра година?
«І ці туди ж! – подумалось мені. – І ці хочуть відібрати годинник і цих теж доведеться засмутити!»
- Я не маю годинника! – показую руку.
- Дарма ти так. Все одно в казармі заберуть. Краще віддай нам.
- Я справді не маю.
По очах бачу – не вірять.
- Тоді дай трохи грошей.
- Не маю.
- Цього ж не може бути, щоб солдата відправляли з одної частини в іншу без грошей.
- Як бачите, може.
Знову не вірять.
- Тоді може збігаєш за пляшечкою горілочки? Ми дамо тобі гроші. Тебе все одно патруль не перейме – в тебе
документи. А нас зразу на «губу» заметуть…
- Ні, за горілкою я не піду.
- Ну це ти взагалі дарма…
Далі вони мені пояснили як пройти у «стройову частину». Я вже збирався йти, як вони стали по стійці «струнко»,
приклали руку до козирка і продекламували:
- Вітаємо Вас з прибуттям у військА!!!
Я подякував, ще й сказав, що я комусь там служу. Сенс їхнього цинічного жарту я зрозумів дещо пізніше. Я ще подумав:
«Скрипки до рук цим солдатам замість автоматів! Адже вони щодня грають сумний вальс розкладу армії.»

У стройовій частині прапорщик Є. довго перекладав з місця на місце мої папери, потім чомусь поцікавився чи знаю я,
чому мене відправили служити саме в цю частину (мене це абсолютно не насторожило), почав розпитувати про мою
освіту і плани на майбутнє (про свої університетські коридори я вирішив нікому не розповідати), а потім попросив
написати на листку кілька фраз і довго роздивлявся мій почерк. Потім сказав, щоб я зайшов як новоприбулий до
начальника штабу на співбесіду.

Начальник штабу – майор Г. нічим мене особливим не вразив, але якоїсь антипатії теж не викликав. Під час розмови
виникло відчуття ніби він хоче мені щось сказати, але не знає як – слів не знаходить. Чи слів таких не існує – можливо:
- Розумієш… Е-е-е-е-е… Тут у нас служба має свої особливості... М-м-м-м-м… В цій частині трохи все не так як в тій
частині де ти раніше служив…. Ну, як тобі сказати, ще далеко не все гаразд… Коротше, сам побачиш… Не зовсім
зрозуміла твоя військова спеціальність – тут одні цифри. Чому хоч тебе в «учебці» вчили?
- Мене вчили висаджувати в повітря міста за допомогою радіокерованих ядерних фугасів! – чесно признався я, нічого
не приховуючи. Набридло мені бавитися у військові таємниці та ще перед безпосереднім теперішнім керівництвом.

Він щиро здивувався.
- Призначення нашої частини навпаки, взагалі то – зв’язок «качати». А телевізор ти відремонтувати вмієш?
- Ні! – знову чесно признався я.
На той час я вже зрозумів, що в радянській армії краще приховувати свої знання та вміння. Але в цьому випадку я був
відвертий.
Я ще не знав, що від відповіді на це запитання, можливо, залежить моя подальша доля, а можливо і життя – його
довжина чи вкороченість.
- А шкода, а то я вже думав тебе в ремвзвод відправити… Добре, йди в ПУС два до прапорщика П. Ставай на
«довольствіє»!

Зміст цих слів я тоді ще не зрозумів. «Ох і термінологія в них!» – подумав я. Цей майор видався мені художником, що
вічно малює свій власний портрет в повітрі клаптиками часу. Тільки сам він ще не здогадується про це…

Отже, ремвзвод і порядки в ньому я міг тепер спостерігати (на своє щастя!) зі сторони – шмат їхнього буття був у тій же
казармі.

Командував тим взводом старший лейтенант К. У першу чергу здивували його очі – скляні, застиглі. Вперше я бачив
очі, які нічого не виражали, не змінювались в залежності від обставин і ситуації. Очі – дзеркало душі, іноді дивлячись в
очі людини можна прочитати її думки. Але не в цьому випадку. Таке було враження, що очі штучні. Чи то просто їм
немає що віддзеркалювати – немає в глибинах черепа ні душі, ні думок. Він завжди ходив у шкіряних рукавичках-
пальчатках – навіть в казарму до солдат заходив тільки в них – без шинелі, але в пальчатках. Я спочатку подумав, що в
нього якість шрами на руках і він їх приховує. Але на плацу на морозі він свої шкіряні рукавиці зняв – руки були в
нього звичайнісінькі. Причину цієї звички я зрозумів пізніше – в пальчатках у нього були зашиті свинцеві пластини,
тому удар його кулаків був особливо болючий і нищівний. Я тоді вперше побачив як офіцер б’є солдат – жорстоко,
нещадно, люто, з насолодою (яка проте абсолютно не відображалася на обличчі – обличчя так і лишалося застигле, а
очі скляні). Бив солдат він з будь-якої причини – за найменшої підозри на невиконання якогось завдання які часто і
виконати то було неможливо. Ремвзвод постійно щось ремонтував – і вдень, і вночі. Техніка постійно ламалась – і нова,
що приходила з совкових заводів, і стара яка просто розвалювалась, але повинна була ще служити. Командир бив
героїв-ремонтників без попереджень – спочатку бив, а потім пояснював за що. Для екзекуцій вибирав двох «основних»
- двох «лобів-авторитетів» які потім починали бити всіх інших. Попри все ремзвзод вважався елітою – їх рідко ставили в
караули та наряди. Солдати ремвзводу трималися від інших «служивих» окремішньо, не входили до земляцтв, мало з
ким спілкувались.

У середині взводу панували якась дика атмосфера жорстокості та приниження. Був там один солдат – не обділений
інтелектом, але якийсь трохи безпомічний та загальмований у побуті. Він перетворився на об’єкт постійних знущань.
Кілька разів «товариші» по службі практикували над ним якусь дивну процедуру – цього солдата зв’язували, голили
йому голову бритвою, а потім били по обличчю з такою силою, що обличчя перетворювалось у суцільну гематому –
мама рідна би не впізнала. Потім відносили в санчастину, бо свідомість він, звісно, втрачав. У санчастині він лежав
деякий час і кожного дня виглядав у відчинене вікно на плац і співав голосом сповненим безнадії: «Ой, ви, ой, ви, сірії
шинелі…» Особливо це він полюбляв робити під час «розводу». Побачивши його спотворене обличчя замполіт кричав:
«Сховайся, ти – ідіоте!!!»

Солдати ремзвод відносили до так званого «чмо» - «надзвичайно потужної організації» - обслуговуючих підрозділів
батальйону. Але ця жменя вояк була своїм замкненим світом який не любили, в який не хотів втручатися ніхто.

Ремвзвод був єдиним взводом в частині де проводилась муштра з «стройової» підготовки. Це теж була свого роду
розвага їхнього командира – ніхто від нього цього не вимагав. Хоча решту підрозділів теж періодично марширували
перед командуванням - після «розводів», на честь «свят» чи просто перед обідом. Але ремвзвод відрізнявся якимось
«остервенінням» чи що під час карбування кроків – чоботи вони оббивали знизу металом – невеликими металевими
підковками та іншими залізними деталями. Крокували і дзвеніли.

Одного разу під час такого марширування під ноги ремвзводу кинувся з гавкотом маленький собачка – водяться такі
інколи на території військових частин. Солдати їх люблять, називають різними смішними кличками – «дємбєлєм»,
«лєтьохой» чи ще якось. Чомусь той собачка дуже не любив солдатів ремвзводу. Загавкав і кинувся під ноги. Але не
один м’яз не здригнувся на обличчях "героїв-ремонтників", ніхто не відвів погляду направленого кудись в порожнечу,
вони продовжували карбувати кроки. Собачка встиг лише разок пискнути потрапивши їм під ноги з-під чобіт полетіли
якісь бурі шматки і на плацу лишилася пляма розтоптаного кривавого місива.


7. Про дружбу i кров

                                                         «Хмарам услід,
                                                           Що пливуть по небосхилу
                                                           І я іду…»
                                                                                       (Такахама Кьосі)

Прибувши осінню 1983 року в N-ську частину М-ського гарнізону, після невеликих формальностей я нарешті
переступив поріг казарми. Свій речовий мішок я здав в «каптьорку» прапорщику К. Побачити його я, звісно, вже не
сподівався. Це я зрозумів побачивши палаючі очі кількох солдат, що стояли біля «каптьорки» і просто прикіпіли
поглядом до мого речового мішка. Але як це не дивно одну річ з того солдатського мішка мені повернули – це була
книга – «Кобзар». Я зберіг, проніс цю книгу через всю службу, хоча в мене сто разів могли її відібрати чи знищити. Я
читав цю книгу при найменшій нагоді – ця книга допомогла мені вижити, вистояти, лишитьсь людиною.

Далі я ввійшов до казарми. Казарма вразила мене своєю неохайністю – вона була страшенно брудною, на ліжках не
було білизни – тільки старі брудні матраци та ковдри. До мене одразу підійшло кілька солдат. Після кількох банальних
запитань і фраз: «Як тебе звати? З якої частини сюди направили? Чому? Де раніше служив? Знайомся – це Гоча, це
Сосо, це Ахмед, це Расул…», запитали: «Ти розмовляєш з акцентом. В тебе обличчя не таке як у росіян. Ти хто?» Я
зрозумів, що питають вони мене про національність. Я відповів, що я українець. Вони якось з сумом подивились на мене
і сказали: «Твоїх земляків тут немає…» І подивились з таким співчуттям і якоюсь безнадією… І відійшли. Хтось іще
сказав: «А я спочатку подумав, що він сван – трохи схожий…» Я тоді не зрозумів чому. Ну, немає в частині крім мене
більше українців – хіба це трагедія? Хоча якось дивно, переважно радянська армія була переповнена українцями, тим
паче тут – у глибині Росії. Але потім я все зрозумів і досить швидко.

Виявилось, що всі солдати в частині були чітко поділені на земляцтва. Земляцтво – це єдине на що солдат міг
сподіватися, єдине місце де солдат міг знайти підтримку, допомогу. Земляцтв в батальйоні було багато – грузинське,
вірменське, азербайджанське, північнокавказьке (переважно народи Дагестану та адиги), татарське, кілька
середньоазійських та прибалтійське, кілька російських. У багатьох земляцтвах панувала справжня дружба, справжнє
братство. За земляка готові були віддати життя, піти за нього на ніж, на заточку, на кавалок арматури. Заступитися,
навіть якщо сили в бійці були явно нерівні. З земляком ділились останнім, виручали і допомагали у всьому, навіть якщо
земляк був сто разів неправий. Земляцтво завжди трималося разом, у караули і наряди заступали завжди кілька
земляків одночасно. Хоча офіцери це не схвалювали, але з цим мусили миритись. Такі звичаї панували далеко не в усіх
земляцтвах. Справжнє братство панувало тільки у кавказьких земляцтвах, в інших – у меншій степені. А в російських
земляцтвах (які ділились по територіальному принципу і чомусь між собою ворогували) панувала дика «дідівщина» та
потворний звичай «продажі в рабство». Я ось про що.

Підходить солдат з одного земляцтва до солдата з іншого і простягає йому пачку цигарок – дорогих, з фільтром.
Цигарками не прийнято було пригощати. Тим паче дорогими. Цигарки виконували функцію грошей. Тим паче
пригощати солдата з іншого земляцтва. Якщо пригощає, значить не просто так. Але той бере – одну і запитально
дивиться на «пригощаючого»:

- Та бери ще, бери всю пачку… Слухай, треба б солдата на ніч – казарму помити… - і показує пальцем на якогось
«зьому» - земляка тобто.
- Бери хоч назавжди! – і загрібає собі до кишені пачку.

А це означає, що той бідолашний солдат з синдромом хронічного недосипання буде цілу ніч «драяти» казарму яку вже
тиждень чи більше не мили, яка вже брудом на три пальці заросла. А якщо відмовиться, то його жорстоко поб’ють або
покалічать. Щоправда, якщо він погано помиє (що найбільш імовірно) то його все одно поб’ють, можливо, не так
жорстоко…

Інші земляцтва, крім російських, собі ніколи цього не дозволяли. У кожному земляцтві панували свої неписані закони,
порушувати які ніхто не смів – тоді міг би отримати ножем від своїх же земляків.

Всі земляцтва між собою ворогували. Причому ворогували жорстоко, дико. Якраз перед моїм прибуттям на службу в цю
частину відбулась жорстока бійка між вірменським та азербайджанським земляцтвами – були вбиті і покалічені з обох
сторін. Після цього в частину багато разів приїжджав батько одного з покалічених солдат, вимагав справедливості,
знайти винних, піклувався, щоб сину дали якусь пенсію по інвалідності, але все марно. Я досі пам’ятаю сумні очі цього
старого батька солдата… І це все, нагадаю, відбувалось задовго до трагічних подій 1988 року…

Я тоді вперше стикнувся з тим, що люди можуть так ненавидіти один одного тільки по причині належності до різних
національностей. До цього я наївно вірив в байки про «єдиний радянський народ», «непорушну дружбу народів
СРСР»…

До земляцтв приймали по якомусь дивному (на перший погляд) принципу. До вірменського земляцтва, наприклад,
приймали людей які ніколи не бували у Вірменії, не знали вірменської мови і навіть зовні на вірмен були не схожі. Але
потім я дізнався, що вони були вірменами по крові.

Один солдат був родом з Ашгабаду, знав туркменську мову і наївно думав, що його в туркменське земляцтво приймуть.
Але як тільки він почав говорити з «земляками» вони здивовано подивились на нього і спитали: «Ти, напевно,
татарин?» Між туркменським і татарським земляцтвами були дружні стосунки. На його нещастя він був не татарин. Його
тут же жорстоко побили.

В земляцтва приймали по крові. До цього я чомусь думав, що той «поклик крові» про який писав Джек Лондон вигадка,
міф. Виявилось, що щось є у людей, що їх споріднює, народ - не просто сукупність людей. Щось є в наших генах, що
визначає характер, поведінку, світобачення… Тільки а радянській армії цей «поклик крові» виливався в ворожнечу,
жорстокість.

У багатьох солдат просто не було земляків – вони були самі по собі. І їм доводилось тяжко. Якщо погрожували якість
«мордовороти» сподіватись можна було тільки на себе. Виживати і при цьому лишатися людиною було важко. Але було
треба – лишитись людиною за будь-яку ціну – навіть якщо заплатити доведеться власним життям. Бо якщо перестаєш
бути людиною – то чи варто жити?

Було в частині п’ятеро «лобів» які трималися окремішньо, вважали себе «істинно рускімі», «чистокровними», мало не
«вищою расою», а всіх інших людей відповідно вважали «людьми другого сорту». Вони тероризували представників
інших національностей, якщо їх не було кому захистити. У частині був всього один солдат єврей – вони його жорстоко
побили тільки за те, що він єврей. Цікаво, що кавказькі земляцтва вони зачіпати боялись – звісно, такі покидьки в душі
боягузи. Вони нападають тільки коли мають явну перевагу. Погано доводилось і тим, чиї земляки всі поїхали додому
«на дємбєль» і солдат лишався один. Тоді, все що накопичилось в інших земляцтв проти цього земляцтва виливалось
саме на цього солдата. Трапилось, що всі вірмени поїхали додому, лишився один. Через кілька днів ці п’ятеро
мордоворотів його жорстоко побили тільки за те, що він вірменин.

Мені пригадується один солдат кореєць. У нього було поширене серед корейців ім’я Кім. Крім нього в «батальйоні
смерті» інших корейців не було. Він був інтелігентною і дуже розумною людиною. Але конче деяким «людям» треба
було його ображати – кидати різні репліки з приводу його фенотипічних ознак. На його щастя, його призначили
телефоністом на телефонну станцію батальйону. Він так і просидів два роки в малесенькому приміщенні заставленому
апаратурою, сидів цілодобово в кріслі в навушниках і коли приходив сигнал відповідав: «Ірбіт». Чув слова, наприклад:
«Дай мені «Вазу»!» Втикав телефонний штекер. Майже як в часи революції: «Дівчино! Дайте мені Смольний!» Можна
було б, звичайно, зробити цю станцію автоматичною, але ні – треба було посадити солдата, щоб він там чергував. Він
майже не виходив з тієї станції – там же і спав в кріслі в навушниках періодично прокидаючись коли приходив сигнал.
Виходив тільки поїсти в їдальню і окремо від усіх. Хоча крісло його для «автопілоту» не дуже годилося («автопілотом»
називали солдати сон сидячи або стоячи – компенсували так хронічне недосипання). Я би від такої служби за два роки
звихнувся. Він витримав. Йому би ченцем в буддистський монастир – він би роками міг би медитувати… Станція була
його поруч кімнати чергового по частині. Офіцери часто зазирали в його кімнатку і кидали різні образливі репліки – з їх
точки зору це, напевно, було смішно: «Кім, чому ти посилку отримувати не йдеш? Тобі ж посилка прийшла! Твій тато
Кім Ір Сен прислав тобі жменьку рису, дохлого щура і свій величезний портрет. Тепер будеш ходити по плацу з
портретом і написом «тато» і вигукувати: «Хай живе ідея Чуч-Хе! Хай майорять три червоних прапори! Ха-ха-ха!» Або:
«Кім! В мене до тебе два запитання. Куди подівся наш караульний собака? І що ти смажив вчора на кухні? Ха-ха-ха!» І
це офіцери… «Люди честі і гідності»… Радянський офіцер це було щось… Кім дуже ображався. Одного разу я побачив
його біля дзеркала. Він довго і уважно дивився в дзеркало а потім сказав: «У тебе немає Батьківщини, Кім!!!»
Офіцерам він мстився цікавим способом – він не знімав навушники коли вони просили по телефону: «Дай мені місто!» І
прослуховував всю іхню розмову з коханками. Один раз навіть переключив на гучномовець в казарму – солдати довго
тішились… Крім того, окремі офіцери розважались по телефону своєрідним чином – те що зараз називається «секс по
телефону». В Радянському Союзі це теж було – підпільно, звісно, хоча про це ніхто і не згадує. Кім знав все, що мало
відбутися в частині. Знав раніше за будь кого. Навіть водій командира зі своїми великими вухами не був так
проінформований. Якось я зайшов до нього на станцію серед ночі, розговорилися (ми були у доволі приятельських
взаєминах). Кім сказав, що може завдяки апаратурі, що міститься на станції прослуховувати будь-який телефон в
Радянському Союзі. Я не повірив. Тоді він чимось клацнув на блоках і почулась розмова якихось людей. Він тут же
втрутився в розмову сказавши: «Хай живе радянсько-корейська дружба!» Співрозмовники дуже здивувались. Офіцери,
звісно, знали, що Кім їх розмови підслуховує і періодично кидали в трубку репліки: «А тепер пару слів скажемо одній …
морді!»

Цікаво, що з земляцтвами офіцери собі подібних реплік не дозволяли. Це могло мати наслідки. Тільки одного разу
прапорщик К. вишикував наряд, в який заступило татарське земляцтво майже в повному складі і сказав: «Ну що? …
морди! Кажете, нам татарам все одно, що кулемет, що самогон – аби з ніг валило? Га?» Але побачив у відповідь злі
погляди, стиснуті кулаки і почув фразу: «Думати спочатку треба, а вже потім говорити!!!» Він відповів: «Ну, ви зовсім
«обуріли»!» Але більше ніхто собі таких фраз не дозволяв.

Між собою в земляцтвах прийнято було розмовляти рідною мовою. Хто рідної мови не знав намагався хоч трохи
вивчити, щоб хоч розуміти, що обговорюють. Для солдат, що не мали земляків єдиним виходом було навести дружні
стосунки з якимось земляцтвом – хоча своїм цей солдат ніколи не стане, але стане частково своїм, напівсвоїм, а це вже
було не аби що. На смерть за тебе не підуть, але якась допомога і підтримка можлива. Інколи це рятувало життя.
Приставлять ніж до горла, а тут вигук: «Не чіпай його!» Відпускали. А раптом захистять… А з деякими земляцтвами
зв’язуватись просто боялись – заріжуть без зайвих розмов.

Я подружився з багатьма людьми з кавказьких земляцтв – я поважав гордість і непокірність цих людей, шанування
звичаїв, братерство, повагу один до одного. Краще втратити життя ніж честь – це не могло не викликати повагу. Я
почав вивчати кілька кавказьких мов і навіть мав деякі успіхи в цьому мовознавстві – міг перекидатися фразами,
підтримувати розмову на побутовому рівні. Своїм для них я, звичайно, не став, але знайшов хороших приятелів та
друзів. Прикро, що мої друзі інколи ворогували між собою…

Про те, що деякі народи Радянського Союзу між собою ворогують я тоді не знав. Вперше з цим стикнувся я саме в
цьому батальйоні. І це для мене було якимось приголомшуючим відкриттям. Стою якось на посту біля прапора. Мимо
йдуть двоє незнайомих солдат. Їх, напевно, прислали з іншої частини у відрядження щось там вантажити. Вони
запитали не підходячи близько: «Слухай, боєць, а вірмени у вашій частині є?» «Ні, немає, були, але всі поїхали
додому. Був один, але зараз він у шпиталі…» Я мало не сказав «побили його дуже жорстоко якісь мордовороти – не
знаю за що» - я тоді ще не знав, що побили його тільки по причині його національності, але не сказав, прикусив язик.
Вони засмутились. Я хотів їх чимось порадувати, подумав поруч же інші люди живуть – майже земляки, може вони з
ними захочуть поговорити, і сказав: «Азербайджанці в частині є!» Вони раптом зблідли, вираз обличчя у них змінився,
вони розвернулись і пішли. Тоді я не зрозумів чому така реакція.

Яскравий приклад «дружби народів» побачив я через деякий час у казармі. Вечір, всі втомились. Сидять собі, лежать.
Тут заходить в казарму рядовий О. В нього у військовому квитку замість прізвища написали ім’я, замість імені – по
батькові, а замість по батькові написали слово, що на їхній мові є показником належності. Він став серед казарми і
голосно, з сильним акцентом почав говорити, ніби виступаючи на сцені: «А де рядовий Г.? Немає? Він же … (назвав
його національність з виразом сильної відрази на обличчі). А вони ж взагалі не люди. Вони…» Тут він почав підбирати
різні образливі слова. Потім урочистим тоном почав декламувати вірш – плід його власної «творчості» - рідкісний зразок
безграмотної графоманії. Суть цього вірша була с тому, що представники національності, до якої належав рядовий Г.
дуже погані люди. Слід зазначити, що представників їхніх земляцтв – ні одного, ні другого в казармі на той час не
було. Всі слухали цю дурну промову без будь-якого інтересу зі звично нудним виразом обличчя. Рядовий О. з гордістю
розвернувся і вийшов. Але через лічені хвилини до казарми зайшов рядовий Г. Йому тут же з захватом переповіли
щойно почуту промову. Рядовий Г. спочатку зблід як стіна, потім почервонів як комуністичний прапор, потім знову
зблід. Кулаки в нього стиснулись. І тут заходить веселий і безтурботний рядовий О. Побачивши Г. він закам’янів, на
обличчі застиг вираз жаху. Він не міг навіть поворухнутись. Рядовий Г. просто вибухнув: «Іди сюди!!! Я тебе заріжу!» У
його правій руці тут же блиснув ніж, а лівою він схопив табуретку і запустив в рядового О. Табуретка не влучила, О.
дременув з казарми, Г. за ним… На щастя, О. втік і десь тимчасово сховався.

Проте подібні конфлікти частіше закінчувались більш трагічно. Одного вечора повернувшись з нарядів і караулів
казарма поступово готувалась до сну. Відбій уже пролунав, офіцер вийшов, але затихала казарма поволі – у кожного
були ще якісь свої справи. Несподівано пролунало: «N! Іди сюди!!!» N зупинився, зблід, але йти навіть і не думав –
лише дивився застиглим обличчям на того солдата, що теж стояв серед казарми. Це почало нагадувати сцену з якогось
дешевого вестерну. Підійти він не мав права – цим би він принизив своє земляцтво. За спиною в нього встали земляки:
«Не чіпай його!» Тут вже за спиною іншого солдата ніби виросли його земляки. «А чому це я маю його не чіпати?!» Тут
вже повставали з місць інші земляцтва. Земляцтва між собою мали тимчасові спілки – якщо земляцтво А конфліктує з
земляцтвом Б, то земляцтво В підтримує земляцтво А. Але це зовсім не означає, що якщо земляцтво А буде
конфліктувати з земляцтвом Г, то В підтримає земляцтво А, можливо якраз навпаки – вчорашні друзі стануть ворогами.
Атмосфера в казармі напружується. Солдат повторює: «А чому я його маю не чіпати?!» «Тому що я так сказав!!!» Вони
наближаються один до одного. І не тільки вони. У руках у солдат виблискують ножі і заточки, хтось відриває металеві
дужки від ліжок, хтось хапає табуретку. Черговий по роті ховає ключі від збройної кімнати – про всяк випадок. Туди
все одно ніхто не полізе – сирена завиє, черговий по частині караул підійме по тривозі. Але про всяк випадок… «А мені
[все одно], що ти сказав!!! Ти [дуже погана людина, і я з твоєю мамою мав інтимні стосунки!]» Це смертельна образа.
Удар! І бійка як вибух поширюється по казармі. Дехто пробує уникнути бійки і ховається під ліжко. Але його знайдуть і
там: «Ах т ж …, всі б’ються, а ти вирішив дременути!» І він отримує своє – байдуже від кого. Через деякий час бійка
затихає. Всі розповзаються зализувати рани. Сильно поранених відносять в санітарну частину. На ранок шикування. Всі
стоять з розбитими обличчями, синяками, гематомами. Жодного цілого обличчя. Командир частини обходить лави: «Що
було вночі??? Я питаю – що було вночі?!» Всі мовчать тільки винувато посміхаються. З вікна санітарної частини
визирають обличчя на які навіть дивитися страшно.

І ці люди тримали в руках зброю! Я часто думав, а що буде, якщо вони підуть в бій – справжній бій. Тут не треба буде
ворога – вони ж в першому ж бою один одного перестріляють! Як може воювати така армія? Я стояв у лавах серед цих
солдат і з жахом усвідомлював – якби війна, я би теж з цієї частини кількох негідників застрелив. У першому ж бою.
Невже я стаю такими як вони? Невже я теж звірію?

Примітки:
[...] - приблизний переклад фрази.


8. Сновида

                                     "Метелик і танк."
                                                         (Ернест Гемінгвей)

                                      «Генерале! На жаль, життя - одне.
                                        Щоб не шукати доказів марних,
                                        нам доведеться пити до дна
                                        чашу свою в цих скромних хащах…»
                                                                                               (Й. Бродський)

Яких тільки людей у 1983-1985 роках доля не робила солдатами! Радянська імперія гостро потребувала вояків ще й до
того вела війну яка набирала оберти. Новобранців не вистачало. Почали брати до війська всіх – студентів, хворих
(армія, мовляв, вилікує!), засуджених, батьків двох дітей – коротше всіх. Андроповщина з її «загвинчуванням гайок»
робила «відмазки» від армії практично неможливими – принаймні для переважної більшості людей.

За часів служби в армії довелось мені бачити в якості солдат дуже різних людей і серед них було чимало дивних.
«Батальйон смерті» колекціонував саме таких. Серед таких трапився і сновида – рядовий К. Серед глухої ночі він
підіймався з ліжка і починав блукати по казармі дивлячись в нескінченність порожнечі невидячими очима. Коли його
кликали – він не чув і не реагував. Тільки коли ловили і торсали приходив до тями, починав питати для чого його
розбудили і підняли з ліжка. Про свої нічні блукання він нічого не пам’ятав.

Міг блукати цілу ніч нечутно ступаючи босими ногами, роздягнутий – і це не дивлячись на холод в казармі, перевтому і
хронічні недосипання. Судячи по всьому мозок його спав на ходу. Брати таких людей до армії це злочин! Крім того, що
він був сновидою, в нього була ще низка відхилень у психіці які було видно неозброєним оком. Я не спеціаліст в цій
області, діагноз ставити не можу.

Але навіть солдати, які постійно підозрювали інших у симуляції і «шлангуванні» говорили офіцерам, що його треба
«комісувати». Він викликав співчуття вже своїм зовнішнім виглядом. Нагадував велику дитину. Він так і сприймав світ
як дитина віком п’яти років. Хоча інтелектуальний розвиток в нього був нормальний, у його голові склалась навіть своя
філософська система. Дивився на оточуючих людей поглядом дитини – очі були сповнені якось безпосередності,
довірливості, відкритості. Наївний він був до неймовірності. Такі люди не можуть служити в армії! Не можуть брати до
рук зброї! Але хто в тій країні це розумів… Коли йому давали якийсь наказ, він дивувався і питав навіщо це потрібно,
коли йому особливо популярно це пояснювали він йшов виконувати, але через хвилину забував, починав просто собі
гуляти і співати якусь дитячу пісеньку. Його могли послати за дровами, він приходив з букетом квіті і казав: «Гляньте
які красиві ромашки я назбирав! Це вам!» І на таку блаженну, святу людину, на цю дитину в деяких садистів
піднімалась рука!

Інстинкт самозбереження в рядового К. був практично відсутній. Коли його били чи замахувались на нього він навіть не
захищався і не прикривав голову руками. Після ударів починав голосно плакати – не просто плакати – ридати, як
плачуть діти. Плач цей тривав годинами, сльози горошинами котились з його очей. Якщо його били сильніше, він
просто втрачав свідомість. Надовго. Плакати він міг інколи просто так – без причини. За запитання – чому він плаче
відповідав: «Я хочу до мами! Додому!» Від їжі він відмовлявся, казав, що це не смачно. В умовах "батальйону смерті" це
фактично було самогубство. Смертний вирок. Він і так приїхав в частину «доходягою». Тепер худнув на очах – швидко
перетворювався в живий скелет обтягнутий шкірою.

В якійсь інший частині його «забракували» - побачили, що хворий на голову, але не комісували, а відправили служити
в «батальйон смерті» де він був практично приречений. Коли його призначили в караул і дали до рук автомат, це
виглядало як зла пародія, знущання над радянською армією. Треба було його сфотографувати при цьому і
опублікувати фото на Заході. Гонка озброєнь і "холодна війна" тут же припинились би. Всім би стало ясно, що армія з
такими солдатами не здатна воювати.

Більш абсурдної картини на армійську тему мені ще бачити не доводилось. В караулі серед ночі він кинув пост,
прийшов без автомата в караулку і сказав, що йому холодно, він хоче спати, автомат залишив під парканом, бо він
важкий і він не може його носити. Автомат знайшли і пробували йому пояснити призначення «цієї залізяки», що було
важко: «Ти хоч розумієш, що за втрату автомата тебе посадять до тюрми?!» «А це погано чи добре?» (Вмів він задавати
питання!) «Там дуже погано!» «Гірше ніж тут?» «Гірше!» «Тоді відвезіть мене краще до тюрми, може тоді до мене мама
буде приходити і цукерки приносити… Або краще вбийте мене, бо сам я застрелитись не вмію, а мені тут дуже і дуже
погано…» Після кількох таких казусів його перестали ставити в караули і наряди. Навіть на шикування батальйону його
не випускали. Ну, уявіть собі картину: плац, «Батальйон!!! Струнко!!!» Тиша. Сніг гасить далекі звуки. І раптом
дитячий голос - дзвінко: «А я придумав нову пісеньку про Чебурашку!»

Зрештою, з казарми його взагалі не випускали - поставили «вічним днювальним». А що? Хороший днювальний вийшов!
Головне було не дати йому роздягтись. Він так і засинав вдягненим, а потім вставав у блукав цілу ніч по казармі з
багнет-ножем на ремені. Нічна казарма «батальйону смерті» це особливий світ! Від перевтоми нервова система
багатьох солдат була розхитана. Багато хто у сні розмовляв. Причому не один і часто солдати під час сну вели довгі
діалоги один з одним про які звісно не пам’ятали і не вірили коли їм про це переповідали. «Сєрьога! Ти воду забув
злити, двіжок розморозиш!» «Я злив. Тобі завтра в караул заступати. А я в наряд по кухні йду – прапор казав…» І так
цілу ніч… Можете уявити собі цю картину. Напівтемрява. Сплячі солдати перегукуються і кидають в простір беззмістовні
фрази і серед цього блукає між ліжками сновида з ножем на поясі і дивиться божевільними очима у нескінченність…

Офіцери дивились рядового К. якимось дивним поглядом – була там і жалість, і якийсь відчай: «І це такими солдатами
командувати???» Один офіцер – капітан Н. який відрізнявся досить суворим підходом до солдат зайшов в казарму,
підходив до кожного солдата і навіть не наказував – благав: «Не чіпайте К! Заради всього святого не чіпайте К.! Біда
буде!» Але його все одно «чіпали»…

Я боявся найгіршого – що він просто помре одного чорного дня. Але йому пощастило. Одного дня приїхала перевірка.
Всю частину, звісно «драяли» потужно кілька ночей підряд до цього. Рядового К. і кількох йому подібних «кадрів»
вирішили десь сховати. Але він таки трапився на очі перевіряючим! Вони одразу зрозуміли, що це знахідка. Закрились
з ним в кабінеті на чотири години.

Рядовий К. міг говорити тільки правду, він навіть не уявляв, як можна говорити не те, що думаєш. Коли його повела в
кабінет комісія очі в офіцерів стали великими і круглими. І не тільки в офіцерів. Почався страшенний скандал. Але
кінчилось як завжди нічим – кількох офіцерів насварили, пару солдатів (найбільших садистів) посадили на гауптвахту,
рядового К. відвезли в якусь іншу частину.

Ходили чутки, що його комісували. Я молив Бога, щоб це була правда. Інакше він просто би не вижив…


9. Втiкач

                                     «Генерале! Наші карти – лайно. Я пас.»
                                                                                   (Йосип Бродський)

У часи моєї служби в N-ській військовій частині імперії довелось мені познайомитись з людиною, що зробила втечу (від
будь-чого) філософією свого буття - способом існування. У тому кавалку гігантської армії в якому мені долею випало
служити у 1983-1985 роках було чимало дивних людей – в ті часи брали до війська всіх: хворих і здорових,
інтелектуалів і повних дегенератів. І відкупитись було майже нереально. Службу сприймали як фатальну ноту нудної
мелодії життя.

Серед жовнірів, що мусили тягти нелегку лямку казарми траплялися в тій частині представники найрізноманітніших
народів. Рядовий С. був уйгуром за національністю. Більшість його одноплемінників проживали в Китаї. Йому ж випало
народитись у сусідній імперії. Займався він випасанням стад парнокопитних тварин на гірських полонинах Алатау і
жилось йому, напевно, може і не дуже легко, але вільно.

Якось в його колибі закінчилась сіль і він подався в найближче селище в долині. Його зловили і забрали до війська –
якраз він виявився під аршин. У N-ській військовій частині йому дуже не сподобалось. Причому не сподобалось все. Від
способу буття до методів поповнення енергії тілом. Тому він вирішив повернутись додому у рідні гори. Помітивши, що в
частині в надлишку наявна зброя, за якою вельми неохайно доглядають, і подумавши, що в житті пастуха боротьба з
вовками неминучий аспект буття і скоростріл буде в цій справі вельми доречний, жовнір С. прихопивши цю залізяку і
трохи хліба чкурнув з військової частини. Добирався він у рідні краї у вагонах товарних потягів. Якимось чином він
дізнавався куди той чи інший потяг прямує, і хоча він мав щодо географії Євразії досить приблизне уявлення, до рідних
країв він таки дістався і решту дороги – де колія уривалась – долав пішки. (Можна тільки уявити цю подорож – це ж
була епопея!)

По дорозі, маючи доволі часу для роздумів, зрозумів він, що на рідній полонині його таки знову зловлять і повернуть до
осоружного йому війська. Тому вирішив він перейти китайський кордон і приєднатися до більшої частки свого народу.
Кордон перейти не вдалося – його зловили прикордонники. Опору він не чинив, чесно признався, що в армії йому не
сподобалось і він втік з метою повернення до скромного життя пастуха.

Його відвезли назад у N-ську військову частину, де і скликали військовий трибунал. Вирок виявився на диво м’яким –
дисциплінарний батальйон. Це відразу стало в частині легендою: «Зі зброєю втік і тільки дисбат! Неймовірно! А NN
десять рублів вкрав і дали йому десять років тюрми! Рік за кожний вкрадений рубль!»

Не знаю чому трибунал цього разу виявився таким сентиментальним. Можливо, на його рішення вплинув факт:
незадовго до втечі рядовий С. був по звірячому побитий якимись лобуряками за погане знання російської мови.

Відбувши покарання в дисбаті жовнір С. повернувся в N-ську частину продовжувати нести службу. Щоправда схильності
до дисципліни у нього не з’явилось. Скоріше, навпаки. Крім того став він озлобленим мізантропом. Майже ні з ким не
спілкувався.

З’явилась у нього якась дивна звичка: періодично він брав на кухні ніж і починав різати собі руки, плечі, іноді голову.
Після цього йшов у санітарну частину де йому, звісно, робили перев’язку. Забинтований ходив по казармі і кидав в
простір фрази (хоч його ніхто ні про що не питав): «Вот, паранілся, нє магу теперь службу нєсті, в караул нє магу, в
наряд нє магу…» Як тільки рани загоювались він повторював цю процедуру.

Відслуживши таким чином чотири роки замість двох закінчив службу погано – перед самим звільненням пішов до міста
самовільно і потрапив під колеса автомобіля. Він таки втік – він прекрасно розумів, що свободу не отримують у
подарунок, свободу можна тільки завоювати: байдуже як – шматуючи своє тіло чи зрікаючись всього і всіх. Він таки втік
– дременув від життя з яким змиритися не міг. Нехай, у велике ніщо. Але остання втеча йому вдалася цілком. Борхес
колись сказав безсмертну фразу: «Я ніколи не був ні в якій організації». Подібну абсолютизацію свободи індивідууму
ми знайдемо хіба що в Чжуан Цзи. Певно, існує певна порода людей для яких поняття «внутрішня свобода» є не більше
ніж абстракцією. Для них будь-яке обмеження викликає настільки сильний підсвідомий протест, що вони готові навіть
на знищення власної плоті чи припинення земного існування заради уникнення диктату з боку іншої особистості. Це
дурниці, нібито існують народи звиклі до деспотизму і рабства. Кожен шукає свій шлях до волі чи ілюзії волі.

Спитаєте, навіщо, мовляв, я тут розмальовую чорно-білі картини совка барвами осені? Так, ні для чого…


10. Месник

                                          «Генерале! Вас немає, і промова моя
                                            Звернена, як звичайно, нині
                                            В порожнечу…»
                                                                                 (Й. Бродський)

Сімдесяті роки були в Палеарктиці роками лицемірства. Початок вісімдесятих додав до цього краплі цинізму і
очікування чогось. Те що відбувалось було маразмом, але щось іще висіло в повітрі – назвемо це очікуванням. Якщо
відверто, то у 1983 році я гадав, що людей честі вже або не існує, або всі вони сидять – хто за ґратами, а хто в
комірчинах власних нір. Як я помилявся! Виявилось люди честі, які в ім’я цього призабутого поняття готові віддати все
– життя, свободу – існують. І вони поруч. В часи мого перебування і службі чужій імперії в N-ській військовій частині
довелось мені в цьому переконатись. Більше того, виявилось, що існують люди які готові в ім’я вияснення суті
висловлювань поставити на кін все і свідомо переламати свою долю.

Одного дня в в N-ську військову частину яку солдати гарнізону між собою називали «батальйон смерті» привезли
поповнення новобранців. Причому всі вони були з Кавказу – представники досить різних народів, що той гірський край
населяють. Адаптувались вони до умов нового свого життя важко – занадто багато чого у них викликало внутрішній
спротив. Це стосувалось в повній мірі і «рядового» Т. Нажаль, я точно не можу пригадати до якої національності він
належав. Різних народів і народностей живе на Кавказі майже двісті. Ніхто навіть не знає точно скільки їх там живе, і
кого можна вважати окремим народом, а кого лише етнічною групою. Говорили про його національність по різному – я
боюсь помилитись.

Одного разу солдату Т. наказали здійснити очищення кімнати від бруду. Інший солдат Н. російської національності
вголос засумнівався в якості виконаної рядовим Т. роботи застосовуючи при цьому нелітературні висловлювання і
вирази які годі шукати у словниках російської мови. Зокрема він згадав матінку рядового Т. (про яку він звісно не мав
ніякого уявлення, а також не мав абсолютно ніякого уявлення про ставлення до матері на Кавказі), сказав що з його
матінкою він здійснював певний процес. Як правило на подібні твердження солдати різних північних національностей
не реагують взагалі, розуміючи абсолютну безглуздість і фантастичність цього твердження. Тут же реакція була
несподіваною і гострою. Вираз обличчя рядового Т. із гордовито-зневажливого змінився – наповнився ненавистю, очі
блиснули і голосно пролунало: «Ти нє панімаєш, что ти сказаль!!! Ти же мою мать аскарбіл! Я тєбя зарєжу!»

Ніхто на ці слова ніякої уваги не звернув – мало хто із солдат скаже погрозу іншому солдату – особливо під час сварки.
В адресу горянина сказали ще кілька «ласкавих» слів оздобивши їх рукоприкладством і на тому розійшлись. Але солдат
Т. був людиною слова.

Вночі він прокинувся, зайшов на кухню, вибрав найбільший ніж (бо його власний кинджал забрали в нього ще на
призивному пункті), повернувся в казарму і зарізав солдата який його образив.

Рота прокинулась вранці, але з ліжок встали не всі – один так і лишився лежати дивлячись скляними переляканими
очима в стелю проштрикнутий наскрізь. Рядовий Т. нічого не приховував – навіть пишався своїм вчинком. Його відвезли
під конвоєм в комендатуру гарнізону. Подальша його доля мені невідома.

Як правило, якщо когось в частині засуджували, то замполіт перед лавою зривав погони, казав, що це не солдат, а
в’язень, трибунал засідав безпосередньо в цій же частині і таке інше. Так було регулярно і багато разів. Тут же –
мовчок. Ніхто нічого більше про цього месника солдатам не сказав. Лишились легенди у правдивість яких я просто не
вірю. Це хтось вигадав. Крім того – ці легенди одна одну заперечували. Згідно однієї легенди трибунал зайшов в
тупик. Адже ніхто – ні черговий по частині, ні днювальні, ні чергові по роті, ні вартові не бачили щоб хтось вночі
пробирався на кухню (яка закривається після закінчення роботи наряду) і повертався звідти з величезним ножем
довжиною більше ніж півметра. (Ну, звичайно, як можна одночасно щось бачити навколо і спати?) Значить, виходить
треба карати цілу купу людей які мирно сопіли в дві дірки на бойових постах. Крім того, рядовий Т. міг би в таких
умовах перерізати всю роту – а він цього не зробив, значить людина свідома. І людина, яка дотримується свого слова,
а значить буде вірна присязі. А ще й якщо врахувати, що в в N-ській частині в той час служило два шизофреники і один
сновида (щоправда всіх їх оголосили симулянтами і дали до рук зброю, хоча солдати знали, що вони справді хворі – так
симулювати неможливо) справа стає взагалі туманною…

Тому трибунал вирішив, що потерпілий, себто вбитий, якого неодноразово звинувачували у правопорушеннях які по
суті були злочинами і за які він був під арештом на гауптвахті, страждав на манію переслідування і чисельні фобії,
захищаючись він монстрів і чудовиськ які йому щоночі снилися, він ховав під матрацом кухонний ніж і в результаті
необережного з ним поводження проткнув себе наскрізь цим гострим предметом. А рядовий Т. на себе просто
наговорює, і щоб більше він цього не робив засудити його до двох років дисциплінарного батальйону…

Я в це не вірю. Це черговий міф брудної казарми. Але хто знає…


11. Голоси

                                          «Генерале! Ми так довго сиділи в багні,
                                            що король черви наперед радіє,
                                            і зозуля мовчить…»
                                                                                      (Йосип Бродський)

Кожна військова частина імперії мала своє призначення. Принаймні, з точки зору «стратегів» з лампасами. Були,
звичайно, військові частини, які взагалі були нікому не потрібні, і невідомо навіщо вони існували. Були і забуті
підрозділи, де військовослужбовці вели напівздичавіле існування.

Але це все не стосувалося N-ської військової частини! Суть її буття – передавання послань через простір і час. Від одних
людей в погонах до інших. Шляхом коливання електромагнітного поля. Тому в частині було величезна кількість різних
пристроїв на колесах і без коліс серед далеких лісів і боліт, де люди сидячи в бункерах хвилювали ефір, кидаючи у
безмежжя простору слова.

Раз на півроку влаштовувались грандіозні дійства, які називались «навчання». Особливо вражали зимові. У безмежжя
снігів, у біле мовчання тайги кидали людей, щоб вони, не боячись сорокоградусних морозів і пурги, ночували в
палатках на снігу, не спали по кілька діб підряд, без кінця то розгортаючи до згортаючи вузол зв’язку. Як вони при
цьому собі не відморожували все що можна і не можна – не знаю. Один мій товариш розповідав про галюцинації які
переслідували його внаслідок трьохдобового абсолютно безсонного перебування на морозі. Деякі з цих навчань варті
окремої розповіді. Ця оповідка не про це. Це поема про голоси які літали в ефірі, хвилюючи думки людей в зеленому.

На одне з таких навчань взимку 1984 року відправили і мене. Я досить туманно уявляв куди ми їдемо – їхали окремо
від інших в радіостанції "Р-…" на колесах. Крім водія (за кермом) в тісній будці забитій апаратурою сиділи лейтенант М.,
прапорщик П. і двоє солдатів (включаючи мене). Довго трясло нас якимись лісовими дрогами, завивала машина
буксуючи в заметах. Нарешті зупинились на околиці лісу. Вдалині бовваніло село з дивною угро-фінською назвою
Пира. Село складалось з невеликого числа хат, чи то правильніше «ізб» з почорнілого від часу напівзогнилого дерева.
«Ізби» були навіть не обгорожені парканами, а між ними пропливали інколи тіні в чорних рваних тілогрійках. Це
викликало в мене відчуття суму і співчуття до людей, що приречені все життя жити в таких умовах. Лейтенант П.
сказав, що маємо наказ розгорнутись саме тут і «качати зв’язок».

Витягли генератор, завели (при цьому прапорщика добряче вдарило струмом – так, що він відлетів на два метри і впав
у замет. А все тому, що заземлення просто встромили в сніг), радіостанція засвітилась купою жарівок, ми поставили
телескопічну антену і залізли в середину – в «кунг». З динаміків долинало шипіння і скрипіння. У середині було тепло
– «ташкент» на солдатському сленгу.

Від усвідомлення того, що всю ніч можна «кімарити» в теплій кімнаті, коли «соратники» замерзають в палатках, було
радісно. Був темний, майже безпросвітний зимовий вечір. Офіцер чомусь «засуєтився», сказав, що в нього якісь
невідкладні службові справи (судячи по всьому якась таємна місія), сказав, щоб ми тут несли службу старанно і
направив свої стопи в сторону села. Прапорщик з сумом і нудьгою подивився йому у слід. Через півгодини ніби щось
згадавши сказав, що він мусить теж піти по справах служби і щоб ми «діяли по ситуації». І якщо з динаміків ми раптом
почуємо: «Волга, Волга, я Сокіл!» треба відповісти, мовляв «Я – Волга…» і таке інше. І теж пішов в напрямку села
пробираючись крізь замети.

Ми одразу вирішили, що ніяких дурниць в ефір кричати не будемо. Волга – це річка. Ну, як можна комусь говорити, що
я, мовляв, річка – подумають клепок немає людина. Просто сидіти було нудно, стали ми переключати хвилі. З динаміку
було чути шуми, голоси… Раптом натрапили на приємну музику – і ми зрозуміли, як ми будемо проводити цей вечір.
Після музики якась тьотя з динаміку сказала: «Ви слухаєте «Голос Америки» з Вашингтону». Я був давнім
прихильником цієї радіостанції і тому просто слухав з насолодою. Інший же солдат – родом десь з російської глибинки
– напевно, раніше нічого подібного не чув. Слухав він заворожено, роззявивши рота. «Так вот гдє правда то! Вот она
гдє…» - повторював він періодично з якимось дивним, майже релігійним завзяттям (о, незбагненна російська душа!).

В голові в мене промайнула думка про «особістов» які цяпнуть за зябра. А потім подумав – байдуже. Перший раз чи
що.

Колегам прийшла в голову думка, що таку чудову передачу гріх слухати в самоті. Вони знайшли гучномовець і врубили
його на всю потужність. На село полинула передача… Для посилення ефекту вирішили включити потужний прожектор і
теж направити його на село періодично то вимикаючи, то змінюючи потужність. Вийшло звуко-світлове шоу… Так
розважались ми до глупої ночі.

Рано вранці прийшли наші командири – обличчя лейтенанта і прапорщика були злі. Деякий час вони просто дивились
на наші заспані фізіономії і мовчали. Відчувалось, що голови у них боліли – певно від переживання щодо справ
службових. Потім їх понесло. Прапорщик П. – досить мовчазний і небагатослівний розродився цілою тріадою, гідною
найкращих риторів античності: «Вот ви думаєтє - там на Западє харашо, там секс, а ви даже нє знаєтє какая ето
гадость - секс. Я вам вот что скажу – нє нужен мнє нікакой секс, у мєня есть мая Саветская Родіна!»


12. Покарання

                                           «Яка безодня зла навколо мене!»
                                                                                              (О. Довженко)

Як і в кожній військовій частині будь-якої армії світу в N-ській військовій частині імперських військ яку солдати
гарнізону між собою називали «батальйон смерті» у 1983 – 1985 роках була своя система покарання.

«Наряд поза чергою» не котувався – так могли покарати лише жартома. І справа тут не в важкості несенні служби (хоча
багато жовнірів залюбки йшли б на кухню, а не в караул в сорокаградусний мороз). Солдат в батальйоні як і в усій
армії в той час гостро не вистачало. В наряд та караул заступали через день – «через день на ремінь» як любили
говорити люди в зеленому «хебе». Я вже мовчу про солдат які несли свою службу цілодобово – сиділи беззмінно за
пультами радіо- чи телефонних станцій на "точках", там же і спали під попискування блоків апаратури і мигання
жарівок. Як вони при цьому не божеволіли – не знаю. І то ця служба вважалася «теплим місцем» - не треба замерзати
чи постійно возитися з їдкими та паливо-мастильними речовинами. В одного солдата від такої постійної «возні» руки
перетворились на суцільну гниючу рану, але його все одно змушували щоденно виконувати ту саму роботу яка була
йому категорично протипоказана.

Тому наряди сприймали як буденність, іноді навіть як бажаний відпочинок. Оскільки серед солдат особливого бажання
нести службу не спостерігалось, більше того – кожен намагався якомога більше службу проігнорувати і виконання своїх
обов’язків уникнути – «шлангувати» (як говорили на шинельному арго) – система служби базувалась на покараннях.
Все робилося під страхом палиці – іноді в буквальному розумінні цього слова.

Капітан П. завжди заходив казарму великою ретельно витесаною і відполірованою палицею яка трохи нагадувала
бейсбольну біту на якій він вирізав череп з кістками. Лупцював він цією палицею немилосердно – особливо любив
періщити сплячих. Під час чергування заходив зранку в казарму, і хто не встав з підйомом діставав свою порцію ударів.
Офіцеру це приносило радість та й авторитет з кожним ударом зростав.

Інший офіцер любив заходити в казарму з відром холодної води (і це взимку, коли температура в казармі була трохи
вище нуля, а вода в кранах умивальників замерзала!) Так що хто не встав з підйомом тут же отримував позаплановий
душ.

Солдата, який вчасно не поголився і мав на «морді обличчя» щетину, голили у досить дивний спосіб – рушником.
Солдата прив’язували до стільця (руки зв’язувались за спиною), ззаду на обличчя накидувався жорсткий армійський
рушник і обличчя з силою натиралось аж доки щетина разом зі шкірою з не злазила. Це так би мовити легкі екзотичні
неофіційні покарання.

Були і неекзотичні коли солдата тупо били ногами. Але про це писати не цікаво.

До офіційних покарань належала гауптвахта. Це класика. І це був справді не цукор – все там робилось під дулом
автомата, після тижня гауптвахти люди повертались спустошені, в очах темніла безодня порожнечі. Найгірше на
гауптвахті – це, звичайно, карцер. Він являв собою бетонне підвальне приміщення – вічно холодне (про зиму я вже
мовчу), без вікон, з лямочкою під стелею яка постійно тьмяно горіла. В приміщенні був тільки бетонний стовпчик
метрової висоти посередині. На підлогу наливалось по кісточки холодної води, для посилення ефекту в поду насипалась
хлорка. В солдата забирали верхній одяг і взуття, заштовхували в це приміщення. Єдиний вихід який йому лишався для
виживання – це залізти на цей бетонний стовпчик і сидіти без сну ледве балансуючи, замерзаючи і задихаючись від
їдких випарів хлорки. Той хто витримував добу в такому карцері нагадував тінь.

Але в частині частіше практикували неофіційні покарання. Одне з найбільш моторошних – «зимове». Взимку, коли в
тих краях лютували морози і доходило до мінус сорок, людину туго зв’язували по рукам і ногам і кидали в приміщення
(що було розташоване за межами будівлі і не опалювалось) на годину-другу. Для посилення ефекту солдата обливали
водою. На дворі не мороз – морозище, сніг скрипить, в «каптьорці» така ж температура. Рухатись людина не може.
Кричати – нема сенсу. Лишається лежати і відчувати як замерзаєш, як холод забирає з тіла життя, єство пронизує
надприродний страх. Найгірше коли про людину при цьому забували і забирали з «холодної» запізно. Бачив я колись
такого солдата. Він лежав в казармі в одязі, що був вкритий шаром криги. Мотузки з нього зняли, але тіло
продовжувало зберігати скоцюрблену форму. З носа висіли крижані бурульки, обличчя і коротка зачіска були вкриті
памороззю. Я думав він не виживе. Але поступово тіло поверталося до життя, дихання посилювалось, пальці почали
рухатись… Як це не дивно, але він майже не дістав обморожень – ну, крім вух і кінчика носа хіба-що. Ще один солдат
якого аналогічним чином покарали і забули про триваючу екзекуцію зумів якось вибити ногами двері, розв’язатись і
втекти через паркан. Він був худий як тріска з руками-паличками і з вічно здивовано-переляканим виразом обличчя.
Ходяча карикатура на людину. За що його так жорстоко покарали я так і не довідався. Можливо за те, що в нього була
брудна форма, можливо за те, що погано помив підлогу в «ленінській кімнаті». Блукаючи по місту він підійшов до
міліціонера і сказав: «Я здаюсь радянській владі…» Його відвезли на армійську гауптвахту. Я уявляю собі як він радів в
подумках по дорозі: «Ура! На гауптвахту! Я буду дихати, їсти перлову кашу, перебувати в приміщенні з плюсовою
температурою, буду ще жити і жити!» Після гауптвахти його перевели в іншу частину – більше про його долю я нічого
не чув.

Васлідок інциденту приїхав в частину перевіряючий – всіх сварив, голосно лаявся: «Що за порядки! Над солдатами
знущаються!» Але на цьому все і закінчилось. Покарання морозом тривали.

Особливо мені запам’яталося як вишикували всю частину на плацу в мороз і завірюху. Трьох солдат вивели з лав і
примусили півгодини стояти перед "строєм" без шапок (тут і в шапці було холодно – продувало убогу шинель наскрізь).
Сніжинки танули на їх лисих головах. Єдиною їх провиною було те, що вони поголили голови бритвами коли
вимагалося мати лише коротку стрижку. Як вони не захворіли на менінгіт – не знаю…


13. Полiтiнформацiя

                             «Невже для життя потрібна ще й потолоч?»
                                                                                         (Фрідріх Ніцше)

У «батальйоні смерті» (себто в N-ській військовій частині) у 1983 – 1984 роках проводились політінформації.
Нерегулярно, звісно, – частіше солдат зранку залучали до якихось робіт – але проводились. Жовніри до цих політико-
виховних заходів відносились неоднозначно: з одного боку приємніше сидіти в теплі в «ленінській кімнаті» ніж чистити
від снігу плац, з іншого – слухати майже годину якусь беззмістовну тарабарщину, що переривається періодично
криками: «Солдате!!! Не спи – замерзнеш!!!» Було нудно.

Політінформацію щоразу проводили інші офіцери чи унтерофіцери надстрокої служби. Найгірше якщо це доручали
прапорщику – це вже був повний маразм. Тоді по складах читалась газета «Правда». Кожне слово іноземного
походження читалось з помилкою і неправильним наголосом. Складалось враження, що «товариш прапорщик» грає
вар’ята і зображає пародію на партійного діяча. Але це була не пародія – він справді погано вмів читати і багатьох
«складних і довгих» слів просто не розумів. Це було б смішно, якби не було так сумно – ця людина вважала себе
вищою кастою в порівнянні з нами – солдатами…

Трохи веселіше було, коли проводили заняття офіцери. Тут уже могла звучати безпосередня розповідь про те як «важко
живеться робітникам на Заході, як важко служити солдатам в американській армії – над ними постійно знущаються і
кожної миті можуть з армії вигнати. І тоді вони опиняються в армії безробітних і помирають від голоду під парканом. А
вас тут годують, одягають і ви того не цінуєте». О, в скількох солдат в цей час з’являлася в голові думка: «Мене б з цієї
армії вигнали – як би я був би за це вдячний!»

Два рази проводив політінформацію «особіст» з гарнізонного штабу – майор Л. Це вже просто було моторошно. Вся
його бурхлива промова крутилась навколо однієї думки яку він кілька разів повторив: «Як шкода, що зараз немає в
живих товариша Сталіна. Я би тоді половину з вас розстріляв, а інші несли б службу так як треба». Я ще подумав: «Ну
в цьому я і не сумніваюсь – якщо дорветесь до влади знову втопите країну в крові. На цей раз остаточно». Ще в нього
була думка: «Я знаю – серед вас є люди які вороже ставляться до радянської влади. І ми за ними слідкуємо. Одного я
не розумію: якщо людина радянською владою не задоволена – чого з нею возитись. Розстріляти її [туди роз-туди]!»
(Тут у нього була довга тріада сенс якої можна перекласти хіба що приблизно – слів таких в словнику немає). В чию
адресу це було сказано деякі з присутніх прекрасно розуміли. Але найбільше мене вразило зовсім не це політзаняття.

Одного разу нас знову о сьомій годині ранку загнали в «ленінську кімнату» і сказали, що буде політінформація. Зайшов
лейтенант П. Він виглядав набагато старшим за інших лейтенантів батальйону. Причому було дуже сумнівно, що
пияцтво і розпуста могли б так зістаріти людину. Очевидно він не виглядав, а справді був набагато старшим. Але в його
віці він був не майором чи капітаном, а саме лейтенантом. Судячи по всьому його понизили у званні за якийсь вчинок.
Це траплялось у «батальйоні смерті» неодноразово. Обличчя в нього постійно було ніби пом’яте. Однострій, принаймні,
був більш-менш чистий і попрасований (хоча не завжди – бачили його і брудній і пожмаканій формі), але обличчя, яке
не приведеш до ладу праскою, видавало в ньому алкоголіка. Багато офіцерів батальйону приходили в казарму п’яними
– це вже нікого не дивувало. Але щоб до такої степені – приходити в казарму до солдатів і не триматись на ногах і
потім падати і засинати десь в куточку на підлозі – це вже переходило будь-які межі! Бачив його одного разу в казармі
– хитався зі сторони в сторону і кричав затинаючись і плутаючи слова: «Струнко, сволота! Струнко, я вам сказав! Ви
знаєте хто я такий? Я тут найбільший командир і начальник! Я вам покажу хто я такий!»

Були в частині офіцери яких боялись, були і такі яких поважали. Цього ж не просто зневажали, а глибоко зневажали до
такої степені, що ігнорували всі без винятку його накази. І отаке одоробало прийшло зранку виховувати солдат
політично і нести їм інформацію про події у світі. Я тоді вперше бачив його тверезим. Був досить ретельно поголеним і
в охайному однострої, але, не дивлячись на це, він випромінював якийсь бруд. Бувають такі люди – все що вони
говорять автоматично стає брудним.

Політінформацію він почав з того, що повідомив наскільки йому не хотілось сюди йти в таку ранню годину, в нього на
ранок були зовсім інші плани, він по його словам, планував зранку здійснити один процес, одну дію пов’язану з його
біологічною стороною буття. Далі була викладена розповідь про те як у нього пройшла ця ніч – судячи по розповіді –
дуже бурхливо. Але лишилась ніби не завершеною, бо довелось йому бігти на службу. «Ех, краще б я…» - тут у нього
пішли фантазії на тему як би він провів би цей ранок з анатомічними деталями та з використанням нецензурних слів. О,
де ти, Зігмунде? Який би матеріал побачив би ти для своїх теорій! У деяких солдат подібні розповіді з уст інших
офіцерів викликали нездорове пожвавлення. Тут же в очах всіх слухачів була така зелена нудьга… Зеленіша ніж колір
їхніх одностроїв.

Потім лейтенант ніби нагадав для чого власне сюди прийшов. Свіжий номер «Правди» йому читати не було ніякого
бажання і тому пустився він у спогади. Почав розповідати про епізод своєї служби в Афганістані. Як їхали вони на БТР
через якийсь кишлак, побачили крамницю і звичайно ж навмисно БТР-ом її зачепили так що одну стіну знесло. Там
виявилось багато хороших, корисних і смачних речей які вони тут же в БТР і завантажили. «Якийсь дідусь з бородою
голосно обурювався, щось по своєму белькотів то його з АКМ і [вбили до біса]» (переклад висловів приблизний). Потім,
по його словам, вони заїхали в інший кишлак і там розважались ґвалтуванням місцевих жінок. Я не знаю що з його слів
було правдою, а що побрехеньками. Але розповідь про свої мародерства в Афганістані доводилось мені від офіцерів
чути на політінформаціях ще двічі – і щоразу це подавалось як подвиг. Ось, мовляв, служба насправді річ весела –
відправлять вас туди – буде чим втішитись. Не сумніваюсь, що подібні факти справді мали місце. Але вихвалятись цим
ще й на політінформації – це вже вершина цинізму.

Я слухав це все і думав: «Невже ніколи не прийде той день коли тебе і тобі подібних і тих хто тебе в ту нещасну країну
послав посадять на ліву підсудних?»

Цього офіцера я побачив наступний раз десь через півроку. Він прийшов в казарми п’яним до свинського стану ще й в
цивільному одязі. Якщо я не помиляюсь, його засудили на «суді честі» офіцерів за якийсь вчинок, «розжалували» -
тобто позбавили офіцерського звання і вигнали зі збройних сил. Він прийшов чи то щось виясняти чи що… Черговий
офіцер, що побачив його, викликав солдат і наказав цього «кадра» побити і викинути за межі частини. Що солдати і
зробили залюбки – скинули його зі сходів, потім потягнули на КПП і викинули за межі зеленого паркану. Виглядало це
потворно. Нехай це і колишній – але офіцер – і наказувати солдатам його бити… Мені вперше в житті стало шкода
людину яку я глибоко зневажав.


14. Зникнення

                               «Я самотній монах,
                                 що бреде пустелею з дірявою парасолькою».
                                                                                                       (Мао Цзедун)

Буває так, що люди загадково зникають. Розчиняються в порожнечі світу сього. Хоча це насправді ілюзія – ніколи нічого
не зникає – все лише перетворюється в іншу форму порожнечі. Бо речовина-енергія це лише форми Великої Пустоти, її
флуктуації.

Несподіване підтвердження цього незаперечного постулату буддизму я бачив у N-ській військовій частині з дивним
ім’ям на солдатському жаргоні – «батальйон смерті». Не знаю хто придумав цей безглуздий вислів – адже смерті
насправді не існує. Є лише місток між різними рівнями чи способами буття. Прозорий, непомітний. Ми минаємо його
навіть не зауваживши. І раптом – новий світ, нове буття. Сансара…

Люди які зникають – вони лише зникають з нашого видноколу, перестають існувати в тому ж потоці часопростору що й
ми – і це нас часто дивує і засмучує. Особливо, коли після зникнення не знаходять їхнього одягу – тілесних оболонок
які скидає дух щоб втілитись знову і знову. Не знаю чи люди засмучувались би при цьому менше якби частіше читали
«Махабхарату» чи «Праджняпарамітасутру». У N-ській військовій частині цих творів чомусь ніхто не читав. Не тільки
перед лавами солдат, а й взагалі. Спочатку мене це дивувало: кругом суцільний дзен, а про Бодхідхарму ніхто й не
чув. Але я звик до цього як звикають до хмар що несуть вість про Каліюгу.

Отже сталась подія яка викликала переполох – безвісті зник прапорщик П. Пішов з дому на службу і зник. Додому не
повернувся і на службі не з’являвся. Шукали його по всіх знайомих і всіх можливих місцях де він міг бути – марно. На
третій день пошуків вирішили, що тут не обійшлося без втручання інопланетян – висунули версію, що «зелені
чоловічки» (тільки не ті, що носять «хебе» чи «пеша» зеленого кольору, а з зеленою шкірою) прилетіли на літаючій
тарілці, що нагадувала армійську миску і вкрали цього доблесного вояка. З метою захисту Галактики. Це розповідав
один жовнір. Правда він в цей день наковтався якихось таблеток перебуваючи в караулі (нудно було на посту, а тут
«друган колес підкинув») тому йому ніхто не повірив.

Вирішили, що прапорщик П. пішов у вічність в небесний караул охороняти браму раю і пускати в неї тільки будівничих
комунізму.

Але в цей день раптом знадобилось відчинити склад ГСМ («паливно-мастильних матеріалів») на якому висів
здоровенний замок. Відчинивши цей склад побачили прапорщика П. який лежав на підлозі обхопивши обома руками
діжку зі спритом. Спирт був потрібен батальйону для протирання контактів на радіоапаратурі. Тримали його завжди під
замком і видавали офіцерам суворо лімітовано. Прапорщика П. випадково зачинили на складі три дні тому. Він побачив
повну діжку спирту і зрозумів, що мрії збуваються. Провидіння все таки існує, хтось чує про наші бажання і втілює їх.

Три дні він «не просихав» - напивався, вимикався, приходив до тями і зразу знову – напивався, вимикався.
Загартований організм героя витримав це випробування. Для виживання в нього іншого виходу не лишалося – три дні
треба було щось пити і їсти. Крім того кричати про допомогу було не можна – все таки командир як не як, не пасує. Та
й кричати він звик тільки нецензурні слова, а тут склад ГСМ – місце святе.

Після віднайдення героя загальна радість охопила батальйон: ура, справжній герой лишився в нашому часопросторі і
надалі доблесно буде стояти на сторожі совітської батьківщини!


15. Водiй командира

                                «Verra la morte e avra i tuoi occhi».
                                                                         (Cesare Pavese)*

У «батальйоні смерті» (N-ській військовій частині) особливо привілейоване становище серед солдат займав водій
командира частини – рядовий Ф. Себе він вважав вищою кастою і зверхньо ставився не тільки до інших солдат, але і до
всіх оточуючих взагалі включно з офіцерами. Щоб підкреслити свій особливий статус він носив форму «пеша» замість
«хебе» яку носили всі інші солдати. «Пеша», звісно, йому не видали – не дозволялося згідно правил. Цю форму він
десь «дістав».

Офіцери частини з ним намагались поводитись ввічливо і не робили ніяких зауважень, хоча він заслуговував їх постійно
– вів себе нахабно. Крім належності до «верхів суспільства» рядовий Ф. вважав себе ще й оракулом – міг передбачити
майбутнє: кого віддадуть під трибунал, кому дадуть відпустку на 10 днів (нездійсненна мрія кожного солдата!), кого
відправлять служити в іншу частину і таке інше. Про всі майбутні події він знав наперед. Не те, що він був
екстрасенсом, просто мав хороший слух. Супроводжуючи командира на різні наради мав звичку все чути і
запам’ятовувати і робити певні висновки. Інформація завжди мала свою ціну, особливо в епоху постіндустріального
суспільства і він цю ціну усвідомлював і вдало використовував.

Служба у нього була «лафа» як казали на тодішньому солдатському сленгу. Ніяких тобі нарядів та караулів, щоденно
можна було бачити місто, людей, дівчат, заходити в магазини. Мрія кожного солдата! Нездійсненна! Мені, наприклад,
за два роки не дали жодного «звільнення» на вихідні. Я бачив світ якщо щастило іноді отримати якесь доручення –
відвести щось в якусь частину чи викликати офіцера терміново на службу (телефони тоді були далеко не у всіх,
мобільних взагалі не існувало). Тоді можна було по дорозі забігти на 5 хвилин в книжковий магазин і з жадібністю
подивитись на книги – а іноді й придбати… Рядовий Ф. мав цю можливість щоденно.

Звісно, треба було завжди тримати в зразковому стані машину командира – новеньку чорну «Волгу» - але це не було
для нього проблемою: якщо треба було щось відремонтувати ніхто з солдат йому не відмовляв в надії, що він щось
дізнається або навіть замовить слово якщо потрібно…

Здавалось би – людині пощастило, кращого місця служби не буває, а якщо і буває, то не цьому світі занепаду. Служи
собі, насолоджуйся життям, а там і додому скоро… Але людина так влаштована – людина постійно всім незадоволена,
хочеться чогось більшого. Оце постійне прагнення до прогресу у багатьох людей реалізується як постійне прагнення до
насолод.

Тому рядовий Ф. реалізовуючи цей глибинний внутрішній поклик (і нічого не знаючи про вчення Фрейда) почав
влаштовувати для себе і своїх друзів наступну розвагу. Серед ночі він їхав кататись по місту НН на околиці якого і
розташовувався «батальйон смерті». На КПП могли чергувати його друзі, які пропускали без проблем або він міг просто
сказати: «Командир викликає, терміново!» і їхати. Ніхто його не перевіряв. Хоча багато хто знав, що він їде зовсім не
по справах служби. Якщо його зупиняв серед міста патруль «відмазку» він використовував ту ж.

Кататись по нічному місту розвага доволі безглузда (на перший погляд) але це з точки зору людини вільної. З точки
зору людини в формі це вищий вияв волюнтаризму і самоствердження. Слід зауважити, що в місті НН (яке завжди в усі
часи було містом відносно великим і насиченим життям) побутував такий звичай – в місті серед ночі прогулювались
дівчата досить вільної поведінки (часто «під шафе» як кажуть нащадки галів) які з радістю погоджувались на пропозиції
покататись на машині. Особливо якщо ця пропозиція була від солдат – молодих юнаків у формі. І особливо якщо
обіцяли скромну винагороду. Більше того ці дівчата часто самі виявляли бажання на машині покататись якщо
транспортний засіб біля них зупинявся – особливо якщо цим транспортним засобом була чорна «Волга».

Про розвагу нашого героя в середовищі солдат почали ходити легенди. Більше того – рядовий Ф. почав
перетворюватись у фольклорний персонаж. Склали навіть пісеньку – щоправда ремікс на одну російську народну, але
колоритний. Нажаль, дослівно передати текст немає ніякої можливості – фольклор часто використовує вирази далекі
від літературних мовних зворотів. Але суть передати спробую. «Поїдемо, Ф…, кататись, давно я не спілкувався з
жінками вільної поведінки…» - і таке інше (переклад дуже приблизний, в оригіналі звучало колоритно). Що цікаво, якби
рядовий Ф. та його друзі були людьми вільними навряд чи вони б захоплювались такими розвагами і навряд чи навіть
розмовляли б з цими дівчатами – однострій трансформував психіку.

Все в цьому світі тимчасове – нічого не буває довготривалого і тим паче вічного. Ці розваги урвались самим
несподіваним чином. Рядовий Ф. зі своїм другом поїхали пізно ввечері кататись. Серед міста познайомились з двома
дівчатами які їх запросили в гості. Гостина тривала досить довго. Серед глупої ночі друзі сказали дівчатам: «До
побачення!» і направили свої стопи до місця служби. Але вийшовши з дому де мешкали їх новоспечені знайомі дівчата
вони побачили, що машини немає. Командирський автомобіль вкрали. Можна тільки уявити вираз обличчя і емоції які
з’явились у доблесних вояків.

Але чомусь замість того, щоб повідомити міліцію вони вирішили шукати машину самостійно – цілу ніч блукали темними
вулицями міста шукаючи автомобіль. О, як важко знайти чорну машину в темному місті, особливо якщо її там немає!
Про це буцімто казав ще Конфуцій якого вони не читали. Інакше б ця безглузда ідея і не прийшла б їм в голову.

Повернулись в частину на світанку вельми засмучені марнотою зусиль. Можете тільки уявити собі який злий був того
ранку командир частини! Машина за ним не приїхала! Такого ще не було за час його перебування на цій посаді! Він
добирався на службу громадським транспортом! Їхав і думав – машина вийшла з ладу, а цей негідник не подивився, не
відремонтував, зараз я йому влаштую – я його заміню, я його в наряди до кінця служби щоденно ходити примушу, він в
мене останнім додому поїде… Перетнувши КПП він тут же грозою і блискавкою в образі розгніваного китайського
імператора прогримів: «Де рядовий Ф. ?!!!!» Який тут же з’явився на напівзігнутих з тремтячими колінами і
пробелькотів: «Машина поламалась…» На що він розраховував – не знаю. Що вони наступної ночі машину знайдуть?
Абсурд… Але командир вирішив особисто перевірити тут же, що в машині зломилось адже вона ніколи не підводила…
Довелось рядовому Ф. в усьому признатись…

Його тут же відвезли на гарнізонну гауптвахту. А через деякий час віддали під трибунал і засудили за грати. Яке саме
було йому покарання – як так і не довідався. Чи то «дисбат» чи то кілька років тюрми… І то служити йому лишалось
всього нічого. Звільнився би і гуляв би скільки завгодно нічними містами. Щоправда на «гражданці» він би таких
розваг би і не захотів…

Командир обрав собі нового водія – молодого солдата з якимось вічно переляканим виразом обличчя. Краще б він того
не робив! Через пару місяців на новій машині цей водій примудрився на повній швидкості врізатись в танк…

* - «Прийде смерть і в неї будуть твої очі» (Чезаре Павезе) (іт.)


16. Тiнь великого воєводи

                                 «Генерале! Я бився завжди, кругом,
                                  Які б шанси не були примарні
                                  Не потребую я зірки іншої
                                  Крім тої, що у Вас на шапці…»
                                                                               (Йосип Бродський)

Різні події ворохобили «батальйон смерті», вносили неспокій в його і без того тривожне буття. Проте, одна з подій
виглядала як подія космічного масштабу, носила характер біблійного епосу. Йдеться про смерть маршала У. (Написав
це і подумав – звучить як епізод буття китайської народної армії часів Мао).

Вість про смерть правителів і імператорів неодноразово в той час приходила в N-ську військову частину – це ж була
епоха великих поховань. Старих маразматиків один за одним тягнули на кладовище. Коли черговий раз при вході в
казарму вішали портрет в траурній рамці так і хотілось сказати (хоча б пошепки): «Носити Вам і не переносити!» Про
ставлення до правителів які відходили у безодню небуття там – за межами зеленого паркану доносились до нас лише
уривки чи то фраз чи то епізодів історії совка. «А я горілку андроповку так і не спробував – навіть і не знаю яка вона на
смак…» - це репліка солдата біля портрета. Для нього цей напій був сенсом буття. Час і правителі вимірювались по
тонкощах смаку прозорого хмільного напою. Почувши це я зрозумів, що існують сфери людської свідомості які для мене
назавжди лишаться загадкою як міфічна Terra incognita.

«А знаєш, після нагородження Черненка якимось там орденом люди на вулицях купляли газету «Правда» з портретом
Черненка на першій сторінці і демонстративно запихали газету в урну – головою вниз…» Це вже репліка тет-а-тет від
людини яка мені довіряла. «Ти що, здається радий???» - це знову репліка в мою адресу біля портрета в чорній рамці.
Тільки від іншої людини. «Та ти що? Я сумую…. Як же без нього – пропадемо усі…» Але загалом поховання чергового
імператора сприймалось вже як банальна подія. Можна було б очікувати, що відхід в порожнечу маршала У. –
тодішнього міністра оборони великої та неозорої Піднебесної теж буде нудним епізодом сірих буднів. Але ж ні! Чутки
почали повзти по казармі ще ввечері:

- Ти знаєш, У. помер!
- Не може бути! Млинець! Тепер «дємбєля» не буде!*
- Ти що? «Дємбель» неминучий як прихід весни!
- Було вже так – «дємбєль» переносили на рік – так що служити ще тобі і служити…

Проте цим понурим чуткам, що лоскотали нерви солдатам майже ніхто не вірив. Але в глибині душі сидів страх – а
раптом носити шинель доведеться зайвий рік??? Маршал У. був для жовнірів особою культовою, напівміфічною, навіть
фольклорною – маршал У. періодично видавав наказ про звільнення в запас. Два рази нарік в казарму приходило
тривожне очікування – а раптом він наказ не підпише? Періодично виголошували в казармі віршик (найбільш соковиті
цитати, що стосуються жінок наводити не буду): «Спи, солдат, спокійної ночі, «дємбєль» став на день коротший… Хай
присниться дім рідний, баба з пишною [......], пива діжка, горілки таз та У-ва наказ.»

І тут раптом говорять, що маршал У. помер! Це вселенська катастрофа! Хто підпише наказ?!

І в атмосфері таких настроїв раптом пролунала команда: «Батальйон! Шикуватись на плацу!» Плац. Завмерли лави.
Солдати, прапорщики, офіцери напружено чекають комбата – майора Г. Зараз він вийде чеканячи крок і металевим
дзвінким голосом буде віддавати команди. Слід зазначити, що майор Г. був єдиним офіцером в частині якого я поважав
– його ніколи не бачили п’яним (на відміну від інших офіцерів частини), він ніколи не лаявся нецензурними словами,
ніколи не кричав на солдат (лише підвищував голос) тим паче ніколи не підіймав на солдат руку. Справляв враження
офіцера ще тих – напівзабутих часів коли слово «честь» не була пустим звуком. Його боялись і поважали. Майор Г. –
цей незламний комбат, людина зі сталі з’явився.

Вийшов з дверей похитуючись і ледве-ледве тримаючись на ногах попрямував до лав, до поглядів сотень очей, що були
прикуті до нього.

- Батальйон!!! Струнко!!!
- Сол… Солдати і … Оф… і цери… - язик у нього заплітався. – Коротше… Наш тато рідний – цей – міністр оборони…
Помер…

Потім раптом розвернувся і похитуючись пішов. Батальйон завмер. Це був шок. Ніхто з офіцерів не знав, що наказувати,
що говорити. Ніхто навіть не дав команди «Розійдись!» Офіцери якось переглянулись, по одному покинули лави і
пішли. Потім розбрелись прапорщики.

Солдати лишившись на плацу якось відчули, що світ перевернувся до гори ногами. Батальйон почав розповзатися з
плацу як таргани розповзаються по шпарам у тихому мовчанні кухні коли приходить світанок.

Я зрозумів, що служба на сьогодні відміняється і пішов на радіотелефонну станцію де якраз чергував мій друг –
вірменин Г.Г. Крім того ця точка була чудовим спостережним пунктом подій – поруч черговий по частині, вхід до
казарм, вище - штаб. Через якусь годину по частині почали тинятися п’яні офіцери. У стані абсолютної непридатності до
служби. Потім понапивались всі прапорщики. До свинського стану.

І нарешті, солдати побачивши, що пішов такий траур напилися так само. Всі без винятку. Останній хто напився так це
караул (хоча їм то, їм то! – категорично!) Військова частина перетворилась на сукупність некерованих людей у формі
які безцільно тинялись, падали і белькотіли щось незрозуміле. Єдиною тверезою людиною в батальйоні – цьому
замкнутому самодостатньому світі лишився я. Тільки не сприйміть це як якесь самовихваляння! Просто в ті часи я
вважав, що алкоголь це безперечне зло і не пив навіть пива. Омара Хайяма я тоді ще не читав, захоплювався різними
східними віровченнями. Я ходив по частині – єдина твереза людина і дивився на це все. І це було моторошно. Світ
сомнамбул, ляльок якими керує щось. Навіть не хтось, а саме щось. Світ божевільних людей. Мені здавалось, що
напився не батальйон, а весь світ.

Для солдата світ замикається в межах зеленого паркану. Все зовнішнє сприймається як абстракція. Нереальність. Казка
про інший світ. І раптом цей замкнутий світ втратив глузд. Хоча – чи був він тут колись здоровий глузд? До реальності
повернули голоси з кімнати чергового по частині:

- Ні, тов… аришу полковник, я тверезий, я службу несу… Замполіта? Щщщас…
- Ало-о-о-о-о… Майор Ф. у те-ле-ле….фона. Та що Ви… Та як – двох слів зв’язати не можу – я і більше слів зв’язати
можу… Ось…
Через деякий час до батальйону приїхали чорна «Волга» з генералом і полковником. Проте ворота КПП їм ніхто не
відчинив – чергові по КПП були не в стані не те що відчинити ворота але і підвестися на ноги. Довелось людям з
лампасами і двома смужками на погонах в частину зайти, а не заїхати.

Можете собі уявити цю картину – іде по частині «начальство» зі штабу гарнізону, а ніхто навіть на ногах не
тримається… Я, звісно, сховався – ще бракувало, щоб вони побачили когось тверезого, когось хто випав з загального
потоку буття. Звісно, я б крайнім і виявився: «Всі напилися, а він тверезий – підозріло…»

Я думав буде величезний скандал. Але наступного дня – все тихо, «ша». Нібито нічого й не було. ЧП гарнізонного
масштабу зам’яли. Нібито нічого не було. Цей день просто зник з пам’яті як ілюзія, як фантасмагорія якогось сну…

Примітки:
* - коли щось було погано, то солдати інколи говорили «млинець» - російською, звісно. Що таке «дємбєль» пояснити
неможливо. Це треба відчути (було). Іноді «дємбєлем» називали осінь. Трусили дерево з жовтим листям і коли воно
падало кричали: «Дємбєль!» Іноді весну – бачили першу прогалину серед снігу на весні і кричали «Дємбєль!» Іноді
«дємбєлєм» називали собаку і кликали: «Дємбєль! Іди сюди!»


17. Завiрюха i Рiздво

                                            «Північ кришить метал, але шкодує скло…»
                                                                                               (Йосип Бродський)

Однією з точок за межами зеленого паркану, на яку щоденно відправляли караул, була так звана «Пира». Вона являла
собою кілька підземних бункерів, караулку та кілька складів серед безмежного дрімучого лісу. Ще була якась польова
кухня, антени, що стирчали в небо (пролітаючи біля яких ворони інколи падали чомусь замертво) та колючий дріт. За
кілька кілометрів від цієї «точки» було село з угро-фінською назвою Пира сам вигляд якого наводив на душу «зелену
безпросвітну нудьгу» яка можлива тільки в глибинці неозорої Московії - почорнілі напівгнилі «ізби», люди-тіні в
якихось чорних тілогрійках, сумні білокорі берези. І вічно сіре небо над всім цим. Можливо небо бувало і яскравим,
блакитним але мені бачити його таким не довелось. Служба взимку там вважалась каторгою. На дворі морозище (іноді
більше сорока градусів морозу), снігу по самі вуха. У бункерах – просто холодильник, в караулці ледве вище нуля, іноді
вода в чайнику замерзає, пічка ледве-ледве гріє… Зате влітку туди рвалися всі – вольниця!

Влітку мені так потрапити на «Пиру» і не пощастило. А так хотілось помилуватись лісом, травою, квітами. Зате взимку
туди мене посилали регулярно. Караул взимку на «Пирі» це щось. Особливо коли здіймалась пурга. Солдат після двох
годин стовбичення та топтання на морозі під пронизливим вітром нагадував сніговика – подертий кожух обліплений
снігом, обличчя вкрите памороззю, з носа інколи висять бурульки, автомат примерз до кожуха і вкритий кригою (як з
нього можна було б стріляти при потребі – не уявляю). Після повернення в караулку солдат буквально відтаював як
відтаювали мамонти з вічної мерзлоти. Автомат від кожуха віддирали і ставили біля пічки розморожуватись. Найгірше
було з руками (особливо коли вони примерзали до автомата) – руки не слухались, не відчувались, коли починали
розмерзатись - нестерпно боліли. Розморожувати їх треба було поступово. Головне на «Пирі» – не отримати
обмороження. Людям з південних країв було взагалі нестерпно. Черговий раз випало мені їхати на «Пиру» в караул
саме на Різдво.

Про Різдво я завжди пам’ятав – навіть в «батальйоні смерті» в ті роки – коли будь-які релігійні слова переслідувались.
В одного солдата знайшли хрестик – за це його покарали і ще довго потім «проробляли» як політично «непідкованого».
Ще в студентській іпостасі вислуховував я періодично фрази – не дай Бог на Різдво побачать у вас в кімнаті ялинку – з
університету тут же виключать. Тому Різдво я святкував виключно в душі.

Я їхав в машині з іншими солдатами у вбогій сірій шинелі стискаючи руками автомат і думав – завтра Різдво. І буде нині
Ніч перед Різдвом. Майже за Гоголем.

Ліс зустрів нас завірюхою. Крім різдвяного морозища здійнялась пурга. На пост заступив я тоді, коли на дрімучі
гіперборейські ліси впала ніч – тьма безпросвітна. Хотілося, звісно, різдвяної зірки в небі, але над головою була або
біла імла завірюхи або (коли вітер стихав) чорна безодня. Сніг під ногами рипів – голосно і різко, вітер жбурляв в
обличчя сніг. Годинника в мене не було, я швидко втратив відчуття часу, холод перестав відчуватися – симптоми
тривожні – я зрозумів, що замерзаю. Щоб не перетворитися на крижану брилу яку швидко занесе снігом я почав
якомога швидше рухатись вздовж «колючки» та складів намотуючи кола по втоптаній стежині яку освітлювали тьмяні
ліхтарі. Я забув про оточуючий світ – я думав про Бога. Про Христа, що прийшов у світ пояснити людям істину. Але
його ніхто не зрозумів. Ніколи ні до ні після цього я не переживав такого глибокого релігійного почуття як в ту ніч.
Повітря дзвеніло. Той знає це відчуття - дзвонів морозу, хто блукав по зимовій тайзі. Небо наді мною розверзлося, я
відчув себе самотньою піщинкою, що летить у безодні Всесвіту. І там, звідти, з нескінченного провалля Космосу на мене
дивився Бог. Не як суддя моїх вчинків, не як режисер на актора, а як порадник і друг. І звертався до мене простими
словами про Шлях довжиною в життя.

З лісу почулося виття. Це частково повернуло мене на Землю з польоту через простір Галактики. За «колючкою»
промайнули тіні. Це були сіроманці. Я лише встиг подумати, що автомат примерз до кожуха і вкрився кригою, замерзлі
руки не слухались і не рухались – навряд чи я зможу стріляти якщо ці голодні створіння нападуть, як одна сіра постать
підбігла до колючки впритул і завмерла. Між нами було менше метра відстані, розділяв тільки колючий дріт. Я побачив
пару блискучих чорних очей – розумних і насторожених. Око-в-око. Два хижака дивились однин на одного – один
вільний, інший лише з мрією про свободу – свою і свого народу. І за кожним полюють – тільки різні мисливці. І
кожному – життя лише гра, але гра за свою зграю. Схоже вовк це теж зрозумів – подивившись на мене хвилину він
розвернувся і помчав в глибини зимового лісу.

Я продовжував блукати і топтати білий сніг. Раптом помітив, що колір неба змінився – світлішав, а потім став рожевим.
Прийшов ранок Різдва. Виявляється про мене забули, заснули всі в караулці притулившись до теплої пічки – а я цілу
ніч блукав серед морозу і пурги. Як я не замерз – не знаю. Я не дістав навіть обморожень. Прийшла здивована зміна:
«Ми думали, що ти пішов спати…» Смішні. Вони не знали, що цю ніч я розмовляв з Богом.


18. Фаталiсти

                                                   « …У тілі як в трюмі,
                                                          В собі як тюрмі…»
                                                                                   (Марина Цвєтаєва)

Люди – істоти живі. Їм властиво любити життя. Якщо вже не любити (коли воно нестерпне) то хоча б прагнути жити. Я
завжди думав, що це істина. Незаперечна як швидкість світла в теоріях Айнштайна. Я помилявся. Саме життя показало
мені нетривкість будь-яких постулатів. Серед нас завжди живуть фаталісти для яких саме життя – забавка, з якою
прощаються легко, викидають на смітник часу як непотріб. У «батальйоні смерті» такі люди були лакмусовим папірцем
буття. Я дивився на них і думав – невже справді все це: людина, тіло, життя – ніщо? Невже справді вони вірять що дух
незнищенний і мандрує з одного буття в інше? Чи може їх так зачарувало небуття, що вони захотіли злитися з ним?
Пройшло більше чверті століття, але мені все згадуються обличчя тих солдат, що добровільно, без будь-якого примусу
обірвали своє життя як нитку. Не можу забути вираз обличчя одного солдата…

Нас відправили в лісовий караул «на Пиру». Серед солдат був рядовий Ф., якого служба особливо морально гнітила.
Буття в там-тому війську він вважав нестерпним і несумісним зі своїм "Я". Інколи він кидав у простір фрази, що «звідси
я все одно втечу…» - «Як?» - «Та є один спосіб…»

«Пира» зустріла нас як завжди пронизливим холодом. Щоб зігрітися в тамтешній караулці для ненажерливої пічки, що
майже не гріла, треба було постійно заготовлювати дрова. Нам видали сокири і пилки і відправили в ліс. Серед лісу ми
знайшли суху березу – ціле сховище тепла. Тягнути в караулку далеченько, але якщо розпиляти… Тай на то нема
ради… Але рядовий Ф. замість того щоб долучитися до справи поклав праву руку на пеньок, сокиру взяв в ліву. Вираз
обличчя став у нього якийсь безмежно спокійний, зрівноважений, відсторонено-байдужий. Навіть наповнений якоюсь
зневагою до оточуючих. Обличчя випромінювало: «Ви всі нічого не розумієте, а от я – вільніший від усіх вас…» Потім
він якось спокійно-зосереджено махнув сокирою і відтяв собі пальці. Це виглядало настільки моторошно як саме життя в
цьому батальйоні. Потім він звичайно кричав, руку бинтували, «начкар» брудно лаявся і таке інше.

Відправили рядового Ф. у шпиталь. Солдат наївно думав, що його відпустять додому! Каліка як не як – стріляти не
може. Але він помилився – замість «додому, до хати» загудів він під трибунал. За «члєноврєдітєльство» (ну не знаю як
це слово перекласти! Не знаю! Багато слів із тодішнього життя просто не піддаються перекладу!) світило йому чимало
років в’язниці. Проте він вперто запевняв, що, мовляв, випадково… Ми теж не хотіли йому зла – і так себе покалічив на
все життя – ми, звісно, нічого не бачили як… Кінчилось тим, що його не посадили, але додому не пустили – відправили
служити «на точку». Потім він знову повернувся служити в частину. Його постійно ставили в наряд на кухню.
Спостерігати як він обрубком руки мив посуд було страшно. А вираз обличчя в нього був все той же – зневажливо-
байдужий – так і не змінився з тої миті як він одним помахом руки вирішив змінити свою долю.

Ще більш безглуздий акт фаталізму вчинив рядовий Н. Комусь в частині прийшло в голову модернізувати процес
нарізки хліба для солдат. Привезли механічну електричну хліборізку якоїсь дивної конструкції – з великим косим
ножем. Монтували. Солдат Н. щось там прилаштовував, але раптом хліборізка автоматично вмикнулася і відтяла
нещасному обидві руки по лікті. Він навіть не закричав – якось спокійно подивився на обрубки, на фонтанчики крові,
що заляпали білий кафель та й запхнув під хліборізку голову і гукнув: «Вмикайте!» Колеги по службі люди прості –
просить людина вмикнути, може йому так краще – та й вмикнули. Голова по їдальні покотилась.

Я досі не можу зрозуміти – як можна було людей – молодих, здорових, повних сил і енергії довести до такого стану
психіки, щоб вони вибирали небуття, чорну порожнечу, замість того щоб дихати, радіти, думати. Може справді вони
вважали, що так судилося і нічого вже не зміниш? І це огидне і нестерпне життя, ця совітська влада, цей потворний
совок буде тривати вічно?


19. Майор Жах

                                                   «…Ти ночі морок чорний.
                                                         І тіло в трепеті і душу повнить гул, -
                                                         Кричу й молю тебе – мій бог, мій Везельвул!»
                                                                                                                 (Шарль Бодлер)

Насправді його прізвище було інакше. Не буду, звісно, вказувати. Типове німецьке прізвище – В. Ім’я його було теж
типове німецьке – Г. Коли я вперше побачив цього майора, я про нього ще нічого не знав. Але щось мене дивно
вразило в цій людині. Застиглий як маска вираз обличчя і погляд. Погляд!!! Він пронизував наскрізь вістрям, приникав
в саму глибину єства і вселяв жах. Я ще подумав: «Дивна якась людина».

Пізніше мені розповіли, що це «особіст». Майор В. служив в «батальйоні смерті» давно, був комуністом, був з
«особливого відділу» - тобто з армійського КГБ і одночасно він був сином офіцера СС. Я в це не повірив – цього не
могло бути, тому, що бути цього не могло. Бачив я його не так часто. По «обов’язку служби» він би повинен був мене і
таких як я – політично неблагонадійних періодично «тягати» - тобто «проробляти» - вести залякувальні розмови,
змушувати до співпраці і таке інше. Але він чомусь цього не робив. Всі ці процедури виконував майор Н. з штабу
гарнізону, який попри свою грізну посаду і постійних погроз когось там розстріляти, не викликав інших емоцій крім
відрази. Він нагадував божевільного, який уявив себе Наполеоном Бонапартом і Йосипом Сталіним одночасно. Навіть
жести і фрази копіював - і одного, і другого. Проте нагадував не ката, а психічного хворого – такого собі паяца-
параноїка. Від рук такого – навіть якби він переодягся в заплічних справ майстра в чорному балахоні чи інквізитора, і
стояв би обабіч гільйотини, і померти було б не страшно – було б тільки огидно. Як у свій час О. Мандельштаму було б
огидно померти по вині папуги.

Майор В. – це було щось зовсім інше. Він взагалі ні з ким не розмовляв – ні з солдатами ні з офіцерами. За півтора роки
служби я не почув з його уст жодного слова. В мене навіть було відчуття, що він німий. Хоча це, звісно, не так. Один
«прапор» якось сказав мені пошепки і перелякано: «Майор В. казав, що ти на гачку в особістів!» Але говорив майор
Жах, напевно, надзвичайно рідко. Він просто ходив по частині і заглядав кожному в обличчя своїм страшним колючим
поглядом. Обличчя людини тут же змінювалось – воно наповнювалось неконтрольованим страхом. І так відбувалось з
усіма не залежно від звання і віку. Мені довелось багато пережити в «батальйоні смерті» - в мене два рази стріляли
майже в впритул – один раз п’яний офіцер, другий раз солдат-шизофренік якого чомусь поставили в караул. І обидва
рази мені було якось байдуже. Кожного разу я бачив, як у сповільненій зйомці, як беруть до рук зброю, пересмикують
затвор, ціляться мені в голову і думав: «Все, кінець. Вистава життя на цьому закінчилась.» Але щоразу було байдуже –
померти зараз чи ще трохи пожити. Обидва рази мені пощастило – не влучили. І після пострілів була просто порожнеча
в душі: «Ну, от знову цю землю топтати і на все це безглуздя дивитись…» Страху не було ніякого. Але коли ж майор В.
направляв на мене свій погляд все єство наповнював якийсь містичний, нічим не пояснений страх. Мені здавалось, що я
потрапив до рук гестапо. Можливо він володів якоюсь сугестією успадкованою від тата чи що. Я не вірив, що його тато
насправді колишній офіцер СС і тим паче не вірив, що майор В. в себе в кабінеті практикує методи свого тата.

Але одного разу мене викликали у «стройовий відділ». Прапорщик Є. говорив мені якісь дурниці – кудись мене мали
відправити з іншими солдатами з якимось дорученням – я вже не пам’ятаю куди. Думки мої були не про це. На столі у
«прапора» я побачив розкриту справу майора В. Крім інших паперів там лежала автобіографія. Хоча вона лежала
догори ногами по відношенню до мене я встиг її непомітно і з жадібністю прочитати. І ця легенда виявилась істиною.
Його тато був направду офіцером СС, він носив прізвище свого тата і ім’я яке йому тато подарував. Яким чином офіцер
СС потрапив на службу до «органів» я так і не довідався, але в пам’яті моїй його син лишився як майор Жах…


20. Прапорщик Гiльйотен

                                                  «…Так сідай поміж мною і Чакою
                                                        На кріселко з людських черепів!»
                                                                                                  (Микола Гумільов)

З усіх трагедій людських, які мені довелося бачити в «батальйоні смерті», найбільше мене вразила трагедія рядового Т.

Це був тихий хлопець десь із російської глибинки – спокійний і добрий з вічно сумним поглядом. Пройшло стільки
років, а мені й досі згадується його сумовитий, сповнений якоїсь глибинної журби світу сього, погляд. Майже всі
солдати «батальйону смерті» потроху звіріли на службі від нестерпної атмосфери цієї маразматичної військової частини,
що висіла як смог в повітрі, в’їдалась як моровиця у свідомість потенційно нормальних людей. Але це не стосувалось
рядового Т. Він попри все лишався завжди самим собою і добросовісно ніс службу водія: возив солдат в караул на
«точки», вічно ремонтував свою стару совдепівську вантажівку приречену щоденно ламатися.

І прослужив би він своє і вернувся би додому до своїх стареньких батьків живим і здоровим, але на його нещастя в
окремому гвардійському батальйоні служив прапорщик Д., якого я з легкої руки (в своїй свідомості) «охрестив»
прапорщиком Гільйотеном.

Прапорщик Д. був з тих «кусків» яких на місцевому сленгу називали «разгільдяй». До цих описуваних подій цей
«прапор» прославився тим, що під час навчань не догледів цілий шмат масла вагою так кілограмів на двадцять, який
видали на весь батальйон на час зимової "війни". Солдати побачивши, що такий шмат культового продукту лишився
собі без нагляду, почали цей замерзлий на тридцятиградусному морозі твердий куб роздовбувати різними залізними
предметами, і шматки, що відколювались, ковтати. О, скільки разів кожен із цих солдат мріяв поглинаючи або не
поглинаючи (якщо вкрали) свої щоденні законні культові двадцять грамів масла (змішаного з маргарином), що ось
звільнюся зі служби, куплю цілий кілограм масла, намащу на хліб товсто-товсто і з’їм! І раптом їх мрії здійснилися по
недогляду якогось берендея в погонах! Щоправда, ковтали вони його без хліба і на морозі, але то байка – важливим
був сам факт.

Не знаю, чи зовні цей прапорщик був подібним на «знаменитого» французького лікаря – певно, що ні – ні по інтелекту,
ні по морфології обличчя. Але вони були подібні долею. Лікар Гільйотен насправді не винаходив гільйотини – він
тільки запропонував цю пекельну машину як «гуманний спосіб покарання». Потім він, звичайно, бурхливо протестував
проти такої назви, сам мало не потрапив під її гостре лезо але марно. Назва причепилась і закріпилась. До кінця життя
йому було соромно і моторошно. Його нащадки навіть змушені були змінити прізвище… Щось подібне трапилось із
прапорщиком Д.

В той злий день прапорщик Д. заступив начальником караулу на «Пиру». Везти караул випало рядовому Т. Він чомусь
зайшов до мене на радіостанцію - не пам’ятаю вже чому – може просто так. Розмова не склеїлась, але в мене виникло
відчуття, що рядового Т. я більше ніколи не побачу, і, що він прийшов попрощатися. Я зауважив, що одне око рядового
Т. було суцільною гематомою – напередодні його дуже сильно побили одні мордовороти. Я подивився на його сумні очі,
порадив зайти в санчастину і попросити в медбрата якоїсь мазюки до ока. І тут в голову мені прийшла думка: «Але ні
до чого йому та мазюка, йому ж сьогодні голову знесе…» Подумав і жахнувся – що за безглуздя! Як таке на думку може
взагалі спасти. Я, звісно, йому нічого не сказав, про що дуже шкодував потім… Це було вперше в моєму житті, коли я
раптом зрозумів які події мають статися у найближчому майбутньому, але я тоді про це не здогадався…

Прапорщик Д., готуючись до караулу, раптом згадав, як там нудно на "Пирі" – навколо тайга, болота, хоч вовком вий –
розваг тобі ніяких. Добре, що є така штука хороша – горілка. Купити її треба побільше. А купивши, подумав – треба
все-таки скуштувати чи добра. Коротше кажучи, під час посадки в машину він був уже "хороший". Понесло його на
доброту і філантропію – солдатики ж горілочки давно не пили, скучили на цим напоєм радості – треба їх пригостити. І
водій – теж людина – ось тобі чарчина – пригощайся. Отже, караульна служба того дня почалась весело.

Їхали як на звитяжну битву. Водій в такому веселому стані з машиною звісно не впорався – залетіли в кювет. І ні туди, і
не сюди. Великий командир і наказує водію – давай, мовляв, зупиняй якийсь транспорт, хай нас витягнуть. Солдатик Т.
вилітає на трасу, а тут якраз летить вантажівка набита по саму зав’язку металовиробами. Водій по гальмах, але куди
там… Голова рядового Т. потрапила під колесо. Те що від голови лишилось розлетілось по асфальту густим фонтаном
місива.

З частиною якось зв’язались, прислали звідти машину, солдат і медбрата. Ще й змусили солдат витягати обезголовлене
тіло свого товариша, вантажити і вести до моргу. Медбратом тоді служив у батальйоні грузин С. – людина зі сталевими
нервами, рвані рани не раз по живому зашивав, але виліз він з-під машини блідий як крейда, руки тремтять… Ця
людина зазирнула в потворне обличчя смерті, побачила, що може статися з живою мислячою плоттю за одну тільки
мить.

Прапорщика Д. насварили, звісно, сказали, що він поганий і нехороший. Його «розжалували» в рядові і вигнали з лав
збройних сил – як сказав нам замполіт «з ганьбою». Ось так ось. Старі батьки отримали замість сина цинкову труну, а
винний тільки й того, що втратив своє «високе» звання. Я не знаю чи згадував він колись в своєму житті рядового Т.,
чи мордувала його колись совість як лікаря Гільйотена. Але я того хлопчину не зможу забути ніколи. Ніколи…


21. Знак хижака

                                     «…Лише той, хто людяний,
                                            вміє і любити людей, і відчувати до них відразу.»
                                                                                                                   (Конфуцій)

Мало розваг було у «батальйоні смерті» мало радостей. Я маю на увазі розваг для нормальних людей. «Люди» схильні
до садизму знаходили радість у знущанні над слабшим або над тим, хто не має друзів. Ці збочені розваги не викликали
ніяких інших емоцій крім відрази, особливо, коли було несила чи не було можливості захистити невинну жертву. Для
людей, що мали хоча б краплю розуму і людяности єдиною розвагою були розмови – теревені, ляси, кидання слів у
порожнечу. Як називав цей процес Тимофєєв-Ресовський «трьоп».

Кіно нам показували рідко – «кінокрут» був людиною ледачою, постійно у нього щось ламалось – за всю мою службу в
«батальйоні смерті» кіно нам показали всього два рази – і то другий раз абсолютно дурне – про перевиконання плану
будівництва бригадою бетонників. Солдатський клуб і бібліотека постійно були в стані ремонту та й той макулатурний
непотріб, що там валявся читати не хотілось. До вартісних книжок був страшенний голод – що було, доводилось
постійно ховати від брудних рук людей недалеких. Потім «кінокрута» посадили за торгівлю наркотиками, і навіть про
надію на розваги довелось забути.

Телевізор в казармі нам поставили тільки наприкінці моєї служби і то дозволяли дивитися лише в неділю тим хто не в
нарядах. Отже, лишався «трьоп» - банальна солдатська балаканина, яка нам замінювала все – літературу, музику,
пісні, науку… Але ця гра словами дозволяла дізнатись про людей, країну, час таке, що не вичитаєш в жодній літературі
– особливо тоді. Світ тодішнього «совка» випливав з тих розмов реальним і не розцяцькованим, грубим у своїй
брутальності. Після багатьох розмов я інакше почав сприймати людину як таку – гріховність і святість цього «вінця
творіння» ставала перед моїми очима у своїй сяючій наготі.

З якими тільки людьми не довелось розмовляти! З яких найглухіших куточків тодішньої «імперії зла»! З яких
найвіддаленіших військових частин не довелось тільки зустріти солдатів і вислухати їхні страшні сповіді про вояцьке
важке життя. Постійна ротація приносила іноді на берег «батальйону смерті» дивних особистостей.

Одного разу до нас перевели одного солдата – рядового М. з якоїсь частини з Далекого Сходу. У ті часи це було не
дивина, що солдат раптом летів через половину земної кульки служити, наприклад, з Чукотки в Німеччину чи навіть в
Нікарагуа. Солдати родом з Середньої Азії відправлялись служити на Таймир, а якути в піски Каракумів. І нікого не
цікавило, що клімат для них м’яко кажучи не той – аби подалі від дому.

Цей солдат одразу мені здався дивним – таке виникло відчуття, ніби несе він на собі якийсь відбиток, знак, що ставив
його окремо від інших людей. Навіть не знаю чому мені так здалось – адже чинив він як більшість – «відлинював» від
служби, але і не «наривався» на неприємності, перед «начальниками» не гнувся, але і намагався не «залітати». Був в
міру безтурботним, життя намагався сприймати як чийсь невдалий жарт, але лежала на ньому якась тінь.

Співбесідником він мені здався цікавим. Хоча і не був начитаним, інтелектуалом його назвати було неможливо, але про
буття він вмів говорити дотепно, що цінувалось. Випало мені якось тягнути з ним службу в одному караулі на «Пирі».
Дров ми напиляли достатньо, пічка горіла, сильного морозу не було, нудьгу розвіювала розмова ні про що. Він
безтурботно розповідав, як йому там, на Далекому Сході вдавалось постійно тікати в «самоволку» до найближчого
населеного пункту і йому вдалося навіть за час своєї служби сотворити навіть нову людину чоловічої статі сумісно з
однією місцевою жінкою і, що він про своє творіння ніколи не забуде, хоча навряд, чи колись туди поїде знов… А потім
розмова перейшла на тутешню службу і заготівлю дров зокрема:

- Мені навіть страшно по дрова було йти сьогодні…
- Чому?
- Я колись з трьома солдатами в тайзі заблукав. Теж на «точці» - відправили нас по дрова. І ми, начебто, недалеко в ліс
відійшли, вертаємось і бачимо – щось не туди йдемо, назад – знову ліс незнайомий. Ходили, кричали… Заблукали,
коротше. А там не те що тут – там тайга усурійська неходжена… Дика. Блукаємо ми, а тут на нас з хащів виходить тигр.
- Заливаєш. Вони дуже рідкісні.
- Я теж до того дня так думав. І одного солдата – хрусь – і готово – за секунду – він навіть крикнути не встиг. Ми
закам’яніли на мить з переляку, а потім тікати через хащі напролом. Не знаю чому він за нами не погнався. Потім
прийшли до тями, почали знову дорогу шукати. Блукали, блукали, з сил зовсім вибились і прийшли на те саме місце де
тигр солдата загриз. Кинув його, навіть не шматував і подався кудись. Ми вирішили нікуди більше не йти, чекати там
поки нас знайдуть. Вогонь розпалили, грілись і чекали. Пощастило. Знайшли нас – випадково, правда, – вертоліт
пролітав. Але через два тижні.
- І як ви тільки з голоду не загнулись? Їли то що? Їжаків ловили чи ягоди з-під снігу вигрібали?
- Що їли, що їли… Відомо що… Солдата тигр навіть не зачепив – тільки вбив… Людське м’ясо – воно як цукор солодке…

Я раптом з жахом зрозумів, що він говорить правду. Він перейшов межу яку переходити не можна, порушив дуже давнє
табу – старе як світ. І на ньому тепер довіку сей знак – знак хижака, знак «не людини». А ще я подумав – а може й не
було ніякого тигра, просто вони вбили свого товариша, а потім з’їли. І все звалили на тигра. Я знав, звісно, що це табу
переступали колись цілі племена і народи, не він перший, хто поставив себе по той бік людяності. Згадався тоді раптом
Геродот з його описом племені андрофагів, що жило десь на північний схід від Скіфії. Може він нащадок андрофагів чи
може прокинувся в ньому голос тих незбагненно далеких часів?

Мені моторошно було від думки, що служити з цією істотою доведеться мені добрий шмат часу. Але на моє щастя його
незабаром перевели в іншу частину. Але ця розповідь лишила в моїй душі чорний слід. Слід хижака.


22. Космос картопля

                                                «Ось таким і збережу
                                                  Цю зачеплену в’яненням
                                                  Квітку суріпки…»
                                                                                  (Такахама Кьосі)

У кожного покоління людей були свої дитячі мрії – одні мріяли вирушити у хрестовий похід на Святу Землю, інші
плисти під вітрилами до незнаних земель, інші рідний край визволяти з шаблею в руці, інші – стати олігархами і
торгувати нафтою. Наше покоління в дитинстві мріяло про космос, марило польотами у Великій Порожнечі, зачаровано
дивилося на зірки. Тому історія космонавтики для нашого покоління – більше ніж історія. Це літопис мрій. Чи не тому
ми так хворобливо ставились до будь-якої напівправди про легендарних особах Космосу. І саме тому ми такі чутливі
були до міфів, якими нас так любили годувати люди обтяжені цензурою та ідеологією. Я завжди відчував, з раннього
дитинства, що про космонавтику багато чого замовчувалось, і людей, яких ми з дитинства поважали як героїв, цензура
підносила нам у вигляді ретельно відредагованих штампів, ерзаців, а не живих людей зі своїми помилками, болями,
пристрастями та стражданнями…

Я часто думаю про те, що Джім Джармуш правий – наше покоління це покоління кави і цигарок. Це молодь дев’яностих
– покоління кока-коли та пепсі-коли: вони чітко розділились на два ворожі табори – пепсі-кольних і кока-кольних між
якими точилась не просто ворожнеча – війна не на життя, а на смерть. А ми – молодь початку вісімдесятих шукали те,
що нас об’єднувало, а не роз’єднувало… І цих об’єднуючих моментів крім кави і цигарок було кілька – в першу чергу
наукова фантастика та музична група «Машина часу». Всі ми зачитувались книгами Лема, братів Стугацьких, Кіра
Буличова, Саймака, Бредбері. Але Станіслав Лем помер і фантастику перестали писати. Ну, не називати фантастикою
те марення яке зараз пишуть… Гірше – фантастику перестали читати, про космос перестали мріяти. Наукова фантастика
була підмінена «фентезі» - свого роду літературним «екстазі»…

Трапилось так, що до деяких забутих сторінок історії космонавтики мені дозволила доля торкнутися руками у
буквальному сенсі сих слів. І хоча сумніви досі терзають мою душу, не писати про деякі події я не можу.

Я ось про що. У 1983 – 1985 роках доля закинула мене служити до совітської армії – до N-ської військової частини в
місто НН. Випадок звів мене з цікавою людиною, що лишила в моєму світогляді глибокий слід.

Якось в березні 1984 року мене і ще кількох солдат під командуванням прапорщика П. відправили працювати на склад
М-ської військової частини. Подібні відрядження солдатам завжди в радість – робота переважно легка – щось
вантажити, носити. Не потрібно мерзнути в караулі чи чистити від снігу плац, по дорозі можна подивитися на світ
цивільних людей, на місто і дівчат – нехай тільки з вікна машини. А якщо склад продовольчий, ще й гарнізонний – о,
тоді існувала (нехай вбога) надія, що чим-небуть пригостять. Або просто нагодують людською їжею. А для совітського
солдата (ну ніяк не пишеться слово «радянського» - як тоді запаскудили слово «Рада», як запаскудили!) це було не
абищо – це було особливо пам’ятною і радісною подією. Враженнями від цієї події ділилися, про неї складали легенди.
На фоні щоденної гнилої картоплі і остогидлої перловки («дріб шістнадцять» на солдатському сленгу) це могло бути
свято. Хоча гнила картопля вважалася ще відносно нормальною їжею. Гнилу картоплю від якої йшов характерний
сморід засипали картоплеочищувальну машину – гниль більш-менш змивалася, лишалося трохи поїденої грибками
бульби с шматочками землі – ніхто вручну бульбу не дочищував – висипали це все в казан, доливали побільше води і
варили. Виходила сіра колоїдна маса доволі бридкого смаку, але ніхто від неї не помер.

Гірше було, як давали гнилу капусту. Коли її квасили восени, вона була ще більш-менш їстівна – хоча була вперемішку
з шматками дерева – коли солили, то запихали капустини в машину довгими патиками, їх і перемелювало заодно. Потім
в чан залазили два солдати і ногами в чоботях цю капусту місили. Поступово ця капуста починала псуватись і до весни
від неї йшов такий сморід… З неї варили баланду, але навіть вічно голодні солдати не могли це їсти.

Була ще одне, що так вабило солдат до роботи на склади – це можливість щось вкрасти – байдуже що. Були, взагалі,
дві найгірші звички які прищеплювала людям радянська армія – звичка красти і відраза до праці. Працю в радянській
армії використовували як покарання, панувала думка ганебності праці, цінувалась здатність уникати праці
(«шлангувати» на армійському сленгу). Злодійство ж вважалося чимось нормальним, ба навіть доблесним. При цьому
крадіжками пишалися, ними вихвалялись. При цьому казали не «вкрав», а «дістав». Солдати крали всюди де могли, на
складах, на кухні, одне в одного. Прапорщики і офіцери крали на складах – на своїй службі так би мовити. При цьому
обкрадали перш за все солдат, а потім вже «народну» державу.

Хоча крадіжками займались не всі – в «батальйоні смерті» я знав як мінімум одного прапорщика і одного офіцера яка
ніколи не крали, не лаялись, не били солдат, не пили, хоча могли – це старший лейтенант П. та прапорщик Ж. Я маю
на увазі вираз «не пили» в його справжньому сенсі. Бо якщо прапорщик розбавляв технічний спирт водою, то казали,
що він «не п’є». Прапорщик Ж. деякий час був начальником складу ПММ де зберігалось кілька діжок зі спиртом. Спирт
він видавав тільки коли був офіційний наказ на папері: «Наказую видати три літри спирту для обслуговування
радіостанцій…» Він, звичайно, розумів, як цей спирт будуть використовувати, але видавав – наказ є наказ. За це його в
частині не любили. Крім цього прапорщик Ж. був любителем поезії, постійно носив з собою томик Блока (на той час
один з моїх улюблених поетів так само), постійно його читав і ходив замріяно-задуманий по частині… Чому він вирішив
стати прапорщиком, як його занесло в «батальйон смерті», а не на філологічний факультет університету – я не знаю.

Коли я комусь розповідав про прапорщика Ж. ніхто мені не вірив – всі думали, що це вигадка:

- А от прапорщик Ж. не пив…
- Бензини не пив? Буває…
- Ні, спиртного не пив.
- Що, спирт водою розводив?
- Ні взагалі нічого спиртного не пив, навіть «казьонки», навіть пива.
- Ну… Це вже ти брешеш. Такого не буває.

Я не беру до уваги тих прапорщиків, що не крали тому що не могли – і зовсім не з моральних міркувань. Тут мені зразу
пригадується прапорщик О. Вперше я його побачив, коли нас відправили працювати в бокси де зберігалась стара
автомобільна техніка. Біля одного з боксів я побачив в калюжі алкоголіка, що тихо і мирно спав в якомусь брудному
одязі. Я ще сказав іншим солдатам:

- Там якийсь чи то безхатько чи то алкоголік на територію частини забрів і лежить в калюжі.
- То не безхатько. То наш бойовий командир прапорщик О. Він перевіряє вплив етилового спирту на
військовослужбового в умовах максимально наближеним до бойових. Заодно проводить індивідуальне тренування по
ЗЗМУ. «Спалах праворуч!» - впав і чекає коли прийде ударна хвиля. Як ударна хвиля пройде він встане і продовжить
командувати взводом.

Він би може б і крав – але йому нічого не довіряли. Якось відправляли солдать кудись на «точку», і офіцер сказав
водію: «Прапорщику О. бензини не давати! Довідаюсь, що ти налив хоч краплю – будеш покараний!» Я ще подумав –
напевно, прапорщик О. зараз з каністрою прийде. Ні, прийшов з маленькою скляночкою. І просив крапельку на дно.
Водій відмовив, сказавши, що не дозволяє офіцер. Я ще подумав – дивно, кількох грамів бензини шкода, йому,
напевно, треба було бушлат від мазуту почистити… Але виявилось, що він просто пив все що горить.

Він допився до такого стану, що сказати найпростішу фразу вже не міг – навіть у тверезому стані. Говорив він
приблизно так (доповняючи звуки бурхливою жестикуляцією): «Е-і е-о а-и і е-и а о!» Це означало: «Візьми цей ящик і
неси за мною, поставиш де я покажу!» Або: «И о-аи о! А е-а у о-у и-е-у!!!» Це знчало: «Ти [дуже поганий солдат! Я з
тобою буду мати протиприродні інтимні стосунки!]» Солдати над цим «командиром» відверто знущались і сміялись з
нього просто в очі. Інколи під час служби просили його: «Товариш прапорщик! Покажіть [свої статеві органи]!» І він
демонстрував – а вони були в нього гіпертрофовано збільшених розмірів.

Чому цього алкоголіка і токсикомана тримали на службі – я не знаю… І все це було б смішно, якби не було так огидно і
потворно. І це був не поодинокий виняток. І цим людям довіряли зброю. І то страшну зброю. Колись на навчаннях
запустили РРЛ-радіостанцію. Летіла зграя ворон – ті птахи, що потрапили під промінь антени падали замертво на
землю… Подальша історія з прапорщиком О. мала досить сумні наслідки. Якось серед ночі черговий офіцер підняв
солдата-водія і наказав кудись там їхати з прапорщиком О. Солдат сказав, що з цим … нікуди не поїде. Офіцер
повторив: «Я наказую Вам рядовий Р. їхати з прапорщиком О. в ТТ!» «Я відмовляюсь виконувати цей наказ!» На ранок
офіцер написав рапорт на рядового Р. Пішов солдат під трибунал за невиконання наказу…
Наскільки великих розмірів досягли в радянській армії крадіжки в той час судити важко – точної статистики ми ніколи
не дізнаємось і навряд чи така була можлива. Але те, що довелось мені бачити в «батальйоні смерті» просто дивувало.
Якось довелось бачити мені таку сцену гідну пера драматурга: стояли поруч прапорщик Д. – начальник продовольчого
складу і капітан К. що дивився на прапорщика Д. поглядом наповненим зневагою і відрази. Вигляд у прапорщика Д.
був такий, наче спіткало його якесь величезне горе, наче світ перевернувся і небо впало на землю. Він розгубленим
поглядом озирався довкола і говорив в порожнечу: «Як же ж так… Без попереджень… Хоч би сказав хто, що можливо… І
саме сьогодні… Якби вчора або завтра – все було б нормально… Це ж треба так мені влетіти…» Виявилось, що
несподівано нагрянула перевірка з штабу гарнізону, виявили на складі велику недостачу м’яса. І то бракувало не
кілограм чи два, а кілька центнерів. І відносно того м’яса яке було на складі у ревізора з’явились сумніви про його
походження. Справа в тому, що напередодні у свинарнику батальйону здохло три свині. По словам прапорщика К. –
начальника свинарника – цих свиней облили бензином і спалили. Про що свідчив і акт складений все тим же
прапорщиком Д. Але чомусь ревізор подумав, що в морозильнику на складі висять туші цих трьох померлих своєю
смертю і «спалених» свиней. І чомусь коли переважили м’ясо, яке щойно видали на кухню, то його виявилось набагато
менше, ніж значилось у накладній. Прапорщик Д. тут сказав, що це кухар вкрав, а кухар сказав, що стільки йому дали.
Перевірили ваги на складі - показували вони якусь дурницю. Прапорщик Д. заявив, що ще вчора були вони справні і
зламалися, певно годину тому. Чомусь у ящиках де мали бути м’ясні консерви були якісь рибні 1959 року випуску у
вкритих іржею бляшанках які невідомо звідки взялися. І це мало бути відправлено на «точку». Я думав прапорщика Д.
посадять, але він якось викрутився і був призначений завідуючим вже зовсім іншого складу – вже не продуктового.

Не з усіх складів прийнято було красти. На кількох складах в «батальйоні смерті» не висіло навіть замків. На дверях
просто була нитка і пластилінова печатка. Але до них боялися навіть наближатись – обходили стороною. Вартовий
завжди ходив так, щоб ці склади були в його полі зору. Ці склади належали КДБ. Це буквосполучення викликало в той
час такий жах, що нікому навіть в голову не спадало б туди зазирнути. Що там зберігалось ніхто не знав. Періодично
приїжджали люди в цивільному на чорній «Волзі» і присутності командира частини щось звідти брали, щось туди
ставили. Ходили чутки, що зберігається там якась апаратура. Яка атмосфера панувала навколо тих складів можна
уявити з наступного випадку. Одного разу вартовий на посту заснув. Офіцер – начальник караулу - щоб налякати
вартового сказав: «А якщо ми зараз підемо до складів КДБ і виявиться, що печатки на дверях зірвані? Тоді що?!» В очах
вартового був жах…

Ще одні склади з яких не прийнято було красти (хоча інколи крали) – це були склади НЗ. Склади «недоторканого
запасу», що зберігався на випадок ядерної війни. Якось прапорщик Г. побачив прапорщика П. якого призначили
завідувати складами НЗ. Він якраз наминав одну консерву яка була явно саме з тих складів. Прапорщик Г. фаталістично
прорік: «Звідки завгодно можеш брати що завгодно, тільки не на складах НЗ!!! Звідти ж неможливо нічого списати!»
Там справді продукти зберігалися протягом двадцяти років. Навіть зберігався вже спечений хліб. Він не черствів і не
псувався двадцять років. Можете собі уявити якою страшною хімією він був напханий! Після двадцяти років зберігання
черговий склад спорожняли і заповнювали новими продуктами. Старі не викидали – солдатикам на стіл. Які б голодні
не були солдати вони той хліб їсти не могли – настільки він був бридкий. І не тільки хліб. Якось на кухні я побачив
рибні консерви з написом «Сталінський совнархоз». Так, подумав я, вітання з минулого – від вусатого.

Отже повернусь «до наших баранів» - в березні 1984 року з «батальйону смерті» відправили групу солдат під
командуванням прапорщика П. для роботи на одному з військових продуктових складів. Надії солдат, що дадуть щось
нормальне поїсти виявились марними – не пощастило. Цілий день вантажили всю ту ж гнилу картоплю та мішки з
крупою поїдену міллю і ще якимись хробаками. Все це вантажили для відправки з цього військового складу у зовсім
інший заклад – виправний (простіше кажучи до тюрми), де годували ще гірше ніж в армії. Від мішків які ми
переносили, йшов крім «круп’яного» запаху ще якийсь – неприємний. Один з мішків розірвався і там я виявив цілу
екосистему – в крупі були живі личинки різноманітних комах: я впізнав личинок чорнотілки Tenebrio militor L., личинок
вогнівок – метеликів з родини Pyralididae, амбарних довгоносиків – і личинок, і жуків і ще якихось молеподібних.

На «перекурі» прапорщик П. вказав мені пальцем на худого хворобливого вигляду чоловіка років 45 – 50 і сказав: «Це
начальник цього складу. Цікава людина. Колишній військовий льотчик, офіцер. Літав колись. Звати його Просвєтльонов
Володимир Іванович. Так ось – він знав Юрія Гагаріна, вчився разом з ним, потім служив трохи разом з ним. Але
дослужився тільки до лейтенанта. Потім потрапив в аварію – не те що літати, в армії служити не міг – працює з того
часу то там, то сям…»

На мене слово «Гагарін» подіяло магічно. І при першій же нагоді після перетаскування чергової партії мішків я спитав
його прямим текстом:

- Володимире Івановичу! А це правда, що Ви з Гагаріним разом вчилися?

Він подивився на мене довгим пронизливим і сумним поглядом. Наче вивчав, зазирав у глибини мого єства і лише потім
сказав:

- Правда. Було так. Вчився я разом з Юрчиком (він так сказав, звісно, російською – «с Юркой») в Оренбурзькому
Першому військовому авіаційному училищі… І потім служили трохи разом… Славний був хлопець Юрчик… Хоч і не такий
як пишуть про нього і кажуть. Люблять люди пліткувати, вигадувати, а він був… Та що там казати… Всі чомусь думають,
що він тільки те й робив, що посміхався. А він сумував часто – особливо під час навчання та і на службі теж. Задуманий
бував. Сміється з усіма, а потім задумається і мовчить… Великої душі то людина була. Віршів писав. Так, так, писав!
Хоча про це мало хто знає. Захоплення своє він приховував – тоді це в армії не віталося – нашкодити могло, якби хтось
начальству доніс або прочитав. Почав він писати вірші ще коли в саратовському індустріальному технікумі вчився.
Зошит свій з віршами він ховав, нікому не показував. Мені показав – довіряв мені – не знаю чому. А ще Юрій буддизмом
захоплювався. Це філософія така. Індійська. Теж нікому про це не казав, але я знав. Якось у розмові обмовився він про
«сансару» та «порожнечу», і я про все здогадався. Я хоч і не дуже був у тому тямущий, але щось та розумів…
- А з зошитом тим з віршами що сталось? Вірші хоч якісь пам’ятаєте? Про що писав Гагарін?
- Та знищив він зошит той. Після 1959 року він і вірші то перестав писати. А почав писати їх ще у 1951 році. Я не всі
читав, тільки деякі. Вірші у нього були не зовсім звичайні – навіть і на вірші не схожі. Якщо дуже цікаво – можу
показати. Він коли той зошит дер – один листок загубився. Я його підібрав і зберіг – без його відома. Думаю Юра би не
образився, якби дожив до цього часу…
- І де ж той листок?
- З собою завжди ношу – у спеціальній папці, як дорогоцінність зберігаю. Ходімо, покажу.

Він дістав з ящику стола потріпану картонну папку з брудними зав’язочками. Дістав з її утроби потріпаний пожовклий
листок паперу видертий з зошита в клітинку і поклав на стіл. Я з жадібністю впився в текст.

- А переписати можна?

Мій співбесідник уважно став розглядати моє обличчя, зазираючи, певно, в саму душу.

- Добре. Але дай слово, що до 2011 рок, до півсторічного ювілею його польоту в космос нікому не розкажеш про цей
листок і навіть не спробуєш це опублікувати. Після можна. Я тоді вже і жити не буду…
- Обіцяю.
- Тоді переписуй. Даю п’ять хвилин.

Я переписав ці рядки написані рівним доволі розбірливим почерком в свою записну книжку. Ось вони (переклад
українською мій):

* * *
Східний вітер
Ледь гойдає траву.
Черевики на ногах.

* * *
Гублять слова
Люди в країні втоми.
Запах бензину.

* * *
Бетон і повітря.
Зі світу важкості
Хочеться полетіти!

* * *
Одягнув рукавиці.
Звуки слів, шум моторів.
Де ти, порожнече?

* * *
Закрив кабіну.
Вузький мій світ. Прилади.
Час летіти…

* * *
Дивлюсь на хмари.
Сумна ця весна
На летовищі…

* * *
Новий однострій
Перетвориться в попіл
Де, на якій землі?

Від прапорщика П. пізніше я довідався, що Просвєтльонов – не справжнє прізвище цієї людини. Він змінив його у 1970
році з невідомих причин. Пізніше, у 2000 році один мій знайомий був кілька місяців у службових справах у місті НН. Я
попросив його по можливості довідатись про колишнього військового льотчика, колишнього завідуючого складом
Просвєтльонова В. І. Мій знайомий дізнався, що ця людина померла у 1999 році від цирозу печінки у тому ж місті НН…

Я не бачу причини Володимиру Івановичу брехати мені тим березневим днем 1984 року. Якщо вигадують щось про
відомих людей, то більш екзотичне. Вважаю можливим і необхідним донести читачу ці вірші з надією, що ці твори
будуть цікаві як історикам космонавтики, так і широкому колу любителів поезії. А мені лишається тільки думати про
почуте і прочитане. Думати і блукати у хащах сумнівів. Хто зна, можливо мої думки ближчі до істини ніж інші версії
щодо сумних подій 1968 року…

Я проніс цю записну книжку зі сторінкою на якій були химерні вірші через всю свою військову службу, хоча
неодноразово міг загубити. Якщо чесно - цій події я не надав належної уваги. Гагарін і буддизм? Сама фраза звучала
тоді для мене надто дивно, абсурдно. Але вірші ці зберіг, копіював необноразово. І хоча сама записна книжка
загубилась - копії тих віршів збереглись. Мені здалося, що це просто вигадки якогось травмованого льотчика. Але
несподівано для мене ця історія мала продовження.

У 1985 році після служби я поступив в університет і був частим відвідувачем студентської бібліотеки. Сидів у бібліотеці
щоразу до пізньої ночі, і крім книжок по своїй спеціальності завжди брав що-небудь «для душі». Зокрема замовляв
книги М. Цвєтаєвої, М. Волошина, Р. Рильке, І. Буніна. Частельно чергував у бібліотеці старенький дідусь – нагадував
мені людину ще з тої, нині забутої інтелігенції «срібного віку». Частелько на пої замовлення він скрушно хитав головою
– не може, мовляв виконати Ваше замовлення, хоча ця книга в каталозі є, але… Читати Цвєтаєву та Буніна в ті роки
роки було мало не заявкою на опозиційність. І старий бібліотекар даючи мені томик віршів Цвєтаєвої дивився так
багатозначно, наше хотів сказати: «Ви б ще роман «Біси» Достоєвского замовили і Мандельштама заодно…» І відчуття
при цьому в мене було таке, ніби він щось хоче мені сказати про Цвєтаєву, але не може. Але на розмову його тягнуло,
він задавав мені різні питання, і якось вдалося мені його розговорити. Виявилось, що звати його Анатолій Дмитрович
Мінєєв, все життя працював бібліотекарем в різних містах і різних навчальних закладах. Трохи поговорили з ним про
Цвєтаєву (поезію якої він страшенно любив), про Волошина, про рідкісні книги, про видання літописів, потім потягло
його на спогади – про життя до війни, про те як він і де воював, про свою роботу… Слухав я не дуже уважно, чогось
цікавого і нового для себе я не наразі не почув. Слухав я більше з поваги ніж з надії почуте щось нове і цікаве. І раптом
у мою неуважну свідомість долинає фраза:

- …А в п’ятдесяті роки я працював бібліотекарем у Оренбурзькому військовому льотному училищі….

Стоп!!! Тут я просто «вмикнувся»:

- А може пам’ятаєте такого курсанта – Юрія Олексійовича Гагаріна?
- Пам’ятаю, як же не пам’ятати! Частенько заходив в бібліотеку, брав різні книжки… Цікавий був хлопець, допитливий,
читав багато різного, всякого… І бібліотека в училищі була хороша. Багата. Книги були там унікальні. І ось чому – у
1949 році передали тій бібліотеці всю особисту бібліотеку інженера Андронова Ігоря Петровича. Я чому запам’ятав –
там на кожній книзі був його екслібрис. Бібліотека була знаменита – певно, найкраща з приватних бібліотек
Оренбургу. Інженера Андронова розстріляли за вироком губчека у 1923 році за контрреволюційну пропаганду, а
бібліотеку конфіскували. Де вона потім перебувала – не знаю. А тільки у 1949 році передали її училищу, а потім ще у
1950 році приходили з перевіркою і забрали деякі книги як заборонені – «Біси» Достоєвського, Ніцше, Соловйова і ще
якісь.
- А які книги брав читати курсант Гагарін? Крім, звісно, книжок по спеціальності, крім математики, аеродинаміки… Які
художні твори він читав?
- Різні. Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова… З іноземних Уолта Уїтмена – дуже поважав він цього поета. Вільяма Блейка –
дореволюційне видання було. І ще збірник «Тексти раннього буддизму». Мені чому ця книга запам’яталась – я кажу
йому: «Це не варто уваги, це ж переклад з палі на англійську мову, а потім з англійської на російську. Текст
спотворився… Треба або на мові оригіналу читати, або хоча б переклад з мови оригіналу…» Не послухав – взяв. А от хто
перекладач – не пам’ятаю. На анлійську здається Чарльз Фіджеральд, а на російську – забув. Ще брав він збірник
«Класична японська поезія». Теж дореволюційне видання. Перекладача – не згадаю. Пам’ятаю рідкісна це була книга –
дуже малим накладов в свій час вийшла…

Схоже було, що справді Гагарін цікавився в свій час буддизмом. Але як? Звідки у нього взявся цей інтерес? Можливо
школа?

Нові факти з’явились у мене у 1986 році. Теж чисто випадково через знайомих доля звела мене з Долонтовичем
Федором Степановичем – краєзнавцем з Смоленська. По Смоленщину він здається знав все, що тільки можна і не можна
було дізнатись. Він був проїздом в Києві по якихось своїх справах і випадково завітав до наших спільних знайомих.
Розговорились про те, про се, виявилось, що є в нас спільні інтереси, особливо щодо літописів Русі і подій 1150 – 1190
років. Також поговорили про діалекти Смоленщини. На цю тему він міг філософствувати довго, хоча за фахом він був і
не лінгвіст. Я з цікавістю слухав: «… До середини ХІХ століття основною розмовною мовою на Смоленщині була говірка
дуже близька до білоруської мови, і лише потім вона була поступово витіснена великоруським наріччям. Не вірите?
Може Вам показати одну пісню, записану в селі Клушино збирачем фольклору Лодогоновим Павлом Павловичем у 1820
році… До речі, його колекція народних пісень Смоленщини досі не опублікована… » Він показав текст переписаний від
руки. Я скопіював дотримуючись (більш-менш) сучасного білоруського правопису:

Пустэча ў хаце маёй,
Толькі свечка гоніць цемру
Пустэча, пустэча...
Калі я памру
Хай загасне разам з душой
Мая свечка - пайду ў цемру
Як пойдзе перш за ўсё...
Хай чорны крумкач
Хай чорны сабака
Хай чорны кот
Шлях мне пакажуць
У пустэчу
Дзе спакой знайду...

- Неймовірно! Пісня дивної глибини і абсолютно нетипова для слов’янської культури. Мене давно цікавило село
Клушино. А чи не могли б Ви довідатись – які вчителі працювали в школі цього села з 1900 по 1950 роки?
- Розумію Ваш інтерес… Хе-хе… Не просте завдання… Це все одно, що мені просити у Вас розклад пасажирських
пароплавів на Дніпрі за 1870 рік. Але спробую. Повідомлю листом.
- І бажано про кожного вчителя, якщо буде змога, де здобув освіту, які школи і коли були в селі Клушино – церковно-
приходські, земські…

Він свого слова дотримав. Через рік я отримав детальний список. Зацікавило мене одне ім’я – Пустодєлов Іван
Петрович – випускник Санкт-Петербурзького університету, кафедри філософії. Вчителював у Клушино та інших селах
Смоленщини у 1910 – 1925 роках. У 1925 році помер від сухот, був похований у Смоленську, могила не збереглася. Це
вже було цікаво.

У мене в ті роки був знайомий у Пітері (тодішньому Ленінграді), що працював в університеті і міг підняти архіви. Я
попросив його поцікавитись випускником філософського факультету Пустодєловим І. П. Досить швидко я отримав листа
з ось такою інформацією: «Пустодєлов Іван Петрович – 1885 року народження, з міщан, закінчив гімназію у м.
Смоленську, у 1905-1910 роках навчався на філософському факультеті, захистив диплом на тему: «Еволюція концепції
нірвани в ранньому буддизмі», який виконав під керівництвом професора Щербатського Ф. І. (1866 – 1842). Вивчав
санскрит і тібетську мову. Перебував у марксистському гуртку Охрімєєва Р. Н., але уникнув арешту. Висував концепцію
поєднання буддизму і марксизму, за що був неодноразово висміяний у студентському середовищі.» Це вже ставало
взагалі дуже цікавим – виходить у Клушино – рідному селі Юрія Гагаріна вчителював у свій час спеціаліст по
буддології, знавець санскриту і тібетської мови… І ще в той час, коли в школі міг вчитися (або бути на курсах по
ліквідації безграмотності) батько Юрія Гагаріна – Олексій Гагарін… Парадокс!

З ім’ям Пустодєлова І. П. я знову зіштовхнувся в Харкові у 1988 році. Завітавши до Харкова весною того дивного і
химерного року, що стільки змін вніс в мою долю до одного знайомого філолога, що займався підпільно українською
поезією двадцятих років ХХ століття, я почув від нього наступне: «Я чув ти цікавишся буддизмом. Я не схвалюю таке
твоє екзотичне захоплення. На рідній ниві є поле жате, що вродило рясно, а урожай гине. Але якщо тебе так це
цікавить – познайомлю я тебе з однією пані – це Мінцева Ольга Прокопівна. Вона якась далека родичка професора
Розенберга Оттона Оттоновича – відомого буддолога. Зараз вона живе у Харкові.

Розмова з Ольгою Прокопівною виявилась цікавою – хоча їй уже минув восьмий десяток, але пам’ять вона мала чудову.
Самого Розенберга вона не бачила, але багато про нього знала, і зберігало багато рукописів з його архіву. Коли я почав
розпитувати про колег, учнів професора вона сказала: «Він рано помер – які там учні, не встиг він виростити учнів. Сам
він вважав себе учнем професора Щербатського… Хоча була одна людина, яка називала його вчителем - Пустодєлов
Іван Петрович. Хоча він був старший за нього на три роки, але буває і так, що вчитель молодший за учня… Вони
переписувались деякий час. І всі свої статті і праці Пустодєлов надсилав йому на рецензію. Ні, вони не збереглися…
Хоча… Є тут один лист… Точніше чернетка листа із ділової переписки… Я не знаю навіть чи був той лист відправлений.
Але тут багато правок – напевно він був переписаний заново… Ось він…»

Мені показали лист який дозволили люб’язно скопіювати. Наведу повністю:

«Шановний Іване Петровичу! Прочитав рукопис Вашої статті «Праджняпарамітасутра і розвиток школи Тхеравада на
Цейлоні». Стаття вимагає доопрацювання і переробки. Навіть мови не може йти, щоб опублікувати її в «Бібліотека
буддика» чи в якомусь іншому науковому виданні. По-перше, Ви неодноразово посилаєтесь на книгу Германа Мюллера
«Буддизм». Але це не наукове видання! Це популярна брошурка розрахована хіба що на гімназистів. Я шкодую, що в
свій час цю книгу Вам подарував. У час коли Г. Мюллер (з усією повагою до нього) писав свою книжечку багато текстів
буддизму буле не те що не перекладені – невідомі науці. Багато положень викладених там не те що застарілі – не
відповідають дійсності. По-друге, просто здивувала фраза: «…Криза, яку пережив буддизм у ІV столітті нової ери…»
Звідки ви це взяли? І хто Вам взагалі сказав, що буддизм у ІV столітті переживав якусь кризу? Якщо ви так вважаєте –
будь ласка посилання. Я вже мовчу про стилістику яка далека від наукової. «…Блискучий і неперевершений вчитель
південного – насиченого витонченою мудрістю буддизму…» Це годиться хіба для літературного твору, а не для наукової
статті.
З повагою
Розенберг О. О.»

Поступово в моїй голові промальовувалась картина. Так ось хто і коли міг привнести ідеї буддизму в голову простого
сільського хлопчика, якому судилося першому сягнути Великої Порожнечі Космосу… На останок додам уривок листа,
який я одержав у 1989 році від Долонтовича Ф. С.

«… знаю, що Ви не перестаєте цікавитись вчителем Пустодєловим І. П. Знаєте, що мені пощастило знайти? Його
щоденник! Щоправда без перших сторінок і без останніх, але там є надзвичайно цікаві епізоди, які стосуються його
вчителювання в селі Клушино. Зокрема він згадує і про одного учня – Олексія Гагаріна. Судячи по всьому це і є батько
знаменитого Юрія Гагаріна. Копію щоденника – точніше того, що від нього лишилося – погризений мишами,
пошкоджений водою – Вам надішлю…»

Дослідження цього щоденника – це окреме питання. Але всі наведені вище факти я вирішив опублікувати тільки зараз
– як і обіцяв – у 2011 році…

Примітки:
[…] – приблизний переклад фрази.
ПММ – паливно-мастильні матеріали.
ЗЗМУ – захист від зброї масового ураження.
КДБ – комітет державної безпеки – таємна поліція у Радянському Союзі.
НЗ – недоторканий запас.


23. КПП

                     «Не бачив нічого більш потворного ніж цей заклад,
                       проте люди ще більш відразливі…»
                                                                                    (Максим Горький)

Як і в кожній військовій частині в N–ській військовій частині було КПП – контрольно-пропускний пункт – місце зв’язку
замкненого світу «батальйону смерті» з зовнішнім світом. Точка контакту. Місце де люди могли потрапити з одного
буття в інше. Якщо в них на те було законне право – дозвіл. Тут відбувалась зустріч з родичами якщо вони приїхали з
візитом. Вже по самій суті своїй місце було культове.

На КПП цілодобово чергували солдати. Причому цей наряд на КПП вважали якоюсь нагородою – в цей наряд рвалися,
тут чергувати жадали. Заради призначення в наряд на КПП вислужувались перед офіцером, принижувались,
випрошували. При цьому дозволяли чергувати на КПП тільки дуже вузькому коли «обраних». Заради того, щоб
потрапити в це коло деякі солдати готові були відремонтувати що завгодно, затрати бозна які зусилля і працю.
Більшість про наряд на КПП навіть і не мріяли – сприймали це як щось недосяжне і на коло обраних дивились з
прихованою заздрістю і часто з показною зневагою.

За час моєї служби – а це було у 1983-1985 роках - два роки я так ні разу не чергував на КПП і не прагнув цього. Чому
деякі солдати робили з цього чергування культ я довго не розумів. Хоча служба легка – відкрити ворота, закрити
ворота, козирнути начальству. Але сенс? Сидіти добу в маленькому приміщенні доволі холодному. Збігати в магазин?
Зловить патруль. Посадять на «губу». Але несподівано мені став зрозумілий сенс цього жадання.

Якось я стояв на посту біля складів НЗ. Цей пост був розташований недалеко від КПП. Вечір. Біля дверей КПП нервово
крутиться один солдат. Він був родом з одної південної країни де високі засніжені гори, тепле море і запашні квіти. І
люди особливо гарячі і темпераментні. Назву його Гоча. Хоча ім’я його було, звісно, не таке. Це міг бути і зовсім інший
солдат з зовсім іншої країни. Двері на КПП чомусь закриті зсередини. Гоча нервово смикає за ручку і стукає:

- Слухай, пусти! Я п’ять хвилин посиджу і піду.
- Гоча, іди звідси! Іди в казарму!
- Ну що тобі шкода чи що?
- Зараз офіцер побачить, що ти тут сидиш – на «губу» і тебе і нас посадять! Іди звідси!
- Ну не побачить! Чого він сюди піде?
- От приїдуть твої родичі, чачу привезуть – будеш тоді з ними на КПП сидіти. А так не можна.
- Ось ти який!

Тут із-за воріт пролунав жіночий голос:

- Солдатики! Ви здається щось хотіли?

На Гочу це подіяли як удар струмом. Він почав ломитися в двері:
- Я!!! Я хотів! Я дуже-дуже хотів!!! А-а-а!!! Пусти!
- Гоча!!! Іди звідси!

Гоча зрозумів, що його на КПП не пустять. Він обхопив голову руками. Здається було б у нього на голові волосся, а
стрижка «під нуль» - він би його повисмикував:

- А-а-а!!! Я більше так не можу! Не можу!!!

І поліз через паркан. Не знаю чим для нього тоді кінчилась ця пригода.

Виявилось що на КПП інколи приходили дівчата відповідної поведінки і «спілкувалися» з чергуючи ми солдатами. На
КПП була кімната відведена для зустрічі з родичами якщо вони приїжджають в гості. Саме цю кімнату і
використовували для «спілкування». Дівчата приходили переважно нетверезі, «спілкувались» з солдатами безкоштовно
– бо які в солдат гроші. Ще й приносили для солдат подарунки – горілку і дешеві цукерки. Чим пояснювалась така
альтруїстична поведінка цих дівиць – незрозуміло. Один солдат висунув версію, що це вони чинять з патріотичних
міркувань. Замполіт висловив якось протилежну думку, що цим дівчатам платить Пентагон і вини завербовані ЦРУ з
метою розбестити, відволікти від служби радянських солдат і заразити їх поганими хворобами. І ще додав, що якщо
когось зловить за процесом зради радянській Батьківщині, то віддасть під трибунал. Але чергові чомусь на цю погрозу
не зважали. Так само не зважали на те, що дійсно можна було захворіти. І то не на одну, а одразу на кілька поганих
захворювань одночасно. І один солдат таки захворів. Його відправили до шпиталю, але вся частина чомусь над ним
сміялася – не розумію, що тут смішного…

Один мій знайомий – теж з тої самої південної країни – мельком бачив тих дівчат. Казав що на них дивитись огидно, не
те що з ними спілкуватись. Розмовляють вони використовуючи приблизно тільки п’ять-десять слів відмінюючи їх і
комбінуючи в різних комбінаціях виражаючи цим убогий спектр своїх думок та відчуттів.

Розповідають, що був якось на КПП курйозний випадок. Літній вечір. Приходить на КПП дівиця густо і яскраво
намальована, в платтячку та в туфлях-шпильках. Каже, що дуже любить солдат, але тільки досить незвичайним
способом і не роздягаючись. Солдатики, звичайно, здивувались, але все одно зраділи. Один навіть вигукнув: «Та яка
різниця куди?!» Але чи то щось їм видалось підозрілим чи то просто вони звикли до певних традицій, але цю дівицю
взяли і роздягли не дивлячись на її бурхливі протести. І дивляться, що то не дівчина, а хлопець. Можна тільки собі
уявити які вони були шоковані. Більше ті двоє солдатів ніколи не чергували на КПП. А в одного стався навіть якийсь
психічний зрив – він довго ходив як неприкаяний, щось бурмотів сам до себе, його погляд виражав розгубленість. Ніби
життя раптом втратило сенс. Може він просто зрозумів, що світ в якому він живе огидний і оточуючі люди нічого крім
відрази викликати не можуть? І внутрішній світ більшості оточуючих людей потворний і що інколи хочеться розрядити в
цих людей весь магазин автомата, але вони теж люди. Хай навіть не люди, але живі істоти. І не мені судити, бо «не
судіть і судимі не будете». І «мені отмщеніє і аз воздам!»


24. Караул iменi Омара Хайяма

                                    «Хутчіш вина несіть, бо я загину,
                                      Хай щоки запалають мов рубіни!
                                      Якщо помру – вином мене омийте
                                      Й лозою перевийте домовину!»
                                                                                   (Омар Хайям)

Різні бували караули в N-ській військовій частині совітської армії на точці «Пира». Різні. Проте один запам’ятався всім
надовго. Став легендарним. Я назвав його «Караул імені Омара Хайяма» - мені його учасники видались філософами і
математиками.

Спочатку все йшло банально: зима, мороз під сорок, снігу намело. Прапорщика П. і солдат посадили на машину –
бувалий в бувальцях "газик". І поїхали вони, потрясло їх, похитало, погойдало ямами -  спочатку асфальтними, а потім
по лісовим дорогам крізь заметілі на «точку» - там кілька бункерів серед тайги, радіостанція, антена, караулка, польова
кухня і склади. Ще колючка і ліхтарі. Як же в часи совка та без колючого дроту! І сніги – нескінченні, глибокі і білі-білі.
Як… Як… Як смерть сама! Як наречена! Смерть і наречена вдягаються в біле. Бо такі вони.

Старий караул, як і належить, зрадів приїзду зміни, розповів страшну історію, як на вартового минулої ночі напала
зграя голодних вовків, і він відстрілювався, посварились трохи за сирі дрова (а де їх візьмеш сухих? Всі сухі сосни та
берези в діаметрі дві милі вже були попиляні ще за царя Гороха!), і так би мовити «зміну здали – зміну прийняли».
Почалась звичайна караульна нудьга – холодно, тоскно, огидно. На «Пирі» це відчувалось особливо - зелена
безпросвітна нудьга, яка буває тільки в глибинах Московщини.

Проте начальник караулу прапорщик П. вирішив, що нудьга – це не для нього. З собою він взяв невелику валізку.
Солдати наївно думали, що там у нього сховано томик Маркса, книжечка Леніна, п’єси Лопе де Вега та статут збройних
сил Совітського Союзу. Нічого подібного! Прапорщик розкрив валізку і якось радісно посміхнувся, хоч і зарані знав що
він там побачить – бо сам же пакував. Там лежали, як немовлята в колисці, пляшечки з прозорою як сльоза рідиною
вітчизняного виробництва. Та чарочка об’ємом триста мілілітрів з гранями на зовнішній стороні. Таку чарочку
прапорщики називали «гранчак». І не відкладаючи справу в довгий ящик бойовий командир почав шукати істину –
сховану десь там на дні келиха.

Проте, чи шлях пошуку був обраний невірно, чи баланс між тверезістю й сп’янінням був порушений, але чарочка за
чарочкою, пляшечка за пляшечкою – і командир впав зі стільця на підлогу і поринув у таємничий світ марень і видінь.

Солдати помітивши, що бойовий командир без свідомості, прийняли командування на себе - командування перейшло до
ради солдатських депутатів караулу "Пира". Після короткої наради було прийняте доленосне та відважне рішення
пробиватися крізь заметілі до села Пира, що було в кількох кілометрах від караулки. Вони знали: там живе в одній
хатинці бабка-чаклунка, що виготовляє таємничий напій забуття. Понишпорили по кишенях, знайшли кілька
кольорових папірців з портретом Леніна і відправили гінця. Можете уявити собі з яким нетерпінням вони його чекали!
Як переживали: а раптом впаде і розіб’є бутлю з дорогоцінною рідиною! Але він прийшов! Прийшов! І приніс кілька
пляшечок з досить таки прозорим напоєм. Покликали вартового: «Колян! Йди сюди! Досить там стовбичити і витрішки
продавати! У нас тут є дещо!»

Через деякий час в караулці валялися на підлозі вже не тільки прапорщик, але і весь караул у непритомному стані. По
караулці були розкидані автомати, багнети, магазини з патронами. Коротше, бенкет удався на славу.

І все було б нормально, проспались би до наступної зміни і далі знову – свідомість як скло і на службу. Але сталось
непередбачуване. Як на зло саме в цей день і саме в цей час принесло на «Пиру» перевірку з гарнізону. Приїхали
полковник і генерал. В караулці тим часом один із солдатів приходив потрохи до тями, ще не зовсім розуміючи де він,
куди потрапив і чим би похмелитися. Він почув звуки мотору автомобіля, зрозумів, що тут щось не так як завжди,
схопив автомат і бігом на пост навіть не зачинивши двері до караулки (бо зачинялись вони тільки з середини). На посту
він почав репетувати як ненормальний «Стій, хто йде!!! Стій стріляти буду!!! Стій не підходити!!!» (остання фраза
зовсім не по статуту, але він боявся, що від нього почують характерний аромат). Можна подумати, що запах самогону не
було чути від нього за сто метрів. Але то байка. У караулці перевіряючи побачили досить колоритну картину. О, де
старина Хайям! Він міг це зрозуміти, міг би це оспівати. Але полковник з генералом були далекі від персидської поезії,
далекі від ідей суфізму…

Караул в повному складі повантажили на машину - все той же потріпаний "газік", що приїхав незабаром, і відвезли в
гарнізонну гауптвахту. Скандал був – ще той. Але все минулося - до тюрми нікого не посадили. Все якось владналося.
Старий добрий звичай вшанування Діоніса – бога лози та келихів і далі тривав…


25. Розмова без слiв

                                «Докучили мені слова, слова, слова…»
                                                                         (Арсеній Тарковський)

                               «Знайти б людину, яка забула слова і поговорити б з нею…»
                                                                                                                     (Чжуан Цзи)

Спілкування людей – це необов’язково слова. Навіть інколи взагалі не слова – розмови бувають без слів. І в цих
розмовах вдається інколи сказати про найголовніше, про найсокровенніше… У цьому я переконувався не раз. Але
вперше це зримо і ясно я відчув одного дня на службі N-ській військовій частині у 1984 році.

Якось наказали мені, одному литовцю і ще кільком солдатам щось там робити в «ленінській кімнаті» - чи то стільці
ремонтувати чи то вікна і «бойовий листок» заодно намалювати. Ленінська кімнати була вся завішена стендами на тему
– як то погано служити в американській армії і як то добре в радянській. Щоправда, стенди про радянську армію мені
нагадували якусь чи то казочку чи то утопію. А фотографії свавілля в американській армії мені чомусь надто нагадували
те, що я щойно бачив в казармі… Згадався якийсь фільм про революцію, куди солдат поведи з виховною метою. Там
були епізоди про те, яка погана була царська армія. Тільки нам чомусь вона здалась курортом в порівняно з нашим
буденним життям. Ще згадався чомусь солдатський віршик – породження місцевого фольклору (певно перероблений з
якогось зразка зовсім на іншу тему):

                   …Куди там Достоєвському з романами убогими
                       Дізнався б він покійник як тут по морді б’ють…

Чому саме Достоєвський – для мене так і лишилось загадкою. Про армію він не писав…

Будь-яка робота в «ленінській кімнаті» вважалась свого роду відпочинком – ми насолоджувались теплом і
безтурботністю. Хотілось поговорити, але мовний бар’єр дещо заважав – втрачались підтексти і натяки. Та й про багато
речей говорити було небезпечно – могли донести.

Раптом я взяв в руки два олівці – синій та жовтий, і тримаючи їх разом на фоні плакату з червоним прапором сказав
задумано:

- А раніше то було все зовсім інакше…

Литовець взяв зі столу три олівці – жовтий, зелений та червоний і відповів з акцентом:

- Так, зовсім було інакше…

Ми зрозуміли один одного без слів. Навіщо слова і запитання коли і так все ясно? Ми стали хорошими друзями. Не один
раз виручали і допомагали один одному. Після армії я думав, що зустрітись вже не доведеться – адже в кожного свій
шлях. І своя Батьківщина. Але ми зустрілись. У січні 1991 році на барикадах у Вільнюсі – щоб загинути «за нашу і вашу
свободу» або здобути її.


26. Про тих, хто не може

                                                    «…Яка вже там свобода,
                                                          Коли зима в гаю.»
                                                                               (Арсеній Тарковський)

Різні люди служили в батальйоні, різні… Представники найрізноманітніших народів, в тому числі і досить екзотичних
про які я раніше і не чув. Але про яких було цікаво дізнатись, зазирнути в їх дивний світ.

Серед представників різних кавказьких народів був серед солдат один нохчо. Щоправда, один ґурже казав, що він не
нохчо, а ґалґа. Але я я в тому сумніваюсь. То, певно, чисто сусідські репліки – нохчо, ґалґай та ґуржей сусіди. Яке було
його ім’я – я не пам’ятаю. Називали його Кортамукале. Чому до нього причепилось таке назвисько я не знаю. Кажуть,
що з того часу як він побачив пачку з-під цигарок «Казбек» і сказав, що не знає такої гори Казбек, знає тільки гору
Бешлоамкорта.* Але який тут зв;язок з його назвиськом – я не розумію досі.

Якось відправили нас в караул на «Пиру» - зима, сніги, мороз… Видали нам автомати та набої. Черговим по роті був
якраз сержант теж десь з Кавказу – тільки не знаю якої народності. Видаючи йому автомат він сказав:

- Хо ханз чарахь духа бакдар алча а лехар.**

Чи щось таке… Не знаю чи з граматичної точки зору ця фраза була побудована вірно, але як мінімум троє присутніх її
зрозуміли. Вимову, звісно, неможливо передати на письмі.

Приїхали на «Пиру». Порожнечу нескінченної зимової тайги навіть важко описати. Спокій стояв глибокий. Цей спокій
порушила зграя ворон – певно прилетіли на покидьки солдатської польової кухні – на «Пирі» навіть взимку готували
їсти на вулиці в польовій кухні. Своїм лементом ворони порушили тишу снігів та своєю чорнотою заплямили
нескінченну білу порожнечу зими.

Сидимо в караулці. Раптом чуємо – «та-та-та-та!» - автоматна черга. На посту якраз стояв наш герой. Караульні на
«Пирі» інколи стріляли - коли приходила зграя голодних вовків і нападала на вартового. Ми подумали, що це саме той
випадок. Вибігли. Солдат-нохчо чергами стріляв по воронах. Коли чергова черга затихла ми спитали:

- Ти навіщо стріляєш?
- Не можу я, розумієш, не можу!!! Більше не можу!!!

Ми навіть не спитали, що саме він «більше не може». І так було все ясно…

Примітки:
Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.
* - Бешлоамкорта – гора, що плаче (ґалґай).
** - Тепер ти мисливець за істиною, або просто шукач її (ґалґай).


27. Дивнi люди

                                              «Це правда:
                                                Кров з каміння може змити дощ…»
                                                                                   (Богдан-Ігор Антонич)

У батальйоні, як і всюди в армії, була своя санчастина – обитель місцевих ескулапів. Їх було всього двоє – командир
санчастини – флегматичний капітан з досить цинічним світоглядом (про його професійні якості мені важко судити –
служби він відверто уникав і все передоручав медбрату, обмежуючись стислими вказівками. Всіх своїх пацієнтів він
вважав симулянтами, які тільки про те і мріють, щось уникнути військової служби. Симулянтом він вважав навіть одного
казаха, у якого був вроджений дефект суглоба і одна нога коротша другої. Він прийшов до висновку, що ця людина
служити може, особливо в нарядах.) і фельдшер – тобто, медбрат, якого підбирали з солдат, що в цивілі перш ніж
потрапити до армії встигли дати клятву Гіппократа.

Медбратів за півтора року було кілька. Призначали одного, а потім він чи то звільнявся чи то відправляли його кудись
невідомо куди. Одні фельдшери були цілком нормальними хорошими людьми, інші ж відрізнялися неприємними
дивацтвами. Так один з медбратів вечорами нюхав ефір (як колись Вільям Джеймс) і взагалі «бавився» з різними
ліками разом зі своїми друзями. Інший був доконаним садистом. Солдати потрапляли в санчастину в основному з
ранами та гниючими ранами. Він, звичайно, вважав, що це вони зробили собі навмисно, щоб від служби «злиняти».
Різав все без наркозу, без будь-якого знеболення при чому і тоді, коли ніякої необхідності в цьому не було. При цьому
брудно лаявся і примовляв: «Що боляче?! Будеш знати як в санчастину ходити, як від служби відлинювати!!! Ах ти ж
симулянт! Ах, ти [погана людина і збоченець]!» І таке інше. Бідолашний солдатик при цьому корчився і вив.

Мені теж одного разу не пощастило – я сильно пошкодив собі ногу і опинився на тиждень в санчастині. Скуштувавши
весь «гуманізм» тамтешнього лікування, я заодно побачив двох дивних людей, що справили на мене досить моторошне
враження. Справа в тому, що в санчастину батальйону чомусь привозили солдат з інших частин – причому дуже
віддалених. І клали їх не в гарнізонний шпиталь. А саме в нашу санчастину, де власне і засоби лікування були
обмежені. Чому це так – я можу висловлювати лише здогади.

Один із таких «солдат-мігрантів» був людиною досить інтелектуальною, хоча з досить неприємним песимістичним
світоглядом. Він справді був симулянтом – імітував шизофренію. При чому робив це вміло, навіть майстерно. До армії
він вчився в медичному інституті, але за щось там його з інституту вигнали і забрали до армії. Він сподівався, що його
візьмуть служити медбратом, але невдача – не взяли – тягнув він лямку звичайного солдата. Потім стався якийсь
конфлікт і він вдарив офіцера. Це було серйозно, і йому «світив» трибунал і серйозний термін ув’язнення. Або дисбат,
що теж не цукор, навіть ще гірше ніж тюрма. Він вирішив, що нема на то ради і почав симулювати шизофренію. І це
йому вдалося – щось та він в інституті вивчав і це йому знадобилось. У нас в батальйоні служило два справжніх
шизофреники, проте їх вважали симулянтами, самі себе хворими вони теж не вважали, і вони чемно щоденно брали до
рук автомат. Шизофренія ж нашого героя була якась занадто книжна, занадто класична, якось відчувалось, що вона
була вичитана з підручника «Психіатрія». Але йому, здається, таки вдалося перехитрити потім комісію. А поки що він
чекав вироку долі. Співбесідником він виявився досить цікавим, міг годинами філософствувати, наприклад, про
світогляд протопопа Аввакума і ренесансну основу його суїцидальних концепцій та причини популярності його
самотньої постаті аутсайдера та першого бореального дисидента серед російської інтелігенції. З філософськими його
поглядами ще можна було якось погодитись, але зрозуміти його вчинки – фактично добровільно оголосити себе
божевільним… Ні, я не можу.

Несподівано в санчастину батальйону привезли ще одного солдата – звідкілясь здалеку. Він весь час сидів на ліжку
втупившись в одну точку за межами нашого простору і часу. Ні з ким не розмовляв. Не просто не розмовляв, не
реагував ні нащо – не реагував, коли до нього звертались чи штовхали. Слух він не втратив – якщо біля його вуха
голосно скрикнути або вистрілити з пістолета – він здригався. Так само здригався якщо його вколоти голкою. Всі ж інші
реакції – навіть захисні були відсутні – він не реагував навіть тоді, коли на нього замахувались табуреткою чи били по
обличчю. Він міг впасти, але потім сідав і знову дивився в одну точку. Їв тільки тоді, коли його брали за руку, садили
за стіл і давали в руку ложку. При цьому обличчя як і раніше лишалося кам’яним і не виражало ніяких емоцій. Вираз
очей був такий, начебто він про щось глибоко задумався і забув про всіх оточуючих. Таке відчуття, ніби у нього
відбувся колапс психіки – вона замкнулась сама на себе і перестала реагувати на зовнішнє середовище. Начальник
медичної служби, звісно, вважав, що він симулянт – але не уявляю собі як можна ось так симулювати. Я думав, що його,
певно, вдарили чимось по голові, і це спричинило такий стан. Але все виявилось набагато страшніше…

Це розповів мені медбрат. Не знаю наскільки ця історія правдива. Медбрату певно, розповів начальник, що читав його
документи. Сталося ось що. Служив він в якомусь дуже віддаленому гарнізоні – чи то в Монголії, чи то в Казахстані.
Стояв якось він в караулі, змінили його на посту, заходить він в караулку і бачить в одній із кімнат наступну сцену –
двоє солдат ґвалтують третього солдата, а офіцер – начальник караулу спостерігає це збоченство і весело сміється.
Певно все й було влаштоване за його наказом. Наш солдат прореагував на побачене неадекватно – він приєднав до
автомата магазин, пересмикнув затвор, навів автомат на цю динамічну групу і натиснув курок… Припинив стріляти
тільки тоді коли спорожнився магазин. Потім сів на табуретку і пішов в себе – в темні лабіринти своєї свідомості.

До нашого батальйону приїхав толковий психіатр, який вивів солдата з цього стану. Певно, він був справжнім
спеціалістом і майстром своєї справи, якщо зумів це зробити. Я його не бачив і не знаю як він це зробив. Я на той час
вже виписався з санчастини і ніс службу. Того солдата забрали від нас – він мав піти або під трибунал або в
психлікарню. Я не міг забути цього солдата і мене цікавила його подальша доля. Якось я запитав про це телефоніста
який знав все про всіх в батальйоні – він підслуховував розмови. Він подивився на мене якимось дивним поглядом і
сказав:

- Помер він два дні тому від ниркової недостатності в гарнізонному шпиталі. А може і не від ниркової недостатності –
може просто йому відбили нирки на допитах…


28. Сон

                              «Я знаю, сеньоре, тільки одне – коли я сплю,
                                я не знаю ні страху, ні надії, ні праці, ні блаженства.
                                Спасибі тому, хто винайшов сон.
                                Це єдина для всіх монета, це єдині терези,
                                що зрівнюють пастуха і короля, дурня і мудреця.
                                Єдиний недолік глибокого сну полягає в тому,
                                що дуже вже він схожий на смерть.»
                                                                              (Міґель де Сервантес Сааведра)

У «батальоні смерті» були процеси і явища культові, які вважались вищою цінністю, даром долі, мірилом блаженства.
Одним із таких явищ був сон. Солдати батальону постійно і хронічно недосипали. Ці законні «вісім годин особистого
часу» постійно у солдат обрізалися і обкрадалися. Щоночі траплялись якась термінова оказія, яку потрібно було
виконати до ранку – то казарму видраяти, то технічний парк від снігу звільнити, то ще якась біда. Ремонтникам взагалі
майже щоночі давалась команда щось до ранку відремонтувати. Про наряди та караули я вже мовчу. І про з'ясування
стосунків між «земляцтвами», що відбувалися ночами. Навчання – це взагалі окрема тема. Там сон перетворювався на
недосяжну мрію. Згорнути вузол зв’язку, розгорнути вузол зв’язку, потім знову все спочатку – згорнути, перебазуватись
і розгорнути на іншому місці. І це в сорокоградусний мороз та заметіль, коли і спати то теоретично довилось би на снігу
серед тайги...

Від хронічного недосипання, а точніше неспання у солдат з’являлись галюцинації. Іноді досить моторошні і похмурі. Я
теж якось після трьох абсолютно безсонних ночей побачив велетенську сріблясту кулю, яка котилась по казармі. І лише
через кілька секунд зрозумів, що вона існує тільки в моїй свідомості – я бачив сон наяву...

Солдати іноді засинали у самих несподіваних місцях та обставинах. Наприклад, під час шикування на плацу. Стоячи.
Стоять солдати, і раптом з першої шеренги солдат падає сторчма обличчям на бетон. Після падіння одразу
прокидається, встає, обличчя розбите, все в крові. Потім такі солдати ходять з характерними відмітинами на обличчі.
Це на солдатському сленгу називалось «хворіти на асфальтну хворобу». Я ніколи не думав, що людина здатна
моментально засинати стоячи, сидячи, виконуючи якусь роботу чи навіть під час ходьби. Якось марширували на плацу,
весь взвод повернув наліво, а один солдат на ходу заснув, пішов собі прямо і врізався головою у стовп – розбив собі
голову...

Якось погнали нас на полігон, на якому відбувались стрільбища. Послали в оточення, розкидали по лісу і звеліли
переймати випадкових перехожих, щоб не потрапили під кулі. Була зима, холодно. Розпалили ми багаття і почали
грітися. Бачу в одного солдата очі потрохи заплющуються. Я ще подумав: «Зараз ненароком у вогонь впаде...» Не встиг
я його розбудити, як він справді сторчма шубовсь – прямо в вогонь. Руки, обличчя попік, репетував, ображався, чому
його не розбудили... Один солдат заснув взимку в караулці прямо в шинелі біля гарячої труби опалення, притулившись
до неї спиною. Прокинувся – на всій спині опік добрячий – мордувався потім довго. У санчастину його, звісно, не
поклали. "Товариші" по службі, знаючи його біду періодично ляскали його по спині: "Як справи, старина?" Він у
відповідь: "Ай!!! Не треба!!! Не чіпайте!!!" Це такий жарт був армійський - смішно від цього було деяким.

Відсипались іноді в караулі – на посту залазили кудись в шпарку чи в зламану машину і спали не дивлячись на сильний
мороз. Тут було головне не проспати перевірку і не замерзнути. За це можна було загриміти на "губу". На першому
посту – біля прапора – обладнали навіть спеціальну сигналізацію – як тільки солдат засинав і починав трохи хитатись –
вмикалась сигналізація. Але примудрялись спати і там. Окремі майстри поспати стоячи примудрялися спати не
хитаючись – ніби завмерши. Інші ж примудрялись застромляти автомат багнетом між планками сигналізації – вона
заблоковувалась і можна було стоячи поспати – бо сидіти там якось було ніде, а бетон підлоги був холодний.

Особливо серед солдат цінувалися так звані «теплі місця» служби – звичайно ж, за можливість поспати. Наприклад,
посади хліборіза, кінокрута, писаря, телефоніста, радиста на точці. За це місце ладні були принижуватись,
погоджуватись чергувати круглодобово, без зміни. Чергує солдат на телефонній станції, сидить за пультом і заодно
спить. "Солдат спить, а служба іде". Сигнал прийде, він прокинеться, відповість, натисне спросоння якісь кнопки - ті,
не ті, і знову у царство Морфея – у лабіринти нетривкого сну. Заснути ось так сидячи десь на кріслі називалось
«перейти на автопілот».

Як не дивно, але улюбленою розвагою багатьох садистів в батальоні було саме познущатися з людини під час сну.
Наприклад, запхати солдату, коли він заснув, між пальцями папірці і запалити. Ця жорстока «розвага» називалась
«велосипед».

Середньовічні кати та їх жертви свідчили, що найстрашнішою тортурою було позбавлення людини сну. Була навіть така
форма страти – не давати людині спати, і людина через тиждень-другий помирала від нервового виснаження.

Сон у батальоні був мрією, був нагородою. Солдати все чекали дня осіннього переведення годинників – дозволять
зайву годину поспати...

Здавалось би від такої перевтоми солдати мали б спати мертвим сном. Де там! Коли вже під радок казарма засинала,
вона наповнювалась звуками – солдати у сні розмовляли, кричали, зривалися. Іноді навіть вставали і ходили по
казармі...

Кажуть, що найсильніший інстинкт це оцей «основний інстинкт» - інстинкт розмноження. Для лосося чи кота це може і
так, але для людини цей інстинкт часто заглушується інстинктом голоду. Але навіть інстинкт голоду ніщо в порівняні з
інстинктом сну. У свій час це яскрава і страшно описав А. П. Чехов у своїй новелі «Спати хочеться». У батальоні якось
один солдат з частини зник. Шукали – не знайшли. Думали, що він втік додому чи ще кудись. Але він з’явився коли
довершувалась третя доба його зникнення – бо більше трьох діб відсутності – це вже не «самоволка», а дезертирство. І
вже не «губа», а тюрма і надовго. Виявилось, що він заліз на горище трьохповерхової казарми, забився десь в шпарку і
три доби відсипався лежачі на шинелі. Навіть ніякого бажання поїсти у нього не виникало…


Замiсть епiлогу

                                   «Тут прихожани – діти праху…»
                                                                          (Осип Мандельштам)

Я завершив службу і отримав на руки документи про звільнення в запас. Довгоочікуваний, омріяний день настав. Я
попрощався з друзями. Мій старий і вірний друг вірменський художник попросив мене лишитися ще на один день. Він
теж мав їхати додому, але йому не дали документів. Ще й кинули: «Не треба, щоб вони їхали додому разом!» Він
просив: «Заночуй тут ще одну ніч, а завтра ми поїдемо до мене в гості – і ти побачиш що таке справжня кавказька
гостинність! Якщо скажеш – хочу їхати до тебе в гості на машині кольору шоколаду – і я тобі це влаштую! Ти не
уявляєш яке ми влаштуємо свято!» Але на свій сором і ганьбу я відмовився. Я сказав: «Вибач, але в цих стінах у цьому
світі я не можу лишатися більше ні хвилини. Я просто мушу піти з цього світу – і негайно…» «Тоді йди – значить так
судилось. Я чув, що мені документи на руки не дадуть доти, доки ти не покинеш частину.»

Я вийшов за ворота КПП, подивився на небо по якому пливли білі пухнасті хмари, розкинув руки, наче хотів ними
охопити весь світ і вигукнув на все горло: «Свобода!!!» На мені ще була остогидла радянська форма, але я знав, що
через пару днів скину її назавжди. Солдати, що чергували в той день на КПП побачивши цю сцену, гідну пензля
Миколи Ге чи Пабло Пікассо розсміялись. Може вони знали, що свободи насправді не існує, і ми вічно приречені
перебувати у в'язниці свого тіла, може просто зрозуміли, що справжні свобода схована у власній душі, а решта ілюзія -
не знаю...

Я звільнився в той самий день – 8 травня – коли прийшов два роки тому в військомат, щоб сісти в автобус, набитий
такими самими постриженими на лисо людьми, які їхали в невідоме. Я вертався тим самим дивним маршрутом, що і
приїхав до «Батальйону смерті». Навіть в столиці імперії зайшов до тої самої Третьяковської галереї і так само годинами
дивився зачаровано на картини Врубеля. Навіть зловив на собі такі самі неприязні погляди іноземних туристів –
неприязні щодо форми, яку я досі носив. Але я їхав додому по зовсім іншій країні – щось змінилось за ці два роки –
щось невловиме, сама атмосфера…

Я часто сумніваюсь в доречності і сенсі своєї правдивості - цього зображення темних сторінок людського буття... Як
хочеться писати про прекрасне, високе, мудре... Але саме це - оця пережита чорнота, побачена, відчута темрява
людських душ змушує це описати. Для чого? Навіщо? В світі так багато паскудства. Я часто думаю, що література
покликана саме зображати світ і людей кращими ніж вони є насправді, щоб подарувати нам сенс і радість буття... Але
не писати про це - цього вже я не можу. Занадто довго це я носив у собі, носив цю зневіру в людину. А в людину,
насправді, треба вірити...

Я дуже часто сумніваюсь і не бачу сенсу у тому, що я пишу... Чи зробить, хоч когось хто прочитає це, моя писанина
кращим? Добрішим? Чистішим? Не знаю... Часто згадую все пережите і думаю - а чи не було все це дарма? Ні, напевно
все таки не дарма...

Так, сто разів правий той, хто скаже, що «дідівщина» і всі армійські маразми створені не совітами і не «радянською»
системою. Що «совок» тут ні до чого. Все це, ця природжена жорстокість закладена десь в глибинах єства людини. І
форма та зброя, що людина тримає в руках, тільки звільнюють це зло. І жахливі, нестерпні умови життя тільки
посилюють це, перетворюють людину на звіра. Я колись чув від одної інтелігентної і дуже розумної людини, яку щиро
поважав (до цього як почув цю фразу, звісно), яка сказала, виправдовуючи звірства армії, яку вважала своєю, рідною –
мовляв, «на війні звіріють всі», тому нічому дивуватись. Ні, не всі! Не всі!!!

В радянському варіанті вся ця "дідівщина" і всі ці маразми були особливо потворні і жахливі… Я, звісно, не можу судити
про інші армії, наприклад, про французький «іноземний легіон», хоча в мене є знайомі, які там служили. Але я там не
служив. Я не пережив тої атмосфери, а значить і судити не маю права. Але все таки – жорстокість там мала хоч якийсь
зміст, хоч якусь логіку – тут же – повне безглуздя, повний абсурд. І люди – живі люди приносились в жертву цьому
абсурду… І про це все забути? Я до сих пір пам’ятаю обличчя, очі і слова цих людей ніби це було вчора…

(Написано на основі реальних подій 1983 – 1985 років.)
(Рукопис завершено 2011 року)

История cоздания стихотворения:

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 504

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 0.

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль?
В прямом эфире
Великолепно!!!!! Яркой осени!
Рецензия от: Оксана Филиппенко
2019-10-23 05:32:50
Люблю осенние стихи, Жанна!
И Ваши - с удовольствием читала...
Рецензия от: Елена Максимова
2019-10-23 05:11:37
Хороший совет для тоскующей души...
У меня - все!
Рецензия от: Елена Максимова
2019-10-23 05:07:10
На форуме обсуждают
Анатолій Матвійчук
ГІБРИДНІСТЬ
Пробач мені, моя країно рідна,
Та, хочеш, вір мені, а чи не вір:
Якщо і справді в нас війна - гібридна
То значить(...)
Рецензия от: Зрадонька
2019-10-22 23:08:36
Кабмін збільшив норму плати за житлово-комунальні послуги при призначенні субсидій з 15 до 20% середньомісячного сукупного доходу домогосподарства.
(...)
Рецензия от: Зрадонька
2019-10-22 17:01:19
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.