Автор: Артур Сиренко
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2019-04-17 00:38:51
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Руно Іберії

                           «Небо кольору попелу,
                             Дерева кольору білого,
                             Чорне, чорне вугілля –
                              Жниво згоріло…»
                                             (Федеріко Ґарсіа Лорка)

У старі часи – ті далекі, ще до панування пихатого Риму – Іспанія мала зовсім інше ім’я – Іберія. І населяв ту
жовту, опалену нещадним сонцем країну загадковий народ – ібери. Про них ми знаємо одне напевно – цей
народ всім був чужий. І всі намагались його якось проковтнути-асимілювати: і войовничі невдахи кельти, і
вічні блукальці фінікійці. Вдалося це хіба що римлянам – нащадкам пастухів з їх мідними легіонами, що несли
всюди закон і владу, забуваючи при цьому про красу і переймаючи розваги та нерозумні звичаї в підкорених.
Як це не дивно, але в ті часи Грузію теж називали Іберія. Припускають, що в отій жовтій Іспанії жило з часів
першого землеробства купа різних народів. І всі якісь дивні, всі якісь не індоєвропейці. І лишився собою тільки
один давній і дивний народ – баски, мова яких трохи нагадує грузинську. Хто зна, може вони і є уламком тої
«Старої Європи» - Європи перших землеробів, коли за вісім тисяч років до нової ери виникло в Малій Азії та
Закавказзі землеробство, і перші носії неоліту розселились звідти по світу, заселивши ще дику Європу. А потім
тих землеробів змели з Європи після чергової кліматичної катастрофи скотарі індоєвропейці – аборигени
неозорих степів Понтиди. Лишилися тільки баски – як уламок. Лігури та пелазги зникли як тінь, як
нагадування на сторінках книг Геродота про перших людей зерна та винограду.

В Іспанії – навіть в сучасній, в тій Іспанії, що пережила століття реконкісти та інквізиції, зберігся дивний
жорстокий звичай, кривава розвага – забави з биком – корида. Переважно такі архаїчні розваги часів неоліту
зберігаються в країнах, що не мали власних «темних віків», поневолення та чуда визволення. Можливо, такий
анахронізм пов’язаний з тим, що завоювання чужоземцями відбулось майже миттєво, а визволення тривало
мало не 700 років – довгих і тяглих наче бразильський каучук. В Іспанії після короля Альфонсо VI Хороброго
взагалі все було анахронічно – і Дон Кіхот, і Гойя і навіть громадянська війна. Цікаво, що забави з биком були
відомі ще на острові Крит за кілька тисячоліть до Різдва Христового. Певно їх вигадали все ті ж перші
неолітичні землероби: бик для них був орачем, силою, яку треба було підкорити. Вони ж і занесли цю дику
забаву в Іспанію. Індоєвропейцям ця розвага видавалась страшною: лишилась відгомоном в легендах про
Мінотавра. Елліни були нащадками степових скотарів. Для них бик був істотою священною, засобом існування,
а не рабом, якого слід було подолати і вбити.

Індоєвропейці (елліни в тому числі) зруйнували цю землеробську цивілізацію Старої Європи, але після цього
продовжували дивились на неіндоєвропейців як на вчителів, попередників. Недарма кельти плели мереживо
слів – легенди про дітей богині Дану, а греки вирушили в подорож за золотим руном – до колхів, до більш
давньої цивілізації ніж їхня – Мікенська. Ще Гомер і його вдячні слухачі розуміли, що золоте руно – це
метафора. Насправді аргонавти рушали в далечінь невблаганного моря, в вир цієї вічнорухомої стихії
Посейдона не за золотом, а в пошуках істини, в пошуках поезії. Недарма з собою вони взяли кращого поета
свого часу – Орфея. Руно – істинну поезію (ширше – літературу) вони, звісно, здобули і в Грецію привезли.
Щоправда для цього довелося посіяти в землю зуби дракона, що зійшли недобрими паростками – війною. Але
це побічні наслідки цивілізації. C'est la vie чи то, перепрошую, es la vida. Таке вже воно – людське життя.
Думаємо, що сіємо зерна доброго і вічного, але замість зерен недобрий цар підсуває зуби дракона. І виростає
війна. На своє нещастя крім золотого руна – істинної поезії аргонавти привезли в Елладу ще й Медею – містику,
що повбивала і своїх, і чужих дітей – дітей героя. Мені інколи здається, що містерії тессалійців прийшли в
Елладу саме з Кавказу. І привезла їх саме Медея. В Іспанії ні за яким руном нікуди плисти і не треба було – по
Іберія ось вона, на місці, тут же. Щоправда замість руна тут здирали шкіри биків, які були зовсім не золотими. І
шили з цих шкір черевики та чоботи. Ті самі botas які вдягали на ноги конкістадори висадившись на Глибокий
Берег перед кривавою і злою конкістою. Тому місцеві іспанські аргонавти нікуди не пливли. Пливли інші – ті,
хто шукав не золотого руна, а просто золота, що на очах втрачало свою ціну.

Серед цих іспанських аргонавтів було троє диваків, троє творців свої хворих божевільних світів – Мігель де
Сервантес Сааведра, Франсіско де Гойя і Лус’єнтес, Федеріко Гарсіа Лорка. Перший аргонавт написав роман
про такого самого аргонавта, що тікав з реального світу у світ вигаданий, де люди прекрасні і романтичні – всі,
навіть продавці свиней. Другий аргонавт від страшної дійсності тікав у свій вигаданий мальований світ, який
був ще більш страшним, аніж світ реальний. Бо в реальному світі лишалась хоч якась надія, хоча б на урожай
оливок та гіркого мигдалю. У тому ж – вигаданому – тільки жахи війни, тільки чудовиська, яких породжує сон
свідомості, тільки шабаші відьом, потворні капрічос, що виросли «ще з того пилу», тільки Сатурн, що пожирає
своїх дітей. Третій аргонавт нікуди не тікав. Він золоте руно знайшов у країні своїх мрій, що була тут же – в
Іспанії. Оцю свою «не втечу» він перетворив на принцип і дотримувався його навіть тоді, коли з-під землі
проросли зуби дракона. Може тому, що зрозумів – тікати нікуди. Та й не потрібно.

Лорка зрозумів найголовніше – всі поети аргонавти. Тільки в тих – давніх аргонавтів було постійне відчуття
війни: світ навколо ворожий, якщо є щось в житті вартісне, то його треба здобувати, його ніхто не подарує, а в
романтичного і сумного Федеріко було передчуття – передчуття громадянської війни. Ще більш виразне і
моторошне, аніж у Сальвадора Далі. Бо в картинах Далі це передчуття якесь відсторонене – воно стосується
народу, країни, але не митця особисто, то в Лорки це в першу чергу особиста трагедія, особиста смерть. Під
час громадянської війни гинути в першу чергу поетам, а потім уже козопасам та бондарям. Тим бондарям, що
роблять діжки з деревини старих дубів для міцних іспанських вин. І це передчуття робить все безнадійним –
все, навіть кохання:

                        «На черепі місячно,
                          Дірявому й синьому,
                          Мої «кохаю» перетворились
                          У сталактити солоні.
                          А далі – засніжене поле…»

В Іспанії всі сталактити солоні. Надто суха атмосфера в її недобрих печерах для солодких, кислих чи гірких
сталактитів. Тільки сіль. І то не сіль землі – сіль печер. Тих самих, на стінах яких перші кроманьйонці
малювали диких коней. Він не просто передчував, він був впевнений, що у вирі прийдешньої громадянської
війни його вб’ють. Тому основна тема його пісень сонячних просторів і задушних ночей тема смерті. Без цієї
жебрачки і господині, пастушки стада людського і королеви  нікуди. Візит цієї гордої сеньйори – найголовніше,
що може бути в Іспанії. Все інше так – фантазії Дон Кіхота. Ілюзії. А про оце от треба дати розпорядження
наперед:

                         «Коли світ я покину
                           Поховайте з гітарою
                           Мій прах у пісках рівнини…»

Бо гітара – це світ де надто багато всього живе і блукає. Бо в цьому іспанському світі, особливо в Андалусії –
землі, яку створили варвари вандали, зайди цигани, життєлюби маври та пишна Візантія, пані Смерть –
постійна відвідувачка кожної таверни, гостя у чорному, їй потрібно наповнити келих:

                        «Смерть зайшла
                          І пішла
                          З таверни.
                          Чорні коні
                          І темні душі
                          В ущелинах гітари
                          Блукають…»

Тільки у Лорки смерть є «добрим ангелом з оливковим серцем та смоляною косою». Ніхто ні до, ні після Лорки
не насмілювався назвати Смерть «добрим ангелом». Хіба що Рабіндранат Тагор, і то, «добрим ангелом»,
«лагідною мамою», а це, погодьтеся, не одне й те саме. Смерть для Федеріко не трагедія, не кінець всього
сущого. Це повернення. Повернення додому. У ті темряву з якої все виникає і до якої все повертається. Все,
навіть світло:

                         «Я повертаюсь додому.
                           У глибинах мого я стогнуть,
                           Тріпочуть голубки – мої тривоги.
                           А на краю небосхилу
                           Падає день-відро
                           У колодязь ночі бездонної!»

Навіть збір урожаю – це не свято добробуту, не радість. Це торжество все тої ж худої блідої панянки, яка
чомусь в Іспанії вдягає не білі шати, а чорні:

                         «Пшениця віддалась на милість смерті
                           Серпи колосся ріжуть.
                           Тополя хилить голову в розмові
                           З душею вітру легкою та свіжою.
                           Пшениці хочеться лише мовчання…»

Звичайно, крім смерті можна ще писати про дона Педро. Бо він теж аргонавт. І теж як і Дон Кіхот замість
корабля мандрує на коні. У цій країні вітряків та кам’яних халуп це єдиний вартий аргонавта засіб
пересування. Прочани подорожують пішки. Бо дорога чи то до Севільї, чи то до Сантьяго непевна для
вершника. А кінь – супутник шляхетного, а не відлюдника. Бо кабальєро це і шляхтич, і вершник, і співець
серенад одночасно. І тільки коней поважає неприкаяний Місяць – світило ночей:

                        «Місяць зашпортався за білий косяк табуна…»

Місяць на думку оцього гітариста Федеріко – це танцюрист. Не злодій, що крадеться над дахами палаців і
замків, не сумний відлюдник і навіть не філософ – це танцюрист:

                      «Це танцює Місяць
                        Над долиною мертвих…»

Таке може бути тільки в Іспанії! Надривні пісні Лорки настільки глибоко іспанські, що їх треба не читати, а
співати під гітару – сумну андалузьку гітару. Його вірші – це саме Іспанія, що втілилась в слова. Країна
жовтого та червоного, країна спеки і відпочинку в тіні – сієсти в час, коли панує нещадна спека…

Іспанія століттями або слухала своїх поетів виключно вночі доплітаючи до слів нічних серенад звуки цикад, або
вбивала їх – вироками Торквемади, в шалі самознищення, чи на полях війни – як Роланда. Бо Роланд теж поет,
менестрель криці і вірності. І теж іспанець. Всі, хто визнає своїм королем Карла, хто в руків’ї меча бачить
хрест, а кожну війну розуміє як хрестовий похід – той іспанець. Хоча б на крихітку, хоча б на хвилину, хоча б
в душі. Лорка мені видається братом: у нас теж нині розстрілюють поетів і захмарних мрійників – у нас теж
війна, яка ніяк не закінчиться. А якщо й закінчиться, то буде тривати у наших душах – ми ж бо як іспанці
вміємо співати і нічого ніколи не забуваємо.        

История cоздания стихотворения: