Автор: Артур Сиренко
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2019-09-09 21:20:56
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Недарма, все недарма

                           «Сторожу мій ріки підземного світу,
                             Потоку, що людей пожирає!
                             Енліль, твій володар, куди пішов?»
                                                       (З шумерського епосу)

Недарма в шумерському та аккадському пантеоні богиня кохання Інанна (вона ж Іштар) була одночасно
богинею війни. Кохання – це війна зі своїми партизанами, повстанцями, гренадерами, атаками, полоненими,
полководцями, солдатами, камікадзе і капітуляціями. Не випадково причиною майже кожної війни було
кохання – то Паріса і Єлени Троянської, то Генріха ІІ Короткий Плащ і Алієнори Аквітанської, то Франці
Фердинанда і Софії Гогенберг. Таке от поєднання несумісного (на перший погляд) легко могли зрозуміти перші
землероби – люди плуга і зораної землі. Пастухам це зрозуміти було важко. У них в свідомості сильніше
виражена дуальність: життя – смерть, вовк – собака, ворог – друг. Пастухи якщо і мислять метафорично, то
тільки на рівні епосу. Землероб завжди розумів, нехай інтуїтивно, що благо може бути злом і навпаки. Вода
дарує урожай і одночасно змиває повінню селище. Сонце дарує колосу життя і спалює посухою ниви. Кохання
творить нове життя і одночасно війну та ревнощі. Недарма у тих же шумерів та аккадців сестрою Інанни-Іштар
була Ерешкігаль – богиня смерті та підземного царства. Іштар йде в підземний світ – Іркалу на зустріч з
сестрою – дві іпостасі світу сього: кохання і смерть мусять періодично воз’єднатися в одне. Те, що кохання
невід’ємне від смерті мислили багато хто: від Гомера до Нагіса Осіми. Останній неодноразово проштовхував
думку, що еротика – це кохання доведене до смерті. Для нього юність завжди жорстока (бо як же інакше? Це
старість сентиментальна…), а людина осягає істину тільки пройшовши через смерть, як проходять крізь сито
буття краплі дощу майбутнього. Його фільми варто дивитися тільки людям з міцними нервами, які звикли
споглядати Місяць оповні погожої літньої днини.

Я інколи з жахом думаю, що було б, якби шумери не будували своїх зіккуратів, а поклонялись би богам в
храмах, які вважали житлом бога – як розніжені ласкавим сонцем і теплим морем елліни. Не мали б ми тоді ні
астрономії, ні годинників, ні хемії. Ні навіть алкоголіків. Уявити нинішню цивілізацію без годинників я ще можу,
а от без алкоголіків – ні. Щоб мені не говорили і як би не заперечували мої прості істини, але іржавий паротяг
прогресу штовхають вперед алкоголіки. Саме вони найнялися машиністами і кочегарами – тимчасово. І якщо
вони вимруть як мамонти – потяг цивілізації зупиниться. Я інколи з жахом думаю: а може вони вже вимерли? І
тому цивілізація тупцює на місці чи навіть задкує поволі? Останній алкоголік якого я знав – Омар Хайям. Після
Хайяма алкоголіки, звісно, були, але мені не зустрічались і я про них нічого не знаю.

Шумерський зіккурат це не гробниця, не місце жертвоприношень, не житло бога. Це місце споглядання Неба.
Місце для спроби розгадати таємницю таємниць – зрозуміти минуле й прийдешнє, суть світу цього і сенс буття.
Вони вважали, що все це написано в Небі – у візерунках світил. Вони були першими, хто спробував це
прочитати. Ми тепер, звісно, кажемо (точніше себе марно переконуємо), що прочитали невдало, що нічого там
не написано, що ми бачимо більше. Але так чи інакше – найвагоміше, що придумали шумери, це не колесо і
плуг, не математика і не космічна містика, це література. Плуг і серп винаходили не раз знову і знову, як
тільки ненаситні і злі боги дозволяли людям ростити злаки й гіркуваті овочі. А от літературу винайти було
тяжко. Для цього необхідно було довгий час малювати кров’ю. І то не на стінах печер тарпанів і мамутів, а
свою долю на глиняних глеках. Ми досі живемо метафорами, які придумали вони – шумери. Сучасна
цивілізація базується на їхньому епосі та легендах: європейська література не мислима без Біблії, а кожну її
метафору придумали саме вони – шумери. Від них відштовхується як від берега вся європейська й
мусульманська культури подальших часів. А це не просто «добрий шмат світу» - це наш світ. Все інше так –
екзотика. Можна сказати, що нинішній світ з усіма його алюзіями та «прогресом» придумали саме вони –
шумери. Звісно, ми нині нарікаємо, що світ вони придумали поганий – надто багато в ньому відвертого і злого.
Але маємо зразки інших світів – які придумували люди паралельно. Той же китайський світ, де в саме поняття
«гуманізм» вкладається абсолютно інший зміст, де «прогрес» - це щось в принципі погане. Якби сучасну
цивілізацію придумали давні китайці, це було б звісно красиво, естетично, може навіть вишукано і охайно, але
це був би красивий тупик з вічними зітханнями про ідеальне минуле.

Про шумерів ми знаємо більше, аніж це можна було б уявити, хоча вони зникли як сон Землі ще чотири тисячі
років тому. Вони лишили літературу. Свою літературу місячного світла і прозорої води. Не темні лабіринти
єгипетської «Книги мертвих» чи папіруси опалені жарким сонцем фаталізму пірамід, а чуттєві пісні буття –
земного буття і земних радощів тіла. Записали свої слова на сторінках глиняних книг. Не на м’якому шовку, не
на бамбукових паличках, не на нетривкому папері, що йде димом від першої ж недбалої і неочікуваної війни і
навіть не на коров’ячих шкірах, а на жилах Землі, що так швидко кам’яніють від того ж жовтого вогню.

Про нашу давню цивілізацію – країну отих мальованих глечиків солом’яних трипільців ми не знаємо майже
нічого – так, здогадки, домисли, фантазії. І це зовсім не тому, що писемність ці орачі неозорого так і не
придумали і своє найпотаємніше так і не записали. Не тому. Просто серед наших пращурів панував дивний
звичай – все, ну, буквально все періодично спалювати вщент і починати заново. Спочатку. Може це і мало
який сенс – чисто гігієнічний – якщо цивілізація давня, то в ній накопичується надто багато хворобливого і
потворного, потрібне якесь періодичне очищення. Але без кінця і краю все знищувати – створене тобою ж… Це
як мінімум дивно. Добре, хоч черепки глеків не горять, інакше ми би думали, що тут, на цих чорноземах сім
тисяч років жили дикуни, які тільки вміли, що жерти і вбивати тварин. Але все намальоване ними для нас так і
лишається загадкою. І внесок отих будівничих дерев’яно-солом’яних міст в сучасну цивілізацію ніякий – все
забуто… Кліматична катастрофа 3100 року до н. е. хоч і була причиною появи світлої та сонячної епохи бронзи,
але стерла з Європи давні цивілізації землеробів, настав час пастухів, яким тільки ще слід було навчитися
кидати в землю зерно, будувати міста і малювати знаки вічності.

Енеоліт був епохою Місяця, Ночі, Темряви, підземних кривавих треб божествам Землі. Епохою жіночих божеств.
А вони чомусь були особливо жорстокі і вимагали людської крові. Бронзовий Вік, що прийшов так несподівано,
був епохою Сонця, яскраво дня, високого неба, богів, що живуть у синяві, там, за білими хмарами, що вміють
тримати в руках блискучі мечі і підкорювати хаос. Якщо й потребують жертв, то не в темн6их лабіринтах
Вертеби, а на вершинах опалених Сонцем курганів. І то жертви коня – тварини вітру, швидкості і світла. І вже
не треба громадити важкі кам’яні мегаліти для подорожі в їхній потойбічний світ, варто лише серед степу
запалити на жертовнику вогонь. Всі народи (хто вижив, звісно) важко долали цю межу між енеолітом та
Бронзовим Віком – переступали, як переступають грань між буттям і небуттям. Всі, крім шумерів. Вони цю межу
просто не помітили! Може тому, що жили в глиняному світі. А том, що камінь, що мідь, що бронза…    

Що мене найбільше вражає в шумерському цивілізаційному спадку, так це нетлінність. Читаєш пісні про
бородатого Гільгамеша – правителя глиняного міста серед малярійних боліт забутого часу і думаєш: «Все було
недарма. Геть все. Навіть пошуки неіснуючого – безсмертя. Недарма. Їхнє життя в безодні тисячоліть, у тій
прірві часу, від якої просто крутиться в голові – все було недарма. А значить може і наші діяння теж недаремні.
Немарні. Може все має сенс, навіть наше життя – якщо хоч не для нас, то для наших незнаних і незбагненних
нащадків.

История cоздания стихотворения: