Автор: Артур Сиренко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2024-04-13 15:42:36
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Хтось

«…Вони були гідними дітьми природи,
  але в нас є і римське право.
  І Понтій Пілат пророк його».
                                        (Джеймс Джойс)

Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день  під залізним
фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці –
ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі
черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про
весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-
дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть
темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка.
Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади
незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні
готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча
поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе
вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний
сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла
іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію
середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги
Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка
цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике
Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б
частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій
надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут
мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був
тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією.
«Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах
мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли
вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким
дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди
живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав
себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо
Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у
ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо
надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то
вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом.
Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його
розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ.
Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в
майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн,
а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних
чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд
хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали
замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що
постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а
воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед
божевільним?      

Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет –
я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання –
дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо –
бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був
саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній
землі нероздільно.    

История cоздания стихотворения: