Автор: Анна Сагармат
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2019-12-30 09:39:10
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Непереможний Урус-шайтан

Історичний твір «Непереможний Урус-шайтан» про українського полководця, Кальницького полковника,
кошового отамана Запорозької Січі і всього Війська Запорозького Низового Івана Сірка (1610-1680). Визвольна
війна, Гетьманщина, Руїна, заслання до Сибіру і нескінченні битви випали на долю цього легендарного козака-
характерника, через які пройшов з гідністю і честю, залишивши по собі вічну славу.


«...Хай знають і царі, і королі,
Не скривдила нас доля:
Заможніших немає на землі.
Багатство наше – воля!»
І. Сірко

Пролог

Б’ють у дзвони, кличуть сурми ,
Південь полум’ям горить...
Там ідуть ворожі юрми,  
Почорніла вдень блакить.
Пилом кублиться дорога,
Тупіт кінський полонить...
І надія лиш на Бога!
Бій відбудеться за мить!

На хвилину зупинився
І завмер, закривши очі,
«Боже Свя́тий, – помолився, –
Вижити, хоча б до ночі!»
Стиснув шаблю ще міцніше,
Кошовий прошепотів:
«Лиш неволя смерті гірша!»,
Козаків вперед повів...

I. Вовк

Темно в лісі на Купала...
Срібний місяць заховала,
Мов нечиста сила в хмари.
І тепер зчинила чвари
В ніч чарівную у лісі,
Не сидиться їй на місці.

Чути стогін на болоті,
Там невидимій істоті
Душу силою виймають,
Смерті жадібно чекають.

Небом плинуть чорні хмари.
Блискавка!... І грім ударив!
Вітер стрімко учинився,
Лісом шелест прокотився
Між деревами, кущами
І колючими чагарниками,
Але дощ не починався.

Причаївся і сховався
Під ялиною Іванко.
Дочекатися б до ранку.
Бо і так вже заблудився,
Бозна де він опинився,
Ні дороги, ні стежини,
Небезпека щохвилини...
В ніч Купальську чародійну
У халепу безнадійну
Втрапив, як і сам не знає.
Із молитвою благає
Господа про допомогу,
Щоб вказав йому дорогу.

«Захисти, мій любий Боже!
Стань мені ти на сторожі!
Схорони ня від лихого,
Від ворожого усього…»
Озирнувся лячно, хутко,
Не приховуючи смутку,
Оченята він закрив,
Ледве-ледь прошепотів:
«І від смерті, Боже правий,
Обійде нехай лукавий!»
До ялини притулився,
Рученятами вчепився
В стовбур дерева малий.

Вітер знов зірвався злий,
Десь завив у лісі вовком.
Та не тямлячись вже толком,
З остраху, щодуху стрімко,
З криком, по-дитячи дзвінко,
В ліс побіг Іванко…, знов…

Та застигла в жилах кров,
І здалося, що сивіє,
Коли він почув, як виє
Вовк за спиною кремезний,
Озирнувся… Величезний!
І наставив пащу грізно,
Утікати вже запізно!
Зрозумів малий. Ой, лихо!
І навкру́ги стало тихо.
Все завмерло, причаїлось,
Маревом неначе вкрилось.

Сповільнились наче рухи,
І самі собою руки
В шию велетню вчепились
(де і сили ті з’явились,
сам не знав тоді Іванко).
«Буде битись до останку!», –
Зрозумів в коротку мить.
І відчув, як кров шумить
І клекоче в жилах звіра.
Але в сили власні віра
Вже малим оволоділа,
Вовка-велетня душила!

Дряпав кігтями, хрипів,
Видирався звір і вив,
Смерті власній опирався,
Та Іванко не здавався.
Він душив і рвав руками,
Шию вовка гриз зубами,
Так боровся за життя!
...Але ось – серцебиття
Зупинилося у звіра.
Голови роздерта шкіра
Набрякати кров’ю стала.
Перемоги мить настала!

Вже й не тямився від втоми,
Так боліли до судоми
Рученята у крові.
В очі мертві воскові
Він востаннє подивився,
Тремтячи перехрестився,
Скинув тушу з свого тіла.

…Десь на сході засіріла
Ранішня зоря над лісом.
«Ось з яким я бився бісом! –
Роздивився лиш тепер, –
Божим чудом не помер!»

Молода вовчиця мертва,
Чародійств невинна жертва,
Поряд у траві лежала,
Ціпеніла, застигала.

Руку простягнув Іван,
Та не знав в ту мить і сам,
Як зумів вовчицю вбити
Лиш одним бажанням жити?!
Він погладив мертву тушу...
«Бережи, Господь, мі душу!» –
Тільки й зміг проговорити,
І чоло перехрестити.

Раптом писк йому почувся,
І Іванко озирнувся.
Копирсалось щось в траві,
Листя, хмиз на голові.
Придивися – вовченя!
Ще маленьке – цуценя!
Сіробоке, скавулить.
Підхопив його за мить
І до серця притулив.
Він же матінку убив!
І сльозами захлинувся.
Мабуть, в мить ту і позбувся
Безтурботності дитинства.

«Без опіки материнства
Він не виживе! Біда!
Згине в лісі сам! Шкода!» –
По-дорослому промовив.
«Наче, щось для нас вготовив
Сам Господь, покаже час.
Доля краще знає нас».
Він притиснув вовченя:
«Ми тепер удвох рідня!»
На тім слові й посміхнувся.

...Три дні згодом повернувся
У Мерефу  до батьків.
Без спочинку кілька днів
Там шукали всі Іванка.
І коли прийшов із ранку
Весь обдертий, у крові,
Із синцем на голові,
З вовченям, що визирало,
Під сорочкою скавчало –
Вже й не вірили! «То чудо!»
Збіглося чимало люду,
Гомоніли, дивувались,
Хлопця люди роздивлялись.
«З чортом бився! Й переміг!
Як такий маленький зміг?!
В ньому є чаклунська сила,
То вона вовчицю вбила!»

Заступився батько: «Годі!
Вижив у страшній пригоді,
Богу дяка за спасіння!
Решта – маячня, везіння!
Відчепіться від малого,
Сло́ва не кажіть дурного.
Він з зубами народився,
Хист нарешті і згодився,
Гризти во́рога зубами!
Не судити нам із вами!»

З того часу й повелося,
Прізвище саме знайшлося.
Став Іван Сірком  між люди.
«Чому ні? Хай «вовком» буде!» –
Батько мудро розсудив,
І Сірка  благословив.


II. Дивний хлопець
         (1624)

В ті часи важкі, буремні,
Переважно люди темні,
Неосвічені були,
Хутором чутки пішли,
Що Сірко чаклунство знає,
Наче хмари розганяє;
Може викликати дощ;
Зварений у печі борщ
Раптом вкис, лиш подивився
(з матінкою посварився).
«Дивний хлопець...», – так казали
І малечу намовляли:
«До Сірка не наближатись,
Берегтися і боятись!
Переміг самого чорта!
Кажуть люди, що на хорта
Обернутися уміє,
Ще біди нам заподіє!»

Та й Сірку вже важко стало,
Чотирнадцятий минало,
А він все відлюдний... Жах!
По кущах, чагарниках
Бродить, з вовком розмовляє.
Навіть сам вже помічає:
Знає наперед події,
Здібностями володіє.
Але що? До чого? Як? –
Сам не розумів юнак.

Якось дня одного, зранку,
Діло було на світанку,
І покликав батько сина:
«Ось, що вирішив, дитино...
Час прийшов у світ іти,
Долі кращої знайти».
І зітхнув на слові важко:
«Із гнізда і птиця пташку
В час урочний відпускає,
Бо інакше не буває.
Йди на Січ , мій любий сину,
Будеш у важку годину
Шаблю козака тримати,
Землю рідну захищати».
Помовчав, поправив вуса:
«Бережи тебе Ісусе!»
Тричі він перехрестився
Та іконі поклонився.
Мовив далі за хвилину:  
«Маєш дар від Бога, сину, –
Мусиш людям помагати,
Біль, хвороби лікувати.
І брати тобі знайдуться,
Характерниками  звуться,
Їх шукай ти на Січі,
Годі спати на печі!»

Поблагословив в дорогу:
«Господь Бог ти в допомогу!...»
З хлібом клунок сину дав,
І Сірко помандрував.
Втерла мати лише сльози,
А Іван вже був у дорозі.


III. Запорізька Січ

Чи батьків благословення,
Чи то Боже одкровення
(врешті-решт Іван пізнав,
долю власную прийняв), –
Скоро змін життя зазнало.
Все стається так, як мало.

Швидко до Січі дістався,
(від старих людей дізнався,
де шукати козаків). (1624)
І уже за пару днів
Став до служби, як годиться.
Доля довго не бариться.
У часи війни до зброї
Мають бути на готові
І дорослі, і малі!
Навіть клаптику землі
Не віддати ворогам,
Бусурманам і катам! –
Це затямив ще від батька,
Та до справи взявся хвацько.
І було чому повчитись,
Доки хистом проявитись.

На той час вся Січ гуділа,
Поміж козаків ходила
Вже легендою та справа,
Гідних запорожців слава.
(Битва біля Карасу-Базара ,
де зганьбились яничари ).

Щойно лише повернулись,
Не поїли, не роззулись.
Триста воїнів відважних,
Козаків-героїв справжніх!

Та і битва не звичайна,
Історична і повчальна,
І нових козацьких звершень!
...Із татарами!... уперше
Проти турків виступали,
Пліч-о-пліч у бою стояли!
Не було такого зроду
Серед їхнього народу!
Але сталася пригода
І відбу́лася нагода.

Козаки в похід ходили,
Кілька мазанок спалили,
Здобиччю набили «чайки» ,
Під жіночі крики, лайки,
Вже і рушили додому.
Ділу звичному такому:
Кримців трохи потріпати,
Бусурманів поганяти, –
Час знаходили щоразу,
І високого наказу,
Не чекаючи на справу.
Погуляли вже на славу!

Та вчинився шторм на морі
На широкому просторі.
Хвилі, мов гора підня́лись,
Як шалені розгойдались.
«Чайки» геть порозкидало,
Що здобули – все пропало.
Та і це ще не біда –
Втрати козаків шкода!
Хто в безодні моря згинув,
Штормом Посейдон  поглинув,
А частина козаків –
Триста воїнів-братів –
У полоні опинились,
Навіть у бою не бились:
Ні на морі, ні у полі.

Що чекало у неволі?
Козаку довічне рабство?! –
Краще смерті вже нахабство!
Та Господь вчинив інакше,
Він обрав їм долю м’якшу.
Збіг обставин, так буває.
Доля краще шлях наш знає.

Падишах Мурад IV -й ,
Молодий, завзятий, впертий,
Хана нового призначив,
Джанібека ..., чим віддячив
За непослух в гідній справі
(так вчинити був у праві).
Та Мехме́д Гера́й  спритніше,
Військо знарядив скоріше,
Став на захисті ханату.
Козаки йому у відплату
(за свободу, за життя,
та додому вороття)
Мали службу відслужити,
Кримське ханство захистити.
І погодились на справу,
Битва відбулась на славу!

Яничари не чекали...
І поразки вщент зазнали!
Хан з султаном помирились.

Запорожці проявились!
І гучну зазнали славу.
За таку геройську справу,
Хан вчинив, як обіцяв:
Волю запорожцям дав!
Козаки не обманулись,
З тим на Січ і повернулись.

Саме в той спекотний час,
Яблучний минувся Спас ,
Як Сірко на Січ дістався,
І про битву він дізнався.

Стільки вражень! Боже правий!
Багатющий і цікавий
Виявився світ козацький.
Розум поглинав юнацький
Все нове, що дізнавався.
Кожен день Іван навчався:
Знати вогнепальну зброю;
Як готовити до бою
Лук і стріли; і, звичайно,
Бойовим мистецтвом славно
Володіти так, як бог.
Не буває перемог
Без зусиль, без поту й крові.
Добре, що напоготові
Старші козаки стояли,
Справно вчили й помагали.
Тут таланти вже розкрились,
На всю силу проявились!

Й характерників знайшов,
Бо споріднену їм кров,
Відчувають чаклуни,
Мов пов’язані вони
Міцно сіттю між собою,
Невідомою, живою.

Лиш тепер відчув Іван,
Що віднині він не сам,
(«дивний хлопець, чудернацький»).
Чоловічий дух козацький,
Врешті вирвався на волю,
Визначив Сіркову долю!


IV. Перші походи

Час летить... і дуже швидко.
Мов на рушникові нитка
Візерунками лягає,
Так життя наше триває.
Темні, світлі кольори;
Дні яскраві – вечори –
І літа наші минають,
Непомітно пробігають.

Рік за роком – зріс Іван
(Богу дяка й козакам,
що вказали вірний шлях),
Став кремезним у плечах;
Риси правильні обличчя;
Погляд, наче з потойбіччя.
Смужка на губі червона
З боку правого, мов гроно,
«Божий знак» – родима пляма,
Вже в козацькім колі знана.
Вуса й оселедець в’ється.
«Наче бог на шаблях б’ється, –
Про Сірка казали так, –
Гідний молодий козак!»

У боях прийшла й повага,  
Перша слава і наснага.

Базавлуцька Січ  в ту пору
Опинилась в полі зору
Всього півдня. Більше навіть!
На Європу всю прославить
Козаки зуміли Січ!
Їх уміння пліч-о-пліч
Власні землі боронити,
Бусурманський світ тіснити
Цінували королі, європейськії пани.
«Справжні лицарі  вони!» –
Так про козаків писали,
В ті часи оповідали.

Їх морські походи знані,
Що кремезні і незламні
Запорожці-козаки,
Мужні воїни-брати –
Вже легендами ходило.

Відчайдушно і уміло
Із турецької неволі,
Рабства і страшної долі
Визволяли християн,
Тисячі простих мирян,
Та додому повертали.
Турків села руйнували.

І флотилії турецькі
Блискавично і мистецьки
Розбивали вщент в боях,
У османів навіть жах
Викликаючи, і гнів
Серед лютих ворогів.

Артилерія і флот –
Ось такий міцний оплот
Мали козаки в той час.
І в походи повсякчас
До Очакова ходили,
(синє море борознили),
Кіфії та Акермана
За наказом отамана.
Згодом «чайки» козаків
Досягали берегів
Трапезунду і Сінопа ,
Про що знала вся Європа!
Ось за те й дістали слави –
За гучні, сміливі справи!

В тих боях Сірко й зростав,
Мужнім воїном ставав,
Досвід набував і вчився
Й характерником розкрився.
Взнав, як рани лікувати,
Переломи як вправляти,
Що траплялись у боях,
У запеклих у вогнях.
«Зможе і мерця підняти,
Так хворобу відшептати!
То вже дар Господь му дав!» –
Найстаріший так сказав,
Що навчав Івана справі,
Похвалити був у праві.


V. Фортеця Дюнкерк
              (1645 р.)

У часи середньовіччя,
Коли віра в потойбіччя,
Відьом, мудрих віщунів
Та могутніх чаклунів
Сильною була настільки,
Що вжахатись можна й тільки, –
Годі навіть починати
Згадувати, міркувати,
Скільки крові проливалось,
Релігійних війн зчинялось!
...Час від часу, так буває,
Що Господь людей карає...

У війні тридцятилітній
У страшній і лихолітній
Два світи на бій зійшлися:
Протестанти піднялися
Захистити свою віру;
Всупереч, заради миру
Їм католики постали,
«Ми праві!» – себе вважали;
І бої розпочалися,
Ріки крові полилися...

Воювати в тій війні
В непрості, буремні дні
Довелося й козакам. (1645)
То подяка вже послам,
А нагода сталась так...

Після бойових атак
Армія Конде́  втрачала,
І підкріплення шукала.
Дюнкерк – втрачена фортеця!
І надія, що збереться
Й відіб’є твердиню військо
(«перемога поряд, близько», –
так французи міркували,
мури грізні штурмували) –
Тільки танула щодня,
І не скрипнула броня.

Граф Брежі  був у Варшаві,
Він дискусії вів жваві
Із Влади́славом IV-им  
(і прихильником відвертим
католицького союзу,
та війну мав за обузу).

А розмові посприяв,
(і послу поради дав)
Інженер Боплан  відомий.
З козаками був знайомий,
Про майстерність їхню знав,
І про це не раз писав.

Як дискусія кінчилась,
У французів появилась
В успіх шви́дкая надія:
Повернути Дюнкерк – мрія!
Та іспанців покарати,
Відсіч за нахабство дати.

Граф давав поради цінні,
План узгодив Мазаріні .

Внаслідок отих розмов,
Політичних хитрих змов,
Й запросили козаків
До французьких берегів.

Участь в зборах тих таємних,
Перемовинах воєнних, (1644)
Кажуть, що Хмельницький  взяв.
Вірних друзів він зібрав
Представляти козаків,
Слухати чужих послів,
Згоду надати панам.
...Був там і Сірко Іван
(на той час уже полковник).

Де Брежі, як перемовник,
Виконав своє завдання,
І достойне те зібрання
Із Людовіком  у Фонтенбло
Результат таки дало,
Документом закінчилось.

Так підкріплення з’явилось
У французів, як бажали.
Козаки на службу стали. (2,5 тис.)
Їх Сірко Іван очолив,
Сам Хмельницький, наче, вмовив.

Жовтень вбрав ліси й поля;
«Спалахнула» і земля
В дивних кольорах червоних;
В синіх небесах бездонних
Відлітали журавлі,
Як французькі кораблі
Відпливали з Гданська  міста.
Мить важлива й урочиста.
Корпус козаків прощався,
До фортеці направлявся.

...Швидко в порт Кале  дістались,
І одразу доєднались
До Конде́ козацьким військом.

Під міцним іспанським тиском,
Принца армія стояла
Та фортецю штурмувала
Тижнів вже зо п’ять! Та де!
Марно армія Конде́
Зброю, час, людей втрачала –
А фортецю не дістала,
Наче там засів лукавий!

Козаки взялись до справи.

Раду скликали, обговорили,
Вірний корпус розділили:
Для атаки з суші й моря.
Із Конде́ Хмельницький поряд
Із піхотою лишився,
З рішенням не забарився.
А Сірко пішов водою,
Досвід мав морського бою,
Про який пісні складали,
Та з бандурами співали –
Так навчила Мати-Січ.

Дочекались, поки ніч
Море в темряву поглине,
Зорі куполом розкине,
Рушили лише тоді
Тихо, мирно по воді.

Скоро сталось, як чекали.
До фортеці підпливали
На французьких кораблях
(доки був відкритий шлях),
Та ескадра їх зустріла,
Залповим вогнем накрила.

Кораблів іспанських вдвічі;
Перемога на обличчях;
Регіт чути моряків
Із французів й козаків,
Що чисельністю малою
Захотіли раптом бою.
«Та здавайтесь вже!» – кричали,
Кораблі їх підпливали.

«Білі прапори підняти! –
Дав наказ Сірко,– Чекати!»
Як іспанці стали близько,
Полонити їхнє військо,
Вигукнув: «На абордаж ! До бою!»
В мить ту вихопили зброю.

Все відбу́лось так миттєво,
Блискавично і дієво,
Що іспанці розгубились.

Козаки й французи бились
Пліч-о-пліч, наче брати,
Краще приклад не знайти,
Та ескадру захопили,
Адмірала полонили.

Далі все було, мов в казці.
Опинившись швидко у пастці,
В обмін на життя своє,
Згоду адмірал дає
Козакам допомогти:
У фортецю завести.

...Не прокинувся й світанок,
Не почався навіть ранок,
На іспанських кораблях,
Що рясніли в прапорах,
До фортеці підпливли,
Козаки у Дюнке́рк зайшли,
Крізь морські його ворота.

Ще не встигла і піхота,
Як Сірко вже переміг,
Прапор скинувши до ніг.

Із тріумфом залп давали,
«Від Ла-Маншу ключ» дістали! –
Так французи святкували.
«Дивовижно!» – вихваляли
Корпус козаків... Ще б пак!
Танцювали там й гопак!

Перемога блискавична –
Європейська слава вічна!

Як насправді все відбу́лось,
Чи то правда, чи почулось,
Сперечаються і досі.
Встановити вже не в змозі
Повну істину нащадки.
Та для пам’яті і згадки
Армії Конде́ реваншу,

Десь на березі Ла-Маншу
Пам’ятник Сірку стоїть,
Чуб Івана майорить.


VI. Визвольна війна  (1648-1657 рр.)
          (період 1648-1654 рр.)

Роки два ще відслужили,
З мушкетерами  попили,
Пожили життям бурхливим
Козаки з Сірком кмітливим,
Та покликали додому,
Визволяти із полону
Рідну землю України.
У такі важкі години,
Як могло інакше бути,
Сурми бою не почути?!

А війна давно та зріла,
У серцях палахкотіла.
Скільки ще могли терпіти,
Під поляками ходити?
Гніт, кріпацтво і свавілля,
Релігійний тиск, безвілля –
Потерпали, як селяни,
Вільні козаки, міщани,
Так і шляхта  вже стогнала,
Бо окремішність зазнала.

Стільки чинників зійшлося!
З випадку все й почалося,
Як зазвичай і буває.
В мить терпіння вибухає!

Якось Даніель Чаплинський
(урядовець чигиринський)
Захопив Суботів  хутір.
Привід – начебто у скруті
Потерпала там Гелена .
Від Хмельницького смиренно
На одруження чекала,
За малими доглядала
(так померла попросила,
рідна матір їх схотіла).
Та Богдан не поспішав,
Все дружиною не брав.
(Десь у справах був в той час,
Що траплялося не раз).

Чи була з Чаплинським в змові,
Винна у пролитій крові
Молода Гелена панна
(та красою бездоганна)? –
Хто зна правду? Не відомо.
Ну, хіба що несвідомо,
Бо й сама страждань зазнала,
Та й Хмельницького кохала.

В тім пограбуванні сталось,
Що ніяк вже не чекалось –
Був на смерть малий побитий,
Син Хмельницького забитий.

Горе батька, що дізнався,
Правди-віри не дістався
Й обернулося війною,
Панству польському бідою.

Разом з старшими синами,
Й перевіреними козаками,
Втік на Січ мерщій Богдан,
Готувати помсти план.

Перша сутичка кривава,
Й козаків повсталих слава
Сталась в січні на Дніпрі. (21 січня 1648)
Острів Базавлук в ті дні
Місцем став подій гарячих,
Де полякам вже віддячив
Розлютований Богдан.
Їх залогу отаман
Знищив вщент тоді безжально,
Чим прославився, звичайно.

...Дух свободи, перемін –
Випустив, нарешті, він,
Що чекало все суспільство!
І козацьке товариство
Булаву дало Богдану,
Та повірило гетьма́ну! (30 січня 1648)

Так розпочалася війна,
Для Хмельницького – ціна
Помсти кровної за сина
(бо на все своя причина).

І хоча в грудях кипіло,
У Хмельницького боліло,
Розумів, на бій повстати,
Й ворогів-катів погнати, –
Вкрай потрібна їм підмога,
Щоб надії перемога
Знову маревом не стала,
Як з повстаннями бувало.

Скоро вирушив до Криму,
У важку, скрутну годину
Попросити про війська.
Хоч розмова і слизька
Із татарами здавалась,
Та підтримка оберталась
Вигідною сторонам,
І татарам й козакам.
Першим – то військова здобич,
Для родин голодних поміч.
Козакам – кінноти військо
(відстані – ого! – не близько).
Тож розмови привід стався.

Хан Іслям Гірей  вагався
Зразу у війну вступати,
У союз з Хмельницьким стати.
До Богдана придивлявся,
З радниками пошептався.
І дозволив врешті битись,
Тугай-бею  долучитись.

Кілька місяців ретельно
З перемовинами паралельно
Підготовка йшла до бою.

І Сірко не мав покою,
Був залучений до справ:
У візитах участь брав;
Вінницький готовив полк ;
Щоб від справи мати толк
Вчив нових, що прибували,
До козацьких лав ставали.
...В час гарячий одружився,
Вільний день лиш появився.
Дівчину Софію взяв.
І весілля не згуляв,
Повернувся до роботи,
Знов поглинули турботи.

Посполита Річ   гуділа,
Про неспокій гомоніла.
Уряд бунту не стерпів,
Що Хмельницький учинив,
На придушення повстання,
Українців всіх єднання,
Вислав військо відсіч дати, (30 тис.)
Непокірних покарати.
Полководці – сам Потоцький ,
Польний гетьман Калиновський
Поділили свої сили
(тим помилку і зробили).

Скоро битва відбулася,
Кров людськая пролилася
Біля Жовтих Вод... Розгромна! (1648)
Бились козаки невтомно,
Й перемога їм дісталась.
Доля щедро посміхалась
Гетьману і козакам,
Та не їхнім ворогам.

В ті квітневі дні весняні
Ні пани, ні кралі пані
Не чекали на біду,
Що опиняться в аду!
Помста меж тоді не знала,
Від крові земля стогнала,
Простолюд чинив бунти
(допекли вже так кати),
Шляхту вирізав безжально.
Не гуманно, аморально? –
Розкажіть бунтівникам.

Польським шляхтичам-панам
Знов втікати довелося,
Виграти тоді вдалося (травень/вересень)
Зразу Корсунську, а згодом
Пилявецьку всім народом, –
Переможні стались битви. (1648)

Не встигали і молитви
Шляхтичі-пани читати.
Йшли катів своїх карати
І селяни, і міщани,
Вільні козаки військами.

Наступ визвольний загальний
І для шляхтичів повчальний
Відбувався до зими.

Кров’ю, потом і слізьми,
Й українці заплатили.
Тисячі тоді убили
Молодих, старих, дітей –
Не вважали за людей.
«Знищувати!» – раз за разом
Посполита Річ наказом
Подавала всім військам.
І земля горіла там!
Бо війна жалю не знає,
І нещадно всіх карає!

Не дійшли ледь до Варшави
Бунтівні козацькі лави,
Та Хмельницький зупинився,
Мабуть, від боїв втомився.
Виснаження і морози...
Та й в душі затихли грози,
Помсти спрагу вгамував,
Він наказ «На Київ!» дав. (січень 1949)

У Варшаві сейм  зібрали,
У цей час якраз обрали
Казиміра  королем.
Скільки мали бід, проблем,
З бунтівними козаками
(не зупинені й військами!), –
Добре знав Ян Казимір.
Він почав шукати мир
З гетьманом, бо не чекало,
Але марно все, невдало.

Влітку знов розпочались бої.
Знов війська зібрав свої,
В наступ Казимір пішов.
На Хмельницького зайшов
З двох боків тоді: з Волині
(укріпив війська в долині),
Радзивілл  на Київ рушив.

Гучно клич війни порушив
Тимчасовий мир і спокій.

В боротьбі тяжкій, жорстокій
Мав Хмельницький виступати,
Боронити, захищати
Землі і війни здобутки,
Час не гаючи на смутки.

В наступ рушили і козаки,
Підготовлені полки. (100 тис.)
Кримський хан Іслям-Гірей
Теж зібрав своїх людей
В допомогу козакам,
З військом долучився сам. (40 тис.)

У спекотний день липневий,
Час спокійний полудневий
У Збаражі , де не чекали,
Раптом козаки напали,
І містечко оточили.
Тим частину відділили
Королівських військ сміливо.

Кажуть, вибухнув бурхливо,
Казимір на ту подію.
Козаки зірвали мрію
На найшвидшу перемогу.
Тож подався на підмогу.

Біля Зборова з військами (25 тис.)
Був татарами і козаками
Знов оточений! Ой, лихо!

А тим часом, кроком, тихо
Радзивілл на Київ йшов,
Лише трохи не дійшов.
Проти нападів з підпілля,
Марні бу́ли всі зусилля,
Через те і відступив,
Не зумів..., не захопив
Він омріянеє місто,
Лютував литовець, звісно.

Ось, здавалось, – перемога!
Але хана допомога
Швидко в зраду обернулась.
Тож, на жаль, і не відбу́лась.
Чи поляки підкупили,
Чи самі не захотіли
Козаків таке зростання,
Українського єднання, –
У критичную хвилину
Силу роз’єднав єдину,
І війська свої відвів –
Хан Хмельницького підвів.

Десь напередодні Спаса
...Де-не-де уже окраса
Відчувалася осіння,
Та літало павутиння,
А Хмельницький мав турботи,
І не бачив ті красоти,
Він підписував угоду
Для козацького народу.
Невдоволений здобутком,
Визнавав в душі зі смутком,
Але мав і те прийняти,
Зберегти і об’єднати.
Гетьманщину  будувати,
На чолі держави стати.

Та війна не припинилась,
Миром тим не зупинилась,
А притихла лиш на час,
Бо запал образ не згас.

«Де союзників шукати,
Відсіч ворогам давати?
На війну іти охочих?» –
Міркував і дні, і ночі,
Гетьман спокою не знав,
Та на сина поглядав.
«Ти́міш  – ось його надія!»,
На той час поки що мрія.

...Козака життя – війна!
Поглинає все вона,
Вільний час його і волю,
Іншої немає долі.
В перемир’я лиш години
Має час він для родини
(часто – ледве не хвилини)
Для дітей і для дружини.

І Сірко знайшов кохану,
Мав підлікувати рани,
Відпочити між боями,
Із маленькими синами
Час знайти для спілкування
Та, звичайно, виховання.

Але й вдома клопіт мав,
Участь в справах часто брав.
Бо державні інтереси,
Політичні ті процеси
Важливішими вважав,
Він за все уболівав.

Для турбот були причини,
Бо збирались побратими
Скоро знову у похід.

Вирішив з’єднати рід
Гетьман із Молдовським князем,
Спільно, дві держави разом,
Йти союзом на поляків,
Та розбити знову ляхів.

І чутки були не марні,
Мрії зовсім не примарні.

Дипломатія – велика справа,
Але інколи бува лукава.
Гетьман усвідомив скоро,
Миром, чесно і прозоро
Не домовитись з Лупулом .
Мабуть, під мушкетним дулом
Не віддав би він Розанду .
І тоді – «В похід!» – команду
Дав Хмельницький козакам.
Не схотів добром і сам
Князь Василь породичатись –
Будуть силою єднатись!

Величезним військом рушив,
Перемир’я час порушив. (1650 р.)
Знов союз татари склали,
З козаками поряд стали,
«На Молдову!»... «Воювати!» –
Залпом вдарили гармати!

Доки мали чесні справи –
Несподівано та без об’яви
Посполита Річ військами (50 тис.)
Гонорово, з прапорами
Брацлав  хутко захопила, (20 лютого 1651)
Свій порядок встановила.

Гетьман залишив Молдову,
Не закінчивши розмову.
Повернувся боронити,
Землі зайняті відбити.

В червні битва відбулася,
Кров рікою пролилася
Біля лісу Берестечка ,
Мальовничого містечка.
Наймасштабніша за ту війну!
Мала і значну ціну.

Ляхи найманців набрали
(під знамена німці стали), (біля  200 тис.)
Проти – мужні козаки,
Із татарами полки (біля 140 тис.)
Теж чисельність добру мали.
Сурми битви залунали.

Втомлене козацьке військо,
Від поразки знову близько
Через зраду опинилось.
Все, як вперше, повторилось,
Знов кінноту хан забрав,
Битву виграти не дав.
Мусив гетьман відступити
І війська свої спинити
В Білій Церкві. Жалкував...

Там і звістку він дістав,
Що литовці захопили,
Красень Київ підпалили.
Боляче прийняв ту втрату,
І вже згодом у відплату
Знову бій Хмельницький дав,
Перемогу не дістав.
Почались переговори.

А скінчились ті розмови
Документом , як зазвичай.
Приховавши в серці відчай,
Гетьман мусив поступитись,
Клятим ляхам підкоритись.

Та незламна сила волі,
Що корила людські долі,
Гетьмана вперед вела,
Скоро знову підняла
На Молдову йти війною...
Сурми клич дали: «До бою!»

З військом Ти́міша направив
(батька вже не раз уславив),
А Хмельницький в сподіваннях,
Залишився у чеканнях,
Як завершаться події:
На сватів гостинність мрії.

Та вже скоро доєднався,
Перші звістки лиш дізнався,
Вирушив на поміч сину,
(щоб помножити родину).

Під горою Батогом
Ляхам нищівний розгром
Батько з сином завдали.
Знов татари помогли.

В серпні грали вже весілля.(1652)

Відійшли ледь від похмілля,
Чвари внутрішні в Молдові
(там бояри в хитрій змові,
проти Лупула повстали)
Гетьману удар завдали.
Несподіваний, страшенний,
Як для батька – незміренний!
Ти́міш в боротьбі загинув, (15 вересня 1653 р.)
(тестя в скруті не покинув,
захищаючи в бою,
голову і склав свою).
З горем, відчаєм глибоким,
За любимим синьооким
Старшим сином затужив.
Плани лиш тоді змінив:
Сподівання на Молдову,
З Портою  скорішу змову.

Знову битва... Знову зрада... (1653 р.)
Там під Жванцем  гірка правда
Очевидною вже стала:
На татар надії мало,
Підведуть у час скрутний.

Гетьман в роздумах, смутний
Рушив у Переяслав  град.
Після перемог і втрат,
Втоми, довгих міркувань,
Та провальних сподівань,
Рішення своє прийняв,
Гетьманський наказ віддав:
Раду скликати загальну
(хто зна, може, вирішальну).

Рада відбулася в січні. (1654 р.)
Легендарні, героїчні
Постаті тоді зібрала,
Про які пісні складала,
Вся країна їх співала.
Був там Глух і Дорошенко,
Гуляницький і Ханенко,
Сам Богун з Сірком , звичайно.
Що подія надзвичайна
Полководці відчували,
Дещо чули, дещо знали.
Несподіванки не сталось,
І козацтво все дізналось.

«...Під протекцію ставати,
І на вірність присягати
Всім московському царю...», –
Без емоції жалю,
Писар зачитав, схилився,
І боярину вклонився.
(Бутурлін  привіз папери).
Демонструючи манери,
Руки потирав з перснями,
І за гетьманом і козаками
Він уважно наглядав,
Зборів рішення чекав.

Непрості велись дебати,
Не влаштовували результати
Більшість вільних козаків.
Московитських чужаків
Ненадійними вважали.
Тільки в березні віддали
Голоси за ту угоду .

Власну волю і свободу
Не схотіли дарувати,
В підданство цареві стати
Запорозькі козаки,
«Геть! – кричали. – Чужаки!»
Плани гетьмана розчарували,
Але розбрат не зчиняли.

Не вважаючи за зраду,
Повноваження й посаду
Склав тоді й Сірко Іван
(не повірив москалям),
Від Хмельницького пішов
Південь захищати знов.
Від османів боронити,
Вітром, полем, морем жити.
Без свободи – не козак!
Раб пригнічений, кріпак!


VII. Урус-шайтан

Подих моря... ледь солений...
(ним Іван був полонений);
Крики чайок невгамовних,
Всюдисущих і голодних –
Ось життя його! На волі!
Бути вітром швидким в полі,
Щоб за обрій полетіти,
Сині хмари підкорити!

Повернувшись знов на Січ,
Де з братами пліч-о-пліч,
Стільки років він прожив,
Із походами ходив
Проти турків і татар,
Юрб нахабних яничар, –
Лиш тепер відчув душею
До куточків, усією:
Він щасливий, дяка Богу,
За даровану дорогу!

Почались морські походи,
І османські знов народи
Про Сірка заговорили.

Про його чаклунські сили
Вже й легенди наскладали
І малих дітей лякали.
«Ось Урус-шайтан  прийде,
За непослух забере!» –
Озираючись, казали
І Аллаха поминали
Так османські матері.

Знали молоді й старі,
Що Урус-шайтан сміливий,
Має розум він кмітливий,
Де не з’явиться – Аллах!
Там біда страшенна! Жах!
І розмови – не чутки,
Не плітки і не казки!

Ось останні дві події,
Обірвали всі надії
Миру й спокою татарам
Та турецьким яничарам.

Із загоном козаків,
Воїнів-молодиків,
Зупинив татарське військо
(біля Криму майже, близько),
Із ясиром  повертались,
Та додому не дістались.

Та й загін був невеликим.
Із звірячим криком диким
Налетіли: «Гей! Гей-гей!»
Налякали так коней,
Що тварини зупинись
Та на землю повалились,
Морок наче оповив.
Жах! І рухи сповільнив
Мужніх воїнів татарських!
Полягли від рук козацьких
Всі до одного тоді.
Досі сім’ї у біді
За загиблими страждають
Та Шайтана проклинають.

«У степах пустих, безводних,
Неплодючих і голодних,
Чим дітей прогодувати?
З чого здобич сім’ям взяти?
У Криму прожити як?
Без ясиру ти жебрак.
Без війни – не проживеш,
Смерть голодную знайдеш!»

Ще була одна подія,
Знов біда від лиходія.
В табір яничар пробрався,
Як той біс туди дістався?
Кажуть, хортом обернувся,
Тіла людського позбувся.
Яничари міцно спали,
Бою завтра лиш чекали.
Ну, і бігав хорт собі,
У такій людській юрбі
І уваги не звертали.
А на ранок всі не встали.

«То чаклун-козак проклятий,
Ворог перший наш заклятий!
Військо все зачаклував.
Винен в скруті нашій став!» –
Так османи гомоніли.

Загадки, чутки ходили
Всім османським світом людним.

А Сірко жив волелюбним
І насиченим життям,
Лиш відомим козакам.
Те, що прізвисько здобув,
Бісове, чаклунське, – чув,
Посміхався вусом тільки.
Дивувався лише скільки
Казок люди наскладали
І дітей тепер лякали...

Не спростовував, – «Нехай!
Господь Бог нам помагай!» –
Так казав, хрестився щиро,
Від ворожого ясиру
Захищаючи людей,
Християн жінок, дітей.
Свято вірив в Божу волю.

«Дав Господь таку мі долю,
Силу надлюдську, звитяжну,
Розумом і недосяжну,
Аби людям помагати.
Решту всім не варто знати!» –
Так сказав одного разу,
Не заради переказу,
Як збирались знов у похід,
Готувався вже, як слід.

Той похід на Крим здійснив. (1655 р.)
А до справи запросив
Й козаків Донських. Всі разом
З ватажка Сірка наказом
В море вийшли літнім ранком,
Обрій не ожив світанком.
На козацьких «чайках» швидко,
По-господарськи і звикло
Синє море подолали,
Спритно на Тамань  напали.
Захопили, оточили,
І протоку тим закрили.
Зо два місяці тримали!
І похід орди зірвали
Землі руські грабувати,
Біди людям причиняти.

У страху весь Крим стогнав
Та Шайтана проклинав:
«На замку Азовське море!
Ой, за що таке нам горе!»

Так Сірко із козаками,
Волелюбними братами,
Землі рідні захищали,
Кроку ордам не давали
Поспіль декілька років,
Весь півострів гомонів.

...Спокою Сірко не знав,
Знов в похід збиратись став,
Мав підтримати спільноту
Та направити кінноту
На твердиню Аккерман .
Запорізьким козакам
Допомоги клич дійшов,
І Сірко в похід пішов.


VIII. Полковник Кальницький
           (1658-1660)

А на Гетьманщині чвари.
Через те якраз татари
Й знахабніли, піднялися,
Їх набіги почалися.
...Як помер Богдан Хмельницький, (1657)
То на Раді Чигиринській
Гетьманом Виговський  став.
Булаву у руки взяв,
Й повноваження Юрка
(Сина гетьманського) козака.
За яким мав доглядати,
Згодом владу передати,
Як до віку доросте.
Ось якраз і через те
Чвари, розбрат учинились:
Інтереси розділились.

У політичних справах знатись,
Що до чого розбиратись,
Хисту треба немалого,
Тільки Бог і зна якого.
Тим, як вів Виговський справи, –
Розділив козацькі лави.

Розбрат – горе для держави,
Сили бісові лукаві
Наповзають звідусіль,
І малих тоді зусиль
Для повалення хватає.
Хто з розумних те не знає!
Та на все Господня воля...,
І в держав буває доля.

Під Виговського не став,
Бо Сірко завжди вважав,
Що поляки – не брати:
«Ляхи – вороги, кати!»
Гадяцьку  ганьбив угоду:
«Не бувати тому зроду!»
«Й московіти – чужаки!
Тільки справжні козаки
Знають, як побудувати
І державу відстояти!»

За Хмельницьким і пішов
Землю боронити знов,
Владу помогти здобути.
У часи буремні, в скруті
За державу постояти,
Міцно зброю потримати.

Слово дав – і став до бою,
Взяв до рук полковник зброю.
Аккерман зазнав удару, (влітку 1659)
Завдали татарам жару
Козаки з Сірком на славу,
Добре виконали справу.
Плани тим поруйнували,
Щоб Виговському не стали
У союзники в чергове.

І татари знов нервово
На Сірка зреагували,
Знов Шайтана проклинали.
Та Сірко лиш посміхався,
В серці з радістю втішався,
Що помстився їм за зради.
«То лише заради правди!
Аби добре пам’ятали:
Нас в боях важких кидали –
А тепер нехай страждають,
До Аллаха всі волають!»

З козаками сплюндрували
(вже на славу погуляли)
Степовий весь Крим тоді.
І татари у біді
Аж стогнали, голосили,
Захисту в сльозах просили,
Від Шайтана порятунку.

А Сіркові розрахунки
Справдилися восени.
Польські не змогли пани
Гетьманщину доєднати,
На чолі з Виговським мати.
Владу втратив той з ганьбою,
Булаву віддав без бою.
Юрій владу перебрав,
Гетьманом, нарешті, став.(1659)

Та Сіркові сподівання,
Українців всіх єднання,
На державу самостійну,
Від Москви, поляків вільну,
Не здійснились знов тоді.

Опинившись у біді,
Юрій друзів став шукати,
Гетьманщину захищати.
Московіти скористались
І до гетьмана дібрались,
Тиском виманили згоду –
Переяславську угоду .(17 жовтня 1659)
Гетьман в скруті підписав,
Хоч в душі і шкодував.

Батька втратити державу,
Що отримав він по праву,
Мабуть, над усе боявся,
З боку в бік тоді кидався.
Тим розчарував спільноту.

Висловив свою турботу
І Сірко Іван – полковник,
Вже відомий перемовник.
Тільки гетьман не почув,
Впевнений у собі був.
На вимогу в складі стати,
Автономію лиш мати,
Згоду знов Сірко не дав,
Документ не підписав.

Він у гетьмані розчарувався,
І на рідну Січ подався.


IX. Кошовий ота́ман (1659-1680)

Легендарні і звитяжні
Справи чесні і відважні
У державних інтересах,
Політичних тих процесах
Славу принесли Сіркові,
Обернулись козакові
І посадою новою,
Повернувся лише з бою,
Показавши знов відвагу
Та отримавши повагу.

Запорозькі козаки,
Мужні воїни-брати
З пропозицією стали,
(в січні обирати мали
кошового на посаду,
скликали уже і Раду,
як минеться ніч Різдвяна),
тож звернулись до Івана) –
Чи ота́маном   піде?
Кращого і не знайде
Жоден кіш , як не шукай.
Свя́тий Боже помагай!
...І Сірко поміркував,
Але згоду скоро дав.
Звістка хутко рознеслася.

В січні Рада відбулася.
Жодних сварок, чи незгод
Запорізький весь народ:
Старці літні козаки,
Недосвідчені молодики
За Сірка голосували,
Одностайно поважали.

...Вийшов в коло ради, став,
Хрест Іван поцілував.
Відмовлявся чесно двічі
(звичай стародавній Січі),
Втретє булаву узяв,
І під вигуки підняв.
«Господи, даруй мі сили,
Щоб до смерті і могили,
Правдою завжди служити,
Честь ніколи не зганьбити!» –
Подумки Іван молився.
Потім з вдячністю вклонився
Низько на чотири боки.
Під поклони ті глибокі
Запорожці промовляли,
Гучно козаки кричали:
«Будь гладки́й, здоровий пане,
Хай Господь у поміч стане!
Лебединий дай ти вік,
Журавлиний дай ти крик!»
Ті обрядові промови,
Добрі, щирі настанови
Для ота́мана казались,
Мов магічним, зачинялись
Колом вірних козаків,
Мужніх воїнів-братів.

То був рідкісний випадок,
Скільки мали лише згадок,
Щоб козак, що обирався,
Булавою наділявся,
Мав підтримку одностайну!
Ту подію надзвичайну
З вуст в уста передавали,
А Сірка знов обирали
Ще разів п’ятнадцять десь.
Отаку Іван мав честь!

Заслужив її в боях
Шаблею в міцних руках,
Потім ще із булавою,
Бо розумно, з головою
Справи на посаді вів,
Тим повагу й заслужив.

А обов’язків чимало,
Та справлявся з ними вдало:
Дипломатія, військові ради,
З старшиною мав наради,
Здобич від війни ділити,
(мали з чогось сім’ї жити),
Та прибутки чесні з мит,
Торгівельний йшов транзит.
Поділ пасовищ, угідь... –
Вчасно все, заздалегідь
Добре мав розміркувати,
Аби розбрату не дати
Учинитися і сварам.
Не дай Боже статись чварам!
Ще судові справи мав,
І святих отців приймав.

Та з усім Сірко справлявся,
Кожен рік знов обирався.
Бо завжди, понад усе,
Дбав – громаді дати все.

Попри той кар’єрний злет,
Сам же скромно, мов аскет,
Жив життям Іван простим,
І вдоволений був тим.
Ані срібла, ані злата.
Прибрана маленька хата –
Ось і все, що гетьман мав,
Бо спокус Сірко не знав.

«Козака життя – війна!
Бо свободи то ціна!» –
Так завжди Сірко вважав,
Побратимам промовляв.

Скоро сурми знов заграли,
Козаки до зброї стали,
На татар пішли в похід  – (1660)
Лише скреснув в річках лід.
Військо вів Сірко на бій,
Швидко просувався стрій.

…У гирлі тихої Самари
Кіньми їхали татари,
В Крим з ясиром повертались,
Гомоніли, вихвалялись.
На Сірка і не чекали,
В пастку, у біду попали.

Налетіли козаки
Воїни-молодики,
Військо вщент татар розбили,
Кров’ю землю всю залили.
Від крові й вода бурлила,
Наче від вогню кипіла.
Сам ота́ман лють і гнів
Приховати не зумів.
Полягло татар чимало.
Бій відбувся дуже вдало,
Тисячі людей звільнили
Та додому відпустили. (15 тис.)

Місце проклятим те стало,
Огрінем його прозвали
Згодом так самі татари.
В гирлі тихої Самари...

Та страшна кривава битва
Полоснула, наче бритва,
Всіх татар за їхні зради.

Ледве відійшли від втрати
Воїнів своїх. «Шайтан!» –
Аж казився кримський хан,
Згадуючи ті події
І плекаючи надії,
Знищити Сірка Івана.
І наказ пішов від хана
Характерника убити,
Всі зусилля долучити.

Але знову привід стався,
Аби хан розлютувався,
Знов Урус-шайтан причина,
«Банда козаків злочинна».

В два походи! Безсоромно!
Та нахабно, віроломно
На укріплення здійснили.
І... ганьба! Татар розбили. (1663)
Перекоп  – оплот ханату!
Неочікувану втрату
Хан Махмед Герай  зазнав,
Відчайдушно лютував.
І було чого, бо слідом,
Наче граючись, між ділом,
На Тягинь  Сірко напав, (1664)
По укріпленням завдав
Знов удару... – захопив!
Крим маневром відділив,
Зачинив, наче ворота.
Прощавай тепер, Європа!
Орди хана зупинились,
Під замком всі опинились.

Лихо хану і татарам,
Лайкам лиш тепер і чварам
Час присвячували свій.

А чекав татарський стрій
Казимір собі у підмогу
(мав із ханом хитру змову)
Україну полонити, (1664)
Лівий берег весь розбити.
Але марно все, програв,
Змовникам Сірко не дав
Возз’єднатися для битви.
Ні вмовляння, ні молитви,
Ні червінці золоті, (300 золотих)
Ні коштовні ланцюги,
Що Сіркові надсилали
(підкупити так бажали)
Справі не допомогли,
Спокусити не змогли
Волелюбного Івана,
Вже славетного гетьма́на.

Королівських військ похід
Мав пустий, безславний слід.
Лівий берег України
Обернути на руїни
Не вдалося, полонити,
Віроломно підкорити.


X. Замахи на вбивство

«На́що козаку багатства?
Чи якісь ознаки панства?
Лиш ганьбитись між братами
Воїнами-козаками!
Шабля, кінь і поле – годі!
Тішся вітру на свободі!» –
Промовляв Сірко, хрестився,
В небо синє він дивився,
Наче сам Господь так радив,
На шляхетний шлях провадив.

«Через Божий дар, що маю,
Християнам помагаю:
Побратимам як старим,
Так і юним, молодим, –
Господь Бог ... дає й мені,
Захищає на війні,
І рятує в небезпеці.
Молитви – мої фортеці
Від ворожих сил зненацьких,
Лиходіїв дуже хвацьких!» –
Додавав Сірко до слова.

Й бусурманів люта змова:
Вбити з першої нагоди,
Чи хоча б завдати шкоди, –
Козаку була відома.
Інколи, навіть свідомо,
Йшов на ризик у боях,
Але тим ще більший жах
Спричиняв у ворогів.

«У вогні чаклун горів», –
Потім так розповідали,
Між татарами казали, –
«Запалили факелами,
Та махнув лише руками,
Згасло полум’я за мить.
Дивляться, а він стоїть!
Неушкоджений сміється,
Пар над чубом тільки в’ється!»

«Кулі навіть не беруть!
Блисне в оці лише лють,
З пострілу збере їх в руки,
У якісь магічні рухи,
Та жбурне назад, щосили,
Ті, хто бачили – німіли!
Жах!.. Чаклунство неймовірне,
Надлюдське якесь, надмірне!
Про таке не знали зроду
Серед нашого народу» –
Враженнями так ділились
Та Аллаху лиш молились!

Скільки замахів на вбивство,
Ледь не з самого дитинства,
Мав Сірко – ніхто не знає.
Але те, що відвертає
Сам Господь від нього смерть,
І летять всі шкереберть,
Хто біду йому задіють,
Як лише не лиходіють, –
То і сам Іван вже знав.

Козакам-братам казав:
«З волі Господа одного,
Нашого отця святого,
Я піду із цього світу.
Скільки, до якого віку
Буду людям помагати,
Захищати, лікувати –
Тільки він один і знає!
Бо про кожного з нас дбає!» –

Так Сірко оповідав,
Далі ворогів лякав,
Чудеса вмів показати,
Щоб османам жару дати!
Тим примножував чутки,
Розповіді та казки.

«Шабля тіло не бере,
Не рубає і не рве
Чаклуна Урус-шайтана!
Мала б кров, глибока рана
Від удару появитись,
Хоч порізами би вкритись.
А на нім нема ознак! –
Бо чаклун, а не козак!»

«Ще був випадок: страхіття!
Чортівня якась, жахіття.
Мертвого Сірка із бою
Козаки несли з журбою.
Свідками були татари,
Вже раділи яничари.

Три дні поспіль був мерцем,
Кажуть, посинів лицем.
Та водою окропили,
І чаклунські знову сили
До Шайтана повернулись,
Він ожив! Усі вжахнулись!»

В тих казках і правда крилась,
Не з пустого появилась
Про Сірка легенда та,
І ходила з вуст в уста.

Якось вів свою нараду,
Дав близьким таку пораду:
«Як помру, щоб відрубали,
Праву руку мі відняли.
Дочекались, всохне доки
(в травах влежиться), а потім,
В користь вам, в нагоді стане.
Може, час скрутний настане,
Чи війна – беріть з собою,
Із рукою йдіть до бою.
З нею матимете силу,
В будь-яку важку годину».

Тим словам не дивувались,
Козаки не посміхались,
Добре знали: з волі Бога
Характернику дорога
Непроста з життям дається,
І охочих не знайдеться
Дивний дар нести такий –
Бо тягар то нелегкий!

Як татари не казились,
Із погрозами носились
Стратити Сірка – все марно,
Кожен раз пуста, примарна
Їхня спроба виявлялась,
Казка лиш нова з’являлась,
Що лякала дітлахів.

Характерник далі жив…


XI.   Слобожанщина.
Харківський полковник
(період 1664-1672 рр.)

Мати козаку родину –
То радіти і хвилині,
Що з сім’єю проведеш.
Між боями ледь знайдеш
Вільний час для спілкування
І родинного єднання.

Та Сірко знаходив час,
До родини повсякчас
Славний воїн повертався,
Де б не був, чим не займався.
Та й сім’я вже розрослася,
До синів двох додалася,
Зразу донечка, а згодом –
Ще одна, перед походом
На татар в Різдвяні свята.
Треба більша дітям хата.

Від Мерефи дві версти,
Аби мали, де рости
І купив Сірко хатину,
Оселив усю родину.

Вчив синів мистецтва бою,
Щоби вміли з головою
Рідну землю захищати,
Різні види зброї знати,
І продовжувати справи,
Стати у козацькі лави.

І радів дівчаткам доням,
Двох красунь катав на конях,
Грався з ними, мов дитина.
Він втішався, що родина
Дружня і міцна вдалася,
Дяка Богу, розрослася.

Хвилювався за родину,
Бо в тяжку жили годину.
З заходу поляки тиснуть,
У кріпацтві люди гинуть,
Московіти схід країни
Оточили вже... Руїни  (період з 1657-1687)
Від держави залишились,
Свари гетьманські точились.
Від Андрусівського миру  (1667)
Лиш пани дуріли з жиру,
А простий народ страждав,
В бідах і життя не знав.

Тож Сірко і хвилювався,
Час від часу долучався
До козацьких ватажків,
Спільно у бої ходив,
Інколи поперемінно.
Лиш з османами незмінно
Все життя ворогував,
Басурманам не давав
Землю руську плюндрувати,
Християн в полони брати.

...Довго вдома не гуляв,
З рідними не спочивав,
Восени в похід сходив, (1667)
Кримське ханство потрусив.

Військо мужніх козаків
Ватажок Сірко провів
Всім півостровом тоді.
І татари у біді
Від самої Кафи  вили
Аж до самих голосили
Ширинбаївських улусів,
Проклинаючи урусів.
З Перекопу хан вернувся,
І тоді лише позбувся
Козаків з Сірком, ...кипів,
Так у гніві голосив,
Втрат зазнали – і чимало.
Хоч на час тихіше стало.

Як з татарами повоював,
Кримським ханством погуляв,
Так Сірко і повернувся,
Тільки клопоту не збувся.
Бо дізнався, що народ (зима 1667-1668)
Проти царських воєвод
В Слобожанщині піднявся,
Тож негайно доєднався.

Те повстання і очолив,
Як народ обрав, дозволив.
Зміїв, Маячки – міста –
Та Мерефи біднота
Проти влади спільно стали,
Гнати воєвод повстали.(1668)
Харківський полковник зброю
Швидко роздобув до бою
(захопивши гарнізони,
забезпечили загони).
Навіть з Дону козаки,
Долучились вояки
Стеньки Разіна  тоді
Із підтримкою в біді.
(Дружні мав Сірко стосунки.
А у Разіна рахунки
З владою свої були.
Мову спільну і знайшли.)

Березень пригрів теплом,
Як повсталі із Сірком (3 тис.)
Рушили на Харків дружньо
Власні інтереси мужньо
Захищати у боях.
Але їм закрили шлях.
Гучно вдарили армати ,
Просування тим зірвати
Царський гарнізон зумів,
І полковник відступив.

Під Охтиркою  невдовзі,
Коли втриматись не в змозі
Проти царських військ були
(і підкріплень не знайшли)
Те повстання й розгромили,
В перевазі сил розбили.

Переслідувань і не боявся,
Та Сірко на Січ подався.
Стались там великі зміни,
Доки був біля родини.


XII. Зрада. Заслання до Сибіру
         (1672-1673)

«Міжусобиці і чвари
Спричинили, аби хмари
Всю Вкраїну затулили,
Та чужинцям шлях відкрили
Рвати землі на шматки,
Розбігатися в кутки, –
Замість того, щоб єднатись,
Спільно, разом намагатись
Україну зберігати,
Їй розквітнути давати!
...Гетьмани лише з’являлись,
Та на владу зазіхались.
Самойлович і Ханенко,
Суховій і Дорошенко –
Кожен гетьман! Не гадай –
Булаву лиш подавай!» –
З болем в серці жалкував,
За країну вболівав,
Так Сірко в той час важкий,
Не ховав і смуток свій.

Він, як міг, стояв за правду,
Та собі ніколи владу
Захопити не бажав,
Але й сам інтриг зазнав.

Самойлович  йшов до влади,
І напередодні Ради
(сам не свій, так хвилювався),
Раптом від пліток дізнався,
Що Сірка можуть обрати,
Булаву герою дати.
Чи то нерви не втримав,
З заздрощів наказ віддав:
«Тихо зі шляху прибрати,
Ні, не смерть…, полон і грати».

Тим квітневим днем чудовим
Для серйозної розмови (19 квітня 1672)
(бо чекав Ромодано́вский –
воєвода князь московський)
Їхав сам Сірко, співав
(і підкріплення не брав),
Та потрапив у полон.
Мов дурний побачив сон...

Козаків загін..., зненацька,
Посмішка якась хижацька
У Жученка ! Братом був!
Крики, ґвалт Сірко почув,
І метал важких кайданів.
Наче сотні барабанів
В голові його забили –
Як почув, за що схопили!

Ані ляхи, ні османи –
Наші лиш! Пани гетьма́ни
Спромоглися захопити,
Козаку біди зробити!
...І подумати не міг,
І Господь не застеріг.
Бо й на те його бажання,
Навіть зрада, покарання!

У Батурин  привезли.
Як вказівки надійшли,
Потім у Москву Сірка,
Вже «злочинця» козака.
Там і суду не чекали,
«У Сибір!» – наказ віддали.
А вже далі із обозом
У Тобольськ... Аби морозом
Вивітрив думки свавільні,
Волелюбні і злочинні!

Так і рік важкий почався.

Інколи, вже ледь тримався
Серед лютих холодів,
Хуртовин по кілька днів,
Нескінченної роботи.
Не шукаючи спільноти
Розмірковував, що далі,
Втечі деякі деталі
Навіть розглядав козак.

Чи то сон, чи Божий знак
Характернику явився,
(за хвилину розчинився).
Теплий подих якось зранку,
Вже на самому світанку
Він відчув біля чола.
Скоро звістка надійшла.

А тим часом, як буває,
Там, де доля залишає
Місце вільне без людини
У важкі скрутні години, –
Ось тоді й відчутна втрата!

Що Сірка Івана страта –
То помилка, всі відчули.
Місяці ще не минули,
Почали листи писати,
І давай царя вмовляти
Повернути їм Івана.
Бо на заклики султана
Сунула орда османська.
Згодом і спільнота панська
Хвилюватись почала,
А загроза все росла.
Ян Собеський  попросив,
Щоб помилував і відпустив
Цар Сірка. «Біда нам буде.
На Москву і Польщу суне
Сам султан Махмед  ордою,
Вже не маємо покою».

Після тих вмовлянь, листів,
Цар нарешті відпустив
Козака Сірка на Січ. (1673)
І вже влітку цьогоріч
Повернувся він додому,
Дякуючи братству всьому.

Й Господу за те спасіння,
Із його лише веління,
Навіть чудеса стаються,
І міцні кайдани рвуться.


XIII. Найважчі втрати

Повернувшись із неволі,
Вже не змінюючи долі –
Нелюбові до татар
Та османських яничар –
Розпочав Сірко походи.
Християнські знов народи
Із полегшенням зітхнули.

Запорожці не забули,
Як жилося без Сірка,
І героя-козака
Знов ота́маном обрали,
За найкращого вважали:
«Бо непереможним був!
Славу для Січі здобув
На півсвіту! То козак!
Справжній воїн і вожак!
Жодну битву не програв,
Хоч за сотню вже їх мав!»

Так Івана вихваляли,
Гімни і пісні складали
Україною всією.
Честю, гордістю своєю
Із пошаною вважали,
І про подвиги всі знали.

Популярність ту шалену,
Та даровану благословенну
Долю, що від Бога мав,
З вдячністю Сірко приймав,
Але тим не хизувався.
Все життя він залишався
Аскетичним і простим –
І привабливим був тим.

«Вже й літа за шістдесят,
У боях роки летять,
Наче кіньми хто жене,
Так життя усе мине!» –
У роздумах Сірко зітхав,
Шаблю знов у руки брав,
І сідлав коня до бою.
«Доки хист і дар зі мною,
Буду землю боронити,
В Бога встигну відпочити!»
І в похід вів козаків,
Сурми відлунав приспів.

Як вернувся із полону,
Не відвідавши і дому,
Кілька битв провів успішно,
Вороги були невтішні.
Дві фортеці на Дніпрі,
Мури вікові старі,
Козаків удар зазнали,
Їх османи ледь втримали.
Вдаривши Аслам-Кермень ,
Бій тривав короткий день,
Та Очаків  трохи згодом.

«Щоб османи всім народом,
Племенами всіх улусів
Згадували про урусів», –
Так Сірко тоді сказав.
Там і звістку він дістав.

«Старший син – Петро – загинув.(1673)
Мужній лицар нас покинув!» -
Посланець перехрестився,
Батьку-козаку вклонився.

...Наче світ весь почорнів,
Чи за горло хто вхопив,
Болем так Сірка затисло.

Розумів і знав він, звісно.
Може трапитись таке.
Та любі слова – пусте!
Виправдання: то війна,
І жалю не зна вона! –
В горі не допомагають,
Біль душі не відпускають.
Батьку сина поховати –
Гіршої немає втрати!

Всі під Богом ми єдині,
Навіть у скрутній годині!

Щоб себе опанувати,
Біль у серці вгамувати,
Кошовий пішов в походи.
Спільно виступали орди,
(ханські воїни-татари
та турецькі яничари)
Ібрагім-Паші  їх вів – (1675)
Так султан Махмед звелів.
Правий берег України
Та зелені полонини
Західних земель зайняти
І до рук добро прибрати.
...Не здійснились плани-дії,
Бо Сірко розбив їх мрії.
Запорозькі і Донські
Виступили козаки,
Ще й калмики доєднались.
І османи не втримались.
Зупинили їх блискуче.

«Де Сірко – там неминуча
Перемога козаків!» –
З гордістю так гомонів
Український люд тоді.
І хоча страждав у біді,
Та героями пишався,
Осторонь не залишався.

Скоро знову битва сталась,
Слава там Сірку дісталась.
Чигирин  – у котрий раз,
Штурмувати дав наказ
Воїнам своїм Махмед. (1677)
Міркував так наперед,
Щоб собі плацдарм зробити,
А вже звідти і розбити
Правий берег України,
Згодом – решту і країни
Захопити, полонити,
Владу повну встановити.
(Їх васалом мав би стати
та на землях керувати
молодий Хмельницький сам,
хитро зміркував султан).
Отакі потужні плани
Мали у той час османи.

Військом вирушили влітку. (120 тис.)
Та кампанію ту швидку
Зупинили козаки.
Гетьман виставив полки (25 тис.)
Самойлович, в змові з ним
Захищати Чигирин
Став тоді Ромодановський, (32 тис.)
Воєвода, князь московський.
І османи відступили,
Плани швидкі не здійснили.

«Козаки – лихі шайтани!» –
Лютували так османи.
«Знову стали на дорозі,  
Впасти не дали облозі».

Та похід свій поновили,
Щойно сили підкріпили.
Вже за рік улітку знову (1678)
Вів орду численну нову (200 тис.)
Кара-Мустафа, візир ,
Тим паша порушив мир.

Чигирин взяли в облогу.

Але швидку перемогу
Знов не здобули османи,
Не здійснили хитрі плани.

Спільним військом козаки
І московські три полки
Понад місяць захищали,
Чигирин не віддавали, (12 тис.)
Боронили мури мужньо,
Пліч-о-пліч стояли дружно.
Але врешті їх розбили,
Місто турки захопили.
Від колишньої столиці
Не лишилося й каплиці.
Гордість, красень України
Чигирин в самі руїни
Обернувся у боях,
У пожежах і вогнях.

Перемога та кривава,
Та лиха османська слава
Протрималася недовго.
Врешті не дала нічого.

Чигирин – самі руїни,
Обгорілі голі стіни...
Військо ледве-ледь трималось.
Та й задумане не сталось.
На біду й Урус-шайтан
Нападав то тут то там.
З тилу вів тоді маневри
І псував добряче нерви
Тим візирові, бо не давав,
Вщент із моря розбивав
Всі підкріплення, що надсилались,
Втім у місто не дістались.

Не втрималися османи,
Краху їх зазнали плани,
Чигирин вони лишили,
Із військами відступили.

В тих боях, неначе грався,
Над султаном насміхався
Кошовий Сірко з братами,
Лицарями-козаками.
Їх славетні перемоги,
Напади орди, облоги...
З вуст в уста передавались,
Українцями оповідались
У байка́х смішних, казках,
Та співались у піснях.
Так і лист тоді з’явився ,
А султан на світ зганьбився.
Бо незламні козаки
У складні часи такі
Власну землю захищали
Й гумор теж не забували.

Той талант Сірка, кмітливість,
Вдача рідкісна, сміливість,
Вміння з гумором повеселитись,
Та героєм проявитись –
Злість і заздрість викликали.

Люті вороги не спали,
Завдали удару в спину,
Раптом, у лиху годину.
Доки був Сірко у поході,
(як буває у нагоді),
Невідомі в дім прокрались,
Сумнівами не вагались,
І Сірка дружину вбили, (1680)
Так і з сином учинили.
Лише донечки вціліли,
Бо голубки відлетіли
(двох красунь давно забрали,
і заміжніми вже стали).

Звістка та лиха, страшна
Козака в бою знайшла.
...Той удар ледь пережив,
Ледве на коні всидів.

Затужив і захворів.
«Втратити обох синів,
І Софію – сил не маю!
Як змиритися – не знаю!
Мабуть, й мій вже скоро час,
То ж залишу, друзі, вас!»

І зими не дочекався,
Із братами попрощався,
Склав обов’язки Іван
Вірним друзям козакам
І покинув Січ назавжди.
В Господа одного правди
Він хотів лише дізнатись,
Та зі світом попрощатись.


XIV. Останній прихисток
    (с. Грушівка. 1680)

Серпень. Літо добігає.
Та вже осінь прикрашає
Листя, віти поступово.
І барвисто, і казково
В кольорах садочок грає,
Білу хату прикрашає.
Груші жовті, соковиті,
Яблука міцні, налиті
Віти до трави згинають,
Та на сонці достигають.
Пахощі солодкі линуть.
І весь день, не відпочинуть,
У садку працюють бджоли.

«Господи, мабуть, ніколи
Не втомлюся милуватись,
На красоти задивлятись
Світу, що створив для нас.
Зараз лиш і маю час
Зупинити мить яскраву,
Вже закінчуючи справи».

Так у роздумах сидів,
Молитвами говорив
У садку Сірко із Богом,
Трохи дивним монологом,
Може, дещо і невміло,
Але так життя навчило.

І від Бога знаки мав,
Звідусюди їх читав:
З квітів, шелесту дерев,
Вітру подиху, джерел,
Із пташиного польоту.
В голос кожної істоти
Характерник прислухався,
Так від Бога дізнавався
Про малі й великі справи.

«Все життя заради правди
Жив і людям помагав.
Шаблю у руках тримав,
Доки мав у м’язах сили,
Щоб боялись і не сміли
Бусурмани християн,
Всіх беззахисних мирян
Кривдити та убивати,
Землі наші плюндрувати.

Лише рідних не зберіг,
Передбачити не зміг
Передчасної їх смерті».
Сльози щирі і відверті
Заблищали у очах.

«Мав майбутнє у синах...
Та не склалося, забрали.
Соколи життя віддали
Лютим бісам-ворогам.
Господи, обом синам
Прошу втіху я на небі,
Душам поміч у потребі».

Гірко вусом посміхнувся,
І на щебет озирнувся.
Там на гілку пташка сіла,
Крильця на спині зложила,
На Івана задивилась.
За хвилину підхопилась,
Полетіла стрімко в гай.
«І Софії помагай!» –
Пошепки Сірко промовив.

«Боже, що б нам не вготовив,
Мусимо усе прийняти,
Ні за що не дорікати.
Бо твоя велична сила,
Неосяжний світ створила,
І немає в ньому кривди,
І немає в ньому правди.
Все, що діється із нами,
Рідними і ворогами –
То твоя Велика Воля,
А для нас... маленька доля!»

В думах-роздумах таких,
Довгих споминах своїх
Сон Сірка в садку зморив,
Біля вуликів й спочив,
Богу душу відпустив. (1680)

Сонце за селом сідало,
Чуба вітерцем гойдало,
Тіло, втомлене війною,
Перемогами й журбою,
Нерухоме спочивало.

...Гучно сурма в полі грала.

Епілог

Знов зривають душу думи,
Південь «градами» горить.
Знову йдуть ворожі юрми,
В чорному диму блакить.
Пилом кублиться дорога,
Гуркіт танків полонить.
І надія лиш на Бога,
Як в часи лихих століть!

Знову землю боронити
Йдуть сини за Україну.
Духам предків не спочити,
Як не вернемо Єдину.
І немає в Бога правди,
Лиш його велична воля!
Як не допустити зради?! –
То вже наша спільна доля!

2019 р.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

История cоздания стихотворения: