Автор: Анна Сагармат
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2023-09-26 15:44:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Таємниці Агати Київської

Художній твір «Таємниці Агати Київської» (12
спогадів) про одну з найзагадковіших
постатей Агату — королеву-консорта Англії,
дружину короля Едварда Вигнанця. За
однією з версій істориків Агата (нар. на поч.
XI ст.) була донькою Великого Князя
Київського Ярослава Мудрого та Інгігерди
Шведської, вона пов’язала теперішню
правлячу британську династію Віндзорів з
київськими Рюриковичами (через
шотландський правлячий дім Стюартів).

Пролог

Ні доріг легких, ні долі
в неба марно не просі́мо.
Про свободу, крила-волі
краще Господа молі́мо.

І шляхи підкаже вчасно,
вчинки гідні та шляхетні.
Промінь світла нам не згасне,
доки за́думи славетні.

З вірою в душі у Бога
нам і скеля піддається.
Навіть надважка дорога
поступово і пройдеться.  

І зали́шимо по со́бі
всім нащадкам гідний слід,
приклад стійкості та волі,
щоб віки пишався рід!

I
Спогад перший:
                    заміжжя

Промінь сонячний пролився,
крок за кроком підступився,
заплутавшись у волоссі,
він прикрасив сиві коси
сяйвом срібно-золотистим,
світлом чистим променистим.
… Як погрався, вже й погас.

«— Ох, як швидко плине час!
Вже і осінь на порозі.
У турботі та тривозі
стрімко літо промайнуло,
ледь помітила, відчула!» —

так промовила черниця,
задивившись у віконце.
Обрій, наче в багряниці
й золотій короні сонця,
догорав в останні миті
в пурпурі́ та оксамиті.

І черниця пригадала…
Спогад мов з душі дістала.

… Як Ага́фія  князівна,
синьоока і чарівна
саме так колись стояла,
коси довгі заплітала.
Згадувала про події,
що її дівочі мрії
так раптово перервали
і стрімким початком стали
іншого життя та долі.

Посміхнулась мимоволі,
пригадавши день вінчання —
таїнство святе єднання
з Едвардом , її коханням!
І замріялась з зітханням.

Що знайде зненацька долю,
що віддасть дівочу волю
так раптово і не знала,
не гадала й не чекала.
Але сталося, як сталось,
мабуть, по зірках так склалось.

Долі незбагненний шлях,
на семи бува, вітрах,
але кожному він свій дається.
Що вготовано — не розминеться!

Кожну мить запам’ятала,
як уперше покохала…

Едварда в саду зустріла.
Тріпотіла і не сміла
навіть в очі зазирнути.
Не могла ніяк збагнути,
що в ту мить і закохалась,
лише тихо привіталась.

Красень не змовчав. Сміливо,
з посмішкою і грайливо
ружу із куща зірвав,
та схилившись у пошані,
із повагою до пані,
щиросердно привітав,
квітку простягнув, спитав:
«— Хто ви? Янгол із небес?
Для яких земних чудес
ви у світ наш завітали?
Променем яскравим стали!».

І заграла княжа кров
від уваги та промов.
Що жартує принц то знала,
гостю чемно підіграла,
щоб манери показати,
та й «виставу» не псувати.

Наче королева в шатах
не в садочку, а палатах,
крок зробила гордовито,
гостю мовила привітно:
«— Ваша Милосте!  … Чи краще так:
— О, Вельможносте! То знак,
Божа милість Вас зустріти!».
А тоді даруйте квіти».
Так промовила та не втрималась
і відверто засміялась.
Квітку ніжну узяла,
до обличчя піднесла.

Подив принц не приховав,
із захопленням сказав:
«— Ви розумна і кмітлива,
щиросердна, жартівлива.
Зовсім на принцес не схожа.
… Ви — майбутня Милість, Боже!» —
Королева! — саме так,
я повівся як юнак
і не зразу вас впізнав!»
Із поклоном привітав.

«— Годі Вам вже жартувати!
Роль вдалося Вам зіграти
чи то звабника, чи блазня,
але гра чудова, справжня!» —
так Агафія відповіла,
квітку в косу заплела.

«— Ви вважаєте, що я жартую?
Зовсім ні! І не кепкую!
— Хто з нас знає свій талан ?!
… Ти господар або пан,
королева чи княжна,
правда нам усім одна:
доля — та, що нам дається,
кармою на сході зветься —
лиш Всевишньому відома».

«— Догма ця мені знайома», —
посміхнулася князівна.

«— Ваша доля неодмінно
буде непроста й велична!» —
загадково й романтично
принц промовив ті слова…

У житті таке бува,
наче марно слово ллється
і ніяк не відізветься,
та́к здається нам в той час.
Та життя здивує нас,
як раптово усвідомим,
що пророчим і вагомим,
був той вислів! Всує  слово,
що злетіло випадково.

…Навіть лист не впав осінній,
не торкнувся квітів іній,
у «кришталь» не вбрав світанки,
і теплом ще милували ранки, —
молодят Господь з’єднав,
Едвард за дружину взяв
київську княжну Агату.

Ту благословенну дату
назавжди запам’ятала,
адже з неї розпоча́ла
новий відлік у житті.

… Потім, вже на самоті,
доленосні ті події,
що її дівочі мрії
перервали так раптово,
несподівано і загадково, —
згадувала безліч раз,
(як траплявся вільний час).
Розмірковувала і зітхала,
подумки перебирала
кожне слово, погляд, жест.
Зі свідомістю, що хрест
лиш під силу нам дається,
і своє не розминеться.
Не бува життя без долі.

Посміхнулась мимоволі,
коси сиві заплела
і хустину одягла.

На молитву дзвін лунав,
він черниці нагадав —
спогадів скінчився час,
та не долі переказ…

II

Спогад другий:
             чоловік — вигнанець

«Едвард Етелінг — вигнанець!
Принц — лукавства долі бранець.
Королем йому не бути!
А про Англію забути
назавжди́ вам доведеться!
Принц додому не вернеться,
там лиш смерть його чека!...»

Правда та була гірка,
що навколо шепотіли,
заздрісники дошкули́ти вміли.
Та історію ту знала,
у коханого все розпитала,
і дізналась про вигнання,
двох братів поневіряння .

А події ті вражали,
не на жарт княжну лякали.

Щойно вікінги  оплот зламали,
нищівний удар завда́ли
Англії на полі бою, —
галасливою юрбою
гучно владу захопили,
королем оголосили
Кнута , що Великим звався,
ледь не чаклуном вважався .
І розправа почалася,
кров рікою полилася.

А на принців — двох братів —
від загарбників катів
тільки нагла смерть чекала.
Та вигнання врятувало.
Хитро Кнут так наказав.
Щедрість проявив, бо знав,
що за принців знать повстане,
заколот мов грім нагряне.
Це братів і врятувало.

Отже, прихистком нащадкам стало
зразу Шведське королівство .
Втім, лукавство й лицемірство
ворогів не знало меж,
замах стався знов, авжеж.
Та братам втекти вдалося,
й мандрування почалося…

До Угорщини невдовзі,
вже знесилені страхами зовсім,
врешті-решт брати дістались,
зупинились і зостались.
Іштван Перший  їх прийняв,
влаштував і захист дав.

Чи були брати в безпеці
в мурах Реки , у фортеці?
Знову ні! … Пуста надія,
на рятунок марна мрія.
Замах ледь не стався знов,
ледь не пролилася кров
двох вигнанців в мурах замку. (1028)
І негайно, вже до ранку,
Іштван мудрий дав наказ:
доки небезпеки час
не минеться для братів,
щоб уникнути катів, —
Русь вигнанців прихистить,
може там хоч пощастить.

«— З князем вже була розмова,
і нагода є чудова…», —
так король оголосив, —
«… — Із посла́ми запросив
Ярослав  англійських принців
(щоб подалі від убивців)».
Інгігерда  лиш зрадіє,
прийняти́ гостей уміє…».

Шведська кров текла в княгині.

Ярославовій дружині
звістка до вподоби стала,
адже залюбки приймала
європейськую еліту,
аби показати світу, —
Русь — держава європейська!
Не холопська, не плебейська
правляча її еліта —
а гостинна і привітна.

Як задумали, так і здійснили,
двох вигнанців спорядили
в Київськую Русь з послами
із гостинцями-дарами.

Дипломатія — важлива справа,
інколи бува лукава.
Але як без мудрувань?
Як без хитрих спілкувань
у політиці державній,
хоч в сучасній, хоч в прадавній?!
Не бува без гри держав
будь-яких важливих справ —
чи то в світі мир панує,
чи вогонь війни вирує.

Для дипломатичних справ —
перемовин двох держав —
принци до Русі прибу́ли…

Лиш тепер брати відчули,
що нарешті у безпеці,
наче в кам’яній фортеці.

Княжий Двір  і дім надав,
прихистком надійним став, —
і потреби забезпечив,
краще все: харчі і речі…

Прийняли́ англійців так,
мов послання, Божий знак.
Тільки шепотіли тихо:
«— Господи, війна…, ой лихо!
Скільки натерпілись бід…
Ну то й що, що королівський рід!
Все життя — брати вигнанці,
непростої долі бранці!...»

… Ті плітки Агата знала,
та ніколи не вважала
перепоною для почуттів,
хто б їй що не шепотів.
Бо душею покохала!
Наче цілий вік чекала
на ту зустріч у садку,
в затишку, у холодку
серед пташок гамірних,
руж червоних запашних…

… І черниця посміхнулась,
і вустами доторкнулась
хрестика, що у руках тримала,
як події ті згадала,
що минулися без вороття.
Знову спогади життя.

III

Спогад третій:
                     роди́на

«— Сестри та брати — від Бога!»
Все бува…, і шлях-дорога
непроста в житті дається,
доля — карою здається!
Але все треба пройти,
і корону пронести
гідно, гордо і шляхетно!
Ще й велично і славетно
всі випробування подолати —
прикладом нащадкам стати!
… — В нелегкі́м такім житті
будуть сестри і брати в допомогу,
пам’ятайте,
як молитву Божу знайте!»

Так давали настанови,
правил і манер основи
вихователі й княгиня-мати.

«— Вам в Європі панувати!
Тож не посоромте Русь!» —
промовляв так князь-татусь.

Та князівни посміхались
й залюбки манер навчались.
А ще грамоті: читанню,
етикету листуванню;
іноземних мов, звичайно.
Як граційно та охайно
уклонитися в пошані.
Ще й навчались танців пані.

Та і княжичі не відставали,
і мистецтво бою знали,
і дипломатичні вправи,
готувалися до справ держави.

Втім, дитинство — то пора,
де навчань і правил гра
з вихованням надається,
нескінченною здається, —
дуже швидко пробігає.

«… У житті усе минає, —
так Агата промовляла
і молитвослов гортала,
згадуючи ті роки,
з ніжністю і залюбки.

За́вжди в вільную годину
споминала всю родину
лиш з любов’ю і теплом.

Наче в пташки під крилом
так під захистом зростали,
виховання набували
сестри та брати Агати.
Тож було про що згадати.

Кожного любила щиро.
І за тих, хто спочивав вже з миром
до Всевишнього молилась,
зі смиренністю хрестилась.
І за тих, хто ще долав дорогу —
палко теж молилась Богу!

Дякувала за навчання,
настанови й виховання.
І брати допомагали,
й сестри подругами стали,
як наставники казали,
у порадах додавали
князь з княгинею — батьки.

… І летіли знов думки,
мов швидка пташина зграя.

Добра доля чи лихая?!
Що чекає нас в житті?
У роки у золоті —
це нікого не турбує.
Доки молодість вирує —
не на часі міркування!
Молодість — пора кохання!

Про любов і почуття,
пристрасть та жагу життя
княжичі й князівни взнали,
хоч кохання й не шукали.

Батько-князь потурбувався.

Ярослав не сумнівався:
шлюб корисним має бути.
«— У часи війни чи смути,
династичний шлюб  — рятунок,
для держави подарунок!», —
так частенько промовляв,
як поради надавав.

З рішенням не забарився.
Довго з ді́тьми не сварився,
кращу династичну кров
кожному з дітей знайшов.
Пару сам усім обрав.

Сватом всій Європі став!

Володимир, Ізяслав,
Всеволод і Святослав,
Ігор, В’ячеслав — сини,
без вагань і без вини
волі батьківській скорились,
як велів, так одружились.

Та і доньки не пручались,
теж не довго сперечались.
Еллісіф, Анастасія, Анна —
теж смиренно й бездоганно
для держави послужили,
князю догодить зуміли .

… А ось їй, як не судилось,
мов на кару народилась
для князівської родини,
не на користь для країни.
Не потішила обранцем,
вийшла заміж за вигнанця…

«— Королем йому не бути!
А про Англію забути
назавжди́ вам доведеться!»

«— Та в родинах так ведеться,
що хтось має не скоритись,
від наказу відступитись», —
князю так сказала тихо,
ще не знаючи про лихо.

Із провиною згадала,
як із батьком розмовляла.
«— Господи, позбав гріхів!»
Ті думки, немов птахів,
найскоріше розігнала
і молитву прочитала.

IV

Спогад четвертий:
                     Угорщина

Боротьба за трон, корону
протягом життя до скону, —
в ті часи не дивувала,
а жорстокістю вражала!

За престол і панування —
всіх багатств успадкування
і нащадки воювали;
та й сусіди теж не спали,
зазіхали на чужі держави.
Тільки би зазнати слави!
Прогриміти на весь світ
та увічнити свій рід!

Спадкоємці королівств
зрад не гребували, ані убивств,
жертвами й самі ставали,
небезпеки їх чекали
кожен день і щохвилину…
У таку важку годину
заколотів, зрад, повстань,
переслідувань, вигнань,
Андраш  на престол зійшов.

Знов в Угорщині Арпадів  кров
у державі відновилась,
а династія зміцнилась
вигідним корисним шлюбом —
з Руссю бажаним союзом.

Андраш з вибором не забарився,
вчасно й вдало одружився,
він обрав Анастасію,
тим здійснив бажання й мрію —
і корони, і кохання .

Двох закоханих єднання
в Києві і відбулося.
А невдовзі почалося
і в Угорщині повстання ,
й Андраша коронування…

Хто зна? Шлюб так посприяв,
зятю вчасно шлях проклав
до корони Ярослав…
Чи то збіг і час настав?
Але сталося, як сталось,
вдало для Арпадів склалось.
Андраш стрімко трон здобув,
хоча теж вигнанцем був .

… Серед тих подій буремних,
релігійних війн шалених,
чергування миру й зради,
прагнень панування й влади, —
й Етелінги опинились,
до повстання долучились.

Два брати взялись до справи,
і вже скоро в лаврах слави
Андраш їх, король, вітав.

З вдячністю братам надав
за здобутки у повстанні
так омріяні й жаданні
і маєток , і безпеку.

Хоч на чужині́, й далеко
від родинного гнізда
(бо ж поневірянь біда
ще не зникла), — той дарунок,
наче Божий поцілунок,
сприйняли́ брати-вигнанці,
долі непростої бранці.

«…— Замок Река — пречудовий!
Вид навколо — загадковий!
Поряд ліс густий, дрімучий.
А за пагорбами — кручі,
що у небі потопають,
мов у хмарах засинають
на м’яких, легких перинах.

— Зранку видно, як в долинах
вівчари́ женуть отари,
спорожніли всі кошари…,
і жінки несуть з вівчарні
молоко на сироварні…»

Едвард так в листі писав,
і поквапитись благав:
«— Скучив і чекаю, мила!
Хай непереборна сила
не завадить ні коханню,
ані нашому єднанню!

— У гармонії та мирі,
злагоді родинній, вірі
будемо з тобою жити,
радості та сум ділити…

— Ти полюбиш цю країну,
наче рідну Батьківщину!
— Скучив я на самоті…»

Так просив, благав в листі
Едвард Етелінг Агату.

… Про одну, єдину втрату
за весь час пошкодувала,
як Вигнанця покохала, —
що град Київ залиши́ла!

Як його могутня сила
крила-вдачі надавала,
мов бронею захищала, —
тільки згодом зрозуміла,
усвідомити зуміла.

Відчувала все життя
втрату ту без вороття.

… Рідні київські світанки
у рожевому серпанку,
ранки в променях яскравих,
і сріблястих, й золотавих, —
згадувала повсякчас Агата.

«— Тільки в Києві є так багато
неба чистого і сонця!», —
зазирнувши у віконце,
так промовила й тепер.
Час із пам’яті не стер
ані київські ліси могутні,
краєвиди незабутні
луків, пагорбів… Дніпра.
З ними юності пора
назавжди її лишилась,
мов в серпанку розчинилась.

… За коханням в інший світ,
Київ залиши́вши й рід,
і поїхала на чужину́,
приховавши в глибину
страх, невпевненість, тривогу.
Так було потрібно Богу…

V

Спогад п’ятий:
                замок Река

«— Тут, у замку, у фортеці,
в затишку та у безпеці
подарує Бог малят.
Мов в гніздечку пташенят
будемо сім’ю плекати,
один одного кохати…», —
тихо Едвард промовляв,
наче в душу заглядав,
в глибину її очей.

«… Боже, скільки провели ночей
у розмовах, міркуваннях,
за зірками в спогляданнях!...» —
так пригадувала, посміхалась,
спогадами утішалась
вже немолода черниця.

«— Пам’ять наша, мов криниця,
невичéрпне джерело
спогадів, як все було», —
промовляла так, втішалась,
крадькома і посміхалась,
згадуючи ті часи.

… Від небесної краси:
місяця, зірок сріблястих,
що посеред хмар пухнастих
світло-сяйво проливали, —
і страхи всі відпускали…
А тривоги й хвилювання
Едвард лікував коханням.

Від його тепла й любові,
що у кожнім кроці, слові
щохвилини відчувала, —
наче квітка розквітала,
впевненості набиралась й сили.
Ті роки її й зміцнили.

Вже невдовзі, як бажали,
у молитвах промовляли,
Бог здійснив їхні надії,
на міцну родину мрії, —
діточок подарував.

Етелінг тріумфував!

«— Троє діток — Божий дар!
Та невже страшний тягар
долі тяжкої відпустить?!
Божа сила врешті змусить
щастя повернути нам?!»—
сину промовляв й донькам.

Малюки лиш посміхались
і до батька притулялись:
Едгар — син; і Маргарита,
гарна мов росою вмита;
та Христина  — божа квітка!

Швидко підростали дітки.
А батьки лише втішались,
успіхами їх пишались.

«— Королівський рід не зникне,
наче дерево розквітне
дуже скоро, запевняю!
Господа щодня благаю!» —
Едвард промовляв дружині.
«— Не зали́шиться і тіні
від років поневірянь,
небезпеки і страждань!...»

Та Агата лиш раділа
і підтримувала, як уміла:
«— Ми й тепер усі щасливі,
а роки вигнань жахливі
не повернуться! …Ми у безпеці
тут, у кам’яній фортеці!»

А невдовзі сталось лихо,
що підкралось раптом й тихо.
Едвін Етелінг помер.
Світ для Едварда завмер!

«… Брат молодший — рідна кров!
Доля відвернулась знов!» —
Едвард щиро горював,
у стражданнях промовляв,
адже другом був найкращим.

… Рік той видався найтяжчим.

Та підтримали родину
у таку важку годину
і король, і королева.
Та й верхівка  вся місцева
о́сторонь не залишилась,
з допомогою не забарилась.

«— Хто, як не свої поможуть,
втрати розділити зможуть?» —
і тоді так промовляла,
і тепер, як пригадала
Андраша й Анастасію.

«— Доки вся не посивію,
не зупиниться серцебиття
й не піду з цього життя, —
дякуватиму усій рідні
за підтримку в дні скрутні́».

… Час гамує біль. А втрати —
привід нам, щоб нагадати:
все, що маємо — то тимчасово,
і в житті не випадково!

І народжуємось вчасно,
в світ чудовий і прекрасний
ми приходимо із волі Бога,
шлях дається нам, дорога, —
і йдемо з життя раптово.

В Бога все не випадково!
Він дає і забирає,
і підтримує, й карає!

Втіху й Едварду надав,
аби біль свій вгамував.
Горе радістю змінилось!
І бажання так здійснилось,
як просив у молитва́х —

на престол відкрився шлях!

Едвард наче відродився:
«— Промінь світла знов пролився!—
так промовив він дружині,
зазирнувши в очі сині,
де читалося кохання
і збентеження, і хвилювання…

«— Люба, за смиренність і терпіння,
підкоритись долі вміння,
нас чека винагорода,
мабуть, Господа самого згода, —
Англії престол зайняти!
Є запрошення від знаті!
Сам Сповідник  згоду дав
(бо нащадків він не мав)».

… Едвард Етелінг радів,
як приймав листи послів .
Перемовини були успішні,
але, попри плани втішні,
ще два роки тяганини,
листування й плутанини,
переїзду заважали.

Врешті, щойно все владнали,
вирушили у дорогу (1056)
до батькі́вського чертогу .
Мрії дійсністю ставали!
Відлік нового життя поча́ли.

VI

Спогад шостий:
                     Англія

«Вежі замків у тумані,
чи то в сні, чи у дурмані…
І серпанок не сріблястий,
не рожево-золотастий
на світанку, як удома,
а холодна й невідома
рідина́ липка в повітрі.
У природи на палітрі
тільки сірого відтінки…»

Знов, гортаючи сторінки
книг церковних, пригадала,
спогад мов з душі дістала.
З гіркотою посміхнулась,
до ікони обернулась
і перехрестилась тричі.
А у зморшках на обличчі
біль застиг душевних мук.
І відчула серця стук…
Так від спогаду розхвилювалась.

Англія й тепер згадалась
непривітною, як і тоді,
як у ті далекі дні…

« — Листопад — пора осіння!
Зрідка сонячне проміння
Лондон радує в цей час!
Хай це не бентежить нас», —
Едвард пояснив й додав:
«— Я життя своє чекав
на цю зустріч! … Тут милує,
душу втомлену лікує,
кожен клаптичок землі!
Навіть Лондон у імлі!»

Він щасливий був в ту мить.
Було чутно, як бринить
в голосі сльоза нестримна.
Бесіда, майже інтимна,
назавжди запам’яталась,
бо напередодні сталась
надважливої події,
ледь не головної мрії —
Едварда коронування  —
церемонії та святкування.

«— Так щасливий був востаннє», —
мовила тепер з зітханням,
як той вечір пригадала.

Хвилювання вгамувала,
прочитавши молитви́.
Не надовго… Знов думки
повернулись у той час.

….«— Ви від золота й прикрас
сяєте мов сонце ясне!
Ваша Милосте, як Ви прекрасна!»
Так король їй шепотів
(насмішити Едвард вмів)
в день коронування свята.

…«— А корона важкувата,
тисне на чоло і вуха,
звик я більш до капелюха.
Але все ж мені приємно!» —
шепотів так потаємно.
І Агата посміхалась,
чемно, стримано віталась
на поклони гостям свята.

Сукня вишита й багата
рухатись їй заважала,
сріблом й золотом блищала.
І король хоч жартівливо,
трохи з гумором, грайливо
ясним сонцем називав,
але рацію він мав.
Сотні поглядів ловила.
Перелічити було не сила
всіх запрошених гостей.
Та і заздрісних очей
теж на святі вистачало,
відчувала їх чимало.

Про інтриги вдосталь знала,
жодних сумнівів не мала:
вороги не сплять й пронози.
Небезпеки та загрози
день і ніч на них чатують.
І монархи не жартують
з заходами охорони.

Та обмеження і заборони
короля не врятували…

Сльози раптом перервали
спогади черниці знов.
Зашуміла в скронях кров
і забилось серце швидко.
Це траплялося не зрідка.
«— Мабуть, вже і мій час скоро! —
так промовила суворо,
аби в руки себе взяти,
сльози й смуток вгамувати.

Все життя мов за стіною,
кам’яною і глухою,
емоційний стан тримала
і пролитись не давала
ні сльозинці привселюдно.
Як би не було паскудно
на душі у час важкий,
та обов’язок святий
королівської особи,
в миті радості й жалоби
спокій кам’яний тримати
та струнку поставу мати!
Хоч каміння з неба — стій!
Витримати біль зумій!

… І тримала… відчай, сльози,
дивлячись, як ловкачі й пронози
їй в обличчя зазирають,
і цікавість не ховають.
Певно, так шукали страх
в стомлених її очах.

Едвард тихо помирав.

Три доби вже не вставав.

А в палацах шепотіли:
«— Чули? … Кажуть, отруїли!
Боже Свя́тий! Новина́!
Знов за трон буде війна!»

Ті плітки Агата чула.
Вже тоді й сама збагнула —
вороги не забарились,
мов крізь стіни просочились,
обійшовши охорону,
і дісталися до трону.
Короля — занапастили!

…«— Мого Едварда убили!!», —
так без го́лосу «кричала»,
на собі волосся рвала,
як в покоях зачинялась.

І на самоті боялась,
що підгле́дять, проповзуть…
по палацах рознесуть:
«… як страждає королева.
Що тендітна й кришталева.
Отже, владу не втримає.
бо характеру не має!
Англії потрібна сила!»

Ось тому і «голосила»,
біль гамуючи без звуку!
Не показуючи муки!

З тих часів роки минули.
Діти виросли й забули,
як біля труни стояли,
мовчки батька проводжали .

А вона запам’ятала…
Біль і зараз відчувала!
Сумувала не за троном,
що корона впала з дзвоном, —
втратила свою частину,
головну в житті людину!

Там кохання поховала.
Струни скрипки обірвала,
що в душі її співали,
назавжди німими стали.

VII

Спогад сьомий:
              боротьба за трон

Чи бува без мук життя?
І дорослий, і дитя
перед долею безсилі!

… Ще на Едварда могилі
почалися міркування
про багатств успадкування,
і престолу! …
«— Боже правий!
Хай нас обійде лукавий!»—
так тихенько промовляла
і синочка притискала.
Едгар спадкоємцем став,
право трон зайняти мав!

Це Агату і лякало!
Серце клі́щами стискало.
Розуміла, що сама…,
ще й за трон чека війна.

«… Ті думки́,
мов вороняча зграя!...
Божа Матінко Святая», —
поспіхом перехрестилась
і до образу вклонилась,
а́би перерва́ти спогад.

Затрима́вши довгий погляд,
знов поринула в думки́.
Спогади, мов ті птахи,
мов ворони закружляли,
і черницю налякали.
В голові аж загуло…

… Як же важко їй було,
як лишилася сама!

Без коханого зима
оселилася в душі…

Пам’ятала, як дощі
трохи біль їй гамували,
безупинно поливали
кілька діб, як їй здавалось.
Сонце межи хмар ховалось.

Та вона ледь помічала,
мов глухою раптом стала,
і сліпою до всього.
До всього, де не було
Едварда — її життя.
Все змінилося без вороття.

Лондон знову став чужим,
надто людним, гамірни́м,
та для неї непривітним,
і холодним, і манірним.

Так здавалося в той час.

Біль по-різному вражає нас.
Хтось стає на́дто чутливим
і сльозливим, і вразливим.
Хтось від втрат мов кам’яніє,
біль звільнити свій не вміє,
наче скеля завмирає,
муки у собі ховає.

Ті свої переживання
і скорботи, і страждання
у собі лише тримала,
наче кам'яно́ю стала.
Спорожніло все в житті.
Дні проводила на самоті,
зрідка з сином і доньками.

… А в той час межи панами
почалась війна за трон .

«— То якийсь кошмарний сон!»—
так тихенько промовляла,
майже о́сторонь спостерігала
за подіями, що відбувались,
їй химерними здавались.
Участь в боротьбі не брала,
сил боротися не мала…
«— Як складеться з волі Бога,
буде Едгару підмога
королем наступним стати, —
так і буде!»…  «— А як мати
одного лише бажаю,
Господа щодня благаю, —
сина вберегти в тій битві,
не загинути в гонитві!»

Хоч очікування і захмарні,
та страхи були не марні.

Англією керував,
ледь не повну владу мав
Годвінсон  в буремний час.
Ще Сповіднику він повсякчас
надавав свої поради,
був долучений до влади.

Англосаксів знать корилась
і з вимогами мирилась,
бо загрозу відчувала —
криза влади насувала.

В ро́збраті слабка країна
(короля чергова зміна), —
ворога́м була на користь.

Але Га́рольда суворість
Англії послугувала.
Знать притихла й вгамувала
непокору, безлад й смуту…

Втім, вже демони отруту
для англійців заварили…,
у вогонь війни налили.

Для нормандців час настав!
Гордо меч війни дістав
Завойовник  — герцог знатний.
Що Вільгельм на ризик здатний
поборотись за корону,
не заради гри — до скону—
в тім ніхто не сумнівався,
і похід за трон почався.

Кращих воїнів зібрав, (бл. 7 тис.)
герцог шлях мечем вказав,
з військом вирушив по владу ,
демонструючи браваду.

Біля Га́стінгса  зійшлися, (1066),
сурми бою пролилися.

В тім бою на узбережжі,
де за пагорбом виднілись вежі
замків міста, — битва й сталась.

Слава Го́двінсона обірвалась.
Він програв нормандцям битву.

… За загиблими молитву
ще не встигли відчитати,
з миром, чинно поховати, —
переможець прапор взяв,
королем держави став.

«— Англосаксів — під контроль!
Завойовник наш король»!
Знать нормандська так кричала,
гучно короля вітала!

… Новина́ дісталась швидко.
Навіть військ не було видко,
су́рм не чути переможних,
та в передчуттях тривожних
поспіхом дітей зібрала,
рішень влади не чекала,
з Англією попрощалась.

Для Агати знов поча́лась
непроста пора вигнань
і митарств, й поневірянь.
Знову пошуків притулку,
від загрози порятунку.

VIII

Спогад восьмий:
         Шотландія

Море  вже добу ревіло,
корабель потужно било
хвилями з гору́ заввишки …

«— Потерпіть, ще зовсім трішки!» —
так нащадкам промовляла,
заспокоїти їх мала.
Та сама ледве трималась,
і тремтіла, і боялась.

Корабель стогнав від «болю».
Посейдон гуляв на волі,
хвилі підіймав гора́ми
і єднав їх з небесами!
Вже добу так лютував,
штормом в морі панував!

«— До Норвегії нам не дістатись!
Доведеться повертатись!» —
капітан так прокричав.
Рацію він, звісно, мав.
Та Агата не корилась,
у хвилини ті молилась
відчайдушно, мов востаннє.

У напівпритомнім стані
то їй Едвард уявлявся,
у безодні розчинявся,
а то матінка-княгиня,
теж покійна…
                 Прірва синя
Інгігерду поглинала,
в во́дах у морських ховала.

… Спогад той лякав і досі.
Інколи, в нічнім хаосі
сну й видіння прокидалась,
у жаху за все хапалась.
Їй здавалось, знову тоне…
Море знов реве та стогне,
поглинає корабе́ль!
Об хребти підводних скель
розбиває судно вщент.
Та у той важкий момент
остаточно прокидалась
і сльозами заливалась.

Перевтома, нервування,
за нащадків хвилювання
тих часів взнаки давались,
навіть досі проявлялись
із жахами сновидінь.

«— Господи, спаси! … Амінь!»—
так Спасителю молилась,
вгамувавши страх, хрестилась
й знову в спогад поринала.

… Море знов ревло, стогнало,
корабель несло мов тріску.
Він тріщав від «болю-тиску»,
мов в страху яка істота….
Бо вже відчинив ворота
Демон Смерті! … Він чекав,
жертв поглинути бажав,
жах наводячи навкру́ги.

Від нервової напруги
ледве-ледь уже трималась.
Та у час, коли здавалось,
що усі разом загинуть,
во́ди корабель поглинуть, —
сталась Божа дивина́.

Раптом моря глибина
видала глибокий видих,
мов із нутрощів із хижих
стогін вирвався … й затих…

Чи молитви до святих
вгамували Посейдона?
Чи то глибина бездонна
врешті-решт та утомилась,
заспокоїлась, змирилась?...

Але раптом вщухло море.
Небо чисте і прозоре
вже вражало за хвилини.

Чорні та страшні глибини,
що лякали нещодавно,
поступово, тихо й плавно
теж прозорими ставали,
чистотою дивували.

«— Скільки морем я прожив,
скільки суден поводив..,
а таке я вперше бачу!
Мабуть, маєте ви вдачу!» —
капітан промовив так.
«То якийсь Господній знак!
Не інакше!», — знов додав.
«— Вже рятунку й не чекав!»
Вся команда дивувалась,
в небокрай ясний вдивлялась,
приголомшено і з хвилюванням.
Та з одним лише бажанням —
диво це відсвяткувати,
всім богам хвалу віддати.
«— Наче народились знову», —
всюди чулися розмови…

І Агата теж раділа,
теж утомлено й несміло
па́лубою прямувала,
небо сине споглядала…
«— Дивина́!...», — казала тихо
з вдячністю, що смерті лихо
оминуло з волі Бога.
«— Долі нової дорога
нас чека! … Тепер щаслива!..»

Вже за час якийсь сміливо
й діти вийшли, приєднались,
з дивуванням теж вдивлялись
у рожевий небокрай.

«— Не Земля, а наче рай!
Так велична ця краса —
синє море й небеса!
Бог уміє здивувати!»—
обернувшись до Агати,
Маргарита посміхнулась
і сльоза їй навернулась.

Серце стисло у Агати.

З хвилюванням кожна мати
усвідомлює якоїсь миті,
діти — кращий дар у світі,
що Господь нам посилає,
бо любов безмежну має.

«— Як же підросли нащадки!
Ось вони найкращі спадки!» —
так подумала в ту мить,
задивившись у блакить.
Навіть гордість відчувала,
що дітей прекрасних мала.

Раптом голос пролунав,
роздум миттю перервав.
«— Берег бачу! Чайок зграю.
О-го-гов! Усіх вітаю!
То Шотландія, панове!»

Знову збудження святкове
всю команду охопило…

Корабель підняв вітрила!

… І черниця знов вклонилась,
щиро образу перехрестилась, —
Господу за те спасіння,
неймовірне провидіння .

IX

Спогад дев’ятий:
       нащадки

Чудеса тоді стаються,
з волі Господа даються,
як готові ми до змін,
до життєвих перемін, —
цінності прийня́ти справжні,
що водно́час неосяжні
і прості, тому що вічні.
Всім відомі, майже звичні —
милосердя, доброта
і любові чистота…
То скарби́, перлини світу
із Господнього завіту!

«— Все́світ мій перевернувся,
як Всевишній обернувся
на прохання порятунку!...
Я змінила власну думку
і про сенс свого життя,
повноти свого буття ,
і призначення земного,
Богом даного, людського…».

Так Христина сповістила,
рішення оголосила —
шлях у монастир обрати
і черницею із миром стати.

Вибір доньки прийняла́.
«— Господу за все хвала!» —
так відповіла смиренно, —
«— Я молитимусь щоденно
за життєвий вибір твій,
віри сповнений, надій!
… Душу небесам відкрити,
і за грішний світ молити
про спасіння, — то від Бога!
Хай буде легка дорога!»

З тим доньку́ благословила
і в дорогу відпустила .

Щирості, тепла й любові,
що відчула в тій розмові,
і тепер їй вистачало.
Навіть серце завмирало,
стільки світла, чистоти,
милосердя й доброти
у очах було Христини,
вже дорослої дитини.

Спогад той їй душу грів
серед довгих вечорів.
Вибором доньки пишалась,
навіть зараз утішалась.

А в той час буремних змін,
як лунав набату дзвін,
брат на брата йшов війною
і кривавою ціною
здобував собі корону;
«все на кон заради трону», —
миру всім не вистачало,
милосердя бракувало!
І жертовності, і доброти,
віри в Бога й чистоти!

Так і сину промовляла,
настанови як давала.
Але вмовити було не сила.
Від спокус не захистила.

Мед солодкий — панування,
Англії завоювання,
сина врешті спокусив.
Едгар в боротьбу вступив
із нормандцями за трон.
Він поставив все на кон
і очолив рух-повстання —
за саксонське панування!
Але боротьбу програв .
І Вільгельма не здолав,
Англію не об’єднав,
врешті й королем не став.

Усамітнився в розчаруванні,
час закінчивши у вигнанні  .

Спогади про ті події,
нездійсненні сина мрії,
мукою були, стражданням.
Та жила зі сподіванням,
що Господь їм дасть спасіння,
віру, до чеснот прозріння.
І про те щодня молилась…
І тепер перехрестилась.

«…— Треба дякувати Богу!
За рятунок! Допомогу!
За можливість їсти й пити,
небо бачити, ходити…
Мати дах над головою!
Милуватися красою
сонця, місяця, зірок, —
в цьому й є до віри крок!
З вдячності та зі смирення  —
шлях до Божого благословення…»

Так розумно міркувала
і розсудливістю дивувала
Маргарита з ранніх літ .

Чистота й духовний світ
дівчини завжди вражали.
Згодом ці чесноти стали
і для короля зразком, —
їх відзначив сам Малкольм .
З рішенням не забарився
і невдовзі одружився. (1070 р.)

Так Шотландія і дім дала,
Етелінгів прийняла,
а для доньки і корону.

«— І не мріяла, що шлях до трону
хоч комусь Господь відкриє.
Здивувати він уміє!», —
в ті часи так промовляла,
з вдячністю й тепер сказала.

«— Бог дає і забирає,
із любов’ю і карає,
щоб чеснот ми набирались,
вад гріховних позбавлялись»...—
так черниця додала.
«— Небесам за все хвала!».

X

Спогад десятий:
       реформи Маргарити

Наші прагнення і сподівання,
кращі мрії та бажання
здійснюються не завжди…

Не завжди дари-плоди
нам даються, як благали,
труд, зусилля докладали.
Бо земне життя — то мить.
Вік людський наш так біжить,
мов яка гірська ріка,
безупинна і стрімка.

І тоді плоди бажань,
прагнень, мрій і сподівань —
дітям нашим Бог дарує.
Долями лиш він керує!

Той талан , який бажала,
ледве не щодня благала
небеса в молитвах щирих,
з повним відчуттям довіри,
Бог Агаті дарував —
все сповна … донці надав!
Так, як мріяла і як просила —
пролилась Господня сила,
незбагненна, чарівна,
шлях осяявши сповна.

… У той час життєвих змін,
тих бурхливих перемін,
Бог Агату дивував
і щедротами вражав.

Дав корону Маргариті ;
місце у вельможнім світі;
славу, почесті, повагу…
Та до звершень дав наснагу!
Аби світлом світ змінити,
волю й за́думи здійснити
на просвітлення людей,
знань примноження, ідей.

… Спогад про доньку́ втішав,
сил, упевненості додавав.

Навіть гордість відчувала,
що перлину  дарувала
світу нашому земному.

А вона, забувши втому,
і хвороби, і літа́
(вже була немолода),
Ма́ргарет допомагала,
і за спи́ною стояла
кожен день, у кожній справі!
Не купаючись у славі,
а в тіні її чеснот,
за лаштунками висот!

Ті роки їй душу гріли…
Стільки добрих справ зробили!

Доброзичливість, сердечність,
людяність і доброчесність
королева в світ несла.
Прикладом сама була.

І до справ своїх ідейних,
світлих поглядів блаженних
і Малко́льма долучила.
Молито́в його навчила,
і смиренності, й терпінню,
і поститися умінню,
і жертовності, і аскетизму,
доброчинності та гуманізму.

Вже невдовзі вдвох молились,
і з нужденними ділились
хлібом-сіллю та водою.
Аби вірою живою
приклад іншим подавати —
світло Боже проливати.

Разом діями такими
і сміливими, й м’якими
безліч добрих справ здійснили.
У Шотландії змінили
майже все життя спільноти.
Взявши за взірець чесноти,
про які розповідали,
їх зразком й самі ставали.

Хоч вельможі і пручались,
стати в опір намагались;
та й церковники не поспішали,
змін догматів  не бажали, —
та скорились поступово.
Хтось не зразу і частково,
хтось із критикою недовіри,
але врешті, Сила віри,
у Шотландії перемогла,
рух неспинний почала.

То перлина Маргарита —
чиста, щира і відкрита,
світло сяйво пролила,
наче зіронька зійшла
над Шотландськими горами.
І засіяв Бог дарами,
землю цю —
            новим ученням,
і своїм благословенням.

«— Жити на́божно, в молитві,
в святості , а не гонитві
за утіхами земними,
і гріховними, й брудними.
… З вірою в душі у Бога —
відкривається дорога
в Царство Господа, Творця!»—

Маргарити повідь ця
звідусіль тоді лунала.
На синодах  так казала
і вельможам промовляла.

… Шлях реформ завжди важкий,
з перепонами, бува в’язкий.
Але Бог дає поради,
і завжди дає розради
тим, хто шлях такий торує.
Часом сил потік дарує
надлюдський —
була б лиш воля!
І тоді складеться доля!

«… До́ньці часу бракувало,
їй доби було замало,
а́би задуми здійснити:
Світло Господа пролити! —
так Агата промовляла,
як часи ті споминали.

День розписували похвилинно.
Після молито́в (незмінно),
долучалися до справи —
внутрішніх проблем держави :
нових храмів будування;
і нужденних годування;
розвитку мистецтв, освіти…

За поширення просвіти
Королеву визнав світ —
кращий європейський цвіт!

«…— То Шотландії Перлина!
Богом послана людина!»
Так про Маргарет писали,
у писаннях зазначали
і сучасники й нащадки.
Справи, дії — то є спадки
за життя і після смерті.

Спогади такі відверті
тішили тепер Агату,
бо зазнавши до́ньки втрату ,
тільки пам’яттю жила,
в тім смирення і знайшла.

Важко втратити дітей!
Серед безлічі смертей,
що доводиться зазнати —
то найтяжчі наші втрати.

«— Але й те із волі Бога!
Є і в горі нам підмога!» —
так черниця шепотіла:
«— Бо на все Господня сила!»

XI

Спогад одинадцятий:
   онуки

«— Скільки витримати треба
із моли́твами до неба,
а́би горе подолати,
кам'яно́ю, щоб не стати?!…

Залиша́тися собою!
Попри біль душі — живою!»

Так в молитвах промовляла,
і Творця не раз питала
в час скрутний, тяжкий Агата.
Кожна смерть і кожна втрата
їй вогнем пекла пекучим.
Спогадом була болючим!

З тим вогнем в душі й жила,
як уміла, як могла.

«— Рік утрат… нестерпна мука.
Зятя смерть в бою, онука!
До́нька горе не здолала…
вже за кілька днів не стало.
— Як я маю далі жити?!
Як мені цей світ любити?!…»
Так в сльозах молилась Богу,
щоб бодай якусь підмогу,
дав у час такий скрутний,
горя сповнений, важкий.

І розраду Бог надав,
наче знову обійняв.
Вкотре нагадав — життя
до останнього серцебиття
для Любові нам дається!
Доки світло її ллється
із самих глибин душі,
всі випро́бування надважкі
ми зуміємо здолати,
з горя «мертвими» не стати.
  
З вірою в душі у Бога
нам і скеля піддається.
Навіть надважка дорога
поступово і пройдеться.  

А любов — то світло віри!

Наче з золотої ліри
гармонійно, мелодійно,
а бува і чудодійно
Бог любов нам проливає,
і ділитись закликає!

Світла віри розуміння
їй прийшло, наче видіння.
Після довгих молито́в
усвідомила, що є Любов!

Мóв би заново прозріла,
і прокинулась в ній сила
а́би далі, … знову жити,
світ дарований любити.

… Та й для кого вже було.
Древо родове цвіло,
в тім потурбувались діти.

У Малкольма й Маргарити
восьмеро було дітей .
Звична справа для сімей
то́го часу.
                Й дяка Богу!
Так в онуках допомогу
і знайшла собі Агата.
Поступово рідних втрата
у душі угамувалась.

Знову вкотре розпочалась
і просвітницька робота,
за нужденними турбота.

Та й онукам помагала,
кожному як мати стала.
Жодного не обділяла:
і поради надавала,
та й сварила за потреби
(і жорсткою бути треба),
Але головне — любила!
Палко, наче Божа сила,
проливалася крізь неї
до родини до всієї.

Бо свідомо розуміла
і нащадкам говорила:
кожен з вас — то Божий дар!
Етельред, Едмунд, Едгар,
Едвард, Олександр, Давид, —
вами збагатився рід!

І онучкам так казала,
як щоразу цілувала
і Матильду, і Марію.
«— Кожну з вас теплом зігрію!»
Вистачить на всіх любові».

… І на тім прекраснім слові
інколи і замовкала.

Їй у пам’яті спливала
та розмова із батьками,
як докірливо словами,
мов камінням її били,
так за Едварда сварили.

«— Шлюб корисним має бути!
У часи війни чи смути,
династичний шлюб — рятунок,
для держави подарунок!», —
так їй батько нарікав,
гнівом, наче грім палав.

… Ярослав давно спочив,
Богу душу відпустив.
Та про батька споминала,
як на внуків поглядала,
бо тепер не сумнівалась,
гілка роду, що дісталась —
гідно, рясно зацвіла!
Світу Божому дала
кращі зе́рна їх родини!

Для потрібної години!

«— А коли той час настане,
лихом чи бідою гряне,
чи закличуть сурми бою,
чи на свято всіх юрбою
їх збере князівський рід
біля батьківських воріт, —
то один Господь лиш знає!
В слушний час він нагадає».

Так черниця міркувала,
як у спогад поринала
про онуків — цвіт родини.
І раділа, що покине
Божий світ, піде з життя
зі свідомим почуттям —
що призначення здійснила.

А чи Богу догодила?
То вже в нього запитає,
бо про те лиш він і знає.

XII

Спогад дванадцятий:
         монастир

Історична плутанина,
дат важливих мішанина,
суперечки: що й коли?
А чи дійсно то були
наші пращури далекі?
Що колись у замку Реки
рід продовжили славе́тний,
наймогутніший, безсмертний…

Тих питань було і буде
бе́зліч, … доки не розбудить
генетичний код нащадків.
До важливих тих випа́дків,
що на вік лиш раз стаються,
в ти́сячу рокі́в даються.

Ось тому Господь ховає,
правду нам не відкриває
про життя родин, сімей,
чи то о́бранців людей, —
до зазначених подій.

За́дум за́вжди має свій.

… У абатстві надвечір’ям
вітерець блукав подвір’ям,
у віконця заглядав,
шепотів, із листям грав.
Кленів розкидав вбрання,
прибране іще зрання.

Та картина милувала,
зачаровувала й лікувала
душу стомлену черниці.

Задивилась у віконце…

Обрій, наче в багряниці
й золотій короні сонця,
догорав в останні миті
в пурпурі та оксамиті.

«— Ось і літо промайнуло,
ледь помітила відчула».
Так промовила
                    й замовкла знову,
не змогла сказати й слова.
В грудях стисло. Слабкість мала.
То хвороба відбирала
змогу довго говорити,
не давала їй ходити…
Тільки думати й лиша́лось.
Спогадами утіша́лась.

«— Спогади — дарунок й кара!
Я сама вже мов примара!...» —
посміхнувшись з гіркотою,
похитала головою
сива, в зморшка вся, черниця.

Вже й послушниця  служниця
їй щодня допомагала,
по́слух біля неї мала .

Неміч, слабкість і недуги…
Неможливість без напруги
вже й на ноги підвестися,
і до справ не спромогтися.

«— Цим нікого не здивуєш.
Швидкість часу не вгамуєш!» —
посміхалася й зітхала,
по́думки і додавала:

«— Старість нам не зупинити!
Як не владні ми спинити
ані сонячних світанків,
в променях рожевих ранків,
ні зірок нічних далеких!»

… Про які у замку Реки
Едвард їй розповідав,
душу й серце відкривав.

Так давно, мов вічність тому!

Подолавши неміч, втому,
посміхнулася з любов’ю.
І за мить уже з журбою
ледве-ледь прошепотіла:

«— Таємниці я відкрила,
спогади з душі дістала
і нащадкам розказала!
А тепер, нарешті, вільна!
Духом, як ніколи, сильна!
І готова йти зі світу».

Ті слова, наче молитву,
Едварду прошепотіла
з вірою, що Божа сила
змогу дасть йому почути,
і любов її відчути!

А Вигнанця так кохала,
наче вчора їх з’єднала
Божа воля у садку,
в затишку у холодку,
серед пташок гамірних,
руж червоних запашних…

«— Бог вже скоро нас з’єднає,
він моє бажання знає!
Думка ця — моя утіха!» —
так прошепотіла тихо.

Й знов замріялась з зітханням.
Світлий спо́гад про кохання
сил додавав
і нагадав:
«… Долі незбагненний шлях,
на семи бува вітрах,
але кожному він свій дається.
Що вготовано — не розминеться!»

«… І не варто нарікати,
про легке життя благати.
Марно в Бога те прости!
Краще Господа молити,
аби дав нам крила-волі,
зді́йснення своєї долі!»

«… Щоб світив нам промінь Світла!
А душа любов’ю квітла!»

«… За́думи були славетні,
вчинки чесні та шляхетні!»

«… Та лиши́вся гідний слід,
щоб віки пишався рід!»

Так черниця міркувала,
спогади перебирала
про своє життя …
                     «— Чудове!
Може, й трохи загадкове,
з волі нашого Творця.
Може, і не для взірця.
Хтось вважатиме його буремним!
Але ж точно не даремним!»

Зерен стільки залишила,
аби квітла роду сила, —
що пишатися могла!

«— Господу за все хвала!» —
з вдячністю прошепотіла.

Раптом сонце засвітило.
Промінь золотом пролився,
до Агата підступився
й заплутався у волоссі.
Він прикрасив сиві коси
сяйвом срібно-золотистим,
світлом чистим променистим.
… За хвилину вже і згас.

У кімнатці, де з прикрас,
кілька книг, ікон лишилось
(біля образів молилась),
усамітнено відпочивала,
у віконце заглядала,
втомлена життям черниця.

Обрій, наче в багряниці
й золотій короні сонця,
догорав в останні миті
в пурпурі та оксамиті…


Епілог

Наче мить земне життя.
Тільки-но прийшли зі світлом,
зі швидким космічним вітром,
знову кличуть в небуття.
Мить, коротка мить — життя.

І йдемо… з земного світу
без корон, палат розкішних,
пристрастей пустих і грішних,
прах залишивши для цвіту,
відповідно догм Завіту.

Задум Божий — таємниця!
Ми живе́мо…, знов йдемо,
колом тягнемо ярмо.
Скільки раз? То таємниця!
Знаємо, душа — скарбниця.

В ту скарбницю загадкову
«діаманти» всього світу,
аби мати що для звіту,
і збираємо ми знову й знову,
у Вічність пра́гнучи казкову!

2023 р.

История cоздания стихотворения: