Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-02-14 17:15:56
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
Йшов 1955 -й рік. Був місяць лютий. До невеликого перону станції Селичівка,
стишуючи
хід, наближався потяг Київ - Баришівка. Він був старенький, мав всього чотири
вагони.
Тихохід.
Прогудівши три гудки, потяг повільно під’їхав до перону й зупинився. З вагонів
вийшло
небагато людей. Надворі вже вечоріло. З неба падав невеликий сніг. Люди зійшли з
перону по сходах в низ і швидко подалися через ріденький лісочок до села.
На пероні залишилася тільки одна молода жінка. В руках вона тримала дві сумки.
Вдягнена була в зимове пальто сірого кольору, білі вовняні рукавички та коричневі
чобітки. Голову оповивав білий плетений шарф.
Неквапливо, обережно жінка почала спускатися по сходах. Вона була вагітною і
тому
дуже боялася впасти. Потихеньку зійшла вниз, цупко тримаючи сумки.
Неподалік від
сходів стояв черговий по станції - високий, кремезної статури чоловік і розмовляв
з
касиркою.
Коли жінка порівнялася з ним, то впізнала свого хрещеного батька, дядька Петра.
Тож
підійшла привітатися.
- Добрий вечір! - звернулася вона до нього.
- Добрий, добрий! Настусю, це ти? Додому приїхала?
- Так. Заробила два відгули на фабриці за працю у вихідні дні. От і вирішила
провідати батьків.
- А навіщо стільки сумок набрала, адже носиш під серцем дитину?
Вони такі тяжкі! А тобі ж, дитино, ще стільки йти до свого села.
Касирка теж співчутливо глянула на молоду жінку. Вже сутеніло, а Насті потрібно
було
пройти дуже довгий шлях: пристанційний лісочок, всю Селичівку, поле, ліс, ще
шматочок поля, а потім буде вже й батьківське село. Якби не вагітна й не зима,
то
швидко б дійшла, а так… тяжко буде.
- Давайте я вам зараз принесу санчата. Покладете на них сумки, то буде легше
їх
везти, ніж нести. - промовила касирка й побігла
до станційного будиночку.
Коли проводжала доньку з її чоловіком, то везла на
санчатах
свого онучка. Тож вони й залишилися в будиночку станції для іншого разу.
Відчинила
приміщення, взяла там дитячі санчата. Повернувшись, простягла Насті мотузочок:
«Як будете їхати назад, то тоді і вернете. Тим паче донька з онуком не скоро
приїдуть.
Тільки - но поїхали».
Настя з вдячністю подивилася на жінку: «Дякую вам дуже. Я обов’язково поверну».
Вона
попрощалася, поклала сумки на санки
і легко потягнула їх вперед. Санки весело їхали по втоптаному снігу.
Здолавши пристанційний лісок, Настя скоро пройшла сусіднє село, а потім і поле.
Швидко
темніло. Сніг вже не йшов. Небо було затягнуте густими біло-сірими хмарами.
Морозець
приємно щипав щоки, ніс. В руки не було холодно, бо мала теплі з вовни
рукавички.
Думка, що скоро побачить своїх любих батьків зігрівала їй душу. Вона спеціально
не
попередила їх, що сьогодні приїде. Нехай це буде для них великим сюрпризом Під
ногами, пофарбований сутінками у сіро-синюватий колір, тихенько
рипів сніг :"Рип,рип,рип...".
Не доходячи лісу, який розділяв землі двох сіл, посеред дороги поба-
чила велику собаку сірого кольору з красивою довгою шерстю. У собаки були якісь
дивні гоструваті вуха та довгі лапи. Морда - загострена і витягнута вперед. Хвіст
теж
був довгим і дуже пухнастим. Очі світилися теплим жовтавим світлом. Була
чимось
схожа на вівчарку, тільки в грудях худіша. Вона сиділа прямо на стежці, ніби
чекала
на молоду жінку. Настя з дитинства любила собак і тому зовсім не злякалася.
Подумала, що тепер буде йти повз ліс не так страшно. Порівнявшись з собакою,
лагідно
заговорила до неї: « Замерзла, моя люба? Сидиш тут і чекаєш мене? Яка ж ти
красива!
Йдемо разом. Буде веселіше вдвох. Проведеш мене до домівки, а я тебе нагодую
чимось смачненьким. Ти напевно сьогодні нічого не їла?» . Собака пильно
подивилися на
жінку. Потім, ніби зрозумівши, підтюпцем побігла за санчатами вслід. Коли дійшли
до
половини лісу, Настя втомившись, присіла на санки трішки відпочити. Собака без
остраху підійшла до неї і понюхала живіт, де солодко в маминому лоні спала
маленька
людина. Очі знову засвітилися лагідним теплом, ніби дві жовті зірочки. Потім
лизнула
Насті руку і знову повернулася на своє місце позаду санчат.
Цим вона дуже здивувала її . "Чужа собака, а ніби рідна".- подумала молода
жінка.
Відпочивши, піднялася і знову пішла вперед, а за нею позаду санчат - собака. Так
вони
дійшли майже
до кінця лісу. Залишалося пройти ще трохи шляху, а там вже й батьківське село.
Навколо була тиша. Вітру майже не було. Лише сніг маленькими сніжками падав з
дерев. Мороз сильнішав. Темні, тяжкі зимові хмари висіли над землею. Вже добре
стемніло. Ледь було видно дорогу, наїжджену саньми, возами та вантажними
машинами.
Дорога зв’язувала обидва села з районним центром – Баришівкою.
Так вони і йшли: молода жінка попереду, а собака, ніби охороняючи її і дитину,
бігла
позаду, зірко вдивляючись в бік лісу. Аж раптом з глибини лісу почулося одиноке
виття, яке луною прокотилося і по лісу, і по полю, що знаходилося з іншого боку
дороги. Це виття підхопило ще декілька голосів. Потім воно перейшло в якийсь
хоровий
гавкіт. В жінки похололо в серці.
«Напевно в ліс забігла зграя голодних сільських собак, щоб вполювати що-
небудь. -
подумала вона. – Буду надіятись, що вони мене не зачеплять». Та не сталося так,
як
гадалося.
З лісу, прямо на середину дороги , метрів п’ятнадцять попереду, вистрибнула
величезна
сіра собака, схожа на ту, яка йшла за Настею.
Опустивши голову, з вискаленими гострими зубами та здибленою шерстю, вона
мовчки
почала наближатися до жінки. Бігла вона підтюпцем, злегка підстрибуючи і не
провалюючись в сніг. Очі собаки горіли злим жовтим вогнем. Настя безпорадно
заклякла
на місці. Вона дуже злякалася і інстинктивно прикрила руками живіт, захищаючи
дитя.
Вперше в житті жінка не знала, що їй робити.
І тут з-за санок вискочила «настина» собака з теж наїжаченою шерстю на спині і
кинулася напереріз злому сірому чудовиську. Добігши до нього, вона щось грізно
йому
прогарчала і вкусила за морду. Потім вдарила лапами в груди. Пес, бо то напевно
був
самець, завиляв хвостом і задньою частиною тіла. Потім сів, мов стовпчик, бо задні
лапи
в нього були коротші за передні. Настина охоронниця щось йому ще раз прогарчала
і
він побіг , не оглядаючись, в ліс. Слідом за ним побігла і вона, але потім
зупинилась і
легкою ходою, майже не приминаючи сніг, побігла
до переляканої молодої жінки.
Настя , занімівши від страху , широко відкритими очима дивилися на все дійство.
Потім,
не витримавши напруги, заплющила їх, боячись побачити страшну гризню двох
собак.
Але не почула нічого. Коли відкрила очі, то побачила що сіре чудовисько вже
сховалося в лісі. Вона з полегшенням зітхнула і швидко почала шукати очима
свою
рятівницю. Дуже хвилювалася, щоб той монстр не вкусив її захисницю, бо можливо
був
хворий на сказ. Але ні, сіра собака спокійно зайняла місце за санчатами, ніби
говорячи
Насті: " Йдемо далі!". Молода жінка взявшись за мотузочок, потягла санчата далі.
Вона
майже бігла, бо дуже боялася, що той сірий пес
знов повернеться. Так вони дійшли до великої верби, що росла на початку
рідного села.
Собака зупинилася і сіла. Далі вона не пішла. Як її не кликала Настя, собака не
зрушила з місця, тож жінці залишилося самій долати короткий шлях до батьківської
хати.
Її батьки жили з цього краю села. Було дуже сумно на душі, бо Настя ніби
зріднилася
з цією, такою дивною твариною. Вона озирнулася назад. Собака сиділа на тому ж
самому місці. Тільки в сірій млі світилися дві жовті зірки, ніби освітлювали шлях
молодій
жінці. Настя ще раз покликала, але марно…
Дійшовши до своєї хати, вона з сумом, що не змогла віддячити своїй рятівниці і
великою радістю, що вже побачить своїх найрідніших людей - батьків, постукала у
невеличке вікно. Батько й мати ще не спали. Світло горіло в обох кімнатах хати.
«Напевно тато читають якусь книгу, а матуся , мов та бджілка, пораються по
господі.
Ой, які ж вони будуть раді моєму приїзду! Як же я їх люблю!»,- прошепотіла про
себе
Настя.
Двері відчинив батько: «Христю, біжи сюди ! Наша люба Настуся приїхала!». Настя
кинулася батьку на шию: « Як же я за вами скучила, мої любі!». Із сльозами на
очах
вибігла і мати. Батько відразу забрав сумки і заніс в хату. А мати, обійнявши і
поцілувавши свою дорогу донечку, швиденько повела її на теплу половину хати.
Туди ,
де знаходилась натоплена за день піч. Щоб на печі її любе дитя відігрілося після
такої
далекої дороги. Адже надворі зима, а їхня Настуся стільки кілометрів пройшла та
ще й не сама.
«Давай , доню, роздягайся та лізь на тепленьку піч. А я тобі туди і їсти принесу.
Ти ж
дуже втомилася, пройшовши такий довгий шлях. Я голубців наготувала і пиріжечків
з
буряком та калиною спекла. Ти ж їх так любиш. Я серцем відчувала, що ти
приїдеш,
моє
любе сонечко», - жебоніла мати, відкриваючи заслінку печі і дістаючи рогачем
горщик з
голубцями.
Поки мати готувала їй вечерю, Настя переодягнулася. З батьком розібрала сумки.
Спершу
витягла подарунки для своїх найрідніших: батьку – вишиту сорочку та кисет для
доморощеного тютюну, а матусі-красиву в червоних квітах хустину і білий вовняний
жакет, а потім і все інше…
Мати метушилася біля столу. Дістала дерев’яну тацю, зроблену руками її коханого
чоловіка. Він був майстерним теслею, а у вільний час дуже любив вирізати з
дерева
красивий посуд та різні домашні речі. На тацю вона поклала миску з голубцями,
пиріжки,
скибку тільки сьогодні спеченого запашного хліба. В дерев’яну чашку налила
смачного
узвару з сушених фруктів та ягід: яблук, терносливок, грушок та калини. Поклала
дерев’яну з красивою ручкою ложку. Взявши тацю, мати понесла її донці, яка,
розібравши з батьком сумки, вже ніжилася на теплій печі. Подавши Насті тацю з
вечерею, мати сіла поряд. Приєднався до них і батько. Вони дивилися на свою
кровиночку і ніяк нею не могли намилуватися: « Яка ж вона в нас красуня! Висока,
струнка.
Великі сіро-голубі очі - батькові. Трішки кирпатенький носик – мамин. Вуста пухкі,
червоні, мов вишенька, теж мамині. Весела посмішка не сходить з обличчя. Значить
у неї
все добре. Яка ж ти нам дорога, наша ластівочка!» . Сиділи мовчки і нічого не
питали,
бо бачили, яка ж втомлена їх ясочка. Тільки тихо милувалися і милувалися своєю
донечкою.
Настя ж, коли вже поїла, то вирішила розпитати у батьків про тих собак , які
зустрілись
їй у лісі.
- Матусю, таточку, хочу Вам розповісти про пригоду, яка сьогодні зі мною
сталася.
Коли вже підходила до лісу, то зустріла сіру собаку, дуже схожу на Бровка , який
у нас жив. На нашу вівчарку. Тільки шерсть у неї довша і більш сіріша та
передні
лапи вищі за задні. Ще хвіст теж пишніший, ніж у нашого Бровка. Вона мене
провела
аж до верби на початку села. А ще врятувала від такого ж, як вона, тільки
набагато
більшого по розміру собаки. Я її кликала, щоб йшла зі мною додому, а вона не
захотіла.
Залишилася сидіти біля верби. Я зараз тут, у теплі, а моя бідна охоронниця та
рятівниця, голодна і холодна сидить там сама, в темноті і на морозі. Завтра
напевно
піду вдень її шукати
- Ой, лишенько! Настуню, доню, це не собака! Це вовки були!
Минулого тижня тітка Одарка з дядьком Іваном їздили на базар в Баришівку. Коли
поверталися додому, то серед білого
дня вовки напали на них. Добре, що в дядька Івана був ціпок
та й сіроманці мабуть не дуже голодні були, то заледве вдвох вирвалися. Видно
невелика зграя вовків перейшла до нас з того великого лісу, що понад трасою, бо
в
нашому розвелося багато зайців. І ці зайці погризли дуже багато плодових
дерев в обійстях, тому ніхто не хоче полювати на вовків.
Нехай вони хоча б трішки виловлять тих довговухих шкодарів
-А, чому тоді ця вовчиця, а це була певно вовчиця, бо менша від того вовка,
який
намагався на мене напасти, зустріла мене на дорозі і охороняла аж доти, доки я
не
дійшла до початку села?
- Напевно ми народили тебе під щасливою зіркою. А ще тебе
охороняють сили Господні і Матір Божа, Заступниця. Також , велику роль відіграло
те, що
ти - вагітна маленьким щастям. То певно була вовчиця. Вона відчула ще здалеку,
що ти
носиш дитя під серцем. Адже у вовків дуже хороші зір і нюх . І тому, будучи і
сама
матір’ю, вирішила тебе з дитиною захистити від своїх спів-родичів. Це наша думка.
А
що було на думці у вовчиці ми ніколи не дізнаємося. Шляхи Господні
несповедимі.
Лягай, наше рідне сонечко, вже спати, бо ти дуже втомилася і багато пережила з
дороги.
Вже он і місяць заглядає до нас у віконце. А завтра ми про все і поговоримо.
У Насті дійсно вже злипалися очі. Втома, тепла піч та ситна їжа
зробили свою справу: молода жінка міцно заснула. Цілу ніч їй снилася сіра собака
з
теплим жовтим вогником в очах, яка везла на санчатах гарненьку маленьку
дівчинку. Її
донечку.
Читати далі
История cоздания стихотворения:
Дуже вміло відтворені почуття та образи. Гарний стиль та рітмика. Фортуни та оптимізму! |
Рецензия от: Азинелло 2024-03-29 01:44:52 |
Это стихотворение написано очень заботливой и сильной мамой, звучит, как молитва, в ярких лучах добра и надежды, а какая энергетика! Спасибо, Людмила! С уважением! |
Рецензия от: Михаэль Шон 2024-03-28 23:31:35 |
Спасибо, Александр! Добру - быть! И мир не за горами... |
Рецензия от: Ирина Венжега 2024-03-28 21:35:44 |
Іде вуйко Хрещатиком
- Приїжджа людина. Запитує у зустрічних: - А котра година? Перехожі пробiгають, Позиркують скоса. Той рук(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 09:59:39 |
Коли забув ти рідну мову
— яка б та мова не була — ти втратив корінь і основу, ти обчухрав себе дотла. Коли в дорогу ти збирався, каз(...) |
Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-03-25 08:29:11 |