DUM SPIRO SPERO

Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-02 17:51:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вовчиця ( 2частина )

Христина  та  Лаврін  одружилися  ще  до  революції.  Це  було  кохання  з  першого  
погляду  і  
назавжди.  Хоча  батьки   обох  закоханих   впиралися   і  дуже  не  хотіли,  щоб  ті  
одружувалися   та  лебедине кохання  перемогло.  Христина  і  Лаврін  все-таки  
одружилися.
За  непослух  батьки  відвернулися  від  обох  та  це  не  зламало  пару,  а  ще  більше  їх   
з’єднало.   Обоє  багато  працювали.  Мали  ,  як  кажуть  в  народі,  «золоті  руки»,  тож  
швидко  зіп’ялися  на  ноги.   Потім  в  них  народилася  первістка-Марина,  далі  син
Василь,  за  
ним -  другий  син Микола  і   найменшенька –Настуся.      Якою  б  тяжкою  не  була  
робота  весь  свій  
вільний  час  віддавали  завжди  дітям .  Тож  вони  росли  спокійними,  добрими  душею,  
працьовитими  і  дуже  розумними.     В  селі  їхню  сім’ю  люди  поважали  за  щирість,  
бажання  
завжди  підтримати  та  допомогти  у  біді.  За  чим  би  до  них  не  зверталися    ні  Христя,  
ні  
Лаврін  ніколи  нікому  ні  в  чому  не  відмовляли.  Були  доброзичливі    і  завжди  
співчували  
чужому  
горю .    Всюди  ходили  тільки  разом.  Про  них  в  селі  завжди  казали:  «  Якщо  не  
можеш  
знайти  Лавріна,  то  шукай  Христю,  бо  він  буде  там.  І  навпаки».
Старша  донька  Марина  жила  окремо  від  батьків  в  містечку  Бобровиця.  Була  
одружена  за  
дуже  хорошим  чоловіком.  Мала  вже  двійко  донечок:  Майю  та  Раю.  Зі  своїм  
чоловіком  
Петром  Марина  жила  добре.  Спокійно,  як  за  кам’яною  стіною    Дівчата  вже  
навчалися  в  
інститутах  і  були  великою  гордістю  Христини  та  Лавріна.    
Син  Василько  пропав  безвісти  на  війні,  залишивши  по  собі  велику  рану  та  гіркий  
біль  в  
серці  подружжя.  Страшна  та  безжальна  війна
забрала  його  в   них.    Христя  частенько,  щоб  не  бачив  чоловік,  плакала,  згадуючи  
про  
сина.  Та  й  Лаврін  передчасно  посивів,  бо  носив  це  велике  горе  в душі  мовчки.    
Пройшло  вже  десять  років  після  отримання  трагічної  звістки  про  сина,  але  подружжя  
так  
і  не змогло  змиритися  зі  своєю  бідою.   Все  надіялося: «  А  може  живий  і  повернеться  
додому?  Постукає,  як  в дитинстві,  у  вікно  та й  скаже:
«Мамо,  тату!  А  ось  і  я  вже  прийшов».  Він  у  них  був  найрозумніший,  вчився  дуже  
добре.  А  що  іноземні  мови  знав,  то  напевно  ні  однієї  людини  на  два  села  не  було  
такої  
розумної.  Та  не  прийшлося  батькам  радіти  з  успіхів  синочка.  Війна  перекреслила  
все,   
лишивши  їм  тільки  гіркий  біль  та  великий  смуток…
Коля,  другий  син,  теж  вже  був  одружений.  Жили  з  дружиною  щасливо.    Мали  
двійко  
дівчат:  Анюту  та  меншеньку  Світланку.
Дівчата  були  дуже  гарні.  А, що  вже  працьовиті,  то  і  рівних  їм  на  всю  Березань  не  
було.   
Доброзичливі  і  поштиві  до  всіх.  Завжди  усміхнені  і  веселі.
Під  час  війни  і  донька  Марина,  і  невістка  Євгенія  мешкали  в батьківській  хаті.
Невістка  
навіть  народила  там  свою  старшу  доньку.   Пологи  приймали  Христя   з  Лавріном,  бо  
до  лікарні  
було  
далеко  їхати  та  й  марно.   Лікарню  зайняли  німецькі  окупанти  під  свій  госпіталь.    
Тож   
були  вимушені  самі  приймати  пологи   в   своєї  невістки.  На  щастя  все  склалося  
добре.   
Пологи  відбулися  вчасно  і  легко.  Дитина  народилася  здоровою.
А  от  меншеньку, Настю,  доля  не  дуже  балувала.   Після  закінчення  війни  вона  
поїхала  до  
Києва  та  вступила  до  технікуму.  Вивчилася  на  технолога  по  пошиттю  верхнього  
одягу.  
Пішла  працювати  на  фабрику.  В  Києві  познайомилися  зі  своїм  майбутнім  чоловіком  
Іваном,   вийшла  за  нього  заміж,  народила  первісточку – Лідочку.  Потім  
разом  
з  чоловіком  отримали  ділянку    в  Києві  під  приватну забудову.  Заходилися  будувати  
будинок.  Іван   був  майстром  на  всі  руки.  Під  час  війни  попав  у  полон ,  «пройшов»    
концтабір   в  Польщі,  а  потім  ще  й  в  Німеччині.  Там і навчився  всьому,  бо  багато  
працював.  Після  пережитого  частенько  погано  спав,  лякаючи  Настю:  дуже  здригався  
уві  
сні,  кричав,  плакав.  Видно  багато  горя  там  натерпівся.  
Часом  без  причини  гнівався,   гримав  на  дружину  та  Настя  не  зважала  на  це,  бо  
розуміла,  що  то  гримала  його  доля-біда.  
Отак  вони  й  жили.  Вранці  кожен  з  них  біг  на  свою  роботу,  а  після  неї -  будували  
сімейне
« гніздо».   За  Лідочкою  приглядала   свекруха.   Працювали  обоє  не  покладаючи  рук,  
бо  
дуже  хотіли  мати  своє  житло.    На  особисте  життя  часу  просто   не  було.
Настя  намагалася  матері  й  батьку  не  розповідати  про  своє  тяжке  життя  та  
негаразди  з  
чоловіком,  щоб  їх  не  хвилювати,
але батьки  на  те й  батьки,  щоб  бачити  все,  що  стосується  їх  дитини.   В  душі  обоє  
дуже  
переживали  за  доньку.  Та   що  вони  могли  зробити?  Хіба  послухає?    Доросла  
вже.   
Тож  ніяким  чином  не  втручалися  в  її  справи.  Завжди  чекали,  коли  сама  про  все  
розповість.
Несподіваний  приїзд  любої  дитини  дуже  порадував,  адже  вона  не  могла  так  часто  
бувати  
у  батьків,  бо  була  перевантажена  і  на  роботі,  і  на  будівництві  та  ще  й  маленька  
Лідочка  на  руках.  
Христина  з  Лавріном  просили     Настю,  щоб  привезла  онучечку  
до  них,  але  донька  не  погоджувалася,  бо  хотіла  щоб   Лідочка   росла  біля  неї:  до  
батьків  
далеко  їздити.  Тому   і  зверталася  за  допомогою
до  Іванової   матері ,  коли  було  багато    роботи.    Та  жила  неподалік  від  них.
Христина  ще  трішки  посиділа  біля  заснулої  Насті.  Потім  лагідно  поцілувала  в  щічку,  
як  
колись  у  дитинстві,  легенько  поправила  ковдру,   загасила  каганець*,  ще  раз  
поцілувала  
та  й  пішла  теж  спати.

Настя  прокинулася,  коли  у  віконці  забілів  ранок.  На  печі  було  тепло,  затишно  і…
спокійно.  Не  хотілося  ні  про  що  думати.  Солодко  потягнувшись,  вона   накрилася  
ковдрою,  що  сповзла   під  час  сну.  Відчула  себе  знов  маленькою  дівчинкою:  
«Господи,  як   
же   добре вдома!   Яка  ж  вона  щаслива,  маючи  таких  батьків!»
Ніжно  погладила свій  невеликий  живіт,  де  росло  та  розквітало  її  маленьке  Я.   Воно  
тихенько  стукало   ніжками  у  маминому  лоні,  ніби  хотіло  нагадати  їй  про  себе: «  
Мамо,  
люба,  я  теж  вже  не  сплю.  Посміхнися  мені!».  Молода  жінка   ще  не  знала,  хто  в  неї  
буде:  хлопчик  чи  дівчинка?  Проте , після  зустрічі  з  вовчицею  і  дивним  сном, який  
приснився  їй  вночі,  Настя  чекала  на  дівчинку.  І  це  вже  було  проблемою:  Іван  
бажав  
тільки  хлопчика,  свого  спадкоємця.
Тим  паче ,  ця  вагітність  для  нього  була  не  дуже  бажаною,  бо  спромоглися  
побудувати  
лише  стіни  першого  поверху.  Грошей  не  хватало  не  тільки  на  одяг,  а  й  на  їжу.  
Якби  
не   батьки  Насті ,  то    не  знали  б  що й  робити.  Вони  дуже  допомагали  доньці:  
городина,  
молочні  продукти,  яйця,  м’ясо  птахів…
Ще  трішки  поніжившись  на  теплій  печі,  Настя  спустила  ноги  на  виступ,  який  
впирався  в  
піл* -  дощатий  настил,  що  знаходився   між
піччю  та   причільною  стіною.    Посередині  стіни  світило  вранішнім  світлом  невелике  
віконечко, затулене  вишитою  червоно-чорним   українським  орнаментом   фіраночкою.   
Відсунувши  фіраночку  з  вікна,  подивилася.  Надворі  майже  розвиднілося,  сніг  вкривав  
землю
сліпучою  білою  ковдрою,  що  переливалася   різнокольоровими  блискітками   під  
холодним  
зимовим  сонцем.      Віконні  шибки  з  країв  розмалював  казковими візерунками   
чарівник -
іній.  Завдячуючи   волошковому  небу,  він  іскрився  ніжно-блакитним    кольором,  ніби  
коштовний  сапфір.  На  полу  було  холодніше,  ніж на
печі, тож  Настя  потяглася  рукою  до  жердки,  яка  була  прикріплена  збоку  над  полом.  
На  
ній  висів на  підхваті  одяг  батьків .  Взяла  з  жердки материну  велику  хустину  і  
загорнулася  
в  неї.  Потім  злізла  на  підлогу,  взула  мамині  капці    та  через  вузький  прохід,  який  
з’єднував  обидві  половини  кімнати,  пройшла  в  більшу  частину.  На  вішалці  біля  
дверей  
знайшла  свій  одяг.  Переодягнулася.  
«Татусь  і  мама  напевно  вже  пораються  по  господарству».-   подумала  вона. - Потрібно  
і  
мені  їм  чимось  допомогти.  Поки  їх  немає  в  хаті,  приберусь  трохи».   Молода  жінка  
знов  
повернулася   в  меншу  половину  і  почала  прибирати  піл.  Зібрала  всі  подушки,
домоткане  
простирадло,  кожухи  та  винесла    на  двір,  щоб  витрусити  пил.
Замела  змоченим  у  воді  віником  підлогу,  потрусила  речі  надворі  і  перестелила  піл.  
Опісля  перейшла  в  більшу  половину  кімнати. Там  також  все  прибрала.  Підлогу  не  
тільки  
замела,  а  ще  й  притрусила  
свіжим  пахучим  сіном,    якому  відчувався  терпкий  запах  м’яти,  чебрецю, любистку.    
Зробленим  
матусенькою  з  проса   маленьким  віничком  змела  з  припічка  та  мисника  пил,   
на
божниці   повитирала  всі  ікони,  поправила    вишиті  рушники,  що  обрамляли  їх,
запалила  
лампадку  перед  образами,
протерла  вологою  ганчіркою  стіл ,  лавки  попід  вікнами  та ослінчик.
Озирнулася  навколо:  « Ніби  все  зробила.     Але,  ні!  Води  потрібно  принести».-
подумала  
вона,  побачивши  пусті  відра  біля  дверей.
Тільки -  но    взялася  за  дужки  відер,  як  у  хату  зайшла   Христя.
Вона  сплеснула  руками: -  Доню,  ти  ж  вагітна!  Не  смій  це  робити!  Батько  нагодує  
курей,  
  своїх  кроликів  і  сам  принесе  з  колодязя  воду,   а  я  зараз  розтоплю  піч  та  
приготую    щось  смачненьке.  Що  тобі  приготувати,  моє  любе  сонечко?  Може  зварити  
куліш  з  капусти  
або   борщ  з  товченим  салом,  як  ти  любила  в  дитинстві?  Батько  зарізав  молодого  
півника.  Напряжу  молока,  зроблю  ряжанку. Зварю  картоплю-товченю  з   домашнім  
маслом.
Дістану  квашених  огірочків,  помідорів.  Є  в  нас  і  мочені  кавуни.  Такі  смачнющі,  що  
й  не  
передати. - Сказала  і  запитливо  подивилася  на   донечку.
-Мамусю,  я  все  їстиму,  що  приготуєте.  Я  так  скучила  за  рідним  домом,  за  вами  з  
батьком,  за  вашими  стравами.  Я  кожен  день  дякую  Богу,  що  він  не  дав  війні  у  
мене   
вас  відібрати.
Настя  ніжно  обняла    за  плечі  свою  матір,  притулилася  до  її  щоки.
Від  матері  пахло  парним  молоком  та  свіжим  сіном.
Допоки  мати  розтоплювала  піч,  Настя  підійшла  до  вікна  навпроти.  Погода  почала  
псуватися.  Вранішнє  блакитне  небо  посвітлішало.  На  ньому  з’явилися  густі   біло-
молочні  
зимові  хмари.    Падав  сніг.
Спочатку,  це  були  поодинокі   маленькі  сніжинки.   Через  деякий  час
вони  стали  падати  густіше  і  швидше.     Вітер  підхоплював  їх  і   все кружляв,  
кружляв,  
ніби  в  якомусь  чарівному  танку.   Дрібні  крихти
снігу  билися  об  вікно  хати. Деякі  з  них  там  і   залишалися,  потрапивши  в  цупкі  
обійми  
інею.
Коли  в  печі  весело  затріщали,  загули  дрова,  Настя  підійшла  до  матері  і  почала  
допомагати  їй  готувати  сніданок  та  обід:  обібрала  картоплю  на  товченю,  почистила  
моркву,  буряк,  нарізала  капусти.
В  маленькій   дерев’яній  ступці,  зробленій  батьковими  руками,  вона  
затовкла  сало  з  часником,  щоб  засмачити  борщ.   Готуючи  чергову  страву  Христя  з  
любов’ю  дивилася  на  свою  кровиночку,  таку  вже  дорослу: « Яка  ж  вона  в  мене  
хороша  
донечка.  Помічниця  і  розумниця».
Раптом  щось  загриміло  в  сінях.  « А,  бодай  тобі!  Тпрусь,  тпрусь!  Що  ж   це  ти  мене  
з  ніг  
збиваєш,  нечиста  сила!»  -  почувся  веселий  голос . Відчинилися  двері  і  в  кімнату  
зайшов  
запорошений  снігом  Лаврін.  Поперед  нього  стрімголов  заскочив     кіт  Мурко.  
Підбіг  
до  печі,  яку  вже  розтопила  Христя,  струсив  сніг  зі  своєї  сірої  пухнастої  шубки  і  ліг  
грітися   під  припічком.  Певно  добре  замерз,  бо  на  Настю  навіть  не  звернув  уваги.
Христя   взяла  кочергу.  Трішки  розгребла  в  печі  жар,  щоб  поставити    в  нього   
горщик  з  
молоком.  Нехай  пряжиться.  Сама  ж  заходилася  товкти  вже  зварену  і  відціджену  
картоплю.
- Лавріне,  сходи  в  комору  та  дістань    квашених  огірочків  з  середньої  діжечки,  а  
справа  
від  дверей    ще  й  мочених  кавунів  для  Настусі.  Тарілки  візьми  на  миснику.
- Може  ще  й  мочених  яблучок  «антонівку»   дістати?  Доню,  будеш  їсти?» – запитав   
Лаврін  
у  Насті.
-  Ні,  тату,  дякую.   Я  краще  кавуна  з’їм,  а  яблука  залишу   на  вечерю.  Коли  схочу,   
то  
візьму  сама  в  коморі.
Лаврін  підійшов  до  мисника,  взяв  дві   округлі  глибокі  тарілки  і  пішов  в  комору.    
Настя  
заходилася  накривати  на  стіл,  щоб  допомогти  матері.  Нарізала  великими  шматками  
пишну  
паляницю,  поклала   тарілки  та  ложки.  Сільничка  з  сіллю  вже  стояла  на  столі.  Потім  
нарізала  
«лікарську»  ковбасу  та   твердий  сир,  які  привезла  з  Києва.  Купила  їх  в  
«Центральному»  
гастрономі  на  Хрещатику.  Хоча  й  далеко  було  їй  добиратися  туди,  але  дуже  
хотілося  
зробити  для  батьків  щось  приємне.
Батько  вніс  тарілки  з   невеликими,  тугенькими  смарагдового  кольору  огірочками   та   
темно-зеленим   кавуном.  Поставив  на  стіл.  Христя  прочитала  «Отче  наш»,  
перехрестилася  
на  образи.   Всі  сіли  снідати.  Мурко  теж  піднявся  зі  свого  місця  і  підійшов  до  столу.  
Взагалі  він  не  був  голодний,  бо  перед  цим  спіймав  та  з  апетитом  з’їв   сонну  мишу,  
але  
його  дуже  зацікавив  запах  ковбаси.  Щось  д-у-у-же  ж  вона  смачно  пахла!  Тож  він  
вирішив  обережно  поторсати  лапами  ногу  Лавріна.    Той   відразу  зрозумів,  що  хоче  
сірий  
хитрюга.  Розірвав  шматок  ковбаси  надвоє  і  кинув  Мурку.
Кіт  від  радості  аж  сів  на  хвіст.  Легенько  кігтиками  підхопив  ближчий  шматочок ,  а  
потім  
підтягнув  і  другий  до  себе  та  й  заходився  їх  швидко  уминати.    Адже  не  кожний  же  
день  йому  така  смакота  перепадає.  Радості  не  було  меж.  З’ївши    ковбасу  та  
задравши  
трубою  хвіст,  Мурко  пішов  відпочивати  на  піл,  бо  на  печі  було  жарко.
Після  сніданку  Лаврін  теж  пішов  відпочивати  до  кота.  Він  хотів  почитати  книгу,  яку  
три  
дні  тому  взяв  у  свого  родича  Харитона.
Христя  прибрала   все  зі  столу,  а  Настя  помила  посуд.  Прибравшись,  тільки-но   
хотіли  
залізти  вдвох  на  піч,  щоб  поговорити,  як  почули   стукіт  у  сінешні  двері .  Хтось  до  
них  
прийшов.
«Христино!   Лаврін!  Ви  вдома?»-  почувся  чоловічий  голос.
Відчинилися  двері  і  в  кімнату  зайшов    невисокого  зросту  чоловік  в  кожусі  та  шапці-
вушанці.  Ноги  були  взуті  у  високі  валянки  з  калошами.   Це  був  їхній  сусід  дядько  
Петро.    Побачивши  Христю  з  Настею,  привітався:
«Доброго  здоров’я,  сусіди!   Зайшов  до  вас  запитати.   Ви,  що,  собаку  мисливську   
завели?   
Йшов  оце  на  ферму  та  й  побачив    собаку,  яка  несла  зайця  в  зубах. Думаю :  і  чия  
вона?    А  собака    зайця  до  вас  понесла  та  й  поклала в  соснах  під  хатою.  Де  ж  ви  
її  
таку  дістали?  Мо,  Микола  ваш  привіз?  То  хочу  попросити,  щоб  і  мені  таку  дістав.  Я  
заплачу».
Христина  з  Настею   переглянулися  між  собою.  Христя   з  подивом  сказала:
«Ні.   У  нас  немає  собаки.   Може  то  чийсь  чужий.  Наш  Сірко,  як  пішов    минулої  
весни,  
так і не  повернувся  більше.  Ми  його  шукали
по  всьому   селу,  але  на  жаль,  не  знайшли.  Лаврін,  а  йди-но  сюди!
Вдягнися ,  сходи  за  хату  у  сосни.  Там,  каже  Петро,  якась  собака  нам  зайця  
принесла».
Поки  Лаврін  вдягався,  Петро  швидко  пішов  з  хати,  бо  поспішав  на  ферму.  Хвилин  
через  
десять   батько  зайшов  у  хату  і  заніс  великого  сірого  зайця  з  прокушеною  шиєю.  
Заєць  
був  ще  теплий.  Видно  його  тільки  недавно  спіймали.  Всі  троє  стояли  над  тим  
нещасним  
зайцем  і  не  знали,  що  з  ним  робити.  Їсти  його  не  хотіли,  бо  мали  своїх  кролів.  
Викидати -  теж,  бо  видно  було,  що  тварина  здорова.  Тож  вирішили  віддати  одинокій  
вдові  Горпині,  в  якої  війна  забрала    чоловіка  і  трьох  її  синів.  Лаврін  забрав  зайця  
та  й  
пішов  його  білувати,  а  мати  з  донькою  залишилися  в  здогадках,  хто  ж  це  їм
такого  подарунка  приніс.  Так    пройшов  день.  Надвечір  Христя  збігала  до  Горпини.  
Занесла  їй  яєць,  молока,  оббілованого  зайця.  Вдова  жила  дуже  бідно.  Після  
того,  
як отримала  «похоронки»  на  чоловіка  та  дітей    заслабла  на  серце.  Часто  лежала  у  
лікарні.  Город  обробляти  їй  допомагали  сусіди,  бо  сама   його  б  не  осилила.  А  от  
домашніх  птахів  та  худобу  вона  тримати  не  могла.  Серце  не  дозволяло.  При  
найменшій  
напрузі  задихалася,  паморочилось  в  голові,  тож  люди  в  селі  допомагали,  хто  чим  
міг.  
Працювала  в  сільраді  секретарем.  Христининим  подарункам  дуже  зраділа,  бо  м’ясо  
їла  не   
часто.
-  Дякую  вам!  Давно  я  не  їла  зайчатини.  Ще  до  війни  мій  Микола
любив  ходити  полювати  на  зайців.  Завжди  приносив  одного  або  двох.  Потім  разом  з  
синами  ходив.  Гай, гай!  Скільки  вже  років  з  тих  пір  пройшло!    Їх   так давно   немає,  
а  я  
ще  й  досі  живу.  Кожну  ніч  мені  сняться.  Чекаю  того  дня,  коли  нарешті  буду  разом  
з  
ними,  а  він  все  не  йде  та  не  йде.   Як   тяжко  бути  самотньою.
  -Горпино,  ти  повинна  жити  заради  їхньої  пам’яті.  Допоки  ти  жива,  то  й  пам’ять  
про  них  
жива.  Така  доля  в  тебе.  Не  гніви  Бога.  Не  клич  смерть  раніше  терміну,  виділеного  
тобі  
Всевишнім!  Твої  сини  і  чоловік  захистили  нас  і  нашу  землю  від  лютих  ворогів.  
Віддали
за  волю  України  саме  найдорожче,  що  мали -  своє  життя.  Ми  пишаємося  ними   і  
тебе  не  залишаємо  на  самоті.  Ти  нам  потрібна.
Жінки  заплакали  і   сумно  обнялися.   Адже  кожна  з  них    когось  втратила  під  час  
жорстокої   війни,  котра  не  оминула  ні  одного  дворища  в  їхньому  селі.  Зачепила    і  
принесла   горе  з  бідою   в  кожну  сім’ю.  Журно  зітхаючи,  згадали  всіх,  хто  загинув  
чи  
зник  в  тому  страшному  пеклі.   Помовчали  трішки…  
Горпина  збігала  в  комору  і  принесла   Христі  миску  з  квашеною  капустою:  -  Візьми,
Христе!   Чула,  що  Настунька  твоя  приїхала. Ще  й  вагітна  вона  в  тебе,  то  візьми  
капусти.  
Вона  завжди  в  мене  виходить  дуже  добра.  Кисло-солодка  і  хрустка.  Настуньці  
сподобається.  Хоча  б  чимось  вам  віддячу.    
-Дякую!  В  мене  в  цьому  році  чомусь  трохи  перекисла,  то  додаю  її   в  капусняк  або  
коли  
варю  вареники  з  товченою  картоплею,  то  змішую  з  картоплею.  А  їсти -  кислувата.  
Ще  
раз  дякую!  Буду  вже  йти  додому.  Напевно  і  Настя,  і  Лаврін  мене  зачекалися!

Христя  попрощалася  і  швиденько    побігла  додому,  де  на  неї  чекала  сім’я.  


                             Читати  далі

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 956

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 5.

Валентина Леушина

Природжений письменник мій, як ти майстерно пишеш, Наталочко! Пиши, радуй нас своїми творами, а ми з великим задоволенням чекатимемо на продовження! З днем письменника тебе, люба!

2018-03-03 18:23:22

Наталия Самборская

Дуже рада, що сподобалося моє оповідання! Валю, ти не повіриш, але мене щось примушує писати це. І тебе зі святом!

2018-03-03 18:43:13

Валентина Леушина

Нехай примушує, продовжуй, моя люба! В тебе мистецьки виходить! Бажаю натхнення! Дякую за вітання!

2018-03-03 19:09:05

Лариса Гараган

З задоволенням прочитала і цю частину "Вовчиці". Цікава доля щасливої сім'ї. Сподіваюся, і у Насті все буде добре.
А вдячна вовчиця нагадує про себе подарунками.
Дякую, Наталю, за цікаву оповідь!

2018-03-03 16:44:50

Наталия Самборская

Ларисочка, зі святом Вас! Дуже рада, що Вас зацікавило моє оповідання, бо це моя, як кажуть , перша робота. Для мене дуже важлива Ваша підтримка. Дякую!

2018-03-03 18:45:31

Лариса Гараган

Гарно, Наталочко, пиши! Чекаю.

2018-03-04 15:08:58

Микола Бескровний

Наталко, дуже цікаво і майстерно написане оповідання. Мені до душі. Бажаю подальших творчих успіхів. Дякую!

2018-03-03 13:36:13

Наталия Самборская

Зі святом Вас, Миколо! З міжнародним днем письменника. Дуже дякую за відгук! Рада, що сподобалося моє оповідання. Адже це мій перший прозовий твір.

2018-03-03 18:47:35

Николай Ничипорук

Наталья, очень хороший рассказ. И хорошо, что он с подробностями. В этой истории подробности очень уместны, несмотря на то, что они удлиняют рассказ.

2018-03-02 20:43:42

Наталия Самборская

Без них никак нельзя. В них и есть суть. Но главное в этом рассказе, что он написан почти по реалиям. Спасибо Вам!

2018-03-02 20:54:13

Николай Ничипорук

Я тоже пишу свою биографию с подробностями. Это будет большая книга. Но публиковать в портале её не буду. Я оставлю её своим потомкам.

2018-03-03 16:30:31

Михайло Вечера

Дуже гарне оповідання, Наталко. Чекаю на продовження. Творчої наснаги.

2018-03-02 19:26:43

Наталия Самборская

Пане Михайле, я така рада за Вашу оцінку. Вперше в житті взялася за прозу.
Не знаю, але щось або хтось примушує це писати. І взагалі вся моя творчість кимось направляється. Пишу і вірші, але вони в мене дуже гострі та злі. Тому і не виставляю на порталі. Дуже дякую Вам за безцінну підтримку.

2018-03-02 21:01:42

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений