DUM SPIRO SPERO

Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-06 17:07:24
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вовчиця ( 3 частина )

Попрощавшись  з  сусідкою,  Христя  швиденько  побігла  додому,  де  на  неї  чекали  
чоловік  
та  донька.  Надворі  майже  стемніло.  Темрява  широкими  крилами  накрила  все  село.  
Крижаний  вітер  все  більше   починав   лютувати,  збивати  з  ніг.    Дрібні,   колючі,   
льодяні
сніжинки  під  його  поривами  сікли  Христинине  обличчя.    Жінка  нижче  опустила  
голову,  
ховаючи  ніс  і  щоки  в  комірі  кожушка.
« Певно  починається  завірюха.  Цілу  ніч  буде  віяти. Потрібно  буде   грубку  біля  печі  
протопити». -  подумала  вона,   заходячи  до  себе  у  двір.
Вдома  на  неї  чекали  Лаврін  та  Настя.  Лаврін  все  попорав  по-господарству.  Навіть  
корову  
подоїв.  Настя  відцідила  молоко  і  поставила  в  сінях,  щоб  не  скисло,  бо  в  хаті  було  
тепло.  
Швидко  роздягнувшись,  Христя  заходилася  готувати  вечерю.  Витягла  з  печі  пряжене  
молоко ,  ряжанку.  Дістала  паляницю,  пиріжки.  Настя  збігала  в  комору  за  моченими  
яблуками.  
Повечерявши  та  прибравши   все  зі  столу,   мати  з  донькою  скоренько  полізли  на  
теплу  
піч,  а  Лаврін  пішов  топити  грубку.

Першою  почала  Настя:
-Мамо,  цілісінький  день  думаю  про  того  зайця.   І,  хто  б  його  міг  нам  принести?  
Може  
собака  чийсь   ніс  і  втомившись,  кинув  у  нас  в  соснах?
-Ні,  доню.  Сільські  собаки  так  не  роблять.  Думаю,  що  то  твоя  охоронниця –
вовчиця.  
Чому  вона  так  зробила,  не  знаю  та  й  пояснити  не  можу.    На  все   воля  Господня,  
моя  
люба.
- А  хіба  вовки  так  роблять?  Вони  ж  дикі  звірі.   Та  й  чому  вовкам    допомагати  
людям,  
які  їх  вбивають?
-Бачиш,  рідна,  вони  ж  не  всім  допомагають.  Та  й  не  завжди,  а  в  якісь  
непередбачені  
моменти.  Я  зараз  тобі  розповім   історію  про  твого,  по  батьковій  лінії,    прапрадіда  
Ілька.  
Це  було   дуже  давно, в  ті  часи , коли Україна  воювала  з  Туреччиною  та  Кримським  
ханством.
Кримські    татари  дуже  часто  робили  набіги  на  наші  землі .  Вони  нищили  цілі  села  і  
хутори,  грабуючи  та  спалюючи  їх.  Старих  людей  рубали  шаблями,  а  молодих  
забирали  в  
рабство,  щоб  продати  їх  в  Кафі* (Феодосії)  на  невільницькому  базарі.     Звідти  вони   
перепродувались    в  Туреччину  і  навіть  далі.
Коли  татари  напали  на  хутір  Ількових  батьків,  хлопцю    йшов
тринадцятий  рік.  Раби  такого  віку  особливо  цінувалися  в  Османській  імперії.  З  них  
виховували  яничарів -   особистих охоронників  самого  султана.   
Спаливши  вщент  розграбований  хутір,   татари  взяли  в  полон  Ількову  матір  разом   з  
дітьми:  Ільком  і  меншою  від  нього  на  рік – Катрусею,  діда  ж  з  бабусею  вкинули  у  
вогонь  палаючої  хати,  бо  ті  були  старі  і  немічні.   Батька  вдома  не  було.  Будучи  
полковником  війська  запорізького  знаходився  в  Запорізькій  січі.
Людолови  довели  їх  разом  з  іншими  невільниками  до  Кафи.  Тримали  просто  в  
нелюдських  умовах,  але  не  довго.  Матір  з  сестрою  купила   багата  татарська  сім’я  
собі  за  
служниць.  А  от  Ілька  відправили  до  самої  Туреччини,  щоб  продати    султану.  На  свої  
тринадцять  років  хлопець  був  високим,  ставним  й  дужим  на  силу.   Ще   до  того  він
вмів  
читати  та  писати    Тож  повинен  був  поповнити  лави  особистої  гвардії  султана -  стати  
яничаром.    В  Стамбулі  хлопця   оселили  в  Ендеруні,  що  знаходився   на  величезній  
території  султанського  палацу.  Так,  як  він  добре  володів  турецькою  мовою,  якої  
навчився  
у  батька,  то  його  віддали   в  сім’ю    старого  яничара,  щоб  той  навчив  хлопця  основ  
ісламу та  військової  справи,   а  ще  покірності   і  слухняності.    А  опісля  його  
направлять  на  
навчання  в  яничарський  підрозділ  аджемі.
Там  він  буде   вже називатися  аджемі  оглан  і  проходитиме   не  тільки  військову  
справу,  а  
й  інші  науки.    
Завдяки  підлітковому  віку  та  великим  здібностям  Ілько  пробув  у  Махмуда,  так  звали  
його  
наставника,  всього  чотири   роки  від  потрібних  семи.  Вчився  сумлінно.  Виконував  
все,  що  
від  нього  вимагалося:   розумів,  що  без  цих  знань  він  ніколи  не  повернеться  додому.  
Махмуд  ставився  до  Ілька  дуже  добре,  бо  мав   своїх  трьох  синів  та  й  по  натурі  не  
був  
злою  людиною,  хоча  більшість  життя  пробув   яничаром.  По  національності  Махмуд  
був    
болгарином.  Ще  маленьким  його  примусово  відібрали  османські  посіпаки  у  батьків  за  
законом  «девширме»*  і  відправили  в  Стамбул.  Спочатку  вісім  років  він  жив  в  
турецькій  
сім’ї,  яка  його    навчала  мови  та   основ  ісламу,  а  потім  ще  вісім  років  вчився  
військовій  
справі,  ставши  аджемі  огланом.    Після  закінчення  навчання  направили  служити  в    
особистій  охороні  султана  яничаром.  Як  постарів,  то  почали  виплачувати  пенсію.  
Добре,  
що  він  проходив  військову  службу в  той  час,  коли  яничарам  вже  було  дозволено  
одружуватися.  Тож  мав   дружину  та   синів-погодків.  
До  Ілька  вся  сім’я ставилася  добре,  як  до  рівні,  бо  двоє  синів  Махмуда  теж  повинні  
були  
стати  яничарами.  До  переведення  їх  всіх  в  аджемі  залишалося  кілька  місяців.  
Приймати  
іслам  не  примушували.  Це  вже  було  для  хлопця  добре,  бо  в  його  душі
не  згасала  таємна  мрія  повернутися  додому  і  визволити  з  полону  матір   з  
сестричкою.  А  
ще  дуже  сумував  за  своїм  рідним  краєм,  бо  вважав, що  кращого  від  нього  ніде  
немає.  
І  ось , одного  разу  на  базарі,  куди  послала  його   дружина  Махмуда  скупитися  
продуктами,  він  зустрів   Дениса,  свого  колишнього  товариша.  Товариш  розповів,  що  
в  той  
нещасливий  день    разом  з  рідними   встиг  сховатися    неподалік  в  лісі.    Тож  всі  
залишилися  живі, але  рік  тому  татари  знову  напали    на  хутір.     Батько  Ілька  
організував  
оборону  і  напад  татар  було  відбито.  Денис  же  в  цей  час  на  свою  біду  опинився  
зовсім  
близько  від  людоловів.    Так  попав  в  полон.  Потім  його  доправили  до  Кафи,  а  
звідти  в  
Стамбул.   В  Стамбулі  на  невільницькому  базарі  його  купила  бідна  сім’я  за безцінь,  
бо   
мав  маленький  зріст,   був  дуже  худим  та  ще  й  ногу  зламали  татари,  коли  брали  в  
полон. Ця  турецька  сім’я,  люди  начебто  непогані.  Жаліють  його.  Ось  і   ногу  
вилікували.  
Роботою  теж  не  дуже  обтяжують.   Хоча  він   і старається  робити  для  них  все,  адже  
врятували  йому  життя.
проте  за  домівкою  дуже  сумує.  Кожнісінький  день  думає,  як  йому  повернутися  до  
рідних.    
Та  самому  страшно  пускатися  в  таку    далеку ,  повну  небезпек, дорогу.  Це  ж  
потрібно  
попасти  на  корабель,  який  буде  повертатися  в  Крим  після   продажу  чергової  партії  
невільників,  а  з   Криму  вже  якимось  чином  добиратися  додому.  
А,  як  попасти  на  той  корабель, він  не  знає.

-Давай  вдвох  втечемо.    Я  теж  вільно  пересуваюсь  по  Стамбулу.  Ніхто  за  мною  не  
стежить,  де  я  ходжу  і  що  роблю.  Якби  ще  когось  знайти,  тоді  можна  вирушати  в  
дорогу.
-  сказав  Ілько.

-Є  у  мене    тут  товариш  з   Бахчисараю,  татарин  Мехметка.  Його  відібрали   у   
батьків  за  
борги  і  продали    в  Туреччину. Він  так  само,  як  і  ми,  мріє  повернутися  до  рідних.  
Зберемо  харчі  і  гайда  додому.

-Денисе,  ти  казав,  що  мій  батько  повернувся.  А  про   маму   з  сестричкою  нічого  не  
чув?

-Твої  мати  і  Катруся  теж  вдома.  Батько  з  козаками  визволили  і  їх ,  і  інших  бранців.  
Тільки  тебе  не  знайшли,  а  потім  дізналися, що   ти
вже  в  Стамбулі.   То  так  горювали,  так  горювали.  Ваше  обійстя  гуртом  відбудували.  
Хто  
залишився  живим,  повернувся.  Один  тільки  я  такий  нещасний.    Це  ж  треба  було  
мені  не  
в  ту  годину  і    не  в  тому  місці  опинитися.  Так  що  давай  думати,  як  нам  додому  
діставатися  звідси.  З  Мехметкою  я  сам  поговорю.

-  Кажи,  коли  і  де  ми  зустрінемося  наступного  разу?

- Давай  неподалік  цього  базару,  біля  старої  мечеті. Завтра  в  полудень.

-Добре.

Хлопці  попрощалися   і  розійшлися  у  своїх  справах.  В  душі  кожного  загорілася   
маленька  
іскринка  надії  на  визволення  та  повернення  додому.

Христя  зупинилася.   Переставила  з  припічка  поближче  каганець.   Надворі  вже  зовсім  
стемніло.  За   вікном    в  повну  силу  розгулялася  завірюха.  Сильний  вітер  бився  об  
стіни  
хати,   гудів,  завивав  у  димарі.     Зате  в  хаті  було  тепло  й  затишно.  Піч  оповивала  
всіх  
своїм  теплом.  Від  цього    на  душі  було  спокійно  і…  тепло-тепло.  Лаврін,  протопивши  
грубку,  теж  присів    біля  своїх  любих  «дівчат».  Удвох  з  донькою  зачаровано  слухав  
розповідь   дружини.  Адже  розповідала  про    його  предків.  Вона  завжди  вміла  знайти  
правильні  слова,  не  те  що  він.   Йому  згадалося, як  колись   до  війни,  вони  отак  
сиділи  
всією  сім’єю  на  печі,  гралися ,  читали  якісь  дитячі  книжки,  щось  розповідали  одне  
одному,  навіть   по-доброму   сперечалися  і  весело  сміялися.  Всі.  І  Мариночка,  і   
Миколка,  
і  Настуня  і… Василько.    Чому так  швидко  пролетіли  роки?   Ніби  й  не  жили,  а  вже  
он  і  
Настуня  скоро  подарує  їм  ще  одне  маленьке  онученятко.

«Мамусю,  а  що  ж  було  далі?  І  при  чому  тут  вовки?» -  запитала    у  матері   Настя.
Маленьке  дитя   всередині  теж  застукало  рученятками,  ніжками по  маминому  лону,  
ніби    і  
собі  хотіло  дослухати  бабусину  історію.  Потім  потихеньку  опустилося  в  низ  живота  і  
затихло.  В    Насті   різко  заболіло   в  попереку.  Цей  біль  тривав  лише  хвилинку,  тож   
жінка  не  звернула  на  нього  увагу.  Їй  було  так  гарно,  спокійно,  затишно  біля  
батьків,  
що  не  хотілося  ні  про  що  думати.  Вона  так  натомилася  за  цей  останній  тиждень,  
що  й  
передати  неможливо,  
тому  хотіла  простого,  хоча  б  невеликого,  відпочинку.  Від  всього.

Христя  трішки  подумала,  а  потім  продовжила  свою  розповідь:
«  А  далі?  Далі  вони  на  другий  день  всі  зустрілися  і  домовилися  про  втечу.  
Протягом  
цілого  місяця  всі  готувалися  до  неї.  Збирали  в  дорогу  харчі,  одяг,  гроші.  Адже  
попереду  
на  них  чекав  небезпечний  і  довготривалий  шлях  додому.  Тільки – но  закінчився  
травень    
місяць,  вони   швидко  зібралися  і  разом  відправилися   у  невідомість.  Як  хлопці  
добиралися  
до  Криму  мені  свекруха  не  розповідала.  Тож  і  я  не  розповім.  В  Криму  їм  дуже  
допоміг  
Мехметко.  Його  батьки  були  безмежно  раді  поверненню  свого  любого  сина,  тому  без  
вагань  постаралися  його  товаришам  знайти  чумаків,  які  приїжджали  в  Крим  по  сіль.   
Ті   
в  свою  чергу  допомогли  хлопцям  подолати  більшу  частину   такого  нелегкого  шляху,  
а  
потім   в  них  дороги    розійшлися:  чумаки  їхали  в  протилежний  бік  від  їхнього  
хутора.    
Тож  поділилися  з  Ільком  та  Денисом  харчами,  водою,  дали  ще  торбину  солі  на  двох  
і  
поїхали  собі  далі.  Товариші,  не  барячись,    пішли  в  тому  напрямку,  на  який  їм  
вказали  
чумаки.  Йшли  вони  довго.  Заходили  у  придорожні  села,  просилися  на  нічліг.  Люди  
їм  не  
відмовляли,  дізнаючись  звідки  ті  йдуть.   Допомагали  і  одягом,  і  харчами.    Старалися  
йти  
лісами,  щоб   бува не  зіткнутися  знову  з  татарськими  людоловами.  Страждали  
неймовірно:
босі  ноги  були  збиті  до  крові,  обличчя  бліді  і  зморені,  очі  червоні  від  безсоння,  а  
худі  
такі,  що  лишень  самі  шкіра  і  кістки.  Та  рідний  дім  кликав  їх і  вдень,  і  вночі.  Йшли,  
майже  не  зупиняючись  на  відпочинок.   Якщо  і  зупинялись,  то  тільки  трішки  поспати  
і  
знову  в  дорогу.   Так  чином  хлопці    майже  дійшли  до  рідних  країв.
Залишилося  пройти  близько  п’ятнадцяти  кілометрів: широкий  степ,  потім  великий  ліс,  
  
кілометрів  з  п’ять  дороги  через  два  села,  а  там  ще  один  ліс  і  вже  й  до  хутора  
подати  
рукою.   Пройшовши  степ,  Ілько  та  Денис  майже    підходили  до  лісу,  як  раптом  
позаду  себе  
почули  віддалений  стукіт  копит.  Вони  миттєво,  не  домовляючись,  упали  в  високу  
траву.  
Обережно  підняли  голови  і  побачили  невеликий  озброєний  загін  татар,  який  мабуть  
їхав  
на  черговий  грабунок.
Холодний  піт  страху  зросив  їхні  чола,  потік  струмочками  на  щоки,  підборіддя ,  звідти  
на  
шиї.  Сорочки  на  спині  в  обох  вмить  змокріли,  ніби  хтось  полив   водою.  З’явився  
тупий  
стукіт  в  скронях.  
Хлопці  вужами  поповзли  до  лісу.  Добре,  що   він  знаходився  неподалік  від  них.  
Зблідлі  та  
захекані   скоренько   забігли   під  захист  лісових  дерев..
На  двох  у  них  були  тільки   ятаган  та  «яничарка»  (турецький  ударно-кремнієвий  
мушкет).
Пороху  теж  мало  було.    «Яничарку»  взяв  Ілько,  бо  був  вже  навчений  нею  
користуватися,  а  ятаган    – Денис.    Стиснувши  в напружених  руках  зброю,  вони  
стали  
чекати  на  людоловів,  вирішивши  не   здаватися  їм  живими.

Татари  побачивши,  як  щось  мелькнуло  на  краю  лісу,   повернули   своїх  коней  прямо  
туди,  де  стояли  в   нелюдській  напрузі   хлопці.   Майже  вдома  і  от  тобі  така  в  них  
нещаслива  доля.  Стільки  шляху  пройти,  стільки  вистраждати,  а  біда  тут,  де  її  і  не  
чекали.  Стиснувши  в  здерев’янілих  руках  зброю,  обидва  вирішили ,  що  не  здадуться  
без  
бою.  Краще  смерть,  ніж  знову  попасти  в  неволю.  А,  як  же   їм  хотілося,  хоча б  
востаннє
,   побачити  своїх  рідних.   Сльози  безсильної  люті  заливали   очі: « Прокляті  вороги,  
нехай  
земля  горить  у  вас  під  ногами!  Все  рівно  не  здамося!  Краще  смерть,  ніж  рабство!»
А  вороги  все  ближче  і  ближче.  Стукіт  копит  коней  татар  вже   чувся  майже  поряд.  
Ще  
трішки  і   вони  будуть  біля  них.  Серце  в  обох  колотилося  так,  що  здавалося,  ще   
декілька  хвилин  і  воно вирветься  із  грудей.   Тіло   в  обох  закам'яніло,  тільки  розум  
гарячково  
працював:" Невже  це  кінець?  Не  бачити  їм  ні  світу  білого,  ні  своїх рідних!  Господи,  
за  
що?   Ми  ж  навіть  і  нагрішити  не  встигли!   Всевишній  змилуйся  над  нами!  Захисти  
рабів  
своїх! Матір  Божа,  Заступниця,  врятуйте  наші  душі!  Ангели  Господні,  не  кидайте   нас  
в  
тяжку  хвилину!  Допоможіть!  Закрийте  своїми  крилами  від  злого  ворога!".   А  вороги  
вже  
на  рівні  простягнутої  руки.  Шкіряться хижими  посмішками,  смакуючи  перемогу: « Це  ж  
треба,   щоб  їм  нагодилася  така  удача: аж  двоє  молодих  хлопців!  Це  ж  скільки  
золотих  
за  них  одержать».
Уже  засвистіли  в  повітрі  аркани,  щоб  обплутати  тих  нещасливців  і потягти  в  
неволю…    
Як  раптом  нізвідки  взялася  величезна  зграя  вовків-сіроманців.     З  вискаленими  
мордами,  
відкритими  пащами, повними  гострих  зубів, спрямованими  вперед  вухами   та  
піднятими  
вище  спини  хвостами,  звірі   з  гарчанням,  виттям  та  люттю  накинулася  на  татарських  
зайд.   Стрімкими  кидками  хапали  коней  за  шию,  черево,  наносячи  їм  великі  і  
глибокі  
рани.   Коні  від  нестерпного  болю  скидали    з  себе  вершників.  Нажахані   татари  
кинулися  
врозтіч,  але  вовки  їх   швидко наздоганяли.    Стрімкий  кидок  і  хватка  за  горло.  Хіба  
від  
вовків  
можливо  втекти?     Кров  лилася  рікою,  бо  вовків    було  дуже  багато.  Нажахані  
людолови  
рубали  вовків  шаблями,  ятаганами  та   не  змогли  нічого  їм  зробити.  Вовки   
позагризали  
всіх    татарських  нелюдів,  залишивши  на  полі  трагедії    їх  пошматовані  бездиханні  
тіла.   
Ось такий  страшний  кінець , доню, отримали  людолови  на  святій  українській  землі.    
Сама  
природа    її  захищала  від  ворогів.  А  Господь  направляв    своєю  десницею.

Хлопці  стояли  ні  живі,  ні  мертві.  В  обох  відібрало  мову.  Вони  не  могли  навіть  
молитися.  
Лише  мовчки  стяли,  повністю  заклякнувши  з  переляку,  і   дивилися  на  оте  жахіття,  
що  
творилося  перед  ними.
Закінчивши  з  татарами,  вовки   з  обох  боків  мовчки  обійшли  зовсім  переляканих  
друзів  і  
повернули  вглиб  лісу,  залишивши  їм  одного  коня,  що  зачепився  вуздечкою  за  
зламане  
деревце.     Ілько,  і  Денис  з  великим  зусиллям  відвели  очі  від  вовків,  бо  ще  
змалечку  
знали  про  те,  що  дивитися  їм  в  очі  не  можна, адже  вовки    можуть  сприйняти  це,  
як  
виклик.   Хлопці  довго  не  могли  оговтатись  від  пережитого  жаху: «  Що  це  було?  
Невже  
Господь  почув   благання  і  врятував   їхні  душі  від  жорстоких  людоловів?»   Відповіді  
на  
питання  не  було.  Вийшовши  із  заціпеніння,  вони  розплутали  вуздечку,  сіли  вдвох  на  
залишеного  вовками   коня  та  й  поїхали  через  увесь  ліс  в  бік  свого  хутора.  
Проїхали  ліс,  
потім  обидва  села  і  ще  один  лісочок,  не  зупиняючись.   Спішились  тільки  тоді,  коли  
вже  
в’їхали  у  свій  хутір.  Першим  залишив  коня  Денис.  Його  сім’я  жила  на  самому  
початку  
хутора.  Ілько  поїхав   далі,  прямо  до  воріт  свого  дому.  Заїхав  у  двір,  спішився.    
Першою  
його  побачила  сестра  Катруся.
З  радісним  криком:  «Мамо,  тату!  Наш  Ілько  повернувся!».- кинулася    брату  на  шию.   
На  
її  голос  вибігли  з  дому  батько  і  матір.      Всі  разом  плакали  і  сміялися  від  радості.  
Цілих  
чотири  роки  вони    чекали  на  його  повернення.  І  нарешті  він тут,  вдома, такий  
дорослий,  
такий  змужнілий.   Щастя  знову   прилетіло  до  них  в  сім’ю.  Коли  син  поїв  та  трохи  
відпочив  з  такої  тяжкої  дороги,  то  розповів  рідним  про  все,  що  з  ним  трапилося.  
Батьки  
були  здивовані:  «  Звідки   взялася  така  величезна  зграя  вовків  у  їхніх  краях  та  ще  
й  влітку?  Адже  влітку  вовки  практично  ходять  поодинці  і  в  основному  не  нападають  
на  
людей.  Тим  паче  озброєних.  Що  ж  це  було?  Напевно  Всевишній  зглянувся  над  
їхньою  
дитиною».  На  цьому  й  закінчилася  історія  з  вовками.  Так  ніхто   й  не  зміг  пояснити  
таку  
поведінку  сіроманців.  

А  тепер,  доню,  лягай  вже  спати.  Бач,  як  вітер  гуде  в  димарі.  То  надворі  
розгулялася  
завірюха.  Замете  нас  снігом  назавтра  по  самий  дах».  Вона  перехрестила  і  
поцілувала  
доньку,  потім  чоловіка.  Лаврін  пішов  вкладатися  на  полу.  Настя   з  матір’ю   лягли  на  
печі.  Загасили   каганець.  Вся  кімната  поринула  в  густу  темряву.  Ніжний  і  легкий  
сон  
здолав  всю  сім’ю.  Запанувала  тиша.
Та  тривала  вона  недовго.  Десь  опівночі  в  Насті  почалися  перейми.
Тривали  вони  майже  цілу  ніч.  Не спав  уже  ніхто.  Батьки  чим  могли  допомагали  
Насті  під  
час  болісних  переймів.   Ніхто  не  чекав  пологів,  які  почалися  передчасно,  на  два  
місяці  
раніше.  Тож  Христя  швиденько  сіла  і  пошила  дитині  з  простирадла  малесеньку   
сорочечку  
та    пелюшки.   Підготувала  все  до  пологів.  Батько  запалив  примус  та  нагрів   велику  
каструлю  води.   Під  самий  ранок  Настя  народила  малесеньку  донечку.  Пологи    
приймала   
Христя.  
Все  більш-менш  обійшлося  добре.  Дитинча  народилося  хоч  і  малесеньким,  але  
здоровеньким та  ще  й  в  "сорочечці".  Значить  буде  щасливим.   Настя  з  ніжністю  
пригортала  
свою  любу  донечку  до  грудей:  « Яка  ж  вона  в  мене  маленька  і  крихітна.  Моє  рідне  
сонечко.  Моя   люба  пташечка.   Як  же  я  тебе  люблю».  Тримаючи  в  руках  свою    
крихітку,  
мати  вже   забула  про  перенесені   страждання  та  біль.  З  великою  любов’ю  в серці  
милувалася  своєю дівчинкою,  красунечкою - частинкою  самої  себе.   
Христя  забрала  в  Насті  дитя,  помила  його,  одягнула  в  сорочечку,    зважила  на  
домашніх  вагах.  Потім  завернула  в   щойно пошиті  пелюшки  та  поклала  біля  доньки.
- Лавріне,  знайди   на  горищі  колиску  і  прив’яжи  її  до  гаку,  що  знаходиться  на  стелі  
над  
піччю. – попрохала  чоловіка.
- Добре,  люба  Як  стане  світліше,   дістану . -  відповів  їй  Лаврін.  Я  вчора  лазив  на  
горище  
за  сіном  для  долівки,  то  бачив  її  там.
Зараз  ще  темно,  то  я  її  там  не  знайду.
Настя  подивилася  у  вікно  і  раптом  побачила  в  ньому  дві   яскраві  зірки,  які  
світилися  
жовтавим  світлом,  випромінюючи  таке  тепло  і  доброту,  що  їх  хватило  б  на  цілий  
світ.   «
Сьогодні  в  тебе  народилося  дитя,  яке  не  дасть  згаснути  пам’яті  про  тебе,  коли  вже  
будеш  у  Господа  в  раю». – почулося  в  голові  молодої  жінки . -
В  самі  найтяжчі  хвилини  свого  життя  завжди  матимеш  від  неї  підтримку  і  любов.   А  
своєму  Іванові  передай,  що    наступна  ваша  дитина   буде  хлопчиком».   Голос  в  
голові  
замовк.   Зірки   у   вікні  зникли.  Здивована   Настя  нічого   не  розуміла. « Що  це  зі  
мною  
діється?  Напевно  післяпологовий  стрес.  Потрібно  трішки  відпочити». - подумала   вона.  
  
Закривши  зморені  безсонням  очі,   притулила  
до  себе  згорточок  з  маленькою  донечкою  і  заснула.    Снився  їй  прапрадід  Ілько  на  
баскому  коні  з  «яничаркою»  в  руках,  а  поряд  бігла  сіра  пухнаста  собака.  Ні,  то  не  
собака,  а  її  рятівниця  вовчиця.
Прямували  вони  в  далекі  краї  визволяти  її  донечку-красуню. . .

Христя   тихенько  прикрила  легеньким  ряденцем  зморену  пологами  доню   разом  з  
новонародженою  онучечкою  і  почала  поратися  по  господарству.  Лаврін  пішов  надвір  
годувати  тварин.  Коли  проходив  повз  вікно,  де  знаходилася   Настя  з  немовлям,  то  
побачив,  що  під  ним  весь  сніг  витоптано.  «Напевно  вовчиця  приходила  до  Насті. -
відразу  зрозумів   Лаврін. - Видно  дитя  нашого, козацького  роду.  Нехай   росте  здорове  
та  
щасливе,  рідне  ластовенятко».
Посміхнувшись  собі  в  бороду,  він  попрямував  до  своїх  любих  кроликів…


                                 Читати  далі
                




  
  

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 913

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 3.

Валентина Леушина

Неперевершено, моя люба подруго! Ти вмієш так заінтригувати, що неможливо відірватись від подій, які ти красномовно викладаєш! Браво! Пиши, фантазуй, надихай нас цікавими подіями! Молодець Наталочко!

2018-03-16 18:04:07

Наталия Самборская

2018-03-16 22:17:45

Николай Ничипорук

Наталия, этот рассказ - чудо. Изложенный на прекрасном украинском языке. Так ясно выражены чувства и так правдива история! Продолжайте дальше, пока дойдёте до наших дней.

2018-03-10 19:22:01

Наталия Самборская

Коля, Вы угадали мои замыслы. Вы просто волшебник какой-то. Не поверите, но кто-то водит моей рукой. Если бы мне раньше сказали, что я возьмусь писать прозу да ещё такую историю, то я бы просто посмеялась. Дальше будет больше трагизма. Сюжет беру с головы. Спасибо большое, что поддерживаете меня. Мне очень это важно сейчас.

2018-03-10 20:54:34

Николай Ничипорук

Наталия, я так заинтересовался этой историей, что буду ждать каждю новую часть.

2018-03-11 10:50:41

Лариса Гараган

Наталочко, яка мова! Чарівність захоплює.
Бачиш, всю їхню родину - і Настю, і Ілька з другом, охороняють вовки.
Дуже цікава, мальовнича і захоплююча історія. Чекаю далі.

2018-03-07 20:47:46

Наталия Самборская

Ларисочка, з святом Вас! Нехай завжди збуваються всі Ваші мрії та бажання!

2018-03-08 13:40:13

Лариса Гараган

2018-03-08 15:57:12

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений