DUM SPIRO SPERO

Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-12 20:07:14
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вовчиця ( 4 частина )

Коли  Настя  прокинулась,   надворі  вже   яснів  день.  Небо  було  ніжно-блакитного   
кольору.  
Жовтувато-біле  сонце  висіло  низько  над  землею, холодно  позираючи  на  землю,  яка,  
вкрившись  білою  пухнастою  сніговою  ковдрою,  мирно  собі  спочивала  зимовим  сном.
Вітер  повністю  стих.  Тільки  поодинокі  блискучі  сніжинки  лебединим  пухом  падали  з  
неба.  
Сліпучо-білий  сніг  іскрився  і  переливався  холодним  блиском,  ніби  в  чарівній  зимовій  
казці,  вкривав   все  навколо  хати:  город,   садок  і  долину  за  ним.  Здавалося, ніби  
хтось  
розкидав   всюди    розсипи   коштовного  каміння.   Дерева  та  кущі   одягнули  на  себе  
білі  
пухнасті  шапки,
які  світилися  під  зимовим  сонцем  різнокольоровими  блискітками.
У  прозорому  морозному  повітрі  панувала  цілковита  тиша.  
Все  село  ніби  вимерло.   Складалося  таке  враження,  що  люди,  ну  зовсім,  не  хотіли  
виходити  з  хат,  ховаючись  від  суворої  зими.
Єдиний  морозець-веселун  з  нетерпінням  чекав  на  того  першого,  хто  ненароком  
вийде  з  
хати, щоб  швиденько  прискочити  і..щип  за  ніс,   за  щоки ,  за  вуха.  Він  дуже  любив  
щипатися,  той  морозець.  А  весело  ж  як!  Всі  пищать,  труть  носа,  щоки,   вуха,
тупають  
ногами.  А  морозцю  від  цього  так  радісно, так … смішно:    « Цікаві  ці  люди.  Чого  мене  
боятися?  Я  ж  всього  на  всього морозець! «

Молода  жінка  обережно  переклала  новонароджене  маля  подалі  від
краю  печі.  В  світлі  дня  вона  вже  добре  роздивилася  свою  дівчинку,
яка  маленькими  ніжками  розгорнула  пелюшки  і , тихенько  посопуючи  носиком,  спала  
спокійним  дитячим  сном.   Тепла  черінь*  печі  прихистила,   вколисала  її.  Тільки  
маленькі  
губенятка  ворушилися  уві  сні,  ніби  смоктали  солодке  смачнюче  мамине  молоко.  
«Яка  ж  вона  крихітна,  моя  квіточка.  Весь  час  спить  і  не  плаче.  Напевно  слабенька  
дуже,  бо  важить  всього  кіло  дев’ятсот.   Господи,  захисти  мою  ластівочку,  дай  їй  
шанс
вижити.  Це  я  винна  у  всьому: виснажувала  себе  тяжкою  працею, не  берегла  ані  
себе,  ані  
своє  сонечко.  Тому і  народила  передчасно.  Я  б  не  поїхала,  якби  знала,  що  так  
станеться,  але  ж   лікарка
  
сказала,  що  мені  ще  довго  до  пологів.  А  головне -  що  скаже  Іван,  адже  народила  
раніше  терміну?  Як  йому  все  пояснити?  Він  так  бажав  хлопчика.  Та  й  з  роботою,  
що  
робити?  Господи,  скільки  проблем    впало  на  мене! «, -  тяжкі  думки  пронеслися  в  
голові  
Насті. -  Але  я  все  рівно  рада,  моє  голуб’ятко,  що  ти  в  мене  з’явилася.   Я  вірю  в  
твою  
щасливу  зірку.     Недарма  ж  мені   напророчила  про  це  вовчиця».  Вона  поцілувала  
свою  
новонароджену  дівчинку  і  знову  лягла  біля  неї.  Запаморочення  в  голові  та  слабість  
давалися  взнаки.  Боялася  сама  злізти  з  печі,  щоб  не  знепритомніти  і  не  впасти  на  
долівку.   Вирішила  дочекатися  батьків.    Як  раптом  хтось  постукав  у   сінешні двері  і  
в   
хату   зайшла  тітка  Палажка.
_  Хтось  є  в  хаті?  Настуню,  ти  на  печі?
_  На  печі.  Тільки  не  кричіть  так,  бо  моя  дівчинка  спить.
_   Ось  принесла  тобі  трішки  байкових    пелюшок  та  дві  теплі  сорочечки.  Залишилися  
від  
онука.   Вибач,  що  не  нові,  але  вони  ще  послужать  тобі.  Може  ще  щось  тобі  
потрібне,  то    
скажи.
_  Ні,  дякую  вам,  тіточко.  А  хто  вам  сказав,  що  я  народила  дитину.
_  Ой,  дитино,  це  ж  село.  Тут  люба  звістка  швидко  розходиться.  Бабське  радіо.  То  
нічого  
тобі  не  потрібно? Ні?  Добре.  Я  вже  піду,  бо  багато  вдома  роботи.
Тільки-но  тітка  Палажка  вийшла,  як  знов   хтось  поторсав  двері.
Зайшла  тітка  Горпина.  В  руках  вона  тримала  невеликий  клуночок.
_  Ось,  принесла  тобі,  Настуню,  два  новеньких  простирадла.   Нехай  Христя  пошиє    з  
них  
кілька  пелюшок,  бо  ти  ж  нічого  не  припасла  на  такий  випадок.
_  Ой,  дякую  вам.  Мені  якось  незручно  перед  вами..
_  Там,  Настуню,   є   ще  два  метри  марлі.  Піде  на  підгузки  для  немовляти.   Здоров’я  
вам    
обом!    А  де  мати?
_  Неня  напевно  біля  корови  або  біля  курей.  Тітонько  Горпино,  скажіть  їй  нехай  
зайде  в  
хату,  а  то  я  не  можу  з  печі  злізти -  в  голові  паморочиться.
_  Добре,  дитинко.  Лежи  поки.  Не  вставай.
Горпина  вийшла  і  пішла  шукати  Христину.
Через  кілька  хвилин  і  Христя,  і  Лаврін  були  біля  доньки.
Двері  в  Гуренків  не  зачинялися  цілісінький  день.  Звістка  про   неочікуване
народження  
Настунькою   маленької  донечки   швидкою   сорокою  облетіла  вже  все  село.     Ото  ж   
навідалося  народу  за  день   у  їхню  хату  не  багато  і  не  мало,  аж   півсела.   Несли  
все,  
що  було  потрібне  молодій  матері  для   дитини:  пелюшки,  простирадла,  дитячий  одяг.  
Хрещені  батьки  Насті  подарували   малечі   ковдрочку  та  подушечку.    Люди  ділилися  
всім,  
що  було  у  них.   Адже  українцям  завжди  були  притаманні  такі  почуття,  як  чуйність,  
доброта,  жалість,  бажання  підтримати,  допомогти.  А  особливо  вони  розвинулися  після  
того,  як  по  країні   пронеслася  смертельним   рушійним   ураганом   страшна  війна,  яка  
не  
залишила  без  уваги  жодну   родину.  Загальне  горе  об’єднало  та  зріднило  кожнісіньку  
людину.
Особливо  це  позначилося  на  селі,  яке  являлося  окремою,  відділеною  від  інших,
спільнотою.  Там  людей  об’єднувала  не  тільки  територія,  а  й  родинні  зв’язки.  Родини,
весілля,  входини  в  новий  дім   святкувалися  всім  селом.   Якщо  потрібно  було  комусь  
хату  
збудувати,  то  й   це  робилося  толокою.*     Відмовити  у  допомозі  односельчанам  було  
великим  соромом  і   ганьбою.  Такі  люди  не  довго  затримувалися  в  селі.

Вже  надвечір  сусід  Петро  привіз  на  полозках  з  Баришівки   лікаря.
Оглянувши   Настю  та  дитину,  він  був  дуже  здивований  тим,  що  у  породіллі,   яка   
перенесла   такі  тяжкі    пологи,  ніяких   ускладнень
не  знайшов  та   й дитина  була  без   всіляких   відхилень.  Єдиною  неприємністю  було  
те,  
що  немовля  мало  дуже  маленьку  вагу,  бо  народилося  передчасно.  А  так -  все  було  
в  
нормі.   Виписавши  Насті  довідку  про  пологи,  лікар  відкланявся.    Дядько  Петро  знову  
його  відвіз  у  Баришівку.
Так  і  пройшов  весь  день  у  щохвилинних  клопотах.  Христя  та  Лаврін  піклувалися  
донькою   
та  онукою,  Настя -  своєю  новонародженою  донечкою.  Пізно  повечерявши,  всі  
зайнялися  
приготуванням  до  купання   немовляти.  Лаврін  нагрів  води,  Христя  принесла  невеликі  
ночовки,  які  ще  для  Настусі  зробив  батько,  вирізавши  їх  з  дуба.     Вони  були  майже  
округлої  форми,  щоб  легше  було  доступитися  до  дитинчати.   На  дні  ночовок  поклали  
половинку  простирадла,  налили  теплої  води.  Настя  поміряла  ліктем    температуру  
води,  
чи  не  гаряча.  Додали  до  купелі  свіже-заварений  відвар  з  череди,  ромашки  та  
любистку.  
Так  як  донька  ще  була  зовсім  слабою,  то  купати  немовля  взялася  Христя.  Взявши   
його  
на  руки,  подумала:  « Господи,  яке  ж  воно  манюнє!  Таке  худесеньке,  ручки  й  ніжки
-  
тонесенькі.  Пальчики,  ніби  ниточки.   А  голівочка, як  погано  держиться  на  слабенькій  
шийці.     Щоб  не нашкодити  онучечці  потрібно  купати   її  дуже-дуже  обережно».    
Обережно,  ніби  дуже  крихку  дорогоцінну  річ,  Христя    поклала   голівку  на  
передпліччя,  
спинку  вздовж  руки   і  попрохала  Лавріна,  щоб  той  потихеньку  лив  водичку  на  
маля.  
Спершу  помили  шийку,  потім  плечі,  рученята,  животик, захистивши зав’язаний  ниткою  
пупок  від  води,  ніжки.  В  самому  кінці  обережно  помили  і  голівочку.   Тепла  водичка  
розслабила  і  заспокоїла  маля.    Воно  відчувало  сьомим  чуттям  велику  любов  і  
доброту  
навколо  себе, повну  і  беззаперечну  захищеність,  тож  по-дитячому  світло  всміхалося   
маленькими  губенятами..  
Викупавши  дитя,  Христя  віддала  його  донечці,  щоб  та  погодувала  і  вклала  у  
колиску  
спати.   Підкрутила  гніт  у  каганці  та  й  лягла  спати  біля  чоловіка  на  полу.  На  цьому  
закінчився  такий  для  них  тяжкий  день.
Швидко  пролетіли  ще  два  дні.  Насті  стало  вже  краще:  не  паморочилося  в  голові,  
майже  
пройшло  загальне  напруження   тіла.
Лікар  дав  на  два  тижні  довідку  про  звільнення  від  роботи.  Потім  потрібно  буде  її  
віднести  до  лікаря   в  Києві  та  віддати  документи  на  реєстрацію  дитини.
Ще  Настя,  з  завмиранням  в  душі,   чекала  на  приїзд  Івана.  Люди  вже  переказали  
йому  
про  пологи, а  він  чогось  все  не  їхав.  «Може  Лідочка  захворіла?  А  може…    Ой,  як  
тяжко  
і  сумно  на  душі!» -
гіркі  думки  не  виходили  з  голови  молодої  жінки.  Вона  з  надією  та  побоюванням  
чекала  
на  чоловіка,  якого  покохала  на  все  життя.
Годуючи,  колишучи  свою  дівчинку,  Настя    весь  час  дивилася  у  вікно,  прислухалася  
до  
кожного  стукоту  дверей:  чи  бува  не  приїхав?  Дні  йшли,  а  Івана  все  не  було.  
Христя  з  
Лавріном  гірко  переглядалися  між  собою,  щоб    ненароком  не    побачила  доня:
«Що  трапилося?    Чому  зять  не  їде?  Адже  вже  давно  йому   люди  переказали.   Дуже  
болить  серце  за  любу  донечку.  Як  же  вона,  голубонька,  хвилюється  та  страждає.  
Ночами  
тихо  плаче,  щоб  вони  не  чули.    Але  батьківське  серце  все відчуває  і  тяжко  від  
цього  
страждає.
  Як  же   боляче   і  прикро  за  свою  дитину  та  змінити  нічого  неможливо.   Тож   
потрібно  
тільки  чекати».   

В  клопотах  та  піклуванні  за  дитям  вся  сім’я    і  не  помітила,  як  повернуло  на  
другий  
тиждень.    Під  вечір   у  п’ятницю   Настя,  вколисуючи  доню,   втомлено  задрімала  біля  
колиски.  Христя  готувала  вечерю,  Лаврін  сидів  з  книгою  біля   доньки  з  онукою.   В  
хаті  
панувала  спокійна  тиша. Як  раптом  почувся   скрип  дверей  і  хтось  увійшов  в  хату.  
Почувся  глухий  голос  Івана:  « Добрий  вечір!
Дома  всі?».   Христя  з  несподіванки  повернулася  до  дверей  і  побачила  похмуре,  з  
недобрим  блиском  в  очах,  обличчя  зятя.  Стояв,  не  роздягаючись.  В  руках  не  тримав  
нічого.  В  Христі  все  похололо  в  душі:  « Чому  він  такий  злий?».   Вона  підійшла  до  
нього.
- Де  Настя! - викрикнув  їй  в  обличчя.
- Ти  чого  кричиш,  Іване?  Дитина  ж  спить  та  й  Настя  від  безсоння  задрімала.-  
спокійно  
відповіла  йому.
- Мене   не  цікавить  той  виплодок!   Негайно  хай  іде  сюди  і  скаже  від  кого  народила,  
хвойда!
- Побійся  Бога,  Іване!  Що  ти  таке  кажеш!
- Майже  на  три  місяці  раніше  народила,  поганка.
Іван  був  весь  червоний,  очі  горіли  злісним  вогнем,  на   обличчі   ходором  ходили  
жовна,  
весь  трусився,  ніби  листя  на  осиці.  Стискуючи  кулаки,  знову  викрикнув:»  Розбудіть  
ту  
шльондру !   Негайно!».  Та  Настя    вже  вийшла  сама  до  нього.  Не  такою  вона  
уявляла  
зустріч  з  коханим  чоловіком.  Ні,  не  такою.    Від  почутого  гнів  і  обурення    підняли  в  
душі  бурю,  пофарбували  її  обличчя     спершу  в  маковий  колір,  а  потім -  мертво-
блідий.    
Серце  калатало,  ніби  пташка,  яка  хоче  вирватися  на  волю.   Різкий   біль    пронизав  
молоду  жінку  від  голови  до  самих  кінчиків  пальців  рук  та  ніг.  Вона  тихо  скрикнула  
і  
ледве  втрималася  на  ногах.   Голова  просто  розколювалася  від  нестерпного  болю.  В  
грудях  почало  горіти.
Судоми  звели  все  її  тіло  і  вона,  втративши  свідомість,  впала  на  долівку  біля  ніг  
батька,  
який  щойно  вийшов  на  крики.
Разом  з  Іваном  він  підхопив  доньку  і  переніс  на  піл.  Христя,  бідкаючись  і  плачучи,  
заходилась  приводити  свою  бідолашну  дитиночку  до  тями.  В  колисці    тихо  
заплакало  
немовля.  Лаврін  кинувся  до  колиски  і  почав  її  колисати,  наспівуючи,  як  умів,  
колискову.  
Маля  затихло,  заспокоїлося.  Запанувала  знову  тиша.
Настя  прийшла  до  тями,  але  в  неї   від  перехвилювання  почалася  носова  кровотеча.  
Батько  з  матір’ю,  не  знали,  що  й  робити  та  Іван  швидко  знайшов  в  аптечці   
перекис  
водню  і  з  великими  труднощами   зупинив  кровотечу.   Настя  лежала  перед  ним,  
нагадуючи   зламану   молоду  берізку,  яка  стікає  сльозами – березовим  соком.    Біла  з  
чорними   провалами  замість  очей,  з  яких  котилися  часті,  схожі  на  прозорі   перлини,  
сльози  і  мертво - мовчазна.    Ні  пари  з  вуст.  Більше  схожа  на  мертву,   ніж  на  живу  
людину.
У  Івана  защеміло  серце.  Він  так  її  кохав.

Залишивши  онуку,  Лаврін  зліз  з  печі,  взяв  кисет  з  тютюном,  газету,  сірники,  
накинув  на  
себе  кожуха  і  звернувся  до  зятя:
«Іване,  пішли  в  «холодну»  кімнату.  Там   покуримо  і  поговоримо,  як  батько  з  
сином».   
Зять  мовчки  пішов  за  ним.   Лаврін    почав  крутити  самокрутку  з  домашнього   
тютюну.  
Іван  протягнув  йому  пачку  цигарок  «Біломорканал».  Той  відмовився: «Ні,  дякую.  
Курю  
свій  тютюн,  вирощений  на  городі».   Скрутивши  самокрутку,  з  задоволенням  
затягнувся.    
Іван  теж  закурив  цигарку.  Деякий  час  курили  мовчки.  Першим  почав  Лаврін:
-Знаєш,  Іване,   ти  ввійшов   в  нашу  сім’ю  сином.  Різниці  між  тобою  і  Настунею для  
нас  
не  було.  Ми  з  Христею   завжди  відносилися  до  тебе,  як  до  рідного.  Ніколи  не  
вмішувалися  у  ваші  сімейні  справи.   Єдине,  що  для  вас  робили,  це  допомагали  чим  
могли,  ні  в  чому   не  відмовляючи.  Що  стосується  Насті,  то  вона  тебе  дуже  сильно  
кохає.
Дитина  твоя.  Те,  що  вона  народилася  передчасно  доводить  її  вага  і  зріст.  Наша  
ластівочка  має  вагу  всього   одне  кіло  дев’ятсот   грам.
Це  її  вага  разом  з  пелюшками.  Зважували  на  домашніх  вагах  з  качечками.  Завтра  
перевіриш  сам.  Про  зріст  точно  не  скажу,  бо  не  міряли,  займаючись  Настею.  Пологи  
були  дуже  тяжкі.  Думали  помре  разом  з  дитиною.  Та  Всевишній  змилувався  над  
нами,  
подарувавши  їм  обом  життя.    Ось  така  історія.  Якщо  ти    надумаєш відмовитися  від  
своєї  
доньки,  то  ми  з  Христею  вдочеримо  її.     Думай,  Іване!  В  тебе  є   небагато  часу.

-Я  теж  кохаю  вашу  доньку.  Коли  побачив  її  вперше,  то  відразу  зрозумів,  що  вона –
моя  
доля.  Але  в  нашій  сім’ї  народжувалися  тільки  хлопчики.  Чому  ж  тоді  моя  друга  
дитина-
дівчинка?  Повинен  був  бути  хлопчик.  І  тільки  хлопчик.

-Синку,  хто  повинен  в  тебе  бути,  вирішує  тільки  один  Бог.  
Ти  сказав,  що  кохаєш  Настусю,  але  ж  чому  тоді   їй  не  віриш?
Може  вона  подавала  тобі  привід  для  цього?  Ти  кажи,  не  соромся!

-Ні.

-То  з  чого  ти  взяв,  що  дитина  не  твоя?

-Чому  зірвалася  і  поїхала  до  вас,  сказавши  мені,  що  ще  нескоро   буде   
народжувати?  
Вдома  стільки  роботи,  а  вона  все  кинула  і  поїхала  в  село.  Навіть  Лідочку  не  
пожаліла,  
лишила  на  мою  матір.
Це  говорить  про  те,  що   Настя  хотіла,  щоб  я  ні  про  що  не  дізнався.

- Іване,  що  ти  таке  кажеш!  Адже  дитина  жива!  

-А,  якби  померла? Ви   тоді  її  швидко  б  тут  і  поховали,  щоб  ніхто  нічого  не  
дізнався.    
Ні,  вона  не  моя  дитина.  Настю  я  люблю,  але  дитину  не  прийму.

-Повторюю  ще  раз.  Дівчинку  ми  з  Христею  вдочеримо,  тільки  щоб  ти  відмовився  від  
неї.  
Якщо  в  тебе  така  недовіра  до  дитяти,  то  не  бути  тобі  хорошим  для  неї  батьком.  
Краще    
нехай  з  нами  росте.
В  тебе  є  ще  час.  Ранок  від  вечора  мудріший.  

І  знову  обидва  замовкли.  Кожний  думав  про  своє.  Лаврін  подумки  згадував  свою  
молодість,  першу  зустріч  зі  своєю  коханою  дружиною.
Вони  прожили  вже  багато  літ  разом.  Народили  четверо  діточок.
Виростили  і  вивчили  їх.  Мають вже  шість  онучок.  В  житті  всього  було,  на  те  й  воно  
життя,  але  щоб    хоча  б  один  раз    виникла  недовіра  в  одного  до  іншого…  Ні,  
такого  
ніколи  не  було.    Завжди  були  разом  і  в  біді,  і  в  радості.    Чого-чого,  а  недовіри  не  
було  між  ними, бо  покохали  один  одного  назавжди.  Він  не  розумів,  як  можна  
любити  людину  і  не  вірити  їй.   «Напевно  я  вже  такий  старий  і  не  маю  розуму,  що  
не  
можу  зрозуміти  цю  молодь». – думалося  йому.

Іван  теж  заглибився  у  свої  роздуми:  чому  в  нього  така  нещаслива  доля?  Він  дійсно  
по  
справжньому  любив  свою  дружину.  Навіть  не  уявляв  собі  життя  без  неї.  Для  нього  
інші  
жінки  просто  не  існували,  хоча  був  дуже  гарним  на  вроду.  Високий,  стрункий.  
Чорне  
хвилясте  волосся,  красиве  обличчя,  білосніжна  посмішка  примушували  багатьох,  
навіть  
заміжніх,  жінок  обертатися  вслід.   Але  найкрасивішою    та  найбажанішою  жінкою  для  
нього  була  лише  Настя.  Тому  не  хотів  втрачати  ні  її,  ні  сім’ю.   Та  й  Лідочка  буде  
рости  
без  батька.  Цього  Іван  навіть  і  уявляти  не  бажав.  Що   ж  йому  робити?  Якщо  
відмовиться  від  цієї  ненависної  дитини, не  його  дитини,  то  дружина  не  захоче  з  ним  
жити.  Отже,  відмовитися  від  неї  він  не  може.   Тому  повинен  змиритися.     А  далі    
справа    
якось   вирішиться.  «Вона  ж  недоношена,  як  вони   кажуть,  то  можливо  і  помре.  
Потрібно  
буде   її після  реєстрації    знову  привезти  до  тестя  і  тещі.   Село  глухе,  в  лікарню  
далеко  
їхати.  Не  дрейф,  Іван.  Якось  воно  буде». -  такі  думки  вирували  у  голові    Івана.  То  
ж  
вирішив  зробити  по-своєму,  як  надумав:  помиритися  і  якимось  чином  здихатися  
дитини.  

Докуривши  свій  «Біломорканал»,  Іван  звернувся  до  тестя:
«  Знаєте,  я  вже  подумав.  Немає  мені  життя  без   Насті.  Моя  дитина  чи  не  моя,  я  
буду  
їй  батьком.  Хорошим  чи  поганим ,  не  знаю.  Час  покаже», - собі  ж  подумав,  - Добре,  
що  
темно: не  потрібно  очі  ховати».   
Лаврін  мовчав.  Він  не  вірив  зятю,  але  знав  і  те,  що  донька  пробачить   своєму  
чоловіку  
все,  бо  кохає  його.  Від  жалощів  до  двох  рідних  йому  людей, доньки  і  онучечки,  у  
нього  
виступили  сльози  на  очах:» Добре,  що  Іван  не  бачить,  бо  темно.  Як  же  мені  жаль  
ту  
маленьку  крихітку.    Настя  не  кине    чоловіка  і  ми  цього  їй  радити  не  станемо,  бо  
великий  гріх  розбивати  сім’ю.  Може  Бог  дасть  і  вони  нам  залишать  це  ластовенятко.  
Господи,  допоможи  маленькому  сонечку!   Дав  їй  життя,  дай  і  нормальне  дитинство».  
Холод  потихеньку  пробирався  під  одяг.   Густа  темрява  огортала  обох  
співрозмовників.   В  
кімнаті     панувала  тиша.  Було  тільки  чутно,  як  Мурко,  пролізши  через  шпарину  
дверей,  
сердито  чмихає  і  вовтузиться  в  кутку: « Аякже,  прийшли  зайди  на  його  територію,  
накурили  диму  повну  кімнату,  ще  й  не  дають   своїми  дурними  розмовами  спокійно  
спати.  
Верещали  половину  вечора.  Вечеряти  теж  не  дали.  Так  хотів  попити  свіженького  
вечірнього  солодкого   молочка, так  такий  ґвалт  підняли  між  собою,  що  прийшлося  
тікати  
з  хати.
Ніякого  тобі  спокою  і  щасливого  котячого  життя.  Скільки  не  старайся  для  них,  а  
«подяка»  одна  -   іди  спати  голодний».

Лаврін  піднявся  і  звернувся  до  Івана: « Що  ж,  йдемо  до  жінок.  Дізнаємося,  як  там  
справи.  Думаю,  що  мати  вже  приготувала  вечерю,  то  поїмо,  бо  ж  за  сварками  всі  
залишилися  голодними.  Після  вечері  і  побалакаєш  з  Настею».  Кіт,  почувши  слово  
«вечеря»,  заметушився  і  швиденько  виліз  зі  свого  кутка  в  надії,  що  все-таки  вип’є  
сьогодні  свіженького  вечірнього  солоденького  молочка,  ще  й  можливо  щось  і зі  столу  
смачненьке  перепаде. Тож,  немов  блискавка,  прошмигнув   поперед  чоловіків  у  
шпарину  
дверей  «холодної»  кімнати.  З  думкою:»  Яке  ж   воно  прекрасне,  оте  слово  
«вечеря!», -  
кіт  увірвався  в  кімнату,  де  знаходились  Настя    з  матір’ю  .  Ображена  жінка  була  
заплакана,  бліда  і   дуже  сумна.   Вона  не  скаржилась  матері  на  свою  долю,  яка  
звела  її  
з  Іваном.  Хоч  як  би  Настя  не  сердилась  на    чоловіка  за   такий  ганебний  вчинок,  
але   
серцем  продовжувала  його  кохати,  бо  назавжди  віддала  тому  і  душу,  і  своє  серце.  
А  
маленька  дитина  її  ще  більше прив’язала   до  Івана.    З  великим  душевним  
хвилюванням  
вона  чекала  на  його  повернення,  бо  знала, що  він  обов’язково  повернеться.  Лаврін  
з  
Іваном  зайшли  за  котом  в  кімнату.  Мурко  відразу  підійшов  до  своєї  мисочки,  повної  
смачної  їжі.  Христя  вже  накрила  стіл  і  поставила  вечерю.    Чоловіки  роздягнулися.  
Настя  
мовчки   злила  воду   обом  на  руки,  подала  рушник.  Всі  сіли  за  стіл.  Вечеря  
пройшла  в  
мовчанці,  бо  ніхто  не  знав  з  чого  почати  розмову.  Коли    вже  поїли,  Христя  з  
Лавріном  
почали  готувати  купіль  для  немовляти.  Настя  пішла  будити  свою  донечку, яка  майже  
вісімнадцять  годин  на  день  спала,  бо  була  ще  дуже  слабенька.  То  ж  уві  сні  
набиралася  
сил.  Підійшовши  до  колиски,  жінка  замилувалася  своїм  маленьким  янголятком:  «  Яка  
вона  красива  і…  беззахисна.   Доню,  я  тебе  дуже  люблю  і  ніколи  не  залишу.  Якщо  
твій  
батько  відмовиться   від  тебе,  то  я  заберу  твою  сестричку  і  піду  від  нього.  Будемо  
знімати  квартиру,  а  бабуся  з  дідусем  нам  завжди  допоможуть.  Вони  у  мене -  
найкращі  
батьки  в  світі  та  й  вся  моя  родина  нас  підтримає. На  роботі  теж   люди  добрі,  не  
залишать  без  допомоги  і  підтримки. Виживемо  якось».  Ніби  почувши   ці  сумні  думки,    
маля  відкрило  свої,  ще  не  зовсім  видючі  оченята , і  посміхнулося  мамі.  Потім  
потягнулося  
всім  малесеньким  тільцем,  зітхнуло  і…  знову  закрило  очі.    Настя,  взявши  його  на  
руки ,   
почала     будити,  поперемінно  закриваючи  то  одну,  то  другу  ніздрю  малесенького  
носика.  
Маля  засопіло,  закрутилося  на  маминих  руках,  але  прокидатися  ніяк  не  хотіло.  
Цілуючи  і  
торсаючи    носика  немовляти,  Настя  нарешті  його  збудила.     Дівчинка  тихенько  
заплакала,  схожим  на   мишачий  писк,  голоском.  Але  відчувши  теплі  обійми  купелі  
відразу  
заспокоїлась  і  затихла.  Іван  залишився  сидіти  за  столом.  Коли  Христя  з  Настею  
закінчили  купати   дитину,  підійшов  ближче,  щоб  подивитися   на  неї.  «Господи,  яке  
ж  
негарне!  Прямо  тобі  гидке  каченя.  Ні,  воно  не  може  бути  моєю  дитиною.  Лідочка,  
он  
яка  гарна  народилася, як  лялечка,  а  це…   Одним  словом – гидке  каченя.  Не  моє». -  
промайнуло  в  його  голові.   І   дійсно,  дівчинка  була  не  дуже  гарною  на  вигляд,  бо  
народилася  недоношеною.   Зовсім  маленька  на  зріст,  дуже  худа,  з  червоним,  
зморщеним,  
ніби  в  старої  бабці,  обличчям.  Ручки-ніжки,  немов  патички  з  тоненькими,  схожими  
на  
комашині  лапки,  пальчиками.   Коли  Іван  нахилився   над  малям,  щоб  хоч  як-небудь  
роздивитися  риси  обличчя, воно  раптом  здригнулося  і  заплакало.    Христя  дала  
чоловіку    
в  руки  зеленку,  щоб  помазав  пупок,  перев’язаний  шовковою  ниткою.  Він  з  гидливим  
виразом  обличчя   тицьнув   змоченою   в зеленці  ватою  на  сірнику  в  те  місце,  де  
знаходився  в  немовляти  пупок.  Від  болю  воно  знову  заплакало.  Настя  вовчицею  
подивилася  на  чоловіка.  Зрозумівши,  що  робить  не  те,  Іван  обійняв  дружину  за  
плечі  і  
хотів  пригорнути  до  себе.  Та  вона  із  зневагою  відштовхнувши  його  руки,  забрала   в  
своєї матері  вже   одягнену ,  загорнену  в  пелюшки  донечку     і  пішла  її  годувати.  
Іван  
залишився  стояти  стовпом  біля  купелі,  не знаючи,  що  йому  далі  робити.  Потім  
обійшов  
купіль  і  подався  за  Настею.  Христя,   смикнувши  свого  чоловіка  за  рукав,  пошепки  
сказала:        « Лаврін,  давай  одягнемося  та  сходимо  до  Горпини.  Посидимо  в  неї,  
поки  
вони  з’ясують  свої  відносини.  На  самоті  їм  буде  легше  говорити  про  все.   Вони -  
сім’я  і  
ми  з  тобою  не  вправі  втручатися  до  них.  А  внучечку  ми  з  тобою  вдочеримо.  
Виховали  
чотирьох  дітей,  виховаємо  і  її.  Адже  вона  наша  кровиночка.  Так,  любий?»,-    
запитливо  
подивилася  на  нього.
Лаврін  з  ніжністю  обійняв  дружину  і  пригорнув  до себе:»  Так,  моя  сиза  голубонько.  
Ми  з  
тобою  ще  не  такі  старі.   Піднімемо  наше  пташеня  на  ноги».  Вони швиденько  
одягнулися  і  
вийшли  з  хати  в  чорну  морозну  темінь  пізнього  вечора.  
Коли  повернулися,  то    Настя,  хоча  й  холодно,  але  спілкувалася  з  Іваном,   який   
тихо  
колисав  колиску.  Христя  постелила  чоловікам  на  полу,  а  сама  з  донькою  лягла  на  
печі  
біля  маляти,  яке  після  купання  і  годування  спало    спокійним  сном.  За  цілу  ніч  воно  
ні
разу  не  прокинулось.  Настя  теж  його  не  будила,  годувала  сонним..     Так  пройшла  
ніч.
На  ранок  у неї  піднялася  температура.  Груди  горіли  вогнем.  Біль   пронизував  все  її  
тіло.   
Обличчя  було  блідо-червоним,  на  лобі  виступив  піт.  Слабість  в  тілі  не  давала  їй  
піднятися  з  постелі.  В  голові  знову  стало  паморочитися.  Очі  не  можна  було  
відкрити.  
Іван  вилив пляшку  оцту  у  велику  миску ,  додав  туди  пляшку  води  з  відра,  змішав   
їх .    
Роздягнув   дружину  і  став  її  обтирати  тим  розчином,  щоб    хоча  б  трохи    зняти    
температуру.   Лаврін  з  Петром  привезли   сільську  фельдшерку.  Та  оглянула  молоду  
жінку,  
зробила  укол,  щоб  на  деякий  час  зняти  біль  і  температуру.  Потім сказала: «  Це  в  
неї    з  
якоїсь  причини  перегорає  молоко.    Потрібно  негайно  їхати  до  лікаря.  Я  вам  залишу   
ще  
кілька  пігулок,  але  вони  тільки  ненадовго  зніматимуть  і  біль,  і  температуру».  Сусід  
Петро  
знову  відвіз  фельдшерку  назад  в  медпункт.
-Ну,  що  ж,  Настуню,  збирайтеся  з  Іваном  на  Київ, бо  в  Баришівці  в  неділю  нікого  з  
лікарів  немає,  крім  чергового.  А  чергувати  може  і  зубник.    Що  він  тобі  допоможе?    
Кожну  суботу  на  Київ  їздить  Микола,  твій  троюрідний  брат,  що  живе  навпроти  нас.  
Дядька  Павла  син.  В  нього  «Побєда»  ще трофейна,   на  ній  дядько  Павло  приїхав  з  
війни.  Тож  він  вас  відвезе  аж  додому.  А  вдома  викличете  «швидку».    Маля  нехай  
залишається  в  нас.  Ми  з  батьком  справимося. -  сказала  доньці  Христя.
-Мати  правду  каже.    Так,  доню,  буде  краще. -  додав  і  Лаврін.-  Ти  їдь  і  лікуйся  та  
не  
хвилюйся  за  малям.  Все  буде  добре.  Як  вилікуєшся,  поробиш  всі  свої  справи,  тоді  і  
приїжджай.  
  Радість   чорним  птахом  залетіла   в  душу  Іван:»  Як  же  добре  все  виходить.  Не  
прийдеться    нікого  вмовляти,  принижуватись,  брехати.    Нехай  залишається  поки  що  
тут,  
а  далі  видно  буде.  Будемо  приїжджати  вряди-годи  та  й  потому.  Нехай  росте  це  
гидке  
каченя  в  тещі  з  тестем.  Може  все-таки  колись  дізнаюсь  чия  вона?  Як  підросте,  то  
по  
рисам  обличчя    і  визначу.  Хоча,  якщо  по  правді  сказати,  то   вона  трішки  схожа  на  
мою  
двоюрідну  сестру  Галину.  Але,  то  пусте.  Краще  піду  надвір,  щоб  не  побачили  мою  
радість».  Одягнувшись,  він  вийшов  на  вулицю.
Як  тільки  Іван  вийшов,  Настя  звернулася  до  батьків:                            -Мамусю,  
таточку,  
що  мені  далі  робити  з  Іваном,  коли  він  не  захоче  визнати  нашу  донечку  за  свою  
дитину?  Якщо  я  з  ним  розлучусь,  то  ви  мені  допоможете  виростити  дівчат?
-Дитино,  прийми  його,  не  як  злочинця,  а  як  хвору  людину,  яку  можна  ще  
вилікувати.  
Адже  він  не  відмовився  від  Лідусі.  Зрозумій,  що  таким  негідним    вчинком  він  в  
першу  
чергу  наніс   собі    велику  душевну  рану.   Церква  вчить:  самолюбство  породжує  
немилосердя,  а  те  в  свою  чергу-гординю.  Тому  допоможи  своєму  чоловіку   боротися  
з  
цими  гріхами.  Не  затаюй  в  своїй  душі  зло  проти  нього,  бо  злопам’ятство  породжує  
злобу.  
А,  це  дуже  погано.  Якщо  поборете   свої  гріхи,  то  й  жити  стане  легше  обом.  
Подумай   
над  цим  на  самоті.   Допоможеш  йому,  допоможеш  і  собі,  і  своїм  дітям.  А  хлопчика  
ти  
йому  ще  народиш.  Ви ж  зовсім  молоді.
-Ви  знаєте,  я  ж  вам  не  розповіла  про  те,  що  сталося   зі  мною  відразу  після  
пологів.  У  
вікні  я  побачила   очі  вовчиці, які  світилися  ніби  дві  зірки.  А  в  голові  в  мене  
пролунав  
голос,  який  сказав,  щоб  я  передала  Івану,  що  наступним  в  нас  буде  хлопчик.    
Спершу  
я  подумала,  що  це  в  мене  післяпологовий  стрес,  але коли  виходила  надвір,  то  
побачила  
витоптаний  чиїмись  лапами    сніг  під  вікном.    Тепер  і  не  знаю:  вірити  мені  цьому  
голосу   
чи  ні?
                                                                                                                          -Вір ,  
доню.  То  
напевно  твій  ангел-охоронець  приходив  до  тебе  у  вигляді  вовчиці.  А  що  стосується  
ваших  відносин  з  чоловіком,  краще  сім  раз  відмір і  лише  після  того,  якщо  буде  
потрібно,  
відріж.  Прислухайся  до  наших  порад.  А  тепер скоренько  збирайся  і  не  хвилюйся  за  
донечку.    Я  зараз  схожу  до  Миколи  і  домовлюся,  щоб  він  взяв   вас  на  Київ.-  
сказала  
Христя.  
Накинувши  кожушину,  вона  швидко  пішла  домовлятися  з  родичем  про  від’їзд  доньки  
з  
чоловіком  в  Київ,  а  Настя  почала  збиратися.   Склала  свої  речі,  поцілувала  сплячу  
донечку,    випила  в  дорогу  ще  пігулку  і  вийшла  на  вулицю,  де  на  неї  чекав  Іван.  
Лаврін  в  цей  час  розіклав  по  сумках  молоко,  ряжанку,  овочі,  м’ясо  двох  кролів,  
щойно  
віджатий  сир.  Мурко  теж  крутився  біля  них.  Він  був  радий  від  того,  що  нарешті  
його  всі  
проблеми  вирішено.  Тепер  він  буде  одноосібним  господарем   печі.  Спатиме  де  
хотітиме і  
скільки  бажатиме.  Немовля    не  бралося  в  розрахунок.  Хитрий  котисько  знав,  що  
воно  
спатиме  в  колисці,  то  ж  його  місце  не  займе.  А  він  може  до  цієї  малечі  і  в  
колиску  
залізти.  А, що,  хіба  він  гірше  всіх?     Микола,   дізнавшись  про  хворобу  Насті ,  
згодився   
відвезти  їх  аж  додому.  Склавши  всі  сумки  і  речі  в  багажник  авто,  Іван  з  Настею  
сіли  
позаду  Миколи.  «Побєда»   рушила  з  місця…
Подружжя  Гуренків  почекавши  поки  авто   сховається  за  поворотом,     почимчикувало  
до  
хати,  де  на  них  чекала  найдорожча  людина  в  світі – малесенька  онука.    



                                        Читати  далі
  

                    





      

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 943

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 3.

Валентина Леушина

Зачепило за живе, от Наталочко ти вмієш розчулити, природжений письменник! Дуже цікачий твір! Супер!

2018-03-16 18:29:37

Наталия Самборская

Валюшо, просто пишу серцем. А от реченя ще не дуже вправні. Але я сама себе прощаю. Це ж моя перша в житті прозова книга.

2018-03-16 22:16:44

Валентина Леушина

Перша і дай, Боже, щоб ти творила і перевершувала саму себе своїм рідкісним талантом! Це не кожному дано, повір! Я пишаюсь тобою!

2018-03-17 06:31:30

Лариса Гараган

Наташа! Это твоё!!! Такая образность, льётся, как ручеёк, колоритная украинская речь. И такое глубокое знание жизни, традиций и быта села.
Конечно же, прочла на одном дыхании. Хотелось бы, чтобы Иван снял все подозрения с Насти и полюбил ласточку. А третьим, как "предсказала" волчица, родился бы мальчик. Но автору виднее.
Спасибо огромное, Наташа, за эту повесть. Ждём дальше...

2018-03-13 16:02:23

Наталия Самборская

К сожалению он не станет своей дочери отцом, только перед смертью повинится перед ней. Но говорят: жизнь прожить не поле перейти. Пишу дальше. Спасибо, что поддерживаете мои начинания. Ведь благодаря Вам, Николаю Нечипоруку, Вале Леушиной и многим другим, кто не обсмеял меня, а поддержал появляется желание дальше писать. Спасибо пребольшое. Я вас всех очень люблю.

2018-03-14 10:06:35

Лариса Гараган

Наташа, ведь у тебя здорово!!!(без лести) получается. Редко нынче пишут такой колоритной мовой. Радуй нас и дальше!

2018-03-15 20:34:19

Наталия Самборская

Ларисочка, написала уже пятую часть. Вроде что-то получается.

2018-03-15 21:03:23

Лариса Гараган

Сейчас пойду читать. А пока
С Днём рожденья, дорогая! Пусть и дальше твоё творчество приносит радость и стремление к общению.
Будь здорова, вдохновенна и счастлива!
Обнимаю!

2018-03-16 14:15:20

Наталия Самборская

Ларисочка, большое спасибо за поздравление. В моем возрасте это даже очень радует. Прибавляет бодрость и желание бороться за свою жизнь. Спасибо большое.

2018-03-16 14:48:35

Лариса Гараган

Бороться и не отступать, Наташенька!

2018-03-16 14:50:02

Николай Ничипорук

Дочитал я 4-ую часть. Очень понравился рассказ. Неожиданные ситуации, а ещё более неожиданные развязки.

Я слышал о таких случаях, когда отец представляет претензии жене, что она родила ребёнка не того пола и устраивает скандал вплоть до развода. Такой человек совершенно не знаком с генетикой. Он не знает того, что пол ребёнка зависит не от женщины, а от мужчины, хотя и мужчина не может быть в этом виноват, потому что управлять этим процессом не может.

2018-03-13 11:43:03

Наталия Самборская

Коля, пути Господни неисповедимы. Я сама не знаю, почему пишу так. Такое ощущение, что кто-то вместо меня нажимает на клавиши компьютера. Видно этот кто-то хочет, чтобы я это написала. Мистика какая-то. А что касается пола ребёнка, я с Вами полностью согласна. Насчёт развязки, я дальше буду писать уже об этом ребёнке, вплоть до смерти Насти. Спасибо большое, что не забываете меня. Очень признательна Вам за это.

2018-03-13 14:39:01

Николай Ничипорук

Видите ли, Наташа, я сам не знаю почему тоже в последнее время на прозу перешёл.

2018-03-13 15:31:17

Наталия Самборская

Выставляйте. У Вас стихи очень хорошие. Наверное и проза будет на "5". Лично я прочитаю с удовольствием.

2018-03-13 15:47:36

Николай Ничипорук

Не знаю, Наташа, хорошая ли. Прочитайте оцените. Называется "Служба в армии".

2018-03-13 19:59:12

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений