UA
|
Додатковий 16. "А небо в зорях" на вірш Ніни Трало / АП творчої групи - Злива / |
|
Число 28. Як знищували українську мову / АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози / |
|
|
Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-15 10:31:08
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
Вовчиця ( 5 частина )
Немає нічого чарівнішого від літнього ранку в українському селі.
Темне зоряне небо починає потихеньку світлішати. З самісінького його краю
з’являється
тонесенька яскраво-червона смужечка світла, яка переходить в жовтогарячий колір.
Потім
вона збільшується, збільшується і стає рожевою. Це сонечко сповіщає зовсім сонній
землі
про свій прихід, забарвлюючи золотими променями нічне небо, гасячи зорі і місяць.
Все
навколо враз стає рожевим: листя на деревах, хмаринки в небі, вода в ставку,
роса на
траві і навіть прозоре ранкове повітря, повне свіжої прохолоди і п’янких ароматів
різноманітних трав. Навколо панує цілковита тиша. Природа ще спить. Сонце
піднімається вище і вище , заливаючи все навколо золотом і теплом. Веселий
вранішній
вітерець ніжно шелестить листячком дерев, легенько гойдає траву. Земля поступово
прокидається. Все навкруг оживає: починає літати, бігати, співати, дзижчати… Під
золотим сонячним промінням загоряються мільйони яскравих різнокольорових вогників
на
деревах, траві, квітах. Це виблискує, схожа на коштовне каміння, ранкова роса, але
тримається вона недовго. З кожною хвилиною її стає все менше і менше. Свіже
повітря
наповнюється сонячним теплом. У світлому ранковому небі першими з’являються
моторні
польові жайворонки. Все живе ще спить, а вони вже бринять піснями, кружляючи в
небесній блакиті. Разом з ними піднімаються і сільські люди, бо влітку завжди
багато
роботи. Потрібно працювати на фермі, в полі, колгоспному садку та ще й вдома
повно
роботи.
Христя і Лаврін вже були на пенсії, тож займалися домашнім господарством та своєю
онукою Софійкою, яка так і залишилась у них після від’їзду Насті. Донька
приїжджала
два рази на місяць, а Іван по можливості. Він офіційно не відмовився від доньки,
але й
не намагався бути їй за батька. Піклувалася за Софійкою лише Настя. Всі сім років
дівчинка росла і виховувалась у Христі з Лавріном. Вони були для неї найдорожчими
і
найближчими людьми, бо весь свій вільний час віддавали їй. Дарували любов,
ласку,
ніжність, тепло, ніколи не карали і мудро терпіли її дитячі вибрики. Дівчинка росла
вільною пташкою, нікого і нічого не боялась. Та й кого було боятися в селі, яке
з
усіх
сторін було оточене лісами, дібровами і широкими полями. Люди добре знали один
одного, бо були не тільки сусідами, друзями, а й родичами. Двері в кожній хаті
зачинялися на засув довгим залізним ключем, який підходив до кожного замка в
селі.
Ключ завжди клали під солом’яну стріху. Ніхто не боявся, що його хтось обкраде.
Велика ганьба впала б на родину, член якої взявся б до злодійства. Якщо, не
дай
Бог, і траплявся такий випадок, то розбиралися селяни самостійно. Винуватці
мусили
всією родиною виїжджати геть. Єдиною офіційною крадіжкою на яку закривала очі
сільська громада, була крадіжка грушок-дичок та кавунців, бо їх і кавунами не
можна
було назвати, у діда Лавріна Гуренка.
Це був такий ритуал посвячення підпарубка у парубка. Виконувався він свято.
Готувалися до цього і хлопці, і дідусь цілий рік. В кінці серпня дід Лаврін збирав з
найкращих кавунчиків насіння, підсушував його і бережливо складав у пілочку
домотканої матерії, яку випрохував для такого діла у дружини. Ховав те насіння
обов’язково за образи на божниці, щоб свята сила зберегла для посіву навесні,
потім
самостійно вибирав шматочок городу так, щоб було тим парубкам легше в темноті
їх
нащупати. Садив гудину біля долини, до якої виходив кінець городу. Долина була
поросла кущами калини, верболозу, терену, шипшини, вовчих ягід, ожини. Від
широкого
колгоспного поля вона відгороджувалася невисокими деревами, які насадив Лаврін.
Між
долиною і городом, в самому кінці, височіла груша-дичка, яка виросла з кісточки
груші
«бера», посадженої дідом. Родила вона рясно, плоди були смачні, хоч і дуже
дрібненькі.
Ото ж ходили хлопці вночі один раз на рік по них і по кавунці, які за смаком
були
більш схожі на воду, ніж на справжні кавуни. Але ритуал, є ритуал. І він
виконувався
беззаперечно і неухильно.
Під тією грушею дід Лаврін будував собі невеличкий курінь з гілок верби,
посередині
клав кожух, біля якого ставив дерев’яний ослінчик. І чекав на візитерів з старою
«берданкою» в руках, зарядженою сіллю. Залишилася вона в нього ще з
громадянської
війни. Стріляти з неї дід ніколи не стріляв, але беріг, як найкоштовнішу річ. Певно
була
чимось йому дорога.
Що стосується підпарубків, то вони теж ретельно готувалися до цього дійства.
Восени
хлопці йшли в долину провести там рекогносцировку( обхід і огляд позицій
супротивника
– діда Лавріна), щоб мати перевагу перед противником у прийнятті дуже важливого
рішення: кому і в який бік краще тікати.
Всі дружно вимірювали кроки від дідового куреня, якого той ставив завжди на одне
й
те саме місце, до найближчих кущів.
Потім кожен вибирав собі кущ , в якому йому буде краще ховатися. Після цього
вимірявся час (бігцем), за який кожен добіжить з середини городу до свого куща.
Дідусь з доброю посмішкою спостерігав за цим їхнім дійством, сидячи на
дерев’яному
ослінчику у соснах, що росли під самою хатою, навпроти долини. Після
рекогносцировки хлопці йшли додому і прохали у батьків купити їм легенькі літні
сандалі, щоб нечутно було в них пробиратися до кавунів з долини і легше втікати.
Батьки йшли до продавчині сільської лавки та заздалегідь замовляли потрібні
розміри.
Цілу весну підпарубки молилися Богу, щоб дід Лаврін , не дай Бог, не захворів або
не
передумав садити ті кляті кавуни, без яких вони ніколи не одержать статус вже
дорослого парубка. Починаючи з кінця червня, кожен по черзі бігав дивитися як
ростуть
кавунці.
Одні заходили до Гуренків, ніби батьки за чимось послали, інші забігали з долини.
Тренувалися. Бабця Христя завжди їх пригощала то смачними пиріжками з буряком
та
калиною, то варениками з сиром, то грушками або яблуками.
І ось нарешті наставав той довгожданний день виконання ритуалу ініціації в
парубка.
Цілісінький день хлопців била лихоманка, хвилювання переповнювало все їхнє єство:
«Господи, швидше б все починалося! Скільки ще чекати? Так довго цей день
тягнеться! І
вечір той не йде! Вже просто терпіння не хватає».
А день тягнувся та й тягнувся, не було йому ні кінця, ні краю.
Молодь збиралася докупи. Радилися і радилися, щоб раптом нічого не забути. Всі
були в
піднесеному настрої, сповненому молодецької сміливості та все рівно десь далеко в
душі
кожного з них ворушився невеликий страх і легенько шкріб її своєю лапкою:
«Як раптом дід Лаврін забуде ( старий же ) та й пульне сіллю? А, якщо ще й
попаде в
те, на чому сидиш. Ганьби не обберешся! Але вже й відмовитися не можна, бо
буде
ще більша ганьба. Заспокоює лише те, що дід Лаврін не знає ні дня, ні часу,
коли вони набіжать на ті кляті кавуниська. Хоча б були хоч трохи солодкі, а то
такі
несмачні, як та трава.
Тьху, гидотна неймовірна. Але ж нікуди дітися, мусиш…».
Хлопці не знали, що батьки вже разів з двадцять навідувалися до Гуренків і
радилися з
дідом Лавріном, який знав похвилинно кожнісінький їх крок, як і що робити.
І, ось, нарешті повільно, але впевнено надходив вечір. Вся молодь села збиралася в
невеликому одноповерховому будинку - клубі.
Спершу дивилися кіно, а потім під радіолу - танці. Після закінчення розділялися на
окремі
групки, кожна з яких йшла на свій куток. Підпарубки теж збивалися в групку і
рішуче
прямували до діда Лавріна на гудину. За останні три дні вони достеменно вивчили
місце
знаходження кавунів, навіть порахували їхню кількість. Вирвати потрібно було хоча б
по
одному. Головне тут – не втекти від страху раніше, кинувши друзів напризволяще, а
продемонструвати сміливість і витримку. Ось вже й долина!
Як же в ній темно і страшно! Наче двісті разів тут були, знали кожнісінький
кущик,
кожнісіньку травиночку, кожнісінький шматочок цієї бісової долини, а тепер все
переплуталося. Нічого зовсім не видно, хоча на темному нічному небі стільки
яскравих
зірок. Та й місяць світить, як ліхтар на стовпі. От халепа! Хлопці навпомацки
тихесенько, щоб, не дай Бог, не почув дід Лаврін, ледь піднімаючи ноги, які стали
чомусь
такими тяжкими, сунули до гудини. Йшли пригинаючись аж до землі. Мало не
повзли.
Дійшовши до краю гудини, тільки-но простягали руки до кавунів, як з куреня
швидко
вискакував дід Лаврін з берданкою:
«Ого-го-го-гов! А, хто це там по моїх кавунах шастає! Ану йдіть сюди! Ось я вам,
бісові
діти! Солі захотіли, башибузуки? Два тижні будете стояти, не в змозі сісти! От
шибеники!».
Хлопці, хватнувши по кавунцю, який попався в руки, сипали врозтіч, забувши і
про
напрямки минулої рекогносцировки і, про свої "захисні" кущі. Бігли скоріше хортів,
хто
куди міг. Захекані і спітнілі
збиралися у того ж діда Лавріна, на вулиці під сараєм, на дубових колодах.
Перевіряли,
чи у всіх є кавуни. У декого виявлялося навіть два, тільки зовсім маленькі.
Відхекавшись
і відійшовши від пережитого страху, уже «справжні» парубки починали тихенько, в
кулак сміятися, згадавши про те, як вони, немов ті зайці, тікали від діда Лавріна.
Так
тікали, що й про грушки забували. Але грушки, то не головне. Головне – кавуни.
Все.
Кінець їхнім мукам! Та замість радощів від того, що все вже скінчилося, чомусь в
душу
кожного з них заглядав сум і з'являлося розуміння того,що щасливе, безтурботне
дитинство пішло від них. З цієї хвилини починалося
доросле життя, в якому за все потрібно було вже нести відповідальність. Кожен
брав
кавунця і йшов до свого дому, де на них чекали з нетерпінням батьки :
«Чи вже став їх синок дорослим «козаком» і прийде з кавуном, чи прийде без
нього, бо
ще зовсім несмілива дитина». Зустрівши сина на порозі, як велів звичай, мати
скоренько
годувала його, а батько йшов до діда Лавріна з квартою «оковитої», шматком сала,
цибулею, огірками та хлібом на частування.
Сідали всі гуртом в просторому дідовому курені і гуляли по-козацьки, допоки не
починали
співати перші півні. Це ритуальне випробування всіх молодих хлопців їхнього села
на
сміливість, кмітливість і взаємну підтримку один одного брало початок з далеких
козацьких часів, коли більшість молодиків села від’їжджали на Січ і ставали там
вправними воїнами-козаками.
Та роки не стояли на місці, а плинули, ніби швидка гірська річка, змінюючись з
кожним
днем.
З роками змінювалися і часи, а з ними і правила. Ця безневинна сільська ініціація,
в
проведенні якої брала участь вся сільська спільнота, грала велику роль в житті
кожного
її члена. Вона виховувала у молодих хлопців почуття товариської взаємодопомоги та
підтримки,
в тяжку хвилину об’єднувала їх в одне ціле, в команду.
Софійка була веселою, життєрадісною дівчинкою, яка любила і поважала весь
оточуючий
світ навколо себе. Та найбільше від всього любила своїх бабусю та дідуся, потім
маму.
Зі старшою сестричкою Лідочкою вона практично не спілкувалася, бо та росла з
батьками і другою бабцею в Києві. Київська бабця, батькова мати, не прийняла
Софійку за онуку, тому не приїздила в село і дівчинка ніколи її не бачила.
Головним
було те, що часто приїжджала матуся. Вона завжди привозила повні сумки смачних
продуктів і різних подарунків бабуні, дідусю і обов’язково їй, Софійці. То якесь
красиве
платтячко, то сандалики, то капці. Правда сандалики дівчинка одягала, коли ходила
з
бабунею до церкви, магазину або до родичів на гостину. Вдома ж вона бігала по
вулиці босоніж. Взуття б їй тільки заважало, бо село стояло на суцільному піску.
Багнюки, яка б прилипала до ніг, навіть після великого дощу не було.
Настя всі вихідні проводила зі своєю дитиною. Балувала її, як могла. Тим паче,
скоро
її донька поїде з нею до Києва. В лютому їй виповнилося сім років. Отже повинна
була
йти до школи. А Настя хотіла, щоб вона ходила до школи тільки в Києві, як і
старша
донька Ліда. Щоб нарешті вже жила разом з ними. Єдине, що хвилювало жінку, це
близьке народження третьої дитини. Вона повністю була впевнена: обов’язково
буде
хлопчик, бо навіть попри те, що пройшло вже сім довгих років, пам’ятала той
голос,
який тоді пролунав в її голові після пологів. Тож вірила, що народить вже Івану
синочка. Так воно і трапилося. Нарешті народився такий довгожданий хлопчик з
нормальними вагою та зростом. Дуже був схожий на батька, тому й назвали теж
Івасиком. Іван Іванович.
Читати далі
История cоздания стихотворения:
0
Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 1054
Рецензии
Наташа, я подсмотрел разговор о том, что у Вас в этих числах день рождения. Поздравляю Вас. Желаю Вам счастья в жизни и успехов во всём.
Вы удивительный человек. Многогранный. Село не моё. Вся моя семья из Киева. В том селе просто была дача дедушкина. А вот насчёт традиций, это почти правда. И дед Лаврин, это действительно мой дедушка, которого я очень любила. Они с бабушкой были просто удивительные люди. Сейчас в том селе , как и у Вас. Я описываю 1961 год. 
Вітаю тебе моя дорога Наталочко! Хоча з запізненням, але хочу побажати тобі неперевершених творів, здоров'я і вічної весни в душі, щастя і позитивних емоцій від діток, онуків і коханого! Многая літа тоді, люба Наталочко!
Аж тільки згадала, як була тоді у вас 16 твій день народження! Ми ж з тобою рибки обоє!
Наталочко! Ще раз вітаю тебе з Днюхою! Такий ти подарунок і собі, і нам зробила "Вовчицею"! Не перестаю захоплюватися мовою і глибоким знанням життя села, його традиціями. Ритуал з кавунцями - знахідка! Не знаю, чи так було, чи це авторська придумка, але дуже цікава.
Дякую тобі за все, і чекаю, що ж далі?
Гарного свята, люба!
| Вийшла гарна пісня! |
| Рецензия от: Ольга Савенкова 2024-04-26 01:14:52 |
| Прекрасный слог. И вечная тема. +1 |
| Рецензия от: Азинелло 2024-04-26 01:06:32 |
| Красиво, светло, романтично! +1 |
| Рецензия от: Азинелло 2024-04-26 00:55:54 |
| Люблю рок-музику. Люблю
слухати Фреді Меркурі.
Обожнюю Believer. Людмила Варавко, дякую вам за "тепло душі". Я неадекватна людина, т(...) |
| Рецензия от: Омельницька Ірина 2024-04-25 11:58:28 |
| Most Popular Rock Songs
On YouTube 1 Passenger | Let Her Go 3.7B 2 Imagine Dragons – Believer 2.6B 3\4 The Chainsmokers & Coldplay - Something Just(...) |
| Рецензия от: Серж Песецкий 2024-04-23 23:49:15 |