DUM SPIRO SPERO

Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-03-17 10:21:22
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вовчиця (6 частина )

Софійка  була  веселою,  життєрадісною  дівчинкою,  яка  любила  і  поважала  весь  
оточуючий  
світ  навколо  себе.  Та  найбільше  від  всього  любила  своїх  бабусю  та  дідуся,  потім  
маму.  
Зі  старшою  сестричкою  Лідочкою  вона  практично  не   спілкувалася,  бо  та  росла  з  
батьками  і  другою  бабцею  в  Києві.      Київська  бабця,  батькова  мати,  не  прийняла  
Софійку  за  онуку, тому    не  приїздила  в  село  і  дівчинка  ніколи  її  не   бачила.
Головним  
було  те,  що  часто  приїжджала  матуся.  Вона  завжди  привозила  повні  сумки  смачних  
продуктів  і  різних  подарунків  бабуні,  дідуні  і  обов’язково  їй,  Софійці.  То  якесь  
красиве  
платтячко,  то  сандалики,  то  капці.  Правда  сандалики  дівчинка  одягала,  коли  ходила  
з  
бабунею  до  церкви,  магазину  або  до  родичів  на  гостину.    Вдома  ж  вона  бігала  по  
вулиці  босоніж.   Взуття  б  їй  тільки  заважало,  бо    село  стояло  на  суцільному  піску.   
Багнюки,  яка  б  прилипала  до  ніг,  навіть  після  великого  дощу  не  було.
Настя  всі  вихідні  проводила  зі  своєю  дитиною.  Балувала  її,  як  могла.     Тим  паче,  
скоро  
її  донька  поїде  з  нею  до  Києва.  В  лютому  їй  виповнилося  сім  років.   Отже  повинна  
була  
йти  до  школи.  А  Настя  хотіла,  щоб  вона  ходила  до  школи  тільки  в  Києві,  як  і  
старша  
донька  Ліда.  Щоб  нарешті  вже  жила  разом  з  ними.  Єдине,  що  хвилювало  жінку,  це  
близьке  народження  третьої  дитини.  Вона   повністю  була  впевнена:   обов’язково  
буде   
хлопчик,  бо  навіть  попри  те,  що  пройшло  вже  сім  довгих  років,  пам’ятала  той  
голос,  
який  тоді  пролунав  в  її   голові  після  пологів.  Тож  вірила,  що  народить  вже  Івану  
синочка.    Так  воно  і  трапилося. Нарешті   народився  такий  довгожданий  хлопчик  з  
нормальними  вагою  та  зростом.  Дуже  був  схожий  на  батька,  тому  й  назвали  теж  
Івасиком.   Іваном  Івановичем.
Від  бабусі  Софійка  дізналася,  що  в  неї  з’явився  маленький  братик.  Дівчинка   була  
дуже  
рада  і  уявляла   його  маленьким  пупсиком.  Таким,  якого  подарувала  їй  хрещена матір  
тітка   Зіна.  Маленького,  пухкенького  і  дуже  гарного.  Їй  дуже  хотілося  його  
побачити,  але  
мама  все   не  їхала  і  не  їхала.  
Пройшло  довгих  два  місяці.  В  кінці  серпня  нарешті  приїхала  Настя.  Вона  повинна  
була  
забрати  доньку  до  Києва,  щоб  підготувати  до  школи.  Купити  одяг, зошити,  книги  і  
всіляке  шкільне  приладдя. Читати  Софійка  вміла.  Її  навчив  дідусь.  Читала   вже  
самостійно  
маленькі  дитячі  книжечки.  В  основному  казки,  які  їй   купували  дідусь  з  бабусею  та  
мама.  Писати  її  спеціально  не  вчили,  бо  в  першому  класі  був  такий  предмет,  як  
каліграфія  писання.  Цього  предмета  повинна  була  навчати  лише    вчителька.  Софійка  
з  
бажанням  йшла  в  школу,  бо  мріяла  там  знайти  багато  цікавого,  а  головне – нових  
друзів.  
Поганим  було  тільки  те,  що  бабуся  і  дідусь  залишалися  в  селі.   Десь  далеко,  в  
глибинах  
своєї  маленької  душі  вона  ще  боялася  суворого  батька,  який  ніколи  до  неї  не  
посміхався  
та  дивився  завжди  з  презирством  і  зневагою.   Дівчинка  дуже  хотіла  вчитися…тільки  
у  
бабусі  з  дідусем  в  селі,  але  мама  була  в  цьому  питанні  непохитна:  лише  Київ.  Тож  
Софійка,  хоча  й    з  великим  небажанням,  але  готувалася  до  від’їзду.  
До  від’їзду  залишалися  два  дні. Щоб  не  бачили  рідні,  як  вона  плаче,  дівчинка  
ховалася
то  в  курнику,  то  в  кроликів  в  сараї.  Курям  вона  плакалася,  що  не  хоче  їхати  в  
Київ,  
кроликам -  що   буде  дуже  сумувати  за  бабусею  з  дідусем. Гірко  плачучи,  розтирала  
маленькими  брудними  долоньками   солоні  сльози , які  котилися кришталевими
горошинками  
по   дитячому  личку.
Дитина  ніби  відчувала  ту  тяжку  долю,  яка  на  неї  чекала  в  Києві.   В  свою  чергу  
Лаврін  
з  Христею  теж  ховалися  від  доньки  з  онукою,  щоб  ті  не  побачили   їх  сліз,  бо  
добре  
знали,  що  чекає  там,  вдома,  на  їх  улюбленицю.  Христя  намагалася  домовитися  з  
донькою  про  навчання  Софієчки  в  селі  та  Настя  ні  на  що  не  згоджувалася,  тому  
що  
мріяла  про  вищу  освіту  для  своєї  дитини.    Після  закінчення  київської  школи  в   її   
доньки
буде   більше  шансів  вступити  до  інституту  або  університету.
Хіба  можна  було  зрівняти  рівень  знань,  одержаних  в  селі,  зі  знаннями  одержаними  
в  
місті?  Ні.  Тому  Софійка  повинна  жити  і  навчатися  тільки    в  Києві,  а  в  село  буде  
приїжджати  на  канікули.  Через  два  дні  вони  поїхали  до  Києва.
Київ  зустрів  дівчинку  не  дуже  привітно.  Тільки-но  вийшли  з  вагону  на  перон,  як  
почався  
ливень.  Лив,  ніби  з  відра.  І  Настя,  і  Софійка  відразу  намокли  до  нитки.  Вийшовши  
з  
вокзалу,  вони  швидко  побігли  на  автобусну  зупинку  і  дочекавшись  автобуса,  вже  
через  
півгодини   були  вдома.    Побачивши  свою  нову  домівку,  Софійка  розплакалася.  
Високий  
двопервоховий  будинок  здавався   маленькій  на  зріст  дитині  дуже  великим  і  чомусь  
таким  
страшним…  Він  дуже  відрізнявся  від  бабусиної  з  дідусем  невеличкої,  але  такої  
чепурненької   та  затишної  хатки  під  солом’яним  дахом.  Біленька,  немов  лебідонька,  з  
обведеними  червоною  фарбою  віконцями  та  низенькою  призьбою* хата  для  дівчинки  
була  
уособленням  великої  любові,  добра,  ласки  та   спокійної  тиші.  Все  це  називалося  
двома  
словами -  щасливе  дитинство. Настя  з  ніжністю  і  ласкою  пригорнула  до  себе  
донечку:  
«Заспокойся,  доню,  все  буде  добре».  Будинок  зустрів  їх  мовчанкою.  Вдома  нікого  не  
було.  Іван  з  Івасиком  та  Лідою  був   у   своєї  матері.  Мати  показала  їй  кімнату,  де  
вона  
буде   спати.   Кімната  була  невеличка. В  ній  стояли  шафа  та  два  ліжка.
Навпроти  кімнатних  дверей  знаходилась  прохідна  кімната,  справа  від  неї  туалет  з  
ванною,  а  зліва – двері  в кімнати,  де  жили  батьки.  Двері  з  прохідної  кімнати  вели  
до  
кухні, а  з  неї  через  невеликий  коридорчик  -  вихід  на  двір.
Це  був  другий  поверх.  А  перший,   напівпідвальний,  складався  з  великого  
підвалу,  двох  кімнат  та  коридору.  Спускатися  туди  було  можна  і  з  середини  
будинку,  і  з  
двору  сходами.  Ось  в такому  будинку  й  повинна  була  жити  маленька  Софійка.  З  
першої  
хвилини,  як  тільки-но  зайшла  в  будинок,   вона  почала   боятися   його.  Аж  допоки  
вже  
дорослою  не  
переїхала  з  чоловіком  в  свою  квартиру, Софійка  ніколи  не  залишалася  в  ньому  
одна.  
Вже  під  вечір  повернувся  додому  Іван  з  дітьми.  Софійку  зустрів  стримано, без  
особливого  
ентузіазму.  Ліда  відразу  підійшла  до  меншої  сестри  і  з  привітною  посмішкою  повела  
Софійку до  дитячої  кімнати  показати  їй  місце  в  шафі  та  ліжко,  на  якому  та  спатиме.  
Опісля  вони  вдвох  пішли  дивитися  Івасика.  Він  був  точнісінько  таким,  як    уявляла  
собі  
його  Софійка:  пухкеньким  і  схожим  на  її  пупсика,  але  набагато  більшим  на  зріст.  
Братик  
лежав  в  дитячому  візочку  і  спокійно  спав.  Настя  приготувавши  вечерю,  швидко  
накрила  
стіл.  Всі  повечеряли  і  кожен  розійшовся  по  своїх  кімнатах.  Дівчата  в  свою,  а  батьки  
з  
Івасиком  в  свої.  Так  почалося  Софійчине  «київське»  життя.  На  другий  день  вона  
разом  з  
матір’ю  та  сестрою  поїхали  купувати  все  потрібне для  навчання  у  школі.
А  першого  вересня  дівчинка  пішла  в   перший  клас  спеціалізованої  школи  з  
поглибленим  
вивченням  французької  мови.    В  школі  в  неї  не  було  проблем.  Вчилася  добре,  бо  
ще  до  
школи  вміла  читати.  На  уроках  була  уважною  і  завжди  слухала  те,  що  говорили  
вчителі.   
Тож  і  іноземна  мова  їй  давалася  легко.   
Настя  її  дуже  любила,  а  от  Іван  весь  час   крадькома придивлявся  до  доньки,  
зрівнюючи  
зі    старшою  донькою  Лідою.  «Ні,  вони  між  собою  зовсім  не  схожі.  Не  моя.   А  
чия?».   
Вловлюючи ці   погляд,  Настя  не  розуміла,  чому  її  коханий  чоловік  не  
хоче  по-справжньому  визнати  їхню  спільну  донечку?  Невже  він  і  після  народження  
сина  
не  вірить  їй?  Чому?  Хіба  вона  давала  хоча  б  раз  йому  привід?  Все  це  ятрило  її  
душу  і  
розбивало  серце  та  вона,  пам’ятаючи  настанови  матері,  мовчала, намагаючись  
пробачити  
його,  допомогти   полюбити  їх  спільну  донечку.  Та  Іван  ні  на  які  згоди  не  йшов.  
Тільки  
більше  злостився.  Злість  в  його  душі  нагромаджувалась  все  більше  і  більше.    Коли  
нелюба  донька  жила  у   батьків  дружини,  було  легше  її  терпіти,  бо  не  потрапляла    
на  
очі.  А  тепер,  коли  стала  жити  разом  з  ними, вона   просто  бісила  своєю  присутністю.  
Адже  він  так  надіявся  на  те,  що  дитина,  яка  недоношена та слабка,  захворівши  
обов’язково  помре. « Так  ні!  Це  гиденя,  навіть  захворівши  в  шість  місяців  на  
запалення  
легень,   вижило.  Тепер  раює  в  його  будинку.  Не  його  це  дитина!  І  край!», -  такі   
думки  
заполонювали  його  голову   кожну  вільну  хвилину,  давили  серце,  яке  наповнювалося  
гнівом  і  злістю  від  того,  що  доводилося  терпіти  це  «гидке  каченя»  
з-за  Насті,  бо  добре  знав,  що  дружина    не  тільки  не  дозволить  повернути  Софійку  
до   
тещі  з  тестем,  а  ще
й  може  забрати  Івасика,  без  якого   він  навіть  не  уявляв  свого  життя.
Тому  мусив  ховати  від  неї  те,  що  мав  на  душі.  Та  все  ж  одного  дня  та  злість  
прорвалася  назовні.  Прийшовши  якось  з  роботи,  Іван  побачив  як  Софійка  возить  
маленького  Івасика    у  візочку   по  прохідній  кімнаті.  Івасику  тоді  виповнилося  вже  
десять  
місяців.  Він  сидів у  візочку,  тримаючись  маленькими  рученятами  за  стінки  візочка  і  
весело  сміявся.  Сміялася  з  ним  і  Софійка.
Їй  було  смішно  від  того, що  менший  братик  казав  на  неї  «апа».
Що  він  розумів  під  цим  словом  «апа»,  ніхто  не  знав,  але  йому  від  цього  було  дуже  
весело.  Подивиться  на  Софійку,  скаже  «апа»  і  починає  дзвінко,  по-дитячому,  
сміятися. Це  
чомусь  дуже  розізлило  Івана  і  він  різко  відштовхнув  доньку  від  візочка.  Дівчинка  
заплакала,  вдарившись  головою  об  стіну  кімнати.  Всю   цю  огидну   картину  побачила  
Настя,  яка  стояла  в дверях  зали  для  гостей.  Підійшовши  до  чоловіка  вона  
прошепотіла  
на  вухо:
«Іване, зайди  в  нашу  кімнату. Нам  нарешті  потрібно  поговорити».  Іван  посунув  за  
нею,  
залишивши  вже  обох  заплаканих  дітей.  Почувши  плач  Софійки  з  дитячої  кімнати  
вийшла  
Ліда.   Зачинивши  за  собою  двері, Іван  грубо  процідив  крізь  зуби: « Ну,  чого  тобі   ще  
треба?».  Настя  заплакала  і  здушеним  від  болю  голосом  відповіла: «Після  побаченого  
мені  
від  тебе
вже  нічого  не  треба.  Навіщо  ти  штовхнув  Софійку?   Що  вона  тобі  поганого  зробила?  
Скільки  мені  ще  терпіти  той  жах,  який  ти  несеш  нашій  спільній  дитині?  Скільки?  
Кажи!   
В  сотий  раз  тобі  повторюю:  вона  твоя  дитина  і  тільки  твоя.  Чи  ти  хочеш,  щоб  я  
пішла  
з  дітьми  від  тебе?».  Почувши  це,  Іван  розлютився  ще  більше.  Все  що  нагромадилося  
в  
його  душі  брудною  рікою  вилилося  на  дружину.  Схопивши  з  шафи  мисливську  
рушницю  
наставив  її  на  Настю  і  закричав:  «  Признавайся,  тварюко,  від  кого  в тебе  дитина?  
Хто  її  
батько,  бо  я  їй  не  батько!    Ставай  на  коліна,  хвойда!  Якщо  не  скажеш,  уб’ю  і  
тебе,  і  
твого  виродка. Негайно  кажи  мені  правду!».  Гидко  вилаявшись,  клацнув  затвором  
рушниці.   Настя  заклякла  на  місці.  Вона  і  в  дурному  сні  не  чекала  від  свого   
коханого  
чоловіка  такого  страшного  вчинку.  Але  його  напівбожевільні  очі  говорили  самі  за  
себе:  
через  два  дула  на  неї  дивилася  кістлява  СМЕРТЬ.  Їй  стало  страшно  не  за  себе, а  
за  
свою  безщасну  дитину. Вона  не  знала,  що  їй  робити.  Іван же  відчинивши  двері,
глухо   
покликав  Софійку.  Нічого  не  розуміючи,  дитина  з  острахом  зайшла  в  кімнату  до  
батьків.  Їй  було  дуже  лячно,  бо  всі  ці  роки   прожила  в  спокої  і  ніколи  не  чула  
сварок.  
Тим  паче  таких  гучних.    Коли  бабуня  сварила    дідуся,  то  завжди,  сміючись,  казала:  
от  
нечиста  сила   або  от  нечистий  дух,   а  дідусь  у  відповідь:  от  Божий  гріх.
Потім  дідусь  мовчав  годин  зо  дві.  Перевіряв  бабусину  витримку.  Опісля  першим  
підходив  
до  неї,  обіймав  за  плечі.  До  них  підбігала  Софійка  і  вони  вже  втрьох  сиділи,  
пригорнувшись  один  до  одного.    На  цьому  сварка  і  закінчувалася.  Та  в  батьків  все  
було  
по-іншому. Такої  агресивної  злості  вона  ще  ні  разу  не  бачила.  Тому,  заходячи  в  
кімнату,  
була  дуже  перелякана.  Але  те,  що  вона  в  ній  побачила  налякало  її  ще  більше.  
Мати   
стояла  на  колінах  перед  батьком  блідіше   самої  смерті,  а  він  чомусь  тримав  перед  її  
змертвілим  обличчям  рушницю.  Іван  наказав  
Софійці  теж  стати  на  коліна  поряд  з  матір’ю  і  теж  навів  на  неї  рушницю,  
крикнувши  
знову:»То,  що?  Скажеш  мені  правду,  хто   батько?  Спершу  застрелю  її,  а  потім  й  
тебе!
Кажи,  повія!».
Вигляд  у  нього  був  страшним.  Волосся  стояло  сторчма. Червоне  від  гніву,   
перекривлене  
пекельним  усміхом  обличчя   виражало  таку  зненависть  та  злобу,  що  дивлячись  на  
нього  
по  шкірі  йшов  мороз.  Його  темно-карі  очі,  ставші   майже  білими  як  у  буйного  
божевільного,  горіли  лиховісним  вогнем.  Тіло  все  трусилося,  мов  у  лихоманці.
Настя  закрила  собою  доньку.  Софійка  від  великого  страху  втратила  свідомість.  
Прийшовши  до  тями    вже  в  дитячій  кімнаті,  вона побачила  заплакану  матір   та  
сестру  
Ліду.  Дівчинка  заплющила  очі,  бо  вся  кімната  чомусь  гойдалася  в  неї  перед  очима.
Цілу  
ніч  Настя  не  відходила  від  донечки.   Гладила  маленьку  голівку,  цілувала  їй  рученята  
і  
плакала,  плакала.  Погодує  Івасика,  заколише  і  знову  до  Софійки.   Івасик,  ніби  
відчуваючи  бурю  в  домі,  не  вередував  і  вів себе  дуже  тихо. В  будинку  панувала   
така  
мертва  тиша, що  здавалося  комар  пропищить,  а  звук  буде    схожим  на  гучну  сирену.  
На  
ранок  в  Софійки  піднялася  дуже  висока  температура  і  вона  провела  в  ліжку  більше  
тижня.  Вставати  їй  дозволили  лише  через  десять  днів. Лікар   виписав  довідку  про  
звільнення  від  занять,  ще  на   десять  днів.
Івана  не  було  видно.  Відразу  ж  після  сварки  він  поїхав  до  своєї  матері.  Два  дні  від  
них  
нічого  не  було  чутно,  потім  прителемпала  свекруха.  Зла,  з  перекошеним  обличчям  
накинулась  на  невістку,  буцімто    не  цінує  свого  чоловіка,  який  «підібрав»  її  прямо  
попід  
парканом  голу  та  босу.    Кричала  Насті,  що  її  син  тисячу  таких  як  вона  знайде.  Що  
недостойна  ноги  йому  мити  і  воду  брудну  з  них  пити.  Чого  тільки  не  наслухалась  
бідна  
жінка  
від    чоловікової  матері,  то  й  не  передати  словами.    На  всю  ганьбу  та  образи    
невістка  
відповідала  мовчанням.  Не  варто  було  навіть  сперечатися  з  цією  старою  і  
нерозумною  
жінкою.   Навіщо?  Чи  був  в  цьому  сенс?  Ні.   Та  й  діток  троє  в хаті.  Для  чого  ще  й  
їх  
лякати.  Тож  Настя  терпеливо  чекала,  коли  свекруха  зупиниться  та  піде  геть  з  
будинку.   
Викричавшись,  та  гримнула  вхідними  дверима  і,  як  ошпарена  кропом,  вискочила  
надвір. Настя  полегшено зітхнувши,
знову  повернулася  до  хворої  донечки.  Слава  Богу,  Івасик  собі  спокійно  спав  у  
візочку,  
Лідочка  читала  книгу,  тож    вона  могла  більше  уваги  приділити  Софійці, яка  просто  
горіла  
у  вогні.  Температура  ніяк  не  хотіла  спадати.  Щоб  хоча  б  трішки  її  збити  вона  
роздягнула  доньку  і разом  з  Лідою  обтерла    розчином  оцту  з  водою.  
Софійці  стало  трішки  легше. Так  пройшло  три  дні.  Настя  ходила  на  роботу,  а  з   
Івасиком   
та  хворою  Софійкою  вдома залишалася  Ліда.   Ліді  вже  було  одинадцять  років,  тож  
вважалася   дорослою.  Дівчинка  справлялася  зі  своїми  обов’язками  добре.  Єдине,  чого  
не  
могла зробити,  це  розвеселити  меншу  сестричку.  Та  лежала  в  своєму  ліжку  дуже  
засмучена  і  невесела  з  гіркою  думкою  в  голові: «  За  що  батько  так  розсердився  на  
мене?  Чому   так  повівся  з  нами?   Чому весь  час  кричав  мамі ,  чия  я  дитина?  Хіба  
він  не  
мій  батько?  А,  якщо  не  мій,  то  чому  я  тут  живу?   Я  ж   тут  зовсім  нікому  не  
потрібна.  
Навіть  мамі,  бо  дозволила  батьку  таке  з  нами  робити.
Бабуся  ніколи  б  такого  не  дозволила  дідусю.  Та  й  дідусь  ніколи  б  не  наважився  на  
такі  
речі,  бо  дуже  любить  нас  з  бабусею.  Як  же  я  за  ними  скучила,  моїми  рідненькими.  
Господи, дуже  тебе  прошу,  нехай  вони  заберуть  мене  звідси". -   гіркі  сльози  
коштовними
перлинками  котилися  по  заплаканому  обличчю  дитини, яка  почувалася  пташкою  в  
клітці.  
В  кінці  другого  тижня  Софійці  стало  краще.  Температура  спала,  голова  не  
крутилася,  не  
боліла,  загальна  слабість  в  тілі   майже  пройшла.  Вона  вже  вставала.    Навіть  
виходила   у  
двір  будинку.
Душу  дівчинки  ятрила  лише  одна  думка: як  їй  повернутися  до  бабусі  з  дідусем?  І  
ось,  
одного  дня,  коли  Насті  не  було  вдома,  а  Ліда  годувала  Івасика,  Софійка  одягнулася  
і  
крадькома  вийшла  з  будинку  на  вулицю,  а  звідти  поїхала  автобусом  прямо  на  
залізничний  вокзал.  Там  сіла  на  потрібний  їй   потяг  і  поїхала  до  бабусі  з  дідусем.  
Дорогу  вона  запам’ятала,  коли    їздила  з  мамою  та  Лідою   під  час  осінніх  канікул  
в  село.
Хоча  почувалася  слабою та  шлях  від  станції до  бабусиної  хати  подолала  швидко  і  в  
другій  половині  дня  вже  була  у  бабусі  з  дідусем.    Коли  вони  її  побачили, то  не  
могли  
навіть  говорити.
Адже  дорога  від  будинку  доньки  і  до  їхньої  хати  дуже  довга і  важка.  А  для  такої   
маленької  дитини,  якою  була  Софійка,
ще  й  дуже  небезпечна.  Онучці  ж  виповнилося  лише  сім  рочків.
Слава  Господу,  що  не  кинув  її  в  біді  і  допоміг  знайти  дорогу  до  них.  А,  якби  щось  
трапилося?  Мало,  що  могло  статися.
Адже  це  такий  далекий  шлях!  Софійка  виглядає  такою  блідою,  змученою  та  худою.  
Що  
ж  трапилося?  
Лаврін  допоміг  любій  онучечці  скинути  пальтечко,  хустинку,  а  Христя  швидко  
витягла  з  
печі  все,  що  там  було  і  нагодувала  
стомлену   дорогою  Софійку.    Коли  та  вже  поїла  вона  ласково запитала:
- Горобенятко,  моє  любе,  а  мама  знає,  що  ти  до  нас  поїхала?
-Ні.  Я  дуже  захотіла  вас  побачити,  тому  сама  і  приїхала.
- І  ти  нікому  нічого  не  сказала,  не  попросила  дозволу?
- Ні.
- Напевно  мама  і  татко  тебе  зараз  всюди  шукають  і  дуже  хвилюються.
- Ні,  вони  мене  не  шукають.  Я  їм  зовсім  не  потрібна.
- Що  ти  таке  страшне  кажеш,  люба.  Ти  батькам  дуже  потрібна,  адже  ти  їх  рідне  
дитя.
- Ні.  Тато  мені  сказав,  що  я   йому  не  рідна  дитина  і,  що  він  мені  не  батько.  Дуже  
кричав  на  маму  і  хотів  нас  обох  застрелити.
Христя  злякано сплеснувши  руками, тихо  заплакала,  коли  почула  слова  онуки: «  
Господи,  
за  що  ти караєш  безневинне  дитя? Врятуй  і  збережи  нашу  Настуньку!   Це  ж  вигадка  
хворої  людини!  Що  ж  нам  робити?».   Пригорнувши  до  себе  свою  Софієчку  сказала:
«  
Люба  моя  пташечко, повір  мені,  твоїй  бабусі,  що  твій  батько  тобі  рідний.  Ти  його  
дитина,  
як  і  Лідочка  з  Івасиком.  Просто  видно  в  ту  хвилину  диявол  в  нього   непомітно
вселився.  
Таке  буває  у  дорослих.  Він  не  захистився  від  нього,  тож  той  і  вселився  швиденько.  
Напевно  чекав  його  десь  по  дорозі  на  роботу  або  з  роботи.  Так  що  не  ображайся  
на  
тата і  пробач  йому, бо  він  не  винний.  То  все   злющий  і  вреднющий  диявол  з  рогам  
та  
хвостом  наробив  таких  вам  капостей».     Софійка  посміхнулась  уявивши  того  
капосного  
диявола,  який  сидить  в  татовому  животі. Витерла  маленькими
долоньками  бабусі  сльози  і  ніжно  пригорнулася  до  неї.  Потім  обійняла  і  дідуся.  Їй  
було  
так  спокійно,  так  хороше  в  них, що  просто  нетямилася  від  щастя.  Як  же  вона  
хотіла  тут  
залишитися  назавжди.  З  бабунею  і  дідусем,  самими  найдорожчими  і  найріднішими  їй  
людьми.  У  дійсно  рідному  домі.
Розповівши  все  про  ту  сварку  між  батьком  та  мамою, Софійка взяла  дідусеву  книгу  і  
з  
нею  вилізла  на  теплу  черінь  печі.
Христя  попрохала  Лавріна  з’їздити  з  сусідом  Петром  в  сільраду,  
щоб подзвонити  доньці  на  роботу  і  сповістити,  що  Софійка  у  них.  На  другий  день  
приїхала  Настя   і  забрала  доньку  в  Київ.  
Повернувшись  додому, Софійка  зустріла  там  батька,  який  бавився  з  Івасиком.  В  
ньому  вже  не  було  нічого  страшного,  як  тоді,  при  сварці.  «Напевно,  диявол  вже  
втік  з  
нього». - подумала   дівчинка.  Життя  покотилося,  мов той  потяг  по  рейках,  вперед.

                                             Читати  далі


  




  

   

История cоздания стихотворения:

Прошу вибачення у читачів , що написала дуже сумно, але так воно писалося.

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 967

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 4.
Наташенька!С Днём поэзии! Всего самого наилучшего!Вдохновения и хорошего настроения!)))
2018-03-21 20:16:33
Юрочка, взаимно! Спасибо большое за поздравление. Я вчера забыла и о дате, потому что дочка привезла внука. Когда у нас наше солнышко, мы забываем обо всём. Всех благ Вам и больших успехов во всех делах.
2018-03-22 12:55:29
2018-03-22 15:26:00
Удивительный рассказ. Ненормальное поведение Ивана всё-таки подтверждается жизненным опытом. У сестры моей жены был муж, который устраивал сцены ревности. Теперь его сын ведёт себя подобным образом. Оказывается, даже эти черты передаются по наследству генами.
2018-03-19 18:35:31
Коля, Иван в душе нормальный человек. Просто он прожил тяжёлую жизнь, которая сделала его таким. Вообще, это собирательный образ, но всё взято из жизни. А доказательство то, что его сын не стал таким. Я постараюсь далее объяснить причину его поступка, потому что меня все об этом спрашивают. Чувствую, что 7 часть будет большой.Я просто "влипла" с этой книгой. Начиналось как рассказ по просьбе журнала, в котором издаюсь. А оно вон во что вылилось. Спасибо большое, что поддерживаете меня в моих начинаниях. Эта поддержка так важна потому, что появляется желание писать дальше.
2018-03-20 11:09:32
Я також захоплююся цією історією і насолоджуюся мовою.
Такої жорстокості від Івана не чекала. Та й Настя залишила б Софійку в селі. Що ж там далі?
Дякую, Наталочко, за ці хвилини насолоди!
2018-03-18 14:21:59
Ларисочко, далі буду змальовувати справжнє українське весілля і толоку, якщо втиснуся. Всі образи збірні але вигаданого мало. Що стосується Івана, я відповів Вам у 7 частині. А що стосується Насті, це неймовірно красивий жіночий образ з дуже складною долею. Дуже вдячна Вам за підтримку, яка мене надихає далі писати.
2018-03-18 17:19:46
Пиши, люба, радуй нас.
2018-03-19 08:26:51
Моя дорога Наталю, ти так захоплююче пишеш, що неможливо відірватись від сюжету! Яка ти розумниця, люба!
Чекаю продовження з нетерпінням! Ти так фантастично і цікаво складаєш, просто диву дивуюсь, де воно в тебе береться! Твори, люба, я щиро радію за тебе!
2018-03-18 11:49:40
Сама не знаю, хто за мене пише. Дякую, Валюша.
2018-03-18 12:08:23

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
В прямом эфире
Душевно откликнулось, дорогая Жанетта!
С теплом души к твоей душе,
Рецензия от:
Елена Максимова
2024-03-29 08:55:12
Один, услышав, утвердился...
Другой, напротив, обозлился,-
Их, к сожаленью, большинство...
Иисус собрать детей стремился,
А сатана над Ним глумился,
Распространяя ложь и зло!..
Так и сегодня происходит.
Не научился мир любви!..
Святую Истину находит
Душою кроткий в эти дни!
Рецензия от:
Василий Омельченко
2024-03-29 07:39:50
Просто чудово! До чого ж мальовнично, з великим почуттям описана звичайна, на перший погляд, подорож! Нових вражень і добрих пригод!
Рецензия от:
Владимир Рудов
2024-03-29 06:50:33
На форуме обсуждают
Іде вуйко Хрещатиком - 

Приїжджа людина. 

Запитує у зустрічних: 

- А котра година? 

Перехожі пробiгають, 

Позиркують скоса. 

Той рук(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 09:59:39
Коли забув ти рідну мову —

яка б та мова не була —

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.


Коли в дорогу ти збирався,

каз(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 08:29:11
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.