DUM SPIRO SPERO

Автор: Наталия Самборская
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2018-11-25 21:45:31
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Вовчиця ( 7 частина)

В  школі  Софійці  було  добре.  Вчилася  тільки  на  відмінно.  Вчителька Ганна  Петрівна  
любила  і  поважала  свою  ученицю за  щирість,   чесність,  правдивість,  прагнення  
завжди  допомагати  однокласникам.   Єдиним  незрозумілим  було  те,  що  друзями  вона  
мали  лише  хлопчиків.  І  вдома,  і  в  школі.  Чому?   Пояснити  важко.  В  школі,  певно  
за  велику  правдивість  та  небажання  пліткувати  з  дівчатами.  При  ній  ніхто  не  міг  
нічого  збрехати  чи  обмовити  когось.  Наклепнику  чи  брехуну  вона  при  всіх  говорила  
у  вічі,  що  ті  брешуть або  наводять  наклеп.  Говорити  правду   навчили  дідусь  і  
бабуся,  які  для  неї  являлись  найбільшим  авторитетом  в  житті.   З   деякими дівчатками  
з  класу  Софійка   товаришувала,  але  великою  подругою  їм  не  стала.    Що  стосується  
«домашніх»  друзів,   товаришувала  з  сусідськими  хлопчаками -  Сергієм, по  віку  таким  
як вона,  і  Сашком,  меншим  на  рік,  бо  дівчат  поблизу  не   було.
Життя  вдома  теж  більш-менш  покращало.  Батько  перестав  на  неї  дивися,  як  на  
чужу.   Майже  весь  свій  вільний  час  приділяв  Івасику,  а  мама -  їм  з  Лідою.  
Відносини  з  сестрою  були  хороші.  Вони  часто  разом  ходили  гуляти  до  Лідиних  
подруг.   На  канікули  їх  обох  завозили  в  село, бо  Настя  більше  не  віддавала  Ліду  до  
свекрухи.    Софійка  зовсім  й   незчулася,  як  швидко  пролетів   шкільний  рік  і  настали  
довгождані  літні  канікул
Після  класних  зборів  вона  бігла  додому  весело  розмахуючи  портфеликом,  в  якому  
лежав   табель  з  відмінними  оцінками.
Теплий  травневий  вітерець  грався  з  її  неслухняним  волоссям, що  пшеничним  золотом  
розлилося  по  дитячих  плечиках.  
Все  усміхалося  радісній  дівчинці:  веселе  сонечко,  блакитнооке  небо,  біло-рожеві  
хмаринки,  дерева,  будинки  і  навіть  зелена  травичка,  яка  виросла  всередині  
тріщинок  в  асфальті.  Її  переповнювало  стільки  емоцій,  що  навіть   було  дивно,  як  
вони  всі  вмістилися  в душі  такої  маленької  дівчинки.    Вони  лилися  джерелом  світла з  
її  волошкових  очей, ласкаво-золотої  усмішки,
кінчиків  пшеничного  волосся.   Навіть  білий  день  замилувався  нею.  Софійка  бігла  
додому  і  з  дитячою  безпосередністю  уявляла,  як  мама  зрадіє,  побачивши  її    гарні  
оцінки. Вона  дійсно  не  помилилася.  Настя  дуже  зраділа,  побачивши  табель  донечки:

"Моя  люба,  дівчинко!  Як  я  пишаюся  тобою.  Я  завжди  знала,  що  ти  в  мене  велика  
розумничка». -  сказала  вона  Софійці,  ніжно  пригорнувши  своє  дитя  до  себе. –
Як  же  я  тебе  люблю,  моя  маленька  трудівничка. А  в  мене  для  тебе  теж  є  сюрприз:  
завтра  до  нас  приїде  бабуся  і  забере  тебе   в  село  на  ціле  літо».  Тут  настав  час  
вже  
радіти    Софійці.   Від  радості  їй  перехопило  подих.  Вона  обійняла  матір  і  поцілувала  
в  щоку.  « Мамусю,  це  правда?  На  ціле  літо?,-
Запитливо  подивилася   в  очі. -  Як  добре!  Я  буду  цілих  три  місяці   у  бабусі  з  
дідусем!  А  можна  я  візьму  з  собою  табель? Хочу  показати  своїм  друзям».  Настя  
всміхнулась  і  погладила  доньку  по   голові:  « Можна, моя  рідна».
Вона  нагодувала  її  і  пішла  знову  до  Івасика,  бо  у  того  дуже  болісно  прорізалися  
зубки.  Вже  третій  день  Настя  була  на  лікарняному  по  догляду за   хворою  дитиною.   
У  хлопчика  то  піднімалася, то  падала  температура, боліло  в  ротику.  Вона  не  спала  
ні  вдень,  ні  вночі.  Іван  допомагав  їй  як  міг,  але  мало.   Приходив  з  роботи  геть  
виснажений.  Дуже  багато   працював,  бо  потрібно  було  забезпечувати  сім’ю  з  п’яти  
чоловік.  Вдома  теж  не  сидів  без  діла.  Великий  будинок  потребував  чоловічих  рук.
Свекруха  після  того  прикрого  інциденту  до  них  більше  не  заходила.  Іван  теж  
більше  не  слухав  накручування  матері,  повністю  зрозумівши,  що  крім  дружини  йому  
ніхто  не  потрібен. До  Софійки  відносився  терпимо.  Майже  так,  як  і  до  старшої  
доньки  Ліди.  Всі  свої  батьківські  почуття  він  віддавав  сину  Івасику.  Доньками  
займалася  Настя.  
На  другий день  зранку  приїхала  Христя  і  забрала  Софійку.  
Ліда  теж  хотіла  з  ними  поїхати,  але  їй  ще  потрібно  було  ходити  до  школи.  Це «
першачків»  розпустили  раніше  за  всіх,  а  вона    ходила  до  п’ятого  класу,  тож  мала  
вчитися  ще  два  тижні.  Софійка  була   дуже рада,  що    нарешті  їде  в  село.  Протягом  
шкільного  року  вона  лише  раз  була  у  бабусі  з  дідусем - під  час  коротеньких  
весняних  канікул,  тому  що  було  потрібно   вдома   доглядати  за  маленьким  Івасиком.    
Тож  радощам  дівчинки  не  було  меж.  Софійка  прямо  світилася  від  щастя,  що  знову  
побачить  рідну   хату  під  соломою,  а  на  порозі  її  зустріне  усміхнений  дідусь.  Всю  
дорогу  вона  цупко  трималася  за  бабусину  руку:  таку  рідну  і  теплу.  Добралися  
додому  без  пригод.  Від  станції  дійшли  швидко.  В  кінці  городу  від  вулиці  їх  з  
нетерпінням   виглядав  Лаврін.  Він  вже  години  зо  три  крутився  в  цьому  кутку  
присадибної  ділянки.  То  кроликам  трави  нарве, то  трохи  картоплю  посапає,  то  ще  
якусь  там  знайде  роботу,  а  сам  все  виглядає  і  виглядає  своїх  любих  «дівчат».    Та  
ось  показались  і  «дівчата».  Щоб  допомогти   дружині  нести   сумки, Лаврін  переступив  
через  плетений  з  лози  перелаз  в  лісі*  і  швидко  підійшов   до  дружини  з  онукою.  
Першою  пригорнув  до  себе  і  поцілував  Софійку,  потім   Христю.   Всі  разом  перелізли  
знов  через  перелаз,  пройшли  стежечкою  повз  город і  добралися  до  хати,  яка  
привітно  усміхалася   своїми  очима - вікнами,  чекаючи  на  них.
Невеличка,  чепурненька,  з  побіленими  крейдою  стінами,  обведеними  червоною  
фарбою  віконцями  та  призьбою,  в  оточенні  кущів   квітучого  і  пахучого бузку,
бабусина  з  дідусем  хата  для  дівчинки  була  найгарнішим  і  найбажанішим  місцем  в  
світі.   
Ввечері  до  Гуренків  зайшла  двоюрідна  сестра  Лавріна  Галина,  щоб  запросити  його  з  
сім’єю  на  заручини  своєї    доньки.

- Лаврін і  Христино,  запрошую  вас  на   сватання  і заручини  моєї  Марійки  в  цю  
суботу.  Буду  дуже  рада  вас  і  Софійку  бачити  в  нас.
-Дякуємо.  Ми  обов’язково  прийдемо.  А  о котрій  годині?
-Десь  о  першій.
-А,  весілля  ж  коли?
- Та  плануємо  на  серпень.  Розписуватимуться  у  нас  в  сільраді.
Будемо  готуватися  ціле  літо.  Христю,  ще  буду  тебе  просити,  щоб  напекла  на  
весілля  короваїв,  пиріжків,  шишок*,  голубків    та   печива.
- Не  хвилюйся,  Галю.  Обов’язково  спечу.  Ми  ж  рідня.  Та  й Марійка, хрещениця  
Лавріна.  А  наречений,  хто?  Хоч  достойний  хлопець?  Любить  її?
- Наречений  з  Селичівки.  Ніби  хлопець  хороший.  Олексія  Овдієнка  син.   Працює  в  
Києві  на  «Арсеналі»  бригадиром.   Скоро  повинен  отримати  квартиру  від  заводу,  тож  
вирішив  вже  кинути  парубкування  та  й  одружитися.  З  Марією  зустрічаються  більше  
року.  Жити  будуть  поки  в  гуртожитку.  В  нього.  Ось  отакі  справи.     Так  що,  
чекаємо.
-Добре.  Обов’язково  будемо.

Галина  попрощавшись,  побігла  далі  запрошувати  родичів.  Лаврін,  і  Христя,  а  
особливо  Софійка,  дуже  зраділи  запрошенню  дідусевої  сестри,  бо  сватання та  
заручини  на ті  часи    були  дуже   великою   подією  для  села.  Дні  пролетіли  швидко.  І  
ось  нарешті  настала  така  довгоочікувана  субота.  День  був  напрочуд  сонячний  і  
теплий.  Ні  одної  хмаринки  на  небі.  Сонце  щедро  кидало на  село  своє  жовтогаряче  
проміння, яке  виблискувало  на  шибках  хат  ніби  коштовне  каміння.       Легенький  
весняний  вітерець ніжно  обіймав  дерева,  квіти,  людей,  які  вже  потихеньку  почали  
збиратися  біля  Галининої  хати.    На  таке  дійство,  як  сватання  та  заручини,  завжди  
збиралося  майже  все  сільське  населення,  починаючи  зі  старих  і  закінчуючи  дітьми.   
Сватання  проходило  всередині  хати  в  присутності  родичів,  а  заручини -  надворі  
перед  всіма  людьми  села.  В  хаті  накривали  стіл  батьки  нареченої  ,  а  надворі  
накривалися  столи  самими  селянами. Кожен  ніс  все,  що  в  нього  було.  Навіть  посуд.  
Бо  жили  люди  бідно,  тому  допомагали  один  одному  у  всьому.  Молодь  і  діти  
товклися  під  вікнами,  а  старші  люди  чинно  сиділи  за  столами.  Вони  чекали,  коли  ж  
уже  всі  вийдуть  надвір,  щоб  об’явити  про  заручини.  Останніх  сорок  років  ніхто  
нікому  не  підносив  гарбуза,  тож  усі  дійства  проходили  вдень,  а  не  пізно  ввечері,  як  
колись  було  прийнято.  Отож,  всі  сиділи,  стояли  і  бігали  навколо  хати,  чекаючи  
приходу  сватів.    Нарешті  на  возі  дядька  Петра  приїхали   старостИ  з  Селичівки.  
Старшим  старостою  був   голова  селичівської  сільради  Оникій  Петрович,  підстаростами
-  дядько нареченого  Іван  та   колгоспний  агроном  Сергій  Пилипович.   За  ними  
машиною  прибули   Ілля,  його   батьки   та  родичі.  Тримаючи  у  витягнутих  руках  
велику,  схожу  на  коровай  хлібину на  червоній  у  великих  квітках  хустині,  зайшов  у  
хату  старший  староста,  за  ним  з дрюками  уквітчаними стрічками -  підстарости. Потім  
вже  зайшли  Ілля   з  батьками  та  родичами.   Старости,  уклонившись   батькам,     стали  
розповідати  про  те,  що  на  полюванні    вони  зустріли  «куницю»,  хотіли  її  упіймати,  а  
вона  втекла  ось  в  цей  дім.  Тож  просять  господарів  віддати їм  ту  молоду  «куницю» –
красу -  дівицю.  
Батьки  відповіли,  що  потрібно  питати  згоди  у  «куниці». Потім  покликали  Марійку  
запитати  її  згоди.  Марійка,  вийшовши  з  кімнати,  цнотливо  опустивши  очі,  мовчала.  
Яка  ж  вона  була  гарна!  Середнього  зросту,  струнка, білолиця.  Довга  русява  коса  
спадала  аж  до  пояса.  Обличчям,  ніби  та  царівна.  Та  ні,  вона  була  гарніша  від
царівни.  Справжня  українська  красуня. Карі  очі,  чорні  брови  і  вуста, ніби  ягідки  
вишневі.  Щоки  квітли  трояндовим  цвітом.  Русяву  голівку  прикрашала  широка  темно
рожева  стрічка.  Навіть  сонце  замилувалося  красою  дівчини,  заливши  потоком  
золотого  проміння.   А,  що  вже  Ілля,  то  він  просто  не  відводив  очей  від  своєї  
коханої.
           Батьки  дівчини  уклонившись всім,  запросили  дорогих  гостей   до  столу,  щоб  
вже  там  вирішити  питання  з  «куницею».  Старший  староста  поклав  хлібину  на  стіл,  
накривши  її  зверху  хустиною.
Біля  хлібини  посадили  молодого  і  молоду.  Старший  староста,
поклавши  руки  молодих  на  хлібину,  з’єднав  їх  за  допомогою  хустини.  Поки  вони  
так  сиділи,  батьки  налили  всім  по  чарці  горілки  та  подали   гостям  пиріжки  з  
капустою,  гречкою,  лівером.  Випили  за  здоров’я  батьків.   Після  цього  один  з  
підстарост  розв’язав  молодим  руки  і  Марійка  внесла    вишиті  українським  орнаментом  
та  квітками   рушники,  щоб  перев’язати  старосту  та  підстарост. Рушники  прямо  
вбирали  очі.  Майстерно  вишиті  шовковими  та  срібними  нитками,  вони  переливалися –
грали  під   променями травневого  сонечка,  виблискуючі  всіма  кольорами  веселки.
Ці  рушники  дівчина  вишивала  сама,  коли  приїжджала  на  вихідні  додому. З  обох  
кінців   рушники  були  прикрашені ажурним  білим  плетінням.   І  в  хаті,  і  надворі  всі  
люди  ахнули,  побачивши  таку  неймовірну  красу.  Пов’язавши  рушники,  вона  заклякла  
на  місці,  соромлячись   навіть  підвести  очі  на  свого  коханого.  Галина  тихо  
прошепотіла  їй  на  вухо: « Марійко,  перев’яжи  хусткою  Іллю,  а  то  подумає, що  ти  не  
згодна!».  Марія,  вийшовши  із  заціпеніння,  швидко  перев’язала  білою  у  великих  
червоних  квітках  хусткою   Іллю.   Велике  хвилювання   охопило  обох  закоханих.  Воно  
не  давало  змоги  ні  дихати,  ні  рухатися,  переповнювало  серце  та  душу,  лилося  
рікою  з  їхнього  єства.  Вони  були  такі  гарні!  Такі  молоді  та  щасливі!
Односельці  з  нетерпінням  чекали  на  те,  з  чим  вийдуть  старостИ.  Чи  з  рушниками,  
чи  з  гарбузом?  Якщо  з  гарбузом,  то  поїдуть  мовчки  додому  в  Селичівку,  а  якщо  з  
рушниками,  то  оголосять  про  заручини.  Дату  весілля   назвуть  після  заручин.  Час  
тягнувся  чомусь  дуже  довго.  Двері  Галининої  хати  все  не  відчинялися.  Вже  навіть  
хрущі  з  бджолами,  що  обліпили  всі   навколишні вишні  пересварилися:  чого  чекати -  
рушників  чи  гарбуза.  Хрущі  казали: « Буде  гарбуз!».  Бджоли:  «Ні,  рушники!».  
Сварилися  допоки  вже  не  вийшли  старости,  перев’язані  рушниками.  Всі  зітхнули  з  
полегшенням: « Слава  тобі,  Господи!    Весіллю  бути!».  Слідом  за  старостАми  вийшли  і  
молоді  з  батьками  та  родичами.  Старости  оголосили  про  заручини,  а  наприкінці –
дату  весілля.  Почалося  святкування.    Молоді  сиділи  за  окремим  столом.  Біля  них  
гуртувалася  вся  молодь  села.  Було  багато  гостей  і  з  Селичівки.  Всі   вітали  та  
бажали  великого  сімейного  щастя  молодим.
Софійка  вперше  була  на  такому  дійстві,  тож  дивилися  на  нього з  широко  відкритими  
очима.  Марійку  вона  добре  знала.  Та  частенько  забігала  по  щось  до  бабусі.  А  от  
Іллю  не  бачила  ніколи.  Та  він  їй  сподобався  своїм  спокоєм  і  розважливістю.  Ні  на  
хвилину  не  відпускав  Марійчину    руку,  ніжно  стискаючи  її  в  своїх  великих  
чоловічих  долонях.  А  вона,  тихо  схиливши  свою  голівоньку  королеви  на  його  міцне  
чоловіче  плече,    уважно  слухала  всі  побажання  гостей.  Софійка  підійшла  і  
притулилася  по-дитячому  до  дівчини.  Ілля,  взявши  Софійку  на  руки,  посадив  її  між  
собою  та  Марійкою.  Дитина  нетямилася  від  щастя -  так  їй  було  хороше.  З’явилися  
музИки.  Старші -  стали  співати  українських  пісень,  молодь -  танцювати.  Веселилися  
аж  до  восьми  годин  вечора.  Потім  всі  потихеньку   почали  розходитися  та  
роз’їжджатися.  Вечір  заповнював  весь  святковий  простір.  Ніч  помаленьку  вступала  у  
свої  права,  накриваючи  своїми  темними  прозорими  крилами  село.  Де-не-де  на  
вечірньому  небі  вже  виблискували  поодинокі  зірочки.  Все  стихало,  готуючись  до  
солодкого    сну.    Навіть  веселий  травневий  вітерець  переставав  бавитися  з  
молоденьким  листячком  дерев.  І  теж  готувався  до  сну.
Христя  з  Лавріном  допомогли  Галині  прибрати  всі  столи.  Коли  вже  зовсім  звечоріло,  
повернулися    додому.



                                             Читати  далі




   
  



  

История cоздания стихотворения:

Ліса, сплетений з лози невисокий паркан навколо обійстя.

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 783

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 2.

Виктор Шталь

Цікаво оповідаєте, Наталія!
:)))

2018-11-26 19:43:01

Наталия Самборская

Ще трохи сире, але коли буду готувати вже повноцінну книгу, то багато чого зміню. Корегують в журналі, в якому друкують мої частини. Так що мені залишиться тільки трішки додати колоритності.Дякую.

2018-11-26 21:07:38

Виктор Шталь

2018-11-26 21:08:25

Михайло Вечера

Чудова розповідь, Наташо. Наче сам побував на весіллі.
Вдачі і натхнення.

2018-11-26 12:38:28

Наталия Самборская

Це ще не весілля, а лише сватання та заручини. Такі звичаї існували до 90-х років 20 століття в селі, де моя бабуся мала дачу. А весілля буде ще попереду. Дякую, що мали терпіння його прочитати до кінця.

2018-11-26 12:43:19

Михайло Вечера

Так, то були дійсно заручини. Але для мене це як початок весілля. Тож чекаю на головну частину самого дійства, на його яскраві відтінкі. Хай щастить тобі і діючим особам.

2018-11-26 12:53:20

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений