дякуючи чортам за науку, а Богу за Підтримку, — ні дня, ні каїнам, ні юдам, не рідня

Автор: Юрій Зозуля
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2022-10-20 21:12:46
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Як окупантів жахає українська людяність

До Вас звертається Олена Степова, це такий у неї нік:
Сьогодні напишу на незвичну тему. Ми вже звикли, що війна, це горе,сльози, розпач та біда. Саме це принесла на нашу землю росія, напавши на Україну та почавши руйнувати наші міста, життя, майбутнє. Інколи горя та розпачу так багато, що здається, що ти нічого не відчуваєш, така страшна лють у грудях. Але потім, ти дивишся, як гуртуються люди, як вони відкривають для себе Україну, які зміни відбуваються поруч з тобою й вчишся на війні бути щасливою.

Тому сьогодні я пропоную поговорити про позитив на війні, про радощі крізь сльози, про щастя одного дня, про вміння бути вдячними за кілька хвилин тиші, про щасливі посмішки військових, про майбутнє, що все ж таки не вдалося вбити ворогам й воно вже виразно вбачається серед попелу й хмар війни.
Почну з того, що позитив на війні, вміння радіти та вміння толерантно майже цнотливо ділитися цією радістю — то великий дар. Бо твоє маленьке щастя може спричинити тригерний стан у того, хто його не має. Ми живемо у важкий час, коли горе й радість стоять на одному порозі.
Умовне щастя, умовний мир, умовна безпека. Десь щастя, що не долетіло, а десь горе, бо прилетіло. Дуже важко. Втрати. Особисті. Загальні. Ті, хто був змушений покинути свої рідні домівки переживають не тільки особисті скрутні моменти, а ще й біль за свої окуповані та зруйновані міста.
Однак, ми, українці, нація неймовірної сили духу. Тому росіянам нас ніколи не зрозуміти й не зламати.
Й той, хто депресує, впав у відчай та розпач, просто зупиніться й подивіться навколо: усміхнені поранені, щасливі звільнені, навіть у пеклі першої лінії оборони наші воїни тримають отой незрозумілий для ворога фронт, це позитивний настрій.

Наші воїни оточують себе котиками та собацюрами, лікують диких тварин, товаришують з покинутими, бо розуміють, що тварина має душу й почуття, й вона така ж сама жертва війни, яка втратила рідних, домівку, мир.
Наші воїни співають. Малюють. Облаштовують опорні пункти.
Яку навалу ненависті у ворога викликали фото зеленої цибульки, що насаджали наші Герої на брустверах окопів. Це незрозумілий дзен для тих, хто вміє тільки засирати та нищити усе навколо себе.
А як вони ненавидять наші окопи, коли їм вдається захопити щось. Бо все обладнано, все красиво, все чисто. Для московітів це космос, це недотягнений рубіж, якій вони ніколи у житті не візьмуть.
Знищити — ото на раз-два. А от відбудувати, то у них руки зі сраки. Усі окуповані міста зрізано під корінь: це вбиті музеї, театри, сквери, пам’ятники, сучасні фото-зони, ліхтарі на сонячних батареях, садові й паркові фігури й лавки, фонтани… усе це з наших міст вивозить москальська орда, а як не може вкрасти, то руйнує. А ми відвойовуємо та відбудовуємо.
Ось нещодавно побачила фото з якогось там російського орська, матір божа, болото у центрі міста, сміття, все обшарпане, ями-ковдойобини, гидотіння на кожному кроці. Й місцева жіночка пише "почему наш город выглядит, как после бомбежки, но вот укро-города мы бомбим, а кто бомбил нас все эти годы, и почему они все быстро восстанавливают, а мы даже не начинаем".

Тому що ми, українці. Це інший Всесвіт, куди орда може ось поки що – підкреслюю — поки що залетіти на ракетах, дронах чи трошки поповзати своєю мобільною армією.
Ось для мене це позитив. Неймовірний позитив, бо ці відкриття, вони дорого коштують. А ми відкриваємо для себе самих себе.
Войовничих, скажених, сміливих, ніжних,емфатичних, турботливо загортаючи у ковдрочку котика, що врятували з під завалу та саджаючи квіточки під час повітряної тривоги.

Оце ніжне, тендітне наше українське "Тобі сумно? Іди, обійму", "Як ти? Тримаюсь, як та шафка", "Де у тебе болить? Десь у районі України". Це ми! Це те, що не здолати.
Чи варто про це писати та говорити під час війни, горя та сліз? Варто!
Це, як обійняти, як допомогти триматися, як огорнути ковдрою чи налити кави. Це фундамент перемоги, бачити й відчувати.
Поки ми маємо емоції, нас не вбити. Бо орда, вони ж не вміють ні кохати, ні любити. А ми, ми стоїмо у метро й відповідаємо на прильоти "як тебе не любити, Києве мій".

Якщо ви придивитесь, то можна побачити, як ополченці ОРДЛО чи росіяни косплеять наших вояків ЗСУ, вкидаючи у мережу фото з котиками чи собачками, мовляв, ось, ми теж "воени света". Вже присвоїли "добрий вечір, ми з України", передруковують наші меми, бо в них цього немає. Розумієте? Немає в них позитива, немає мрії, немає майбутнього, душі теж немає.
Вони кричать "ми будем умирать за россию", а ми відповідаємо "ми вас вб’ємо за нашу Україну, й будемо жити довго та щасливо.

Як лікують поранену душу відео з фронту, коли українці зустрічають ЗСУ, плачуть й ти плачеш з ними, й ти чекаєш новин про нове звільнене місто, де ти ніколи й не була, але воно твоє, бо воно українське.
Для мене є мій Харків, мій Краматорськ, мій Слов’янськ, мій Ізюм, мій Бахмут, бо це є Україна. Й позитив у тому, що для більшості людей це теж так само. Мільйони українців, які ніколи не були у цих містах, селах України, Харківщини, Херсонщини, Запоріжжя, Луганщини чи Донеччини, радіють кожній звістці про звільнення цих ніколи не бачених міст.
Це неймовірний позитив й про це треба казати й писати. Бо це вбиває ворога.
Так, ворога вбивають наші меми про чмобіків, наші пісні, наші квіти, наше вміння тримати стрій.

Ось наші волонтери. Незбагненна сила для ворога. Взагалі, це якісь космічні війська, які гуртуються у будь якій точці світу, й неважливо чи є чи немає там приміщення, як капуста обростають пелюстками друзів та зав’язків й, як бджілки та мурашки, руйнують гори бюрократії та зводять містки взаємодії.
"Чому в ЗСУ немає ядерної зброї? Тому що ще не замовили волонтерам" — це приказка сучасної війни, але це правда України й це неймовірний позитив.
На росії та в ОРДЛО відсутній рух волонтерів. Там, або примусово, або на відчепись. Для чмобіків амуніцію купують родини, а "волонтеры" півроку збирали на 15 пар кірзачів та радянські рації.

Як що у вас є можливість радіти життю — радійте. Закохуйтесь. Одружуйтесь. Народжуйте дітей. Заводьте собачок та котиків, беріть їх з притулків та відкривайте світ любові й емоцій. Малюйте. Вишивайте. Творіть. Мандруйте. Даруйте. Пригощайте. Ваша усмішка сьогодні це куля ворогу у серце.
Ваша любов до землі, тварин, міста, села, ЗСУ, людей сьогодні — це врятована Україна завтра. Це той фундамент сили, на якому стоїть й буде стояти наша держава.
Ненависть, депресія, розпач, злість… ну, куди від цього дітися під час війни. Накриває? Ох, так, накриває! То занурюйтесь у волонтерство, у роботу, йдіть у ліс чи люди, навіть просто поплачте друзям у соцмережах, вилийте ненависть на ворога, а лють оберніть у донати військовим й посміхніться!
Цей світ потребує любові. Військові захищають саме таку Україну, злу, роздратовану, але вперту, згуртовану й усміхнену, навіть, якщо це холодна усмішка снайпера, який гарно виконав свою роботу.

Чи можна писати про своє маленьке щастя? Можна! Бо не врятує людину ваше горе. Сховайте його у собі. Я ось давно живу за принципом "не давати друзям причини для нервування, а ворогам причини для радощів".
Гуляли й нафоткали купу красоти української? Поділіться з людьми. Я, коли жила в окупації, любила "гуляти" з друзями по їхнім містам. Відкривала для себе по фото багато міст України й закордоння. Мріяла поїхати туди.
Подивилися гарний фільм? Розкажіть про враження друзям. Можливо хтось трошки забуде про виття сирен й важке сьогодення, трошки розтанувши в чужих емоціях, які подарують герої фільму.
Вирвались з окупації? Пишіть! Ми чекали на вас. Ми обіймаємо вас й будемо вдячні якщо ви приймете нашу турботу.
Виїхали з України, рятуючись від окупації чи обстрілів? Об’єднайтесь там з українцями, несіть у світ новини про нашу біду, будьте взірцем нації, облаштовуйтесь, але, не створюйте ілюзій, ви не туристи, ви біженці, яким треба вигризти собі життя в іншому світі, пишіть про нові країни, міста, можливо ця інформація буде корисна тим, хто готує себе до важкого рішення.

Шуткуйте! От це неймовірний фронт, я вам кажу. Ворог аж казиться від того, як ми сміємося у обличчя їх "ніпабідімой". Смійтесь, навіть коли боляче. Вбивайте ворога гумором, гуморесками, мемами, смішними історіями, бо не у всіх є зброя, а ось гострий язичок та гострий розум, то у нас спадкове.

А я сьогодні хочу вам розповісти гарну новину, яка має право звучати зараз, як ще одна перемога добра над злом й життя над смертю.
Левиця з міста Краматорськ, яке потерпає від обстрілів Лаптестану поїде у Познань, а потім у ПАР, де буде жити не у ганебних умовах клітки, а серед простору у природньому середовищі.
Я взагалі проти зоопарків. Особливо, коли бачила Луганські та Донецькі поневолення звірів. Це жахіття, це полон.
А ще кожен донбасянський олігарх місцевого розливу чи шантрапа, типу місцевого князька-барона у малиновому пінджаці, заводив собі приватний зоопарк, де звірі жили в жахливих умовах, й згадували з них, щоб покрасуватися перед гостями.
Левиця, яка вже була врятована та перебувала у притулку Донецької області, виявилася вагітною, пережила операцію та пройшла лікування, а ще пережила стрес через обстріли, — що ми люди відчуваємо, коли ото гатять, а що бідні тваринки, — нарешті евакуюють за кордон для реабілітації та проживання у природньому середовищі. Врятована вагітна пані поїде спочатку у Польщу, у компанії таких же врятованих тварин — лева Брецеля й ведмедя Ямпіля. Всього волонтери врятували понад 10 левів з гарячих точок України й дуже багато інших хижаків, які тепер потихеньку перебираються у природні заповідники. Леви будуть відпущені після усіх процедур у савану, де будуть собі тихенько мружити оченята під мирним небом та сонечком.

Українці рятують Україну. Тому все було, є й буде Україна, хто б собі що не вигадував. Вчора побачила у одній квітковій групі оголошення "харківчани, відгукніться, я хочу подарувати вашому місту, нашому неймовірному, сміливому й відчайдушному Харкову тисячу кущів троянд". У коментах за кілька днів, кількість кущів вже потроїлась.

Оленко й світлинко, — вже і наша Дяка Вам?
та невже й гарбуз той нам??
а реалій — й ще додам???

гугі-гулі голубам!
дулі й кулі ворогам!!
бо Рідненьку й Богу Неньку а нікому ж не віддам!!!

История cоздания стихотворения:

0

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 53

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 2.

Ягалина

Да, жахає. И в человечности - наша сила...

2022-10-21 11:32:57

Юрій Зозуля

сообща благодарим Вас за отклик, Ягалина!
наверное, неуместно спрашивать Ваше имя?
с ув., Юрій

2022-10-21 21:10:41

Ягалина

Галина

2022-10-22 07:28:05

Юрій Зозуля

дякуємо, пані Галино!

2022-10-22 07:35:57

Лариса Гараган

Дякую, і Оленко, і Юрій! Дуже слушні рядки і про гумор, і про наш сильний дух, і про волонтерство, та просто надихаючі рядки. Ворогам нас ніколи не зрозуміти.
Вітер перемоги у вітрила,
Мир – життя майбутнього оплот.
Доведуть всім наші збройні сили
Те, що ми – це нація, народ!

2022-10-21 11:27:10

Юрій Зозуля

дякує наш гурт і Вам, пані Лялю!.............
у живих-бо й потреби живі: отакеє у нас "се ля ві"?
про живих мерців, се не ми; їм, навіщо любІ фіміами??
бо і грати життя лиш на драми - то чуття нечуттєві до гами???

2022-10-21 20:53:43

Лариса Гараган

2022-10-21 21:36:31

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений