Нет статуса

Автор: Ирина Островецкая
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-02-06 18:09:29
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Хочу вмерти

        Обожнюю початок самої ранньої весни! Навколо, начебто, нічого ще і не сталося. Щойно зійшов сніг, дозволяючи, після холодної, осадової зими, вільно зітхнути землі, що тільки-но прокидається від холодів. Ще занадто зимно, особливо ночами, коли замерзає вода у випадкових калюжках. Однак, вже відчуваються неповторні і незворотні зміни в природі.
       Ще досі подекуди застигли і тремтять від жаху дотиків теплих сонячних променів, чорні, змарнілі снігові кучугури. Вони з єхидною хитринкою спостерігають за перебігом життя навколо. Це залишки відлетілих снігопадів. Наче ці незграбно застиглі монстри збираються пролежати на одному місці все літо.
        А птахи вже відчули в повітрі щось невловиме,  і з веселим ентузіазмом взялися вихваляти своїми піснями зміну пір року.
       І трава .... Такою нахабно-зеленою і невтримною трава буває лише на самому початку весни. Яскрава, дуже барвиста, соковита і вже зовсім безсоромна трава... Вона  пре з усіх незбагненних щілин, що доступні тільки їй і абсолютно не зважає на вузькість пропонованих отворів.. А корінці мають влаштуватися і зміцніти так, щоб сторонні обставини не завадили розвитку, і у них це виходить.
       Сонце теплими променями безжально підриває бруньки. І перші листочки, ще клейкі при доторку, одурманені весняним чарами, вже відважно тремтять на тоненьких гілках. Їх ще зовсім не видно, але вони вже є. Вони вже існують, хоч поки, що ледь помітно тремтять на свіжому вітрі, забарвлюючи повітря  вже існуючою, зеленою вуаллю. Вони вже є!
       Все ще не прокинулися дерева, що відверто розгойдуються весняними шалими вітрами, а їх перші паростки майбутньої буйної гущини вже бентежать розум.
       Чудовим і чарівним видається ліс у такі дні. Дурманні запахи, які виходять з рослин та з самої землі, морочать розум п’янкими мріями і, наче, насміхаючись, безсоромно кличуть до лісових стежинок.
       Не виникає й гадки на бажання повернутися до холодної, похмурої квартири з ще не вимитими вікнами… Опалення в будинках вже відключено, а температура повітря ні на вулиці, ні вдома, не гарантує комфорту. Проте, в лісі набагато тепліше, затишніше і приємніше, ніж в домівці ....      
       В один із таких чарівних весняних сонячних днів, на початку весни, я вирушила до лісу, навіть не замислюючись про мету подорожі. Взяла з собою собаку, щоб не так моторошно було гуляти непролазними хащами приміського лісу, і вирушила..
       Захисниця з моєї собаки нікудишня, та хто про це знає? Вона так голосно гавкає при першій нагоді, що люди  цураються цього бурхливого вулканчика пристрастей і обходять нас стороною. Своїми виливами радощів кошлате чудовисько відверто лякає випадкових лісових перехожих. Хто може поручитися, що собака не заподіє шкоди своїм буйством? Тільки я, та я мовчу і швидко іду геть. Точно знаю, що собака мерщій побіжить за мною, тільки-но  моя постать зникне з її поля зору!
       Нагулявшись досхочу, і відчутно втомившись, я вирішила вже поступово повертатися до дому. Вийшла на протоптану стежку, яка невимушено вилася навколо невеликого пагорба. Я знала напевно, що цією стежкою я неодмінно дістанусь до початків цивілізації.
«Ех, з цього горбика, та на лижах би з'їхати!» - подумала я, і раптом посміхнулася. Навіть і натяку на сніг вже не було на цьому схилі. Тоді, про що я?!
       Обігнувши пагорб стежкою, я збиралася вийти на широку дорогу, що веде до краю лісу. Несподівано вовна на загривку моєї собаки піднялася дибки. Моя «захисниця» гучно і погрозливо зарикала, а потім гучно загавкала й кинулася убік пагорба. Я відкликала її і наказала сидіти. Сама ж глянула у бік страждань моєї «охоронниці».
        Перед моїми очима постала геть незвичайна, чудернацька і тривожна картина. Майже на самій вершині, залитого весняним сонцем пагорба, лежав чоловік. Той весняний день видався напрочуд сонячним.
       Нічого незвичайного в цьому б і не було, якби людина не лежала до гори дригом по схилу, широко розкинувши в сторони руки та ноги. Здавалося, він був розіп'ятий і прибитий до землі невидимими цвяхами-кріпленнями, які не можливо було побачити. Він здавався непритомним.  Поруч валялася зелена пляшка, що була наповнена темною рідиною.
«Вино», - промайнула думка в моїй голові, та розгледіти етикетку виявилося неможливим. Пляшка валялася так, що наклеєною етикеткою була до землі.
       У мене чомусь занило під ложечкою. Навколо - ні душі, а людина – п’яна і непритомна, лежить в дивній позі і не рухається, і, здається, навіть, не дихає!
«А раптом він помер ?!» - в голові промайнула ще одна, проте, дуже страшна думка. Всередині все похололо.
       Собака моя, породи ердель-тер'єр на прізвисько Дента, занадто кмітлива стерва. Не зважаючи на команду «сидіти», вона миттєво зрозуміла напрямок мого руху, та, в три стрибки, злетіла на пагорб, і стала з гавкотом носитися навколо лежачої людини. А людина і не збирався реагувати на нахабство чотириногого кудлатого чудовиська. Чоловік зовсім не злякався, відчужено дивився у небо, і обурюватися не збирався.
«Мабуть, дуже п’яний! – насторожилася я. – Навіть, уваги на собаку не звертає! І що тепер з ним робити?!»
       Пихкаючи і охаючи, я влізла на пагорб слідом за Дентою, і зупинилася біля голови «розіп'ятого». Ним виявився молодий чоловік років двадцяти. Одягнений він був у добротну шкіряну куртку і дорогі, що не базарні, джинси. У лівому вусі «розіп’ятого» безвільно повисла і ледве колихалася срібна сережка. У «їжачку» світло-русявого волосся заплуталися торішні сухі травинки, соснові голки і тоненькі гілочки. Маленькі комашки вже метушилися в притрушеному сміттям волоссі, через яке просвічувалася ніжна рожева шкіра. «Розіп'ятий» і не думав струсити сміття з голови, але він був живий! Різниця у віці у нас з ним була значна. Він мені у молодші сини годився, а, може, і в старші онуки.
- Ну, чого втупилася? - замість привітання, грубо і дуже п’яно вигукнув молодий чоловік. - Хіба не бачиш, -  відпочиваю!
       Від його грубого вигуку, навіть, я здригнулася, а спів птахів на мить зовсім, був, припинився, і в пастку нас упіймала гнітюча тиша…
       У лісі в одну мить можна зіткнутися з будь-якою несподіванкою, і правила ввічливості тут зовсім не обов'язкові, навіть недоречні, вирішила я, не звернувши увагу на його доволі грубе вітання.
- Бачу .... – відповіла я, та так і залишилася стояти поруч із головою «розіп'ятого» - Вам зручно, так, головою до низу?.
- Забирайся геть, стара калоша! І без тебе нудно! А з тобою небо стало, зовсім, у чорну цятку. Випарувалася, швиденько і скоренько! - через губу, загрозливо зашипів «розіп'ятий».
       Я підняла очі до неба. Пухнасті білі хмари були схожі на фігурки тварин, що спокійно пливли яскравою весняною блакиттю. Чорних цяток я так і не побачила. А, невже, мусила?!
- Що це за цятки такі? Я їх не бачу! - здивовано запитала я, і знову наказала Денті сидіти. Дуже вже вона розпустувалася, заважаючи можливості «конструктивного» діалогу з «розіп’ятим». Підкоряючись команді, собака слухняно сіла біля моїх ніг, спиною до голови «розіп'ятого». Обрубок її невгамовного хвоста невтомно рухався  улесливо лоскочучи лоба молодої людини. Та той навіть головою не ворухнув.
- Ти з дуба скотилася, тьотю? Прибери цю тварюку, і не заважай. Не бачиш? Я вмерти хочу! - ледве видавив він з себе. Я, навіть, образитися була не в силі, настільки «розіп'ятий» в ту мить видавався нещасним. - Пили звідси чігіварамі!
- Що таке чігівари? – запитала здивовано.
- Ялинки-палиці, згинь, кажу! - злегка розсердився «розіп'ятий», та знову з місця не зрушив, а його самотня сережка ще більш жалібно затремтіла у вусі.
       Я не мала права піти. Я бачила, що йому погано, дуже погано, а що з ним сталося, розібратися не могла. Так, він був геть п’яний. Чи не був, а мені так здалося? Проте, я бачила: йому було погано не від дешевого вина. Щось інше краяло його серце. Людей навколо - ні душі, і, якщо, раптом щось серйозне з хлопцем, допомогти мені не зможе ніхто…
- Ти цілий? - запитала.
- Ні, вже напівживий… Йди звідси.. Я вмерти хочу! Чула, бацила тупа? Бачила? Дивись сюди, стара виварка! Здихаю!
- Ох, я так втомилася від прогулянки, а тут ще на горбочок довелося дертися, - зітхнула я і присіла поруч. Дента одразу ж лягла біля моїх ніг, тихенько присвиснувши, тим самим, висловлюючи свою незгоду з моїм рішенням.
- Чого примостилася? Зручно на чужу біду дивитись?!
- Не зовсім… Я допомогти хочу… - відповіла, як можна, стриманіше.
- Забирайся звідси, курка драна, ща, стрімголов скотишся, а я допоможу! .... – якось, дуже зло пригрозив він, та поворухнутися знову не побажав. - Дертися  на горбок вона надумала!.... Навіщо ?! Альпіністка задріпана!
- Розумієш, коли лізла на гірку, ногу підвернула. Боляче. Важко зараз нею поворухнути, - пояснила я «розіп'ятому» причину неможливості «пиляти звідси чігіварамі». – А в тебе ж яка куля влучила? - обережно запитала, вказуючи на дивне положення тіла «розіп'ятого».
- Як що не твої бджоли, так і медом не тобі торгувати! - ледве поворухнув губами він, але зітхнув вже якось полегшено. І я відчула, що він не хоче, щоб я забиралася. Він боїться, щоб я йшла геть!
- Скажи, а так, головою донизу, лежати нормально?
- Прикольно .... Спробуй ....
       Без зайвих запрошень, я розвернулася, примостилася, і .... Впала вниз, на спину. Ноги самі собою піднялися догори. Я ледь не зробила перекид через голову, і з великими труднощами втрималася в потрібному положенні.
- Ох, ой, ой, ах, ось, так! - у захваті зойкнула я, зручніше влаштовуючись поруч з «розіп'ятим». Дента застрибала навколо нас, радісним гавкотом супроводжуючи кожен свій рух. Я гримнула на собаку, і та знову, без всякого  свого бажання, лягла біля моїх ніг. А ноги мої лежали, ой, як, високо!
- Ну, ти й жо ... - зітхнув він, і раптом зареготав. Так щиро і по дитячому лунав його регіт! Я навіть образилася трохи, та не показала цього. Не дивлячись ні на що, його смішок здався мені добрим знаком.
- Зараз і я побачу ті чорні цяточки, про які ти казав .... - зітхнула я, розтягуючись на нагрітій сонцем землі.
- Ну, ти й притрушена! - знову зітхнув «розіп'ятий».
- А що не так?
- Усе!
- Розкажи ....
- Навіщо тобі знати, як від мене дівка здриснула?
       Тепер я змогла побачити небо знизу так, як бачив його «розіп'ятий». Видовище заворожувало, і це трохи відволікало від теми.
- Що ти кажешь? Дівка що зробила?
- Ноги зробила.
- Це як?
- Ти зовсім дрімуча? Втекла вона від мене, зрозуміла? Півгодини, як ....
- Звідки?
- З лісу. Я її погуляти запросив, пляшечку взяв, а вона здриснула!
- Скривдив, напевно .... - зітхнула я.
- Ні. Вона сама чогось надумала, і втекла. Маніяком обізвала. Сказала, щоб я забирався під три чорти, і більше не приходив, а я тільки притиснув легенько її… Поцілувати хотів, та не встиг ....
- Виходить, щось не так зробив, не те сказав. Дівчата просто так ніколи не втечуть, - підсумувала я.
- Що ти знаєш? Ти ж уже давно в нафталіні застрягла, і вже забулася, як дівкою була!
- Що ти кажеш? – здивувалась я. – Так причепурилася перед прогулянкою…
- Від тебе дрімучою старовиною несе так, що влежати важко! – наполягав на своєму молодик. Ну, як йому розповісти про довге і важке своє життя, і , чи потрібно це?!
       Ми обидва лежали нерухомо, головами до низу пагорба. Дента лежала поруч зі мною і нетерпляче повискувала, ніби сама хотіла прийняти участь у дивній розмові. Грубість хлопця викликала огиду, відштовхувала. Однак, піти я не наважувалася. Ще побоювалася, що він-таки, виконає своє бажання, вкоротити собі віку.
- Ох, це ти в ту чорну цятку таки влучив .... В нафталіні я, зовсім в нафталіні .... Любов була, любов пройшла, діти вже дорослі. Нафталін - тепер моє царство, але я тебе не кличу за собою, в тебе ще є час...
- Ой, ти ще скажи, що, в свою давнину, теж закохувалася до нестями! - раптом безбарвно промовив він, після обтяжливого мовчання.
- Закохувалася .... І мені особливого щастя ця любов не принесла ....
- Що, теж кудись здристнув твій го…к?
- Ага .... Тільки дітей залишив, і здристнув.
- І що?
- А нічого. Довелося самій запрягатися, щоб дітей в люди вивести ... .. І за бабу була, і за мужика .... А, нема, про що казати, нема, чого слухати, всяке бувало!…
- І у мене мамка одна живе. – раптом відгукнувся він. - Батю, за бійку, в тюрму забрали минулого літа. Хахель тепер до неї ходить, квіточки носить. Так, я його завжди зі сходів спускаю, а букетик навздогін кидаю .... Прикольно! ....
- А що з батьком у тебе, чому побився?
- Буйний він у нас. Коли забухає, стає осатанілим, і кулаками махати починає. Мамці завжди діставалося. Він лупцював її так, що гаї шуміли. І я іноді під роздачу потрапляв… А в той вечір сусід за неї заступився і поліцію викликав. Батя йому ріпу і начистив, поки менти їхали .... Потім затримання, суд, і все таке ....
- Навіть, і суд відбувся? – здивувалась я.
- А як же? Сусід, наступного дня, того, помер від нервового зриву, так, що батю надовго того…
- А з дівчиною що у тебе? - спробувала я перевести розмову ближче до сьогоднішнього дня, і в мене все вийшло..
- Я її кохаю… - ледь чутно промовив він. - Сильно кохаю. А її матка мене жене, як таргана. Я вирішив вином її напоїти, і .... А тепер вона пішла, і більше не повернеться. Маніяком мене обізвала. Я вмерти хочу, а ти розквокталася тута, завадила ... ..
- ... .Вмерти .... Як?
- Ти йди, тітко, лісом. Я сам розберуся ....
- Чігіварами треба йти, я пам’ятаю .... Ти маму свою любиш? - раптом запитала я, як би, між іншим.
- А то! А що?
- А те, що горе у неї буде велике, якщо з тобою щось трапиться. Зрозумів?
- А чого? Хахель з квіточками до неї зачастить, втішатиме, вона і забуде про своє горе..
- Річ у тім… Розумієш, ти свою дівчину з часом забудеш, і інших зустрінеш, розлучишся з ними, і теж забудеш, як і цю першу, а мама тебе забути не зможе ніколи. Ти одного разу під серцем у неї завівся, і це вже на все життя, до останнього подиху… Вона ж тебе ростила, виховувала і душею до тебе прикипіла так, що не відірвеш. Вона на тебе надію має… Я по собі це знаю…. Поки що не виправдав ти її надій. В силу свого віку, не виправдав. І ніколи не виправдаєш, якщо помреш.
- Я виправдав, я сім'ю утримую. Мамка часто хворіє, а я працюю. В армію не беруть, так я в пекарні працюю. Маю фах…. Кондитер я!
- Ось, бачиш, солодкий ти мій! Мама хворіє, а ти померти хочеш через нерозділене кохання ... А як же вона, мама твоя, жити буде, якщо ти? .....
- Я  цілий статок вже їй заробив! - вигукнув юнак, і підскочив на місці, як вжалений, перекинувся на живіт, встав на карачки і поповз вгору.
       Дента підскочила і почала стрибати навколо хлопця, але не зачепила його жодного разу. Я й не второпала, як це в неъ виходило…
        Лежати одній в такій дивній позі стало зовсі не зручно. Я перекинулася на бік до того місця, де щойно лежав «розіп'ятий». На землі, там, де, ще мить тому, було «розіп’яте» його тіло, валявся розкритий складаний ніж. Піднатужуючись, я перекинулася, щоб було зручно, сіла і взяла в руки знахідку.
- Цим ти збирався собі віку вкоротити? - запитала я, крутячи ножик між пальцями.
- У-гу .... Закрий,  поранитися можеш ненароком. Він дуже гострий… - попередив хлопець.
- А в пляшці що, дешевий «Портвейн»?
- У-гу .... Я і відкоркувати її не встиг ... – у розпачі мовив він, і я раптом зрозуміла, що він зовсім не п'яний! Йому, дійсно, дуже погано, тому, що дівчина втекла від нього..
- Знаєш, а продай мені цю пляшку ... ..
- Навіщо?
- Поки думаю…. Ще не придумала. Гроші тобі поверну обов’язково, тільки з лісу вийду.. Ти їх матері віднесеш ....
- Тьотю, ти що, синявка? У лісі тільки синявки вдути просять.
- Це що таке? – не зрозуміла я.
- Алкоголічка запойна, чи що?! ....
- Начебто не страждаю .... Думаю, треба сусідку до вечері покликати і пляшечка не завадить ...
- Ні. Я сам її вдома вип'ю. П'яному легше вмирати. Як під наркозом. Ніж віддай!
- Ти, насправді, цим ножичком себе збираєшся того?... Малуватий буде. Він не дотягнеться до життєво важливих нутрощів. Помирати будеш довго і болісно від крововтрати і сепсису. – осудливо похитала я головою - А як ти грошей заробив ціле багатство? Поділися, а то, без грошей, зовсім сумно, я ж пенсіонерка ....
- Я ж кондитер. Від грубки днями цілий рік не відходив. З ранку до ночі жарився… Пиріжки та тістечка робив, продавав, а гроші - в скарбничку. Тепер у мамки і на лікування, і на життя гроші є. – гордо мовив він.
- Без тебе, у неї життя не вийде, а гроші швидко закінчаться. Тебе ж поховати треба буде. Похорон нині - не дешеве задоволення. Батюшка не стане з тобою возитися, душу не відспіває, бо ти ж самогубцею виявишся. Так і буде душа твоя блукати між світами Вічності .... Знаєш, а я зрозуміла, навіщо ти хочеш вмерти, так, по-геройськи….
- Ну і?....
- Ти хочеш, щоб хтось дуже пожалкував за тобою. Щоб його душа сильно пошкодувала, що тебе вже нема. Щоб усі, хто тебе знає, сльозами залилися і захлинулися горем у твоєї домовини , і щоб розповідали всім, яким ти хорошим і потрібним був за життя, а вони не розуміли твоєї значущості, поки ти був живий ... .. Правильно? Тільки повір, ти нічого вже сам не побачиш і нічого змінити не зможеш, тому, що не буде тебе, а тіло твоє закопають хутко. Там відрядність дуже жорстка: чим небіжчика скоріше закопають, тим більше зароблять. А люди забудуть… Повір мені… Вони на кладовищі поридають, і все. Це для порядку потрібно, а далі, кожен прилаштовується як йому зручніше. Тому і наміри твої надумані, марні…
- Ти про такі страшні речі так весело базікаєш! Нічого такого я не хочу! ... - сердито вигукнув хлопець, злегка підстрибнувши, та йти не зважився. Йому необхідно було закінчити розмову. Він хотів усвідомити правильність, або згубність свого непереборного бажання. - А в тебе таке було в житті? – раптом спитав.--Ти ж динозаврів живими бачила! – розсміявся.
- Динозаврів бачила, це правда. Тільки радощів не принесло це бачення, і знайомство з ними. Діти не винні, що батько їх - динозавр. Я винна. Я, і тільки я такого обрала! Не зважила, не порадилась, не прорахувала… Повірила, тому, що дурепою була… А діти…. Вони ж ростуть, їсти хочуть, їм вчитися треба, розумієш? А, без мене, вони нічого досягти не змогли б, розумієш?
- Я теж вчився. Мамка допомагала. Вона каже, що треба до інституту якось потрапити, а я спершу одружитися хотів. Гроші вмію заробляти, тож і сім’ю зможу забезпечити... От,. запросив дівчину до лісу, спробував їй пояснити політику партії, а вона не второпала, втекла…
- Тому, що не зрозуміла твоїх намірів, а ти не зміг дотепно пояснити…
- Я ж хотів її заміж покликати!
- А скільки років твоїй дівчині?
- Шістнадцять.
- Ну, заміж їй, мабуть, зарано, а тобі скільки?
- Двадцять два.
- Дивись: ти вже зовсім доросла людина. Маєш відповідати за свої вчинки. Як же ти збираєшся сім'ю заводити, якщо від перших труднощів за ножика складного хапаєшся і настроюєш себе на самогубство, вином бавишся?
- Так, усі ж п'ють! Я - як усі! Тільки не встигли відкоркувати…
- А сам? Одружитися ти збирався теж, як усі ті, що бухають?
- Тьотю, ти про що мені париш?
- Про випити, «поговорити», побитися, відіспатися і знову випити. Вранці - знову, а ввечері - по мордах, і матом по дахах, так? ....
- Тьотю, у тебе, що, повний місяць в голові сяє? Дивись, он, мозгели всі світяться!...
       Він стільки гидот мені наговорив у ті хвилини, що сил витримати його балачки більше не залишилося. Виникло непереборне бажання скотитися з пагорба і бігти по дорозі, не обертаючись. Однак, йти було не можна. Хлопець поки не збирався відмовлятися від своїх намірів із самогубством, хоч і почав сумніватися в доцільності свого майбутнього вчинку.
       Західне сонце сліпило очі. Шапка сповзла з голови, і я запхнула її до кишені. Волосся моє встало дибки і світилося в сонячних променях яскравою фарбованою гривою.. Він дивився на мене здивованими очима, і намагався щось, мені не відоме, зрозуміти, усвідомити, і прийняти якесь рішення.
       Мені було невідомо, що коїлося у нього в голові, але його поранена душа кричала, благала про допомогу, це я цілком розуміла.
- Слухай-но, ти ж кондитер, слабо, прямо тут, замовлення прийняти? - несподівано запитала я, сама від себе не чекаючи такої сміливості.
- Що ти хочеш? - він змінився в одну мить. З убитого горем підлітка, перетворився на хижака-бізнесмена, що відчуває запах майбутнього грошового вливання до його бюджету.
- Розумієш, у мене скоро ювілей. Мені потрібно замовити великий торт, а я ще не вирішила, до кого буду звертатися ....
- З повіями всередині?! – раптом розреготався він.
- Які повії ?! Просто, великий торт на свято. Чи зміг би ти зайнятися моїм замовленням?
- Грошей коштує таке замовлення! - сказав хлопець уже, зовсім, діловим тоном, і я повірила його словам про збитий статок для матері.
- Та, розумію, безкоштовно не буде. Сама ж до тебе звертаюся. І платити буду щедро. Не пошкодуєш!
- Ти ножик віддай. Нічого я не зроблю ні собі, ані тобі. Обіцяю ....
- А торт? - запитала я, зложивши та передавши ножа хазяїнові.
- Вже переконала. Давай номер телефону, і мій запиши. Завтра зателефонуємо один одному і домовимося про терміни і про зміст.
- Чого, чого? - здивувалася я.
- Я повинен знати, який торт тобі спекти, у якій вазі, щоб задоволена залишилася. Напис, там, який, тобі виписати, або ще чого запаморочливого там придумати, зрозуміла?
- У-гу, - закивала я головою, записуючи номер телефону. Тепер можна було сміливо йти геть. Він більше не збирався вмирати. У нього була справа на першому місці, і думки про самогубство більше не мучили його.
       Наступного дня я забула про лісову пригоду, а номер телефону кудись подівся.
       Через тиждень, зовсім неочікувано, вранці, вибухнув дзвінками мій мобільний телефон. Я кинулася до передпокою, щоб нікого з сім'ї не розбудити завчасно.
- Здрастуйте, я - з лісу. Я торт спік. Ви готові забрати замовлення?
       Спросоння я відразу не зрозуміла, з ким розмовляю, і зібралася «відключитися», та забарилася, а потім, раптом, пригадала лісову пригоду і вирішила продовжити дивну розмову.
- Мої вітання, Лісовичку! Куди приїхати за замовленням?
- Не ображайтесь, я дійсно тоді був не в собі. Так, як із замовленням? Ви не жартуєте, приїдете?
- Обов’язково, - пообіцяла я.
       Він назвав адресу і позначив час побачення. Я подякувала і від'єдналася.
- Ма! Хто це в таку дребірань барабанить?! - сонно відгукнулася донька на мій голос з передпокою.
- Мені сьогодні торт спекли. Треба замовлення забрати, - відповіла я.
- Ага, мусік, дива починаються з самого ранку?! У тебе ж сьогодні ювілей, мої вітання! - вигукнула донька, виходячи зі спальні.
       Рівно в призначений час я зайшла до кафе, що у метро. До того кафе, побачення в якому призначив мені голос Лісовичка із телефону сьогодні вранці.
       Я підійшла до барної стійки і запитала в дівчини барменки про своє замовлення. Метушня почалася миттєво. З усіх дверей до зали повискакували працівники кафе, напевно, всі, хто працював в цей час, і обступили мене з усіх боків. Стало якось незатишно і незручно, навіть страшно, та виду я не подала.
- Зараз, зараз, В'ячеслав Федорович уже майже спакував ваше замовлення, почекайте трошки! Він сам це робить, нікому не дозволив! - урочисто повідомила мені барменка
- Хто?! - здивувалася я.
- В'ячеслав Федорович, наш шеф-кухар і диво-кондитер. Він нікому не довірив, сам упаковує ваше замовлення, - ніби, виправдовуючись, пропищала.  барменка, повторюючи своє перше повідомлення. - Що ви йому зробили, що він так переймається за ваш заказ?
       І тут двері біля стійки бару широко розчинилися, пропускаючи великий, ні, зовсім, величезний пакет з різнобарвною плівкою навколо, прикрашений величезним яскраво-червоним, блискучим бантом. За пакетом рухалась маленька постать, ледь утримуючи свою ношу в руках. Все спорудження, загрозливо похитуючись, рухалося у мій бік. Мимоволі я зробила крок назад.
- Нічого собі, оце, торт, вперше таке бачу! – не стримала я подиву.
- Ні, ні, не тікайте! Вас хоче привітати сам В'ячеслав Федорович! - пролунали захоплені голоси дівчат з усіх боків залу. Я завмерла в очікуванні дива. І диво сталося!
       Величезний пакет був обережно покладений на барну стійку. З-за пакету раптом виринув «розіп'ятий» в лісі молодий чоловік, якого я ще тиждень тому вмовляла жити! На його обличчі сяяла щаслива посмішка.
«Хлопчисько! – мимоволі промайнула думка. - Хіба таке можливе?!»
- Вітаю вас, моя рятівнице! Я так вам вдячний за нашу випадкову і таку корисну, для мене, бесіду! - сказав він, широко посміхаючись. Від подиву і збентеження я не знаходила слів, і, мовчки, стояла біля барної стійки. – Це - вам подарунок, до ювілею, - сказав молодий чоловік, вказуючи на пакет.
- Як, подарунок ?! - не витримала я, зовсім розгубившись.  Непрошені струмочки сліз потекли-покотилися моїм обличчям. Добре, що носову хустку мала з собою.
- Так, подарунок. І вибачте мене за випадкову грубість. Я ніколи…..
- Він не такий! Він - чарівник. А чарівники іноді теж плачуть, коли чудеса не вдаються. У нього тоді просто чудо не вийшло, - вигукнула худенька струнка дівчина, яка виявилася поруч зі мною. Та, я тепер все зрозуміла…
- Це ти, чи що? - здивувалася я, витираючи сльози хусткою і здогадавшись, з чиєї вини сталася наша зустріч.
- Я .... Я зрозуміла свою помилку. І він теж. Ми раді вас бачити у нас хоч кожен день. Приходьте частіше! - розсміялася дівчина.

История cоздания стихотворения:

1

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 678

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 1.

Лариса Гараган

Іра, захопила ти мене своєю оповіддю. Спочатку зайшла, злякалася, що об'єм великий. А коли почала про весну читати, таку образну, живу, захопилася і історією юнака з лісу. А героїня - мудрий психолог, знайшла потрібні слова. І у хлопця все наладилося з коханою.
Дякую, Іра, від душі!

2019-02-06 19:01:57

Ирина Островецкая

2019-02-06 20:09:14

Ирина Островецкая

Таке трапилося дійсно. Я дуже злякалася, коли почула від пацана про самогубство. В лісі ніхто б не допоміг. Треба було щось вигадувати, щоб поганого не вийшло, а потім і написала про це, тільки російською мовою. Так і вийшло...
Я рада, що тобі сподобалось. Про Крихітку єнота теж правда, тільки жахлива...
Дякую, що сподобалось! :

2019-02-06 20:20:40

Лариса Гараган

І це ти про себе? Так ти дійсно, справжній психолог!
Зізнаюся, на енота зайшла, але не читала. Виправлюся. Ти цікаво пишеш, особливо природу. Я двічі смакувала весну.

2019-02-06 20:50:25

Ирина Островецкая

Ні, я - стоматолог, але, бувше-дійсний, чи дійсно-бувший... Я написала про це російською мовою в романі "Хочу быть содержанкой" ... Дуже жахливий роман... Я сама не можу його читати... Боляче... Вдячна вам!... Ірина

2019-02-06 23:57:53

Лариса Гараган

2019-02-07 11:15:38

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений