Автор: Александр Чубаров
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2022-05-03 16:10:03
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Пригоди маленької собачки у воєнний час

                                           
Сьогодні неділя і вихідний, тому мій хазяїн вдома, а я лежу поряд, та подумки поринаю у ті часи, коли ми жили зовсім в іншому місті. Зараз я добре
ляжу на своїй подушці, яку хазяїн для мене накрив свіжовипраним простирадлом, та почну згадувати історію свого життя…
Минуло вже багато усього з того часу, як я народилася. Це було вже так давно, що багато чого я вже і не пригадаю. Не знаю хто були мої батьки і
де я народилася, але мої хазяї казали, що мене принесла з ринку до дому донька господарки – Іринка. Хоча господарка каже на неї, якось по
чудернацькому – Ірусік. Може, в залежності від настрою, ще казати донечка люба.
Так ось, принесла Іринка мене до дому, та каже до матусі: «Ця собачка буде жити з нами, а звати її будуть Ромашка!» Так я і залишилася у цій,
тепер вже і моїй, родині. Нас було троє у великій трикімнатній затишній квартирі. Іринка залюбки годувала мене зі своєї тарілки. Господиня
балувала своїми смачними млинцями з медом, та різними смаколиками. Особливо мені подобалися прогулянки парком та вулицями нашого міста.
Потім в мене з’явилась подружка – собачка Роза. В неї не було ні хазяїв, ні оселі. Навіть будки вона не мала. Вона прибігала до нашого двору і ми
гралися з нею, а потім ми виносили їй щось їстівне.
Через деякий час, до нас в гості завітав чоловік. Спочатку він приходив не на довго, а згодом залишився жити з нами. Господиня Інна називала
його Сашуня і цілувала. Коли він готував на кухні, я сиділа і спостерігала, як він вправно ріже м’ясо, та чекала на свою порцію смачнючих кісточок
і ще дечого.
Саша з Інною увесь час працювали, а Іринка навчалась у школі. Я сиділа в дома, та чекала вечора, коли вони повернуться, та поведуть на двір. У
Саші невдовзі з’явилась машина і на вихідні ми мандрували. Мені ні коли не доводилося бувати так далеко. Де ми тільки не були. Я купалась у
ставках, та пливла у морі с Інною наввипередки. Бігала за м’ячом на пляжі, на лузі за вівцями, на полі за птахами. Взимку ми їздили у далекий
сніговий ліс і я гарцювала по сніговим заметам, немов лісова білочка...
А ще, якось з роботи, Інна принесла маленьку кицюньку. Таку гарнюню з великими очима. Боже, яке ж воно було непосидюче. І на всіх лізе, все
чіпляє, стрибає, видирається... А потім спокійнісінько спить. Назвали кицюню – Мішель. Мабуть, щоб мишок добре ловила, та у нас їх не було, і
Мішель залюбки бігала за всім, що рухається. Ще вона дуже полюбляє нападати зверху, із засідки на мене, та бавитись моїм хвостом. Так, у нас
було чудове життя.
Та одного дня усе раптово змінилося. Саша з Інною збиралися на роботу, а в далечині щось почало бити по землі. Таке в нас було вже раніше, але
с тих пір пройшло вже багато часу. Саша повіз Інну на роботу, але невдовзі вони повернулися. Я не могла зрозуміти, що сталося, та з відтепер все
пішло шкереберть. Кожен день і ніч на даху щось так вило, що всі собаки навкруги починали теж вити. Хазяї хватали якісь речі, та разом зі мною
бігли у якийсь підвал, де було холодно і сиро. Бувало, що ми з кицею залишалися вдома. З кожним днем ставало все гірше, та гірше. Гупало все
ближче та потужніше. Мені було дуже страшно виходити на вулицю, тому я тягнула Сашу назад до під’їзду у той час, коли він намагався мене
вигуляти. Тільки моя подружка Роза, так і бігала поміж домами, а Мішель поводилася так, ніби не відчувала небезпеки.
  За декілька днів ми вже ходили в інший підвал. Саша с сусідом Русланом обладнали нам нову схованку. Десь знайшли старі сітчасті ліжка, а жінки
накрили їх ковдрами та матрацами. Ми сиділи майже у темряві, деколи запалюючі свічки. До квартири приходили тільки щось узяти, та набрати
термос і щось поїсти. Здавалося, що ми вже звикли, але знову стало гірше, бо щось вже літало, та підривалося прямо над нами. Вулиця, якою ми
ходили до магазина була вже побита, а магазини пограбовані.
Мене і Мішель засунули до машини, в яку вже погрузили деякі речі. З нами на заднє сидіння сів чоловік з рюкзаком. Я бачила сльози у нього на
очах бо він загубив свою родину десь у нашому дворі. Він вирішив, що вони пішли кудись, тому і вирушив з нами на пошуки. Ми їхали оминаючи
перешкоди на нашому шляху, а навкруги геть усе було побите і потрощене. Через деякий час ми зупинились і чоловік, який шукав свою родину
подякував і вийшов. Інна заспокоїла його, що все буде добре і ми вирушили далі до дому її батьків.
Сусідка сказала, що батьків декілька хвилин назад забрали донька з зятем на машині і за хвилину ми вже мчали по їхньому сліду. Навкруги все
палало, диміло, смерділо. Чорніли побиті будівлі. Нас хитало у різні боки, бо замість дороги були тільки ями, а поверх них перебиті проводи, та
протитанкові міни. Ми кружляли вулицями міста повз розбитих автомобілів, куч з піском, та іншим непотрібом.
Та ось ми вже у приморському районі міста, навпроти оглядового майданчика. Тут і жила сім’я Інниної сестри. Раніше ми приїздили до Олі і Саші на
свята всією родиною, та обідали за великим столом біля каміну. Мене годували чимось смачним зі столу. Особливо мені подобалися ковбаски, які
готував чоловік Олі на мангалі. Ой, які ж вони були смачнючі. А влітку ми бігали до моря біля порту. Там на пляжі мені дозволяли трохи
розважитись з дітьми, та попірнати у воду. Це таке чудове відчуття, коли стрибаєш на бурхливі хвилі.
Зараз ми стояли біля їхньої брами, та не знали чого нам чекати. Постукали, погукали і двері відчинилися. Вони були такі раді, що ми живі і нарешті
виїхали до них. Окрім наших сімей тут знайшла прихисток ще й сім’я незнайомого мені Романа. Їх було четверо: Роман, його дружина Ірина, та
доньки Поліна і Катерина. Згодом я познайомилася з лапою їхнього кота – Люсіка. Усього було тринадцять чоловік, троє тварин, і один веселий
папужка. Коли всі познайомилися і розташувалися, то почали міркувати за нашу складну ситуацію, та планувати способи виживання. Окрім
потреби у харчуванні, потрібно було забезпечити усі потреби у воді. Поки був газ готували і обідали на кухні. Однією родиною сідали за великий
стіл, а я бігала навкруги щоб не проґавити смачну кісточку, та ще щось смачненьке. Мішель і Люсіку вистачало корму, тому вони на кухню і не
заходили.
В ночі чоловіки підіймалися на другий поверх, та дивилися, як ворожа артилерія обстрілює місто, а жінки молилися щоб скоріше все скінчилось. Та
чогось нічого не кінчалося, а навпаки наближалось. В ранці чоловіки та двоє дітей Артем, та Катя йшли до криниці, поки там не було черги. Цей
похід був не тільки щоб набрати води, а й надавав можливість поспілкуватись з мешканцями різних районів міста. Повертались вони десь за дві
години і розповідали про те, що коїться у місті.
Так минуло декілька днів. А в нічний час чоловіки по черзі чергували біля каміну і прислухалися навкруги на випадок небезпеки. І небезпека
прийшла, а точніше прилетіла у кухню страшним вибухом. Всі одночасно зірвались зі своїх ліжок на полу, та поповзли до підвалу. Вже згодом
з’ясувалося, що на кухні розбита частина стіни і стеля. Але веселий папужка, якимось чином вижив після вибуху, хоча і був навпроти епіцентру.  
Знаходитись на кухні було вже неможливо. Що можна було забрати з продуктів, перенесли до підвалу. Тепер кухня була там, а готувати почали
прямо у каміні. Вибухом повибивало і всі вікна другого поверху, тому одразу стало холодно.
Треба було якось утеплювати понівечений дім. В перервах між обстрілами почали затикати дірки, та забивати плівкою вікна. Кухню і другий
поверх закрили якимось ковдрами. З того дня усі вже боялися виходити з підвалу. Ми були, мов сліпі, без інформації. Усі тільки і говорили, що
треба їхати з міста, та у Саші було мало бензину у машині. Згодом допомогли воєнні, які добули нам трохи топлива. Та ми чекали, бо їхати у
невідомість ніхто не хотів.
За декілька днів повз дома поїхали колони авто з білими стрічками. Вирішено було вирушати наступного дня, тому зайнялися підготовкою машин
та іншими зборами.
Вранці почали формувати нашу колонну з чотирьох наших авто. Згодом до нас приєдналося ще з півсотні машин. Коли ми вже сідали, почався
черговий обстріл. Не можна було гаяти часу. Тільки батьки вирішили залишитись.
Нарешті колонна вирушила. Я лягла біля Іри, а Мішель ходила по салону, та нявчала. Ми їхали і їхали, нас перевіряли і ми знову їхали. Тільки
потім з’ясувалося, що тільки ми поїхали до Бердяська, а всі наші одразу помчали на Запоріжжя. Знову нам пощастило. Ми зупинилися у гарних
людей, наших друзів, які надали нам таку потрібну підтримку, та все необхідне. Тепер у нас знову була своя кімната і ліжка, за якими ми так
скучили. Годували теж дуже добре. А ще тут нічого не гупало і діти господарів Іллюша та Ваня, залюбки гуляли зі мною. Мені тут дуже подобалося,
але згодом треба було знову їхати.
Ой, вибачайте мої любі, здається Саша кличе мене на прогулянку. Парк тут, я вам скажу, старіший за моїх хазяїв разом узятих. По за ті вихідні
група молодиків вирішили навести тут порядок, бо вибачте, мусора було мені по холку. Та, як понаїхало тих завзятих парубків, що аж гай шумів від
їхньої праці. За один день вони вичистили увесь цей непотріб, вирізали зайве гілля, скосили траву, та вигребли бур’ян. Краса та й годі.
Так ось, поки гуляємо під вербами, розповім далі про життя у Бердянську і цю чудову родину. Так сталося, що хазяїна теж звали Саша, і це був
вже другий Саша, який нам надав притулок. Правда бачили ми його тільки з ранку, та в вечорі, бо цілий день він, або працював, або допомагав
біженцям з Маріуполя. Не дивлячись на складний стан з харчами він завжди міг щось дістати. То розвозив консерви по школах, то випікав разом з
нашими хліб та пампушки, то роздавав крупи. Було дуже приємно дивитись на сяйво в його очах, бо він жив тим і радів всією душею, що може
допомагати постраждалим. Навіть неспокійна Мішель, полюбила сидіти у нього на колінах, бо теж була вдячна і не тільки за корм, що йому вдалося
знайти для неї.
Олена – така спокійна і лагідна жіночка. На таких кажуть, пройде і все квітне там де ступає нога. Завжди з дітьми, на кухні, во дворі. А ще й
творча і обдарована жінка. Тому і діти такі ввічливі та порядні. Іллюша, як старший дививсь навкруги забезпечуючи нам путь, а Ваня при кожній
небезпеці, з боку великих собак, одразу хапав мене на руки.
Можна сказати, що для нас це був центр реабілітації сімейного типу. Та все ж потрібно було їхати далі, до Запоріжжя. Як тільки Саша з Бердянська
знайшов для нашої машини бензин, ми почали збиратися. До тих пір вже з’ясували де будуть формуватися колони біженців і вирушили в путь…
Якби ми знали скільки випробувань на нас ще чекає…
Ось ми і вдома. Так, тепер це наш дім. Нехай невеличкий, та з усіма зручностями. А саме головне, що далеко від війни. Зараз Саша помиє мені
лапки, та я продовжу розповідь.
Оце вже я умостилася і можу продовжувати розповідь. Отож ми подякували родині з Бердянська, та вирушили далі. На трасі, коли ми під’їхали,
було вже багато машин, які вишиковувалися в евакуаційну колонну. Почали чекати, але Інна весь час говорила до Саші, щоб ми їхали і не чекали.
Нарешті Саша наважився і ми вирушили. До нас приєдналося ще кілька машин. І вже за декілька хвилин почалися рашистськи блокпости. На виїзді
із міста стояли воєнні якоїсь дивної зовнішності, з плоским обличчям і вузькими очами. Саша сказав, що то мабуть буряти. Повільно, але ми
просувалися далі блок пост за блок постом. Ось і Токмак – наша сама велика зупинка. І автобуси нас наздогнали за цей час. Стояли довго, години
зо дві. Мене навіть встигли вигуляти. Перевіряли усе: документи, салон, багажник… Та все ж пропустили далі.
На наступному блокпості ми знову випередили автобуси і помчали вперед, щоб більше не чекати доки перевірятимуть автобуси. Минули ще два-
три блокпости і вже раділи, що майже доїхали, як раптом на зустріч поїхали машини. Люди нам сказали, що по тій дорозі вже проїзду нема, тому
прийшлося повернути на інший напрямок. С того все і почалось.
То ми їдемо в одну сторону, а там стріляють. Потім летимо в іншу, а там вибухає. Тож так і їздили полями поки нам на зустріч не вилетів великий
грузовик. Із хмари пилу він мигав нам фарами, щоб колонна зупинилась, але всі спішили вперед. Тоді цей грузовик перегородив дорогу саме нашій
машині, бо на цей раз ми були останні у колоні. Ми залишилися самі у чистому полі проти, як сказав Саша, кадирівців.
Почався огляд, перевірка документів та грубий діалог з якого потрібно було виходити. Вони шукали будь який привід, щоб нас затримати, а Інна с
Сашою будь який спосіб, щоб вирватись. У результаті перемовин, прийшлось залишити картку з телефона, та отримати для Іринки дві склянки
якогось напою. Нас відпустили, але колонна загубилась і ми вже не знали, куди нам їхати. Ми знову виїхали на трасу і зупинилися. Куди тепер?
  Саша нервував і тому стукав долонею по рулю. Ми стояли. Кожна мінута здавалася вічністю. Вперед нас не пускали, повернутися назад до
Бердянська ми не встигнемо, бо буде вже комендантська година, залишатися тут теж поганий варіант, бо знову могли з’явитися кадирівці. Не знаю,
який план вигадав Саша, але ми поїхали назад на Токмак…
І знову нам пощастило. Десь зо два кілометри ми зустріли колонну автобусів і цивільних авто. Одразу вклинилися в колону, якою вже трималися,
наче зубами. Тепер на тому блокпості, де нас не пускали, все ж таки перевірили і пропустили. Діло вже йшло до ночі, коли ми об’їхали полями
підірваний міст, та зупинились у якомусь селі де нас вже зустріли наші бійці. Потім було ще одне село, де ми довго чекали дозволу на проїзд і вже
потім Запоріжжя. Так, це була така хвилююча зустріч на українській стороні, на яку ми нарешті потрапили.
Машину ми залишили на стоянці, а дальше вирушили автобусом з усіма хто сюди дістався до дитсадка, де нас розмістили на ніч. Там ми швиденько
знайшли собі вільні ліжечка, а незабаром нас вже годували смачною вечерею.
Доречи про їжу. Якщо нюх мене не підводить, то на вечерю у нас буде щось смачненьке: або млинці, або пиріг. І на скільки я відчуваю своїм
собачим нюхом, начинка має бути м’ясною. Хоча все це і без начинки добре смакує. Саша навіть деякий час називав мене Шмушкою, за мою любов
до пирогів з назвою шмуш. Вони ж такі хрусткі і смачнючі, мов кісточки молодої ягняти. Щось я розмріялась і трохи відволіклася від моєї розповіді
про наші пригоди.
Повечеряли ми і почали вкладатись на цих маленьких ліжечках. І здогадайтеся хто не захотів вкладатись? Так, це вже і так зрозуміло, бо тільки
Мішєль у нас непосидюча за всю сім’ю. Скільки у Іри було радості, коли нарешті вона впіймала цю міс невгамовність і помістила у дитячу шафу.
Тож нарешті полягали і одразу поснули після неймовірно важкої дороги.
З ранку виявилося, що Мішель вирвалася зі схрону. Не допоміг навіть стіл, яким підперли дверцята шафи. Тільки но Саша мене вигуляв під вий
сирен і всі сходили до вбиральні, як принесли великий сніданок, що був схожий на обід. Тож ми добре попоїли і почали збиратися. Треба було їхати
далі, до львівської області, де на нас вже чекали. Як тільки автобус привіз наш до нашої машини, ми поскладали речі і вирушили у дорогу.
Зачекайте, буд ласка, друзі! То вже моя доля пирога прибула до моєї миски. Звичайно це не мій улюблений шмуш, але теж доволі непогано.
Все, трохи перекусила. Зараз зап’ю водою і продовжимо.
Виїхали ми з Запоріжжя і попрямували… До Львівської області? Ні, не так скоро. Спочатку нам потрібно було завітати у гості до однокурсниці Інни
у місто Ладижин Вінницької області, бо то було по дорозі, як Інна зазвичай вважала. То ж ми трохи відхилилися від маршруту. У місто в’їхали вже
на при кінці дня. На стоянці біля дому нас зустріла приємна і ввічлива людина на ім’я Іван. Це був чоловік Інниної однокурсниці Юлі. Ми
привіталися, взяли необхідні речі і пішли за Іваном до квартири.
Квартира виявилася великою. Такою ж великою була і сім’я Юлі. Рахуйте самі: Юля, Іван, донька Божена, сини Мирон та Назар, кішка Ельза,
папуга Оскар та рибки. А скільки тих рибок у тому акваріумі, то знає тільки Іван.
По традиції, яка склалася останнім часом, нас покупали, нагодували, та вклали спати. А в ранці, коли ми повинні були вирушати далі, нас вмовили
залишитися і подивитися на місто. Не знаю хто був проти, а я залишилася залюбки. Ми пішли гуляти центральною вулицею у місцевий парк, а
Саша побіг робити нову картку до телефона. Виявилося, що у Івана був день народження і тому найкраще було зробити смачний подарунок. Тож
Саша з Інною взялися до справи. Це був «Празький торт» - ексклюзив, який готувався нашою родиною у перше. Та все вийшло належним чином.
Головне, що іменинник був неймовірно задоволеним. Місія була здійснена і в ранці ми виїхали у напрямку Львова.
До подорожей, нам з Мішель, було вже не звикати, тому переміщалися у звичному ритмі з періодичними зупинками на перекуси і туалети. Ввечері,
нарешті, добралися до пункту призначення, у село Деревляни. Не знаю на скільки воно було старе, але виходячи із назви села, його заснували ще
древні слов’яни – деревляни. Господиню нашої нової оселі звали Марія. Вся її сім’я складалася з неї, собачки-гавкуньки у дворі, та декількох курей.
Марія була літньою жіночкою, але не старою. Навпаки, вона сама допомагала старім людям будучи працівником соціальної служби. Так вона
допомагає, хоча сама насамперед потребує допомоги, бо умови її проживання були не найкращі. Вода у колодязі, туалет на дворі і давно забитий
доверху. Тож ванної кімнати не було взагалі, навіть рукомийника. На весь дім одна грубка, яка ще й димить. І ви ще кажете, що рашисти ніколи не
бачили унітаза в хаті. Багато, панове вам ще треба працювати у рідній країні.
А мені вже час бігти на прогулянку. Ось і Саша вже чекає у коридорі з поводком в руках. Вже біжу. Розповім далі по дорозі.
О, лебеді полетіли до ставку. А це, що таке бігає на дереві руденьке? Та то ж білочка. Дивне створіння. Туди сюди цілий день, майже, як ми по
Україні. Продовжу.
Приїхали ми в Деревляни пізно в вечорі, тому повечеряли і повкладалися на величезних сітчастих ліжках під іконами. Хоча ні, спочатку завісили
вікна ковдрами, за для світломаскування, бо це дуже важливо, як сказала Марія, у воєнний час.
В ранці Інна з Марією пішли до церкви, а я прогулялася по дворі і відпочивала разом з Ірою. Саша вимив машину, яка була досі вкрита
маріупольським пилом від обстрілів, а потім наносив води і став рубати дрова. Жінки повернулися з церкви і почали прибирати, а потім готувати
обід. Це був наш останній день у Деревлянах. В ранці ми зібралися і поїхали до славетного міста Лева.
Усе вирішили швидко і одразу. Інна везла Іру разом з Мішєль до Польщі, а я залишалася під наглядом Саші. Мене залишили у машині, а самі з
сумками кудись побігли. Через деякий час Саша повернувся і ми знову кудись поїхали, але вже у двох.
Так, ми їхали у різних напрямках. Було прикро і сумно, що пробирало до сліз. Я сиділа біля Саші і весь час поглядала навкруги, сподіваючись
побачити десь Інну, або Іру. Ми вже минули останню львівську вулицю і виїхали на трасу, та їх ні де не було. А машина все рухалася вперед,
швидше та швидше. Минали хвилини, кілометри… Я бачила сльози на Сашиних очах, які він намагався приховувати, але це зараз у нього погано
виходило. Раз за разом вільною рукою він гладив мене по голові, ніби хотів заспокоїти, та сам нібито шукав відповідь у своїй голові, чому так
сталося.
Десь зо дві години ми зупинились у лісо смузі біля траси. Саша вийшов і відкрив мені дверцята, щоб я вийшла на двір. Природа, це велика сила,
яка має дар заспокоїти, повертає надію, надає сили жити далі. Свіже повітря – сила українського степу. Степу, який споконвічно годував надихаючі
в прагненні до дії, до свободи.
Саша розіслав на траві ковдру, та дістав бутерброди, які з ранку для нас приготувала Інна. Їли ми мовчки, хоча від суму так хотілося вити.
Голосити на весь світ, щоб закінчилася та клята війна, що вбиває та розлучає сім’ї, що виганяє з дому, а потім той дім руйнує. Або навпаки, руйнує
і тим самим виганяє, чи полишає назавжди у зруйнованому домі. А, якщо виплив з цього вбивчого виру, то твоє минуле життя перевернуте
шкереберть не дає тобі спокою одним єдиним питанням: «Як жити далі?», бо того, до чого ти звик, більше не існує і треба починати все з початку,
з чистого аркуша.
Тому ми їли ті бутерброди мовчки, думаючи кожен за своє, бо вони були останнім спогадом цілісності нашої родини. А скільки таких безхатченків,
як ми лишає по собі війна? Скільки тих, що залишаються досі під обстрілами без усього. Але треба жити і боротися, поки дихаємо, поки кохаємо,
поки маємо віру… З цими думками ми їхали далі, за якимось мені невідомим планом.
За декілька годин у вікні я побачила знайомі від знедавна місця. Ми повернулися до Ладижина. Чесно кажучи, я була рада, що ми повернулися
саме сюди, бо тут не Деревляни. А ще мені завжди подобалося бігати з дітьми. Тепер у квартирі стало ще більше народу. Поки нас не було,
приїхали батьки Івана з Кривого Рогу. Мати весь час поралася на кухні, а батько оформлювався на роботу. Згодом і Саша приєднався до нього, а у
вільний час допомагав на кухні. Усім було цікаво, як там Інна з Ірою у Польщі, і Саша їм залюбки розповідав. Я теж залюбки слухала його розповіді
сидячи на кухні.
Саша все менше бував у дома, а бігав десь по справах. Тільки но з ранку папуга Оскар нас будив промовою «Слава Україні! Героям слава!» і
«Оскар гарний хлопчик!», Саша збирався і біг мене вигулювати. Потім снідав і біг по своїм ділам. Весь день мати Івана намагалася мене чимось
пригостити, а потім я бігла на вулицю з Юлею та дітьми. Тільки Ельза завжди десь ховалася від мене.
Одного дня ми знову поскладали речі до машини і кудись вирушили. Цього разу їхали вже не довго. Виявляється нам дали кімнату у гуртожитку
птахофабрики у місті Тульчин. Це і була наша кінцева станція.
З того дня ця кімната і стала нашим домом де ми і живемо зараз у двох. Саша працює, а я чекаю його, щоб йти на прогулянку до місцевого парку
біля міськради. Сподіваюся, що прийдуть мирні часи у нашу країну і повернуться з Польщі наші любі Інна та Іра, а ще Сашина донька Настя, яку я
в загалі давно не бачила, бо вона теж далеко, десь у Німеччині. А ще у нас буде великий дім, у якому буде повно гостей. Тож наша нова історія
тільки починається…

История cоздания стихотворения:

Історія зоснована на реальних подіях, які були пережиті нашою родиною у сьогоденні, та перенесені, як оповідання нашої собачки.