Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-03-01 19:31:33
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

МАНІЯК

Ховаючись у тіні, притулився до дерева. Застиг. Напружено спостерігав за пустощами дівчат та хлопців. Його пильний погляд знов і
знов зупинявся на дівчині, що сиділа осторонь і здавалася самотньою. Вона замріяно дивилася на вогнище блакитними очима. «Наївна,
як телиця. Така не завдасть клопоту». Уявляв її в темному лісі… саму…

Дівчина наче почула його думки. Піднялася. Смачно потягнулась і пішла вниз до річки. Присіла. Набрала в пригорщі води…

- Може, хочете скупатися? – почула вкрадливий притишений голос. Від несподіванки шпарко піднялася. Боляче вдарилася головою. Почулося
клацання зубів. Обернулась і побачила літнього чоловіка, який тримався за підборіддя.

- Ой!.. Вибачте, будь ласка. Ви мене так налякали… Дуже боляче?

Він скорчив гримасу, що мала означати посмішку. Навіть спробував пожартувати:
- Ще не встигли познайомитися, а ви вже битися?
- Я ж ненароком… вибачте.
- Дарма… Сам винен.
Стояли й дивились один на одного.
- Як вас звати? – спитав, аби не мовчати.
- Віра, – відповіла вона, дивлячись на нього довірливими очима. – А вас?
- Мене?.. Андрієм.
- Гарне ім’я.
- Таке собі.
- Так мого батька звали…

«Зараз почне розповідати, який він був добрий і як тепер погано без нього…»

- А я прийшла лице ополоснути, щоб спати не хотілося.
- Вам скучно?
- З чого ви взяли? Навпаки… так романтично… Я ще ніколи не була в лісі вночі.
- Тоді  чого  ми  стоїмо?  Пройдемося  берегом? – озираючись довкола, спитав Андрій.
- Ходімо.
Андрій пропустив її вперед. Повільно рушили вузенькою стежкою.

- А ви гуляли коли-небудь у нічному лісі?
- Гуляв.
- Не страшно було?
- А чого мені боятися?
- А якщо вовк… чи… нечиста сила якась?
Він тільки хмикнув. Таке його зневажливе ставлення до небезпеки додало Вірі сміливості.
- Мені здається, що я потрапила в казку: місяць… зорі… таємничий ліс…
- Жаби квакають, наче найнялися… – продовжив Андрій. Йому вже почало набридати її базікання.

- А давайте скупаємося?! – раптово зупинилася. Андрій наткнувся на неї. Ненароком обхопив обома руками. Відчув, як ним заволодіває плотське
бажання. Аж дух перехопило. Злодійкувато оглядівся. «Ні, ще не час… Треба відійти подалі від вогнища». Він опустив руки.

- Ой! Я така незграбна… Вибачте…
- Скупатися хочете?.. Пройдемо далі. Там є чудове місце.
- А ви вже тут були? – спитала Віра, йдучи слідом за Андрієм.
- Був…
- Сам?
- Ні.
- А чого ви сьогодні сам?
- А я й не сам…
- А з ким?
- З вами. А ось і це місце, про яке я казав.
- Тут і справді гарно, – Віра почала роздягатися. – А ви чому не роздягаєтеся?
- Я не буду купатися.

Здійнявши виск, Віра кинулась у воду. Завищала ще голосніше:
- А холодна яка!!! Андрію!
- Що?
- Ви мене не залишите тут саму?.. А то я боюся!
- Не хвилюйтеся, не залишу…

Андрій опустив руку до кишені. Витягнув шовкову мотузку. Відчув збудження. «Тільки б вищати припинила. Відлунок по всьому лісі… Ще
припреться хто-небудь».

- А може, усе-таки передумаєте?! Вода тільки спочатку здається холодною.
- Не хочу я купатися!

Віра вискочила з води, схопила одяг і побігла за кущі.
- Зараз я викручу білизну й одягнуся.

Андрій, затамувавши подих, скрадаючись так, щоб жодна гілочка не тріснула під ногою, направився за нею. Машинально  почав намотувати  
кінцівки  мотузки  на кисті рук.
Раптом із-за кущів вискочила перелякана Віра. З розгону зіткнулася з Андрієм. Той, не втримавши рівноваги, з розчепіреними руками шубовснув у
річку. Ошелешене обличчя зникло під водою… за мить з’явилося розлючене. Віра кинулася на допомогу, простягнула руку.
- Вибачте! Я не хотіла!.. Там хтось є… Я дуже налякалася… Вибачте.

Знехтувавши її поміччю, незграбно видерся на берег. Віра вхопила його за мокру сорочку й потягла за кущі.
- Ходімо  швидше! Він там, за деревом. Такий страшний… голова здорова й руки такі довгі…

По його обличчю боляче цьвохнула відпущена Вірою гілка. Приглушено зойкнув.

- Ой! – вигукнула Віра.
- Якщо зараз скажеш «вибачте» – я тебе вб’ю!
Опустив руку до кишені… Мотузки нема!.. Згадав, що виймав її. «Напевне, загубив при падінні». Злий на себе, на цю дурепу, на весь білий світ,
Андрій ледве стримував себе. Так і хотілося розірвати її на шматки й порозкидати по всьому лісі.

- Онде за тим деревом… хтось… був… ні, за тим… здається.
- А тобі не здається, що ти якась ненормальна?!
- Вибачте, я така боягузка…
- Та досить вибачатися! Я вже ненавиджу це ідіотське слово!
- Вибачте… Ой!.. Не сердьтеся, будь ласка.
- Ну все, досить! – Андрій поспішив до стежки.
- Чекайте! А як же я?! Мені ж треба вдягнутися!
- То вдягайся скоріше! Тиняєшся тут… по лісу… – Андрій уповільнив ходу.
- Ага, я зараз…

Його почало трясти – чи то від холоду, чи від люті. Він і сам уже не розумів. Смужка на щоці, залишена гілкою, пекла вогнем.
Віра наздогнала його. Він почув притишений сміх.
- Ве-се-ло?! – зацокотів зубами Андрій, наче кастаньєтою.
- Ага! Дуже… Я цю ніч запам’ятаю на все життя.
- Я теж, – роздратовано процідив Андрій крізь зціплені зуби.
- Як непомітно в лісі світає… І вже зовсім не страшно. Тільки холодно… Ходімо до вогнища?.. Зігріємося.

Андрій ішов за нею мовчки. Хода його уповільнювалася з кожним кроком.

До Віри підбігла подруга:
- Де ти так довго була?! Ми тебе кликали, кликали…
- Пробач, я гуляла.
- Сама?!
- Ні, – Віра обернулася. В очах з’явилося здивування. Андрій біг через ліс, не розбираючи дороги.
- Он… із ним.
- А хто то?
- Андрій… Познайомилися тут… у лісі.
- І тобі не страшно було блукати хащами з незнайомцем?!
- Ні.

Постать Андрія востаннє показалася між деревами - і зникла. Може, назавжди…

История cоздания стихотворения: