Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-03-04 20:08:19
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

НАДІЯ

Відео: НАДІЯ. Валентина Голубніченко-Спицька. Аудіокнига. Читає авторка.


Глава перша

Товариш Володі зі своєю дівчиною вирвалися вперед. Обнялися й пішли... по всій дорозі, наче п’яні. Регочуть!.. як несамовиті. «І що тут смішного?..
– подумав Володя. – Виявляється, не так уже багато й треба, щоб дівчині було весело... А в мене нічого не виходить, не вмію я блазнювати...
Мабуть, що дурний?..» Володя зітхнув. Вийняв руки з кишень, обійняв свою дівчину й потяг через дорогу в один бік, у другий. Вийшло якось
незграбно і зовсім не весело. Дівчина перечепилася за ногу Володі, трохи не впала. Ледве встиг підхопити при самій землі. От насміялися!.. З них.
Зніяковіло Володя опустив руки й очі: «Оце стидовище!..»

Тим часом товариш легко перемахнув через огорожу. Хвальковито з’явився з квітами. Став на коліно перед своєю дівчиною й церемонно вручив
букет.
Володя й собі перескочив...

– Хазяї!!! А у вас квіти крадуть! – закричав товариш.
Володя вмить опинився поряд із друзями. Звісно, без квітів.
– Ти що... здурів?.. Горлопаниш на все село.

Регочучи, товариш схопив свою дівчину за руку, і вони зникли за рогом.
Володя, залишившись сам на сам із дівчиною, ще більше зніяковів.
– Може, ми... того... посидимо на лавочці? – промимрив ледь чутно.
– Ходімо... – почув непевну відповідь.

Сіли...
«Що б їй таке смішне розповісти?..» Але окрім цієї думки, як навмисне, нічого в голову не приходило.

Дівчина прихилила голову йому на плече. Від несподіванки затамував подих. Дуже обережно опустив руку їй на коліно. Дівчині це чомусь не
сподобалося, бо відкинула руку, як йому здалося, недбало. «Ну от, як завжди! Що я зробив не так?»
– Я тобі подобаюся? – скосив погляд на дівчину.
– Угу, – грайливо відповіла вона.
– То... йдемо... на сіновал?..
Дівчина подивилася на нього якимось незрозумілим поглядом.
– Уже пізно... я, мабуть, піду додому.
– А завтра вийдеш?.. – спитав із розчаруванням.
– Не знаю.
Зате він знав, що означає така відповідь.


Глава друга

Розхристана Маринка вбігла в кімнату. Під пахвою в неї принишк переляканий півень. Маринка мерщій поставила його на підлогу, на якій завчасно
було приготовлено дзеркало та миски з водою і зерном. Півень завмер, кліпаючи очима. Не розумів, чого від нього хочуть у такий час. Час дійсно
був зовсім не півнячий. Де йому було зрозуміти, що його так безцеремонно притягли серед ночі для гадання. Усі присутні в кімнаті з нетерпінням
чекали, куди піде півень: до дзеркала чи до мисок.

– Якийсь чоловік у тебе буде заторможений, – регочучи, зробив висновок Володя, брат Маринки.
– Та цить! Бачиш, він переляканий.
– Отож... ще й боягуз! – Володя встиг хіхікнути лише один раз, як отримав ляща.
Півень роздивився, зрозумів, що йому нічого не загрожує і попрямував до миски із зерном.
– От бачите! Чоловік у мене буде багатий!
– Ненажера він буде, а не багатий, – не вгамовувався брат.
– Як буде багатий, то і їсти буде що, – захистила Маринку подруга.

Півень постояв над мискою із зерном... Ні, їсти не хочеться... і переступив до миски з водою. Дзьобнув. Від гучного реготу м`олоді стріпнув крильми,
відскочив убік і завмер перед дзеркалом.

– О-хо-хо! – зареготав Володя. – Ой, не можу!.. то це в тебе чоловік буде заторможений п’яничка, та ще й від дзеркала не відходитиме.
Осмілівши, півень уже не звертав уваги на регіт. Знову попрямував до миски з водою, погордо залишивши за собою купку. Тут уже й вірна подруга
Маринки не втрималася від сміху... Розлючена Маринка схопила півня й вискочила надвір. Через деякий час повернулася.
– Давай тепер ти, – звернулася до брата.
– Та ну!.. Буду я вашою дурнею займатися.
– А чого?.. Піди принеси курку. Ну, просто так. Цікаво ж... Як гадати, то вже всім.
– Ну, добре!.. А ти поки прибери тут за своїм «чоловіком».
Зупинився на порозі:
– Тільки спробуйте мені засміятися!

Видно, дуже прискіпливо Володя вибирав собі «жінку», бо щось довго не було. Приніс курку, поставив. Дзьобом до миски із зерном. Усі в очікуванні
завмерли. Курка також. На одній нозі. Володя нетерпляче піддав курці копняка під хвіст. Курка, шкутильгаючи, розправила крила в напрямку до
гадальних приладів.

Маринка не приховувала своєї радості:
– Який уже там у мене не буде чоловік, зате не кульгавий!
– Так... там темно... яку намацав... Я піду другу візьму, – старався вимовити якомога байдуже.
– Е-е-е, ні!.. Усе! Яку взяв, таку взяв! Добре, що хоч півня не приніс!..

Володя вчасно розгадав намір курки дошкутильгати до дзеркала, при цьому вона ще й підозріло набундючилася. Згадавши про півнячу купку,
квапливо нагнувся за куркою. Незважаючи на свою кульгавість, курка кинулася навтіки. Із перекошеним від гніву обличчям Володя гасав по
кімнатах, аж захекався. Здійнявся ґвалт, несамовитий регіт – усі допомагали зловити навіжену курку. Дзеркало, миски були перевернуті, доріжки
зібгані...

– Ану!.. Вилазь! – Володя подушкою намагався вигнати закляклу курку з-під ліжка, яка, мабуть, уважала, що прийшов її останній час.

– Що тут робиться?! – у кімнату заглянула перелякана мати в нічній сорочці.
– Та це Володька за своєю «жінкою» ганяється!
Мати здивовано зазирнула під ліжко:
– Подуріли зовсім! Ціп-ціп-ціп... іди до мене, моя ластівочко... Найшли забавку!.. – мати підхопила курку і, щось нашіптуючи їй, покинула принишклу
молодь.


Глава третя

Володя, задоволений своїм виглядом, підморгнув собі в дзеркало... «Хоч би та крикуха не помітила...»
– Та гарний, гарний, що там казати! – саме вчасно вбігла Маринка.
Володя відсахнувся від дзеркала, неначе чорта в ньому побачив.
– Фу-у-у! А напахти-и-и-вся!.. Буцім в одеколоні скупався, – Маринка замахала руками, мовби на неї напав рій бджіл.

– Не подобається – не нюхай! – огризнувся Володя.
– Авжеж! Не нюхай! Я б і рада... Дихати нема чим. Аж дух забиває... Та не бігай!.. бризки від тебе розлітаються по всій хаті... І чого тебе дівчата
стороняться... як ти думаєш?..
– Не думаю я, – буркнув у відповідь.
– Отож-бо й воно! Слід би вже й подумати! Он... вирядився в якусь розцяцьковану сорочку... викапаний клоун.

Маринка енергійно долонею розтирала червону губну помаду по щоках.
– На себе подивися, – захищався Володя.
– А волосся?!
– А що не так із моїм волоссям?!
– Висить! Наче коти позасмоктували! – прискіпувалася Маринка.
– Чого ти чіпляєшся? Як ота... – задумався, чим би дошкулити.
– Як хто?! – Маринка націлила примружені очі на брата.
– Як ота... причипенда! – випалив Володя перше, що прийшло в голову.

Маринка хмикнула... і додала:
– Відійди! Затулив дзеркало... Усе одно толку нема.
Набрала повний рот шпильок і заходилася завзято гребінцем куйовдити собі волосся.
– Гарне буде сідало для квочки! – скориставшись тим, що рот у Маринки зайнятий шпильками, пошуткував Володя. Але він помилявся...
– Йди геть з-перед очей! – крізь шпильки процідила Маринка.
– Поки будеш патлатися, я встигну до Петра змотатися, – Володя начепив на голову шапку.
– Угу... Заодно й вивітришся хоч трохи, бо поки дійдемо до клубу – учадію.
– То прищіпку на носа... – доказати не встиг. Від стусана в плечі вилетів із кімнати, аж шапка на потилицю з’їхала.
Маринка почула за вікном голос матері:
– Куди ти голий погнався?! Удягнися!
– За дохтором! Маринка шпильок наковталася!
«От, шалапут!» – але шпильки з рота вийняла.
_________

– Хлопці, затуляйте носи – «одеколон» вийшов, – почувся шепіт у гурті парубків.
Усі голови повернулися в сторону Володі, який, видно, дуже поспішав.
– Тебе що, з хати вигнали?
– Чого б це?! – не зупиняючись, спитав Володя.
– Одягтися навіть не встиг.
– Та то він сорочкою хвалиться!
– Мабуть, із дідусевої скрині дістав.
– Ну, Володько... сьогодні всі дівчата твої!

Незлобний сміх товаришів цього разу дошкулив Володі.
– Чого шкіритеся?! Село! Нічого у моді не розумієте!
– Та куди вже нам!
– Отож! Помовчали б краще, – недбало кинув через плече. «Йду собі, нікого не зачіпаю... Причепилися... як реп’яхи», – бубонів під ніс Володя.
Раптом повіяв вітер. В обличчя сипнуло сніжною крупою. «От тобі й на!.. Весна... називається», – Володя пожалкував, що вискочив у сорочці.

Назустріч йому, прикриваючи очі капюшоном, ішла Надія. «Чи не занадто на сьогоднішній вечір?! Куди б не пішов – усюди вона! – роздратовано
подумав Володя. – Зараз стане стовпом, утупить очі в землю й мовчатиме... як завжди». Здогадувався, що подобається Надії. Але не про таку
дівчину він мріяв. Його дівчина повинна бути... він ще не знав якою, але не такою! Перескочивши через тин, Володя побіг городами...

– Я дам тобі те, що ти хочеш, – холодний безпристрасний голос над самим вухом змусив Володю здригнутися. Спантеличено обернувся:
– Це ти, Петре?.. Ну й налякав!.. А я якраз до тебе йду.
Петро дивився на нього немигаюче крижаними очима. Від того паралізуючого погляду закалатало в грудях... Тіло вкрилося холодним потом...
_________

Причепурена Маринка в котрий раз прискіпливо подивилася на себе в дзеркало.
– Як піде до того Петра... Уже, мабуть, дискотека почалася...
– А й дійсно, щось його довго нема... Може б, ти йому зателефонувала? – занепокоїлася мати.
– Телефонувала... Телефон його в куртці залишився, у кишені. Прийдеться йти до Петра... Не хочеться самій до клубу теліпати.
_________

Маринка постукала в шибку вікна.
– Хто там?
– Скажи Володьці, хай уже додому йде.
– Якому Володьці?.. – Петро відчинив двері. – А, це ти, Маринко. Не було його... І взагалі я не бачив його сьогодні... Тільки недавно з міста приїхав.
– А-а-а... Де ж це він може бути?.. – Маринка задумалася.
– Може, до клубу пішов?
– Так він же роздягнений вискочив...
Петро здвигнув плечима.
_________

Володя відчув, як холод пробирає до самісіньких кісток. Де це він?.. Раптом під ногами почувся тріск. У нічній тиші цей звук пролунав, наче постріл.
Від несподіванки Володя стрепенувся. Знову тріск... і тут він зрозумів, що стоїть посеред ставу на тонкому льоду.
Його охопила паніка. Зопалу кинувся до берега. Лід проломився... і Володя опинився в крижаній воді. Задихаючись від нестями, украй переляканий,
відчайдушно хапався закоцюблими пальцями за лід, який ламався, кришився, вислизав з-під рук...

– Хто ти є? Чого так завзято чіпляєшся за своє жалюгідне життя? Кому воно потрібне?.. окрім тебе. Ти хочеш мати успіх у дівчат? Так і буде! Але не
чекай щастя від того. У тебе є... надія... надія на справжнє кохання... Без неї ти пропадеш...
Понад ставом прокотилося відлуння зловісного нелюдського сміху... Останнім зусиллям волі Володі все ж таки вдалося видертися на лід. Серце
ладне було вискочити з грудей... Обережно доповз до берега. Удалині побачив світло ліхтарів, почув гавкіт собак. Не озираючись, чимдуж кинувся
до села.
_________

– О! А де це тебе чорти носили? – спитала Маринка, сонно жмурячись. Не дочекалася відповіді. – Ти що, жабу проковтнув?
Важко дихаючи, Володя стояв у дверях, м’яв у руках шапку. Обличчя бліде, очі перелякано вирячені – от-от вискочать.
– Ми тут хвилюємося, а він тиняється казна-де! Бігаю по селу... усіх собак сполохала.
– То де ж це ти був? – спитала мати.
– На ставу... під лід провалився... – ледве вимовив замерзлими губами.
Мати з Маринкою спантеличено переглянулися.
– Під який лід?! Ти ж сухий!.. Напився, чи що?.. Десь, напевне, у хліву валявся.
– Обкурився, – позіхаючи, сказала Маринка і повернулася на інший бік.
– Іди, лягай уже... нещастя. Дрижиш он увесь. Казала ж – удягнися! Ні! Вискочив! І вскочив... у якусь халепу. Та досить уже м’яти ту шапку!
Учепився, наче хто видирає.
– Добре, що хоч не загубив, – почувся глухий голос Маринки з-під ковдри.
Володя мовчки ліг і витріщився у стелю...


Глава четверта

Володя, розморений від спеки, почав нудитися.
– Ти довго ще будеш наряджатися?.. Уже муз`ики давно грають. Чуєш?.. – Володя зазирнув через відчинене вікно в кімнату.
– Та чую! Не позакладало! – сердито викрикнула Маринка. – Почекай ще трохи!
– Трохи – це скільки?
– Відчепися! – вона старанно намагалася замазати тональним кремом червоні плями на обличчі. «І який дурень написав про маску із помідорів?»
Лице пашіло, мовби перцем натерла. «Ще й, як на зло, нічого із зачіскою не виходить». Змочене пивом та завите волосся стирчало, наче пружини, у
всі боки. «Попробувати розчесати ці кучері, чи що?» Гребінець застряг у дротяному волоссі – ні сюди, ні туди.

– Із цією зачіскою ти скидаєшся на Медузу горгону, – додав болю Володя.
Маринка шпурнула в поспішно зачинене вікно гребінець із вирваним волоссям. Сяк-так підібрала кучері шпильками. Начебто й непогано вийшло.
– А зараз ти, як мамзеля, – знов усунувся у вікно Володя.
Але Маринка тепер не звертала уваги на брата: зачіска їй подобалася, та й плями на лиці вже не так помітні.
_________

Музика гримить на все село! Запально виграє скрипка, барабан бухкає, аж серце підскакує. Ноги так і просяться в танок. Рознаряджені й збуджені
односельці витанцьовують на подвір’ї, аж курява здіймається. Навіть баба Настя, і та не всиділа... Ледве встигали увертатися від її ціпка. Сміх,
жарти, вищать дівчата, гасають дітлахи... Маринчині кучерики підскакують, приваблюючи погляди хлопців.
Володя намагався приховати свій сумний настрій. «От іще один товариш одружився». Поряд із ним існувало якесь інше життя. Незрозуміле. «Як це
бути одруженим? Усі дівчата якісь задаваки, насмішкуваті... Не знаєш, із якого боку підійти... І оце одна з них стане моєю дружиною?!» Поглядом
зустрівся з Надією. «Гарна дівчина, проста... але ж кульгава... Із такою соромно вулицею пройтися, не те, щоб женитися». Перевів погляд далі.
«Гарне волосся у Катерини. Довге, хвилясте... цікаво, яке воно на дотик?» Несподівано Катерина подивилася на нього, підбігла, схопила за руку й
потягла в коло танцюючих...
_________

Уже давно відгриміла музика. Односельці розбрелися по хатах. Тільки де-не-де чулися п’яні вигуки хлопців та зойки переполоханих дівчат.
– Ти такий гарний... І чому я тебе раніше не помічала? – Катерина пригорнулася до Володі. – А я тобі подобаюся?
Володя від щастя землі під ногами не відчував. Пробурмотів у відповідь щось – і сам не зрозумів що.

Волосся на дотик виявилося шовковистим, м’яким...
– Поцілуй мене, – Катерина підставила губи. Заплющила очі. Завмерла... Здивовано подивилася на Володю. Побачила перед собою розгублений
вирячений погляд... Зайшлася сміхом.
– Ти що... ніколи не цюлювався? – здивовано спитала.
– Чому ні?.. цюлювався... – зам’явся якось винувато.
Несподівано Катерина обхопила голову Володі обома руками й захватила своїм ротом його губи...
«Оце такий поцілунок?! – подумав Володя. – Фу! Гидота! Усе лице обслинила». Так і хотілося витерти рота.

– А тепер ти мене поцілуй, – звабливо прошепотіла Катерина.
Його пересмикнуло.
– Уже сонце скоро зійде... Тебе батьки не сваритимуть?
– Ні.
– Щось уже спати хочеться... – Володя удавано позіхнув, чим заразив і Катерину.
– А й справді, пішли проведеш. Завтра... тобто вже сьогодні, зайдеш?
– Та... не знаю... я в місто збирався їхати...
– Ну, дивись... як знаєш! – тріпнула своїм шовковистим волоссям і розтанула в темряві.


Глава п’ята

– Маринко, а де... – але Маринки Володя вже не помічав. Стояв як заворожений, не в силі відвести погляд від голубих очей Ніни. Наче побачив її
вперше. Вона чаруюче посміхалася.
– Заціпило, чи що? – насмішкувато спитала Маринка. – Що «де»?
– Де... цвях, – видавив із себе Володя, не відводячи погляду від очей Ніни.
– Який ще цвях?! Іди вже! Не заважай. У нас тут свої секрети... дівчачі.
Володя нерішуче потоптався й вийшов із кімнати. «І до чого тут цвях?.. От ляпнув. Бовдур!.. А за чим я приходив?.. А-а-а! хотів спитати, де мати».

Його аж розпирало від нових почуттів. Замріявся... Ледве не прогледів Ніни. Наздогнав біля хвіртки.
– Ніно!.. Ти вже додому?
– А що?.. Хочеш провести? – грайливо відповіла дівчина.
– Мені якраз у ту сторону треба... (Що я мелю?)
Як виявилося, цілуватися зовсім не огидно, а навіть навпаки – аж дух захоплює і в голові паморочиться.
– Прийдеш до клубу? – Володя заглянув Ніні в очі.
– Прийду.
«І що такого я побачив у тих очах? Очі як очі...»
_________

Володя не встиг переступити поріг клубу, як з обох боків до нього «приклеїлися» Катерина та Ніна. «От халепа!» Зробив вигляд, що дуже чимось
заклопотаний. Поспішив до гурту хлопців.
Почувши незнайомий дівочий голос, Володя озирнувся:
– Овва! Звідки взялася така лялечка? – не зміг утримати свого захоплення.
Здивовані незвичною реплікою Володі, хлопці подивилися на нього, а вже потім на «лялечку».

– А-а-а, та це ж Оленка! Приїхала з міста до родичів, – відповів один із парубків. – Не думай, що до неї так просто підступитися.
_________

Лежачи на дивані, Володя прислуховувався до незвичного шуму міста... до брязкання посуду на кухні...
– Вольдемарчику, я приготувала каву. Лежи, лежи! Не вставай, – Оленка поставила тацю з чашками й тістечками на столик.
«Ну... і чим тобі не пан?.. – потягуючись, подумав Володя. – Повезло мені з дівчиною. Усі друзі заздрять. Може, женитися?.. Он і сестра вже заміж
вийшла...»
– Яку мені сукню вдягнути? Оцю?.. Ні, краще цю.
– Удягай яку хочеш. Тобі все личить.
– Мабуть, одягну цю. Тобі подобається?
– Дуже, – він за руку притягнув її до себе.
– Ні, я не можу її вдягнути, – грайливо пручалась Оленка.
– А навіщо зараз удягатися?.. – палко пригорнув дівчину.
– Я серйозно! Тобі сподобалися ті сережки, які я приміряла в крамниці?
– Угу, – навряд чи він чув, про що йдеться. Зараз він згоден на все.
– Вони якраз підійдуть до цієї сукні. Як ти гадаєш?..
– Угу.
– То ти купиш їх мені? – ніжно промуркотіла Оленка в самісіньке вушко.
– Угу-у...
– Але ж вони дорогі... у тебе вистачить грошей? – їхні губи були зовсім поряд.
– Мені для тебе нічого не жаль, – Володя, в очікуванні поцілунку, заплющив очі.
– Ну, Вольдемарчик!.. перестань! – Оленка вирвалася з обіймів. Кинула Володі одяг. – Одягайся хутчіше, а то батьки незабаром прийдуть.
Володя здивовано розплющив очі:
– Ти ж казала, що вони будуть пізно.
– Треба встигнути купити тобі квиток на автобус. Заодно й сережки...
– Та встигнемо ще...
– А якщо крамниця закриється?!
Володя розчаровано натягав штани. Настрій упав. Женитися перехотілося.


Глава шоста

Далекий розкат грому перетворився на страшенний гуркіт над самісінькою головою.
– Володько, ти часом не знаєш, куди Сергій пішов? – Маринка занепокоєно подивилася на небо.
– Мені більш нічого робити, як тільки за твоїм чоловіком наглядати.
– Бачиш, яке суне?! Зараз як лине!.. Допоможи білизну познімати, а то намокне... уже майже висохла.

Чорна хмара, закриваючи все небо, наближалася так швидко, що ледве встигли до перших крапель зняти білизну з мотузки. Налетів страшенний
вітер, зриваючи з дерев зелене листя, гілки. Маринка та Володя завмерли, розгублено прислухаючись до незрозумілого, а тому ще більш
страхітливого шуму.
– Це, мабуть, град! – здогадалася Маринка. – Мамо! Та досить уже копирсатися в тій землі! Тікаймо до хати!
– Біжу вже! – не розгинаючись, відповіла мати.

І враз потемніло. Хлинула злива.
Мати із Сергієм у наскрізь промоклому одязі вбігли до хати.
– Воно б дощик і не завадив... Земля суха – зубами не вгризеш, – хазяйновито сказала мати.
– Добрий дощик!.. Ллє як із відра, – Сергій витирав голову рушником.
– Оце періщить!.. Світу білого не видно! Уже під хатою вода стоїть, – бідкалася Маринка, із острахом дивлячись у вікно.

По шибках і даху затарабанило. Маринка відсахнулася від вікна:
– Подивіться, який град! Наче горіхи! Хоч би шибок не побив та дах не попробивав.
– Вода в хату тече! – сплеснула руками мати.
– Де?! – усі подивилися на стелю.
– Із-під дверей! Хватайте ганчірки! Будемо вимочувати.
Раптом двері відчинилися, і в хату хлинув брудний потік.
_________

– Господи, спаси та збережи, – мати налякано дивилася з горища у сіни. Вода прибувала з неймовірною швидкістю. – Це, мабуть, греблю
прорвало...
А що, як вода й далі підніматиметься?.. затопить горище?..
– Поліземо на дах, – відповів Сергій.
– Треба було хоч води прихопити, – у Маринки від хвилювання пересохло у роті.
– Тобі ще мало?.. – з нервовим смішком пожартував Сергій.
Прислухаючись, Володя виглянув із горища у віконце. Умить кинувся вниз по драбині.
– Ти куди?! – стрепенулася мати, перервавши молитву.
– Там десь діти кричать, – Володя з драбини опустився у воду і поплив до виходу.
– Зачекай мене! – Сергій поспішив до драбини.
– Не пущу! – Маринка вчепилась у руку чоловіка. – Не залишай нас! – і додала пошепки: – Мені страшно...
«Мабуть, так і краще, – подумав Сергій. – Не знати, що воно далі буде... А тут усе ж таки безпечніше. Та й не хочеться лізти в смердючу багнюку».
_________

Із другого поверху вулицю видно як на долоні. Вітер ущух раптово, як і розпочався. Небо потроху прояснялося...
Оленчин брат Василь роздивлявся знімки на мобільному телефоні: «Буде чим похвалитися перед друзями!»
– Дивіться! Дивіться! Потік людину несе! – викрикнув хтось.
– Де?! – усі кинулися до вікон.
– Та він тоне!!!
– Знімай швидше!.. – крикнула Оленка до брата.
– А хто ж то такий? – спитала бабуся.

Течія несла обезсиленого чоловіка прямо на стовп. Василь, затамувавши подих, чекав, що буде далі. «Ну, давай, чіпляйся! – подумки
підбадьорював.
– Молодець!»
Чоловік, обійнявши стовп, повернувся лицем до вікон, і телефон мало не випав із рук Василя.
– Та це ж твій кавалер! Той, що сережки тобі подарував.
Оленка й сама побачила, що це Володька.
– Треба ж йому якось допомогти!..
– Як?! – спитав брат.
– Хто ж йому допоможе... – співчуваючи, сказала бабуся.

Оленка відійшла подалі від вікна, боячись зустрітися поглядом з Володькою. «Невже ніхто не допоможе йому?..»
«Цілий фільм вийде! – Оленчин брат ні на хвилину не переставав знімати. – Чого він завмер?.. Якби я там опинився, то знав би, що робити: видерся
б якось на стовпа і спокійнісінько чекав на допомогу».
Бабусі було по-справжньому жаль Володю: «Хороша людина. Якби не він, навряд чи я вижила б... Дітей урятував. Іще декількох людей... Хай йому
Бог помагає». Бабуся перехрестилася.
_________

Ще ніколи в житті він не відчував себе таким безпорадним і одиноким... Тільки він... і стихія. Нема порятунку. Нема вже сил боротися з безжальним
потоком. Густа рідина тягнула на дно. Він відчайдушно борсався, ковтаючи брудну воду. Побачив прямо перед собою стовп. «Треба встигнути
вхопитися за нього... Це – остання надія». Обійняв обома руками. «Ну от... перепочину... трохи...» Серце калатало від напруження, у голові
запаморочилося... Руки ослабли... він опинився під водою. «Тільки б не випустити стовп...»

– Хто ти є?! Чого так завзято чіпляєшся за своє життя?..
«Замовкни! Це моє життя! Я не хочу помирати в цій багнюці! Чуєш?! Хто б ти не був! Я житиму!!!» Із останніх сил піднявся над поверхнею води.
Рідота в легенях, якої він наковтався, заважала дихати. Він хрипів, намагаючись набрати повітря. «Зараз... ще трохи перепочину... і попливу... до
ближньої хати. Це ж зовсім поряд...»
Незчувся, як руки відпустили стовп...
_________

– Діду! Тягніть мотузку!
«Яку мотузку?.. Чого мене називають дідом?..» – від виснаження Володя навіть не міг розплющити очі.
– Відв’язуйте його.
«Мене що, зв’язали?.. Хто?.. Навіщо?»
Ледь підняв важкі повіки... Побачив над собою чиєсь розпливчасте обличчя.
– Оговтався, синку?
Він у безпеці! Очі мимоволі наповнилися сльозами.
– Дякую вам...
– Он... їй дякуй.
Тільки тепер він побачив дівчину. Із її одягу стікала брудна вода. Від талії вона відв’язувала довгу мокру мотузку.
– Надія?.. – видихнув він.
Дівчина подивилася на нього, зніяковіло посміхнулася. Сором’язливо опустила очі...

История cоздания стихотворения: