UA
|
"Українців можна приспати, надурити, але неможливо залякати". 10 цитат братів Капранових / АП Т. Лавинюкової. "Важлива подія" / |
|
Число 27. Як свиня на небо гляне. Десять цікавих українських фразеологізмів / АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози / |
|
|
Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-04-13 11:40:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
КОХАННЯ ЗА ОБ’ЯВОЮ
I
Перед величезною калабатиною таксі зупинилося.
- Приїхали!.. Прийдеться вам далі пішки добиратися.
Світлана випурхнула з машини. Дуже довго вона чекала на своє щастя і
якась там калабатина не стане на заваді!
«Степан писав, що живе біля рундука… Де той рундук?.. І спитати нема в
кого – ніде ні душі». Рішуче підняла сумку – каблуки вгрузли в землю.
«Якось же тут люди ходять…» По в’язкій грязюці навшпиньки, немовби
крадучись, почала обходити калабатину. Почула дитячий голос:
- Куди ви лізете?! Онде стежка є!
Побачила над парканом розпатлану голову хлопчика. Замурзане обличчя
сяяло посмішкою.
- Добридень! – згадав хлопчик.
- Добрий день, – посміхнулась у відповідь. – А ти, часом, не знаєш, де
живе Степан Очерет?
Хлопчик здвигнув плечима:
- Немає тут такого!
Світлана задумалася… Потім невпевнено додала:
- Його хата біля рундука.
- А-а-а! Бодня! Так би зразу й казали! – радісно вигукнув хлопчик.
Раптом очі його зніяковіло забігали і голова зникла за парканом.
Тієї ж миті за спиною Світлани гримнув удавано-погрозливий бас:
- От як упіймаю колись!.. вуха червоні будуть!
Обернувшись, Світлана побачила перед собою оберемок бузку і над ним
здоровенний мішок, з якого стирчало сіно.
- Ви Степан? – спитала, звертаючись до бузку…
II
«Зовсім не таким я його уявляла», – подумала Світлана, ставлячи на стіл
пляшку шампанського (повинна ж бути якась романтика).
Степан заходився відкорковувати.
- А я вас зовсім не такою уявляв…
- Ви розчаровані?
- Та що ви!.. Ні! Я навіть і подумати не міг, що ви така…
- Яка?
- Ну… – Степан продовжував морочитися з пляшкою. – Не така, якою я
вас уявляв.
Роздумувати, чи це комплімент, ніколи було. Світлана застережливо
скрикнула:
- Ой! Обережно!
Степан угатив долонею по дну пляшки. Ігристе вино вистрелило корком
у лампочку. Казковим джином вирвалося на волю. Святково накритий
стіл, присипаний склом від лампочки, заливало шампанським... Забризканий Степан безпорадно кліпав очима, намагаючись долонею
затулити горло пляшки.
- Трясця його матері!!! Як його вгамувати?!
Але шампанське, витративши всю свою силу, угамувалося саме.
- Та тільки ж у нові штани вбрався!.. – Степан підняв очі на Світлану, яка мала не кращий вигляд. Його розібрав сміх. За мить уже сміялись обоє.
Напруження зникло. Натомість з’явилося відчуття, ніби знали один
одного дуже давно. Знову й знову починали хихотати. Зусилля
стриматися спричиняло ще більш заразливий сміх.
Насміявшись досхочу, Степан кинувся прибирати, а Світлана зголосилася
сходити до рундука за продуктами.
Тільки-но відійшла від хвіртки, як почула позаду себе важкий тупіт.
Здивовано обернулася… та так і заклякла: прямо на неї нісся
здоровенний бик, погрозливо виставивши роги. Світлана, зірвавшись із
місця, погналася куди очі дивилися. «А може, він і не за мною?.. –
озирнулася. – Таки за мною! А що, як дожене?!» Охоплена жахом,
побігла ще скоріше.
«Знову ця клята калабатина! Тут точно наздожене!» Світлана заскочила
на лавку і вже приготувалася дертися через огорожу… Бик, не звертаючи
на неї уваги, зупинився навпроти воріт. Заревів моторошно (як їй
здалося). За ворітьми у відповідь почулося ніжне мукання…
Тільки тепер Світлана відчула, як шалено калатає серце та тремтять ноги.
Присіла на лавку: «Ото як хто бачив!..»
III
Світлана легенько доторкнулася до плеча Степана. У відповідь –
плямкання… Смикнула за рукав. Степан ледь підняв голову від стола,
осоловіло подивився на Світлану:
- Ти хто?..
«Дурепа!» – подумала Світлана, а вголос промовила:
- Світлана.
- Наливай! – голова знову впала на стіл.
- Може, краще на вулицю вийдемо?..
- Що я там не бачив?.. серед ночі, – пробурмотіла голова, не
відриваючись від столу.
- Подихаємо свіжим повітрям…
Степан аж випрямився на стільці:
- А тут що?.. повітря не подобається?!
- Подобається… Тільки… це ж уже друга пляшка.
Очі Степана втупились у пляшку:
- Давай чарку. Налляю… щоб не заздрила.
- Я не буду пити, – відповіла Світлана.
- А чого?! Горілка не до смаку?!
- До смаку… Але… я такої не п’ю.
- А яку ти п’єш?.. А-а-а… знаю… шампа-а-а-нське! Треба було хапати…
ротом, – Степан п’яно зареготав.
Світлана подивилася на нього спідлоба.
- Якась ти зовсім не компанійська… Нема, щоб… як люди… посидіти,
погомоніти… Ет! – він зневажливо махнув рукою. – У вас у місті всі такі?
- Усі.
- Ну і їдь у своє місто.
- Ну і поїду.
- Ну і їдь!.. І щоб більше не приїздила!
- Подумаєш! Я і сьогодні нізащо б не приїхала, аби знала…
- Що?..
- Що ти п’яничка! От що!.. Тепер я розумію, чому тебе Боднею дражнять.
- Ану… забирайся геть!
Степан важко підвівся. Світлана підхопила сумку, похапцем узулась і
вибігла з хати. На ґанку каблук застряг між дошками… Залишивши туфлю
напризволяще, заховалася за рогом хати.
Степан спотикнувся за туфлю:
- А най ти сказишся!.. Що воно таке?! Ти ба… Агов, Попелюшко!..
Черевика загубила! Ти де?..
Світлана боялася навіть дихнути.
- Чуєш?.. Забери свого черевика! – Степан ногою пожбурив його у
бур’яни. Не втримавши рівноваги, беркицьнувся зі сходів.
- А побий тебе лиха година!
«Так тобі й треба!.. Ще й мало», – подумала Світлана, визираючи з-за
рогу.
- Посидіти трохи… Як там?.. О! – подихати... свіжим... повітрям!.. Хм… І
вигадала ж таке.
Деякий час до Світлани доносилося нерозбірливе бурмотіння. Згодом –
бадьорий спів:
Ти казала, в понеділок
Підем разом по барвінок.
Я прийшов – тебе нема…
Нема?.. ну й нема! – Степан зневажливо хмикнув. – То й не треба!.. Мені
й самому непогано.
Сам п’ю, сам гуляю…
О! Точно! Випити не завадило б чарчину… другу.
«Та йди вже скоріше! Холера б тебе забрала! Треба ж туфлю знайти», –
роздратовано подумала Світлана.
Але Степан уже забув про чарку. Знову почав горлати:
Чо-орнії бро-ови, ка-арії о-очі…
Тьху! Здалися мені ті очі!
«Коли ж у нього репертуар закінчиться?» – Світлані вже надокучили
настирливі комарі.
І тут знову почулося:
Ти казала, в понеділок…
- О-о-о… – безнадійно видихнула Світлана. – Це, мабуть, надовго.
Насмілилася вийти лише тоді, коли до неї донісся храп. Діставши
мобільний телефон, увімкнула ліхтарик і полізла в бур’яни. Обжалилася
кропивою, та все ж таки знайшла туфлю… без каблука! «От і маєш!..»
Спересердя закинула її знов у кропиву. Услід полетіла й друга. Під
супровід могутнього храпу пішла з двору. Руки й ноги нестерпно
свербіли.
Викликала телефоном таксі... «до калабатини». Десь поряд погрозливо
загарчала собака.
- Шарик, Шарик… Жучка… як тебе там?..
Гарчання перейшло в заливистий гавкіт. Світлана уповільнила ходу.
Боязко оглядаючись, наблизилася до калабатини. Ще одна собака
загавкала, потім ще… Обступили. Здійнявся несамовитий лемент.
- Хороші собачки… хороші. Чого гавкати?.. Тихо… тихо, – Світлана
тремтливим голосом заспокоювала їх, повільно заходячи у воду. –
Хороші… хороші…
Обступивши калабатину, собаки заливалися на всі собачі голоси.
«Що б я робила, якби не ця калабатина?! Хоч би скоріше таксі приїхало…
І чому мені так не щастить?..» По щоках потекли гарячі сльози. «Нічого
себе жаліти! Думати треба було… Поїхала… куди?! до кого?! Ну, усе…
усе, досить! Розрюмсалася…» Але сльози текли й текли, застилаючи
пеленою й без того темну вулицю… Нарешті вдалині засвітилися фари.
«Слава Богу!»
Таксі зупинилося перед калабатиною. Водій вийшов із машини. Гримнув
на собак:
- Пішли геть! Ти бач, обсіли…
Відігнавши зграю, звернувся до Світлани:
- Ідіть, не бійтеся!
Почувши знайомий голос, Світлана зраділа:
- Це знову ви?
- А це ви?! – здивувався водій.
У машині Світлана відчула себе захищеною.
- Поїхали? – чомусь спитав водій, затримавши на Світлані погляд.
«Так! Поїхали! Від цієї калабатини, невгамовних собак, скаженого бика
та п’яного Степана!» – але все це залишиться в її таємних спогадах.
У відповідь Світлана лише кивнула.
За думками незчулася, як таксі зупинилося біля її будинку.
- Приїхали!
Голос водія вивів Світлану із задуми. Вона розрахувалась і поспішила до
під’їзду.
- Зачекайте… – почула несміливий голос. Водій підійшов до неї. – Коли
будете викликати таксі, то просіть, щоб прислали Богдана.
- Цебто вас?
- Так.
- Дякую, Богдане, але я дуже рідко роз’їжджаю на таксі.
- То ми можемо це виправити…
Двері під’їзду сердито зачинилися.
Розглядаючи темні вікна, Богдан чекав. Коли одне з них засвітилося –
довго не міг відвести від нього замріяного погляду.
IV
«Отакої! Заснути на ґанку!..»
Крекчучи, Степан важко піднявся на ноги.
- Прокинувся вже? – почувся жіночий голос.
Згадав: «Світлана!» Але, повернувши голову, побачив біля хвіртки
сусідку. Невдоволено буркнув:
- Уже… давно…
- А твоя наречена спить іще? – спитала сусідка з удаваною байдужістю.
- Яка наречена?! Вигадаєш таке…
- Та ж усе село гуде!
- Так уже й усе?
- У мене бузок повиламував… Сам нюхав, чи що?.. Нанюхався, тому і
співав цілу ніч?
Степан увійшов у хату… Світлани не було… її сумки також… У дверях
з’явилася сусідка:
- Поїхала вже?.. Щось дуже рано.
- А тобі що?
- Познайомитися хотіла… А чого це в тебе ніс подряпаний?.. Мабуть,
пісні не сподобалися... О!!! то ви навіть шампанське пили?!
Степан теж подивився на порожню пляшку:
- Пили… – він важко зітхнув.
- І яке воно?.. на смак.
- А біс його знає!
- Я чого зайшла… Ти не допоможеш мені сіно на горище закинути? – у
голосі сусідки почулося щось таке, що змусило Степана пильніше
подивитися на неї… і відвести погляд.
- Допоможу… пізніше…
- Ну… то я піду… – трохи постоявши, сусідка легенько причинила за
собою двері.
- Ганно!..
Двері тієї ж миті відчинилися.
- Що?
- Я давно вже хотів тобі сказати… спитати… Ти коли-небудь куштувала
шампанське?..
- Ні… – отетеріло відповіла Ганна.
- То тоді… я сьогодні прийду до тебе?.. Увечері… із шампанським…
Чекатимеш?..
История cоздания стихотворения:
0
Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 472
Рецензии
| Все верно, Валентина, кто не кормит свою, тот будет кормить чужую. |
| Рецензия от: Михайло Вечера 2024-04-19 19:34:13 |
| И средь людей кровососущих хватает. Верные строки, Валентина. |
| Рецензия от: Михайло Вечера 2024-04-19 19:32:17 |
| Гарно, подорож у Всесвіт! |
| Рецензия от: Олег Крушельницький 2024-04-19 19:14:30 |
| У одних голова на
двери, И ученье про мертвого плотника Разжигает страсти внутри, Не понять им простого работника, Восхищённого с фузом гитарой...(...) |
| Рецензия от: Атеист 2024-04-17 22:27:42 |
| Хеви металл! Всем
привет! Драйва лучше в мире нет! Вот послушай-ка Accept Сразу станет меньше лет! У фанатов AC/DC До сих пор в порядке писи!(...) |
| Рецензия от: Владимир Ярош 2024-04-13 16:14:51 |