Нет статуса

Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2016-04-21 21:46:41
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ВМЕРТИ ВІД ЩАСТЯ

I

– Знову на роботі негаразди? – запитала Евеліна у насупленого чоловіка.
І Дмитра прорвало:
– Понабирали невігласів на роботу... а пихи!.. Нікому й слова не можна сказати! Тільки й навчилися, що губи копилити…
– А ти не пробував знайти з ними спільну мову? – Евеліна поставила на місце черевики, порозкидані чоловіком спересердя.
– Яка на роботі може бути спільна мова? Я хто для них?.. заступник директора! От і робіть, що начальство наказує... Що у нас сьогодні на вечерю?
– Те, що й замовляв, – макарони зі смаженою курятиною, – Евеліна заходилася накривати на стіл.
– То мені вранці хотілося, а зараз я б чогось іншого з’їв.
– Чого?
– Та давай уже… що є.

Дмитро накинувся на курятину, неначе на злого ворога.
– А перцю не могла ще більше додати?.. у роті пеком пече.
– Цього разу я зовсім не приправляла перцем.
– А що ж тоді пече?
– Не знаю.
– А хто знає? Ти ж готувала.
– То твоя злість тобі пече!

Дмитро кинув на Евеліну невдоволений погляд:
– Сядь, не стовбич над головою… Усі сьогодні наче змовилися мені нерви тріп`ати.
– Причому тут усі? Ти майже кожен день такий.
– Будеш таким!.. Дай запити чимось, бо твоя курка в горлі стоїть.

«Щоб тебе вже вдавило!» – подумала Евеліна, подаючи чоловікові склянку з компотом.

– Із чого компот?
– Пий! Усе одно не з того, з чого б тобі зараз заманулося.

Повечерявши, Дмитро трохи подобрішав.
– У нас завтра на роботі вечірка… Ти ж підеш зі мною?
– Ні, – категорично відповіла Евеліна.
– Чому? – здивувався Дмитро.
– Я ще не оговталася від минулої вечірки. Ледь із сорому не згоріла через тебе.
– А що я?.. Я… як завжди…
– У тому-то й річ, що «як завжди»!
– Не хочеш – не йди, чого зразу нападати.
Невдоволено сопучи, Дмитро вийшов із кухні.
Евеліна заторохтіла посудом.


II

– О-о-ох.
Дмитро знову спробував підвести голову з подушки, але до голови начебто хто гирю прив’язав.
– Евелі-і-іно-о, – тоном помираючого покликав Дмитро.

– Уже прокинулися, Дмитре Полікарповичу?
Голос видався дуже знайомим, але точно не дружини. Різко повернув голову… скривився від болю. У спальні… незнайомій спальні! стояла… Тамара з
планового відділу. В очах Дмитра з’явилося занепокоєння.

– Одягайтеся, Дмитре Полікарповичу, а то на роботу запізнимося. Одежа чиста: я її випрала, випрасувала. Одягнетеся – приходьте на кухню снідати.

Мотляючи широкими рукавами й довгими полами халата, Тамара вийшла.

«Так, так, та-а-ак… Це ж як треба було набратися?! Не дай Бог, Евеліна дізнається… Викручуйся тепер. Через якусь миршаву Тамару, що й слова
доброго не варта (горобчик з лицем крокодила), усе життя може перевертом піти. Скоріше тікати звідси!» – Дмитро важко піднявся з ліжка, узяв свій
одяг, обнишпорив кишені... одягнувся. Відправився до кухні.
– Де мій телефон?
– Не знаю… ось усе, що було в кишенях, – Тамара подала йому носову хусточку та маленький скручений шматочок паперу.
Дмитро поклав хусточку до кишені.
– Це теж ваше.
Дмитро взяв папірець, розгорнув, прочитав уголос:
– «Помреш від щастя»… Що це?

Тамара засміялася:
– То вчора на вечірці хтось запропонував поворожити, щоб веселіше було.
– Дуже веселе пророкування! І як я не «помер від щастя»?
– Не звертайте уваги! Я витягнула папірець із написом: «Твій ворог – терпіння»… нісенітниця якась.

– Мене більше цікавить, де мій телефон.
– Може, на роботі забули?.. або випав на квітнику.
– На якому квітнику?
– На якому сиділи вчора.
– Я?.. сидів на квітнику?!
– Еге ж. Іду з вечірки додому, коли бачу – сидите серед квітів. І як співаєте: «Чорнобривців насіяла мати…» Не пам’ятаєте хіба?
Лице Дмитра застигло.
Тамара заметушилася:
– Сідайте до столу, Дмитре Полікарповичу.
– Розповідай, – похмуро наказав Дмитро.
– А що там розповідати? Ви раніше за всіх пішли додому… так сказали, що додому… Посварилися на вечірці.
– З ким?
– Як завжди – з усіма… Пийте каву, Дмитре Полікарповичу.
Дмитро сьорбнув із чашки.
– Якась кава в тебе…
– Вистигла вже? – Тамара взяла чашку з рук Дмитра, вилила каву в раковину.
Перед Дмитром з’явилася чашка з паруючою запашною кавою.
Дмитро скривився:
– І що я буду робити з цим окропом? Хіба його можна пити?
– А ви сметанки додайте.
Дмитро взяв ложечку сметани до рота:
– Кисла.
– А ви – з булочкою, Дмитре Полікарповичу, з булочкою.

«Видно, життя в нього – не мед. Тому й злий такий. Бачила його дружину… Мабуть, вередлива дуже, як і всі красуні. Така пилятиме й не скривиться».
______________


– Онде, бачите?.. квіти прим’яті.

Дмитро нахилився над квітником, пошукав очима.
– Дай мені свій телефон, подзвоню.
Із-під прим’ятих чорнобривців почулася знайома мелодія.
– От бачите! – зраділа Тамара. – Я ж казала, що він тут.

Дмитро взяв телефон, ретельно витер хусточкою. Подумав про дружину: «Що казати, коли подзвонить?» Тільки-но подумав – пролунав дзвінок. Руки
у Дмитра від хвилювання затремтіли – телефон знову опинився на землі.

Дмитро зло махнув рукою Тамарі, щоб ішла далі без нього.
Підняв телефон, прохрипів:
– Алло.
– Нарешті! Чому не відповідав? Я вже не знала, що й думати. Усім знайомим передзвонила, ніхто не знає, де ти.
– Та я… на роботу йду…
– А де ж ти ночував?
– На квітах, – бовкнув Дмитро.
– Я тут місця собі не знаходжу, а йому смішки.
– Я не жартую.
– Хто ж їх тобі настелив?
– Ніхто, самі виросли.
– Ти на вулиці заснув?.. на землі?!
– Еге ж, – а що казати? Треба брехати далі.
– Я так і знала, що ці вечірки до добра не доведуть. Не вмієш пити – не берися! Яке стидовище!
У телефоні почулися гудки.


III

Під осудливим поглядом дружини Дмитро ввійшов до квартири. Роззувся, акуратно поставив черевики на місце, пройшов у кімнату.
Евеліна стала у дверях, склала руки на грудях:
– Ну?!
– Що «ну»?
– А нічого! – вибухнула Евеліна. – Усе гаразд! На кожному ж кроці валяються заступники директорів, неначе непотріб якийсь! Ти хоч уявляєш собі, що
буде, якщо хтось зняв на мобільний?

Дмитро скинув піджак. Евеліна висмикнула його з рук чоловіка, обдивилася. Глянула на штани Дмитра.
– То, кажеш, на землі спав?.. Щось по костюму не видно.
– Почистив на роботі. Теж мені – Шерлок Холмс.
Евеліна доторкнулася до обшлагів, до коміра сорочки:
– Сорочку теж почистив?

Дмитро не очікував такого запитання. Стояв і пришелепувато лупав очима.

Евеліна кинула йому піджак.
– Навіть не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб усе зрозуміти. Так от, знай – мене зовсім не цікавить, у якої «квітки» ти ночував. Я довго терпіла
твій… вовчий характер, але зраду!.. Від цієї хвилини не хочу тебе бачити!
Евеліна закрилась у спальні.

«І де взялася та Тамарка на мою голову?.. Краще б я і справді на чорнобривцях заснув… А може, правду розповісти?.. – Дмитро підійшов до дверей
спальні. – Ні, не повірить. Я й сам не повірив би».
А все ж таки постукав легенько у двері:
– Евеліно…
– І чути теж не хочу! Забирайся геть!.. Волоцюга!
– А якщо й справді піду?
– Я тільки перехрещуся!
– Ага! Отже так?! Ну й добре, ну й піду! Я б і сам колись утік від такої…

Не знайшовши підходящого слова, Дмитро махнув рукою, неквапливо зібрав найнеобхідніші речі (а раптом Евеліна одумається) і зверхньо грюкнув
дверима.

«І куди тепер?.. проти ночі… У чорнобривці?.. Зі всіма пересварився… крім Тамарки. А якщо до неї?.. Попрошуся переночувати, а завтра щось
придумаю».


IV

Мікроавтобус, підскакуючи на грудках, пробирався по вузькій лісовій дорозі.

– Поки доїдеш – усі бебехи повідбиваєш, – невдоволено бурчав Дмитро. – Я б оце зараз із більшою охотою на дивані повалявся.
– Як можна?! У такий день! Це ж наше ювілейне весілля! – уперше (за двадцять п’ять років подружнього життя!) Тамара йому перечила.
– Сходили б удвох до ресторану, якщо так дуже свята хочеться… дешевше б обійшлося, – не вгавав Дмитро.
– Тихіше, бо ще почують, – Тамара озирнулася на співробітників.
– Хай чують, – прошепотів він, оглядаючись по сторонах.

Співробітники, переважно молодь, співали під гітару, час од часу заходилися сміхом, чим дратували Дмитра. «Наче це у них свято!.. Тільки хихоньки в
голові».

На уподобаній поляні, із жартами та висками, висипалися з мікроавтобуса.

– Подивіться, яка краса, Дмитре Полікарповичу!.. а пташки як співають! Ви тільки послухайте! – упадала Тамара біля чоловіка.
– А то я ніколи пташок не чув!.. Де тут можна присісти?
«Пробачте, квітника нема», – подумки відповіла Тамара, а вголос прощебетала:
– Зараз принесу, Дмитре Полікарповичу.

Інколи здавалося: от іще одне його слово – і вона не стримається, вискаже йому все, що накипіло на душі за ці роки. Але ж чи зрозуміє?.. навряд.

Понуро пішла до мікроавтобуса за розкладним стільчиком.
______________


– Давайте вип’ємо за наших старих… пробачте, я хотів сказати – за давніх співробітників. За їхню дружну сім’ю. Ви коли-небудь чули, щоб вони
сварилися між собою? – директор обвів усіх поглядом. – От і я ні. Шановні Дмитре Полікарповичу і Тамаро Степанівно, поздоровляємо вас із ювілеєм і
бажаємо прожити в щасті та злагоді ще багато-багато років…

Дмитро краєм ока подивився на дружину.
«А й справді, ми ніколи з нею не сварилися. Не те, що з Евеліною… та гризла б усе життя. Повезло мені з Тамарою. Який я щасливий! Та й вона теж…
он, посмішка, як завжди, не сходить із уст».

Тамара слухала поздоровлення, на вустах її застигла звична посмішка.
«Ніколи не чули, щоб ми сварилися… – думала вона. – Авжеж!.. Якби хто знав, як мені важко буває стриматися! Щастя бажають… А яке воно, те
щастя?..»


V

– Дмитре Полікарповичу, йдіть вечеряти! – покликала з кухні Тамара.
– Накрий на стіл тут, передача цікава, – промовив Дмитро, не відводячи погляду від екрана телевізора.

Тамара почала обставляти стіл посудом.
– А ти не могла б тихіше?.. не дзвякати посудом!
Тамара легенько ставила тарілки, чашки… Навіть дихала через раз. Коли все було готове – сіла до столу й не знала, кликати чи сам здогадається?

Дмитро глянув на неї скоса:
– Скоро вже будемо вечеряти?
– Усе готове давно. Сідайте, Дмитре Полікарповичу.
– Чого ж ти мовчиш? Я вже їсти хочу, аж кишки зводить.
Дмитро сів до столу, подивився у тарілку.
– Поріж мені пиріг меншими кусками.

Тамара принесла ніж, порізала пиріг на менші куски. Руки у неї помітно тремтіли.
Дмитро відірвав погляд від телевізора:
– А ще на менші не могла порізати?! Я їх що, ложкою маю їсти?

Тамара подивилася на Дмитра так, як ніколи не дивилася. Під її безумним поглядом Дмитро застиг і не встиг увернутися від ножа, який увійшов йому
прямо в серце.

_____________________________
*Фото із Інтернета

История cоздания стихотворения:

2

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 468

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 5.

Малашенко Любовь

Мені дуже подобаються Ваші твори, а особливо коли читаєте! Просто не знаходжу слів, щоб виразити задоволення!
Дякую!!!!!!

2021-08-28 18:06:11

Валентина Спицкая Голубниченко

Вам дякую, Любаша, за те, що находите час для моїх творів, а також за позитивні відгуки.

2021-08-29 11:37:24

Малашенко Любовь

2021-08-29 11:54:50

Радонька

Із задоволенням прослухала. Дуже подобається як ви читаєте.
Та і тема стосунків людей дуже актуальна і цікава.

2021-05-26 08:15:26

Валентина Спицкая Голубниченко

Дуже Вам вдячна, Радонько.

2021-05-26 13:29:18

Тимошенко Олександр

На мою думку всi ЛГ , побралися , по якiйсь iншiй причинi , тiльки не в наслiдок коханням
Всього найкращого

2019-04-30 08:33:11

Валентина Спицкая Голубниченко

Так воно частенько й буває, що інколи й приводить до такого кінця. Дякую, олександре. Із повагою Валентина.

2019-06-24 00:09:12

Тимошенко Олександр

2019-06-24 04:18:58

Инна Проценко

Так ... Сильно. Скільки ще "скелетів у шафі" зберігають люди, коли йде любов. Вона не терпить принижень. Фінал завжди трагічний.
У вас добре виходить. Успіхів Вам у подальшому!

2019-03-16 22:22:54

Валентина Спицкая Голубниченко

Дякую Вам, Iнно.

2019-03-17 21:07:01

Виктор Шталь

Круто! Вода и камень точит, а слово и подавно!
:)))

2016-04-29 13:41:56

Валентина Спицкая Голубниченко

Спасибо большое за отзыв, уважаемый Виктор.

2016-04-29 23:25:13

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений