UA
|
"Українців можна приспати, надурити, але неможливо залякати". 10 цитат братів Капранових / АП Т. Лавинюкової. "Важлива подія" / |
|
Число 27. Як свиня на небо гляне. Десять цікавих українських фразеологізмів / АП Т. Лавинюкової - Парость виноградної лози / |
|
|
Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-06-11 16:11:36
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.
НАЙКРАЩА КВІТКА
ГЛАВА ПЕРША
«Отче наш, що є на небесах…»
За дверима операційної – холодний металевий дзвін хірургічних інструментів.
«Нехай святиться Ім’я Твоє…»
Нервові кроки по довгому коридору до вікна і назад – до дверей операційної.
«…і прости нам провини наші…»
Стілець… Ні, не сидиться.
«…бо Твоє є Царство і сила, і слава навіки. Амінь».
Двері… коридор… стілець… Від хвилювання Таміла не знаходила собі місця. «Ти житимеш, Андрію. Ти не можеш померти!.. Померти… яке страшне
слово... Господи, допоможи нам, спаси Андрія».
І знову вкотре: «Отче наш, що є на небесах…»
ГЛАВА ДРУГА
Таміла витерла очі від сліз, навшпиньки підійшла до ліжка чоловіка, з тривожним хвилюванням придивляючись до його виснаженого хворобою
обличчя.
Від ледь чутних кроків Андрій прокинувся. У погляді дружини помітив занепокоєння.
– Я дуже страшний?
Таміла заставила себе посміхнутися:
– Ти виглядаєш уже набагато краще… Дивись, що я принесла.
У її руці Андрій побачив укритий вологою пролісок.
– Це мені?
Прохолодна на дотик квіточка на мить зігріла душу Андрія… лише на мить.
– Помру я скоро, Таміло… Уже більше місяця, як зробили операцію, а я, здається, почуваю себе ще гірше.
В очах Таміли з’явилася впертість. Вона показала на вікно:
– Подивись, що ти бачиш?
– Вікно…
– А за вікном?..
– Нічого… Що я можу побачити з ліжка?
– Небо!.. голубе небо!.. і сонце. Весна надворі! А ти – «помру»! Лікар казав – ще сто років проживеш! Ось трохи – і можна буде в садку порпатися.
Таміла відчинила вікно. Кімната наповнилася веселим щебетом пташок.
– Хочеш подивитися, яка краса в садку?.. Цілий килим із пролісків! Піднімайся, я тобі допоможу.
– О-о-ох, – застогнав Андрій, – не даси мені спокійно померти.
Та все ж таки через силу піднявся з допомогою дружини, сів на стілець біля вікна. Таміла дбайливо прикрила його ковдрою.
Андрій насолоджувався свіжим весняним повітрям.
– Як потепліє, треба буде ліжко для мене в садку поставити.
– Як потепліє – ти вже будеш бігати по садку із сапкою в руках, вишукуючи хоч сантиметр вільної землі, куди можна було б устромити бодай ще
одну насінинку.
Уста Андрія розпливлися в посмішці. На щоках з’явився ледь помітний рум’янець.
ГЛАВА ТРЕТЯ
– Андрію, не спиш? – пошепки спитала Таміла.
– Ні, не спиться, – відповів чоловік. – Мабуть, тому, що погано себе почуваю.
Таміла жваво зіскочила з ліжка, увімкнула світло. Пустотливо подивилася на Андрія:
– Збирайся, підемо кататися з гірки на санках.
У широко розплющених очах Андрія – здивування впереміж із кепкуванням.
– Зараз?! Серед ночі?!
– А що тут такого? Удень діти катаються, а зараз там нікого немає.
Невдоволене сопіння, кректання – Андрій піднімається з ліжка. Поволі вдягається – може ж таки Таміла передумає.
Андрій тягнув за мотузку санки з таким виглядом, неначе відбував покарання. Таміла сипонула йому в обличчя снігом. Здригнувся від несподіванки.
Таміла засміялася:
– Не будь таким похмурим!.. наче тебе на плаху ведуть.
Поставила йому підніжку. Не втримавшись на ногах, Андрій гепнувся на санки. Таміла схопила мотузку і потягла санки по дорозі.
– Таміло, зупинись! Не дай Бог, побачить хто… Чуєш?.. Давай, краще ти сядеш.
– Хто там побачить?! Нікого немає, – але все-таки з радістю вмостилася на санках.
– Ну, тримайся! – вигукнув Андрій і… послизнувшись, розтягнувся на дорозі.
Сміялися, аж луна йшла.
Діти не веселяться так, як веселилися Таміла та Андрій, з’їжджаючи на санках із гірки.
– Як ти себе почуваєш? – спитала Таміла, коли поверталися додому.
– Як новонароджений!
– Такий безпомічний? – пошуткувала дружина.
– Без тебе – так, – відповів Андрій.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
– Андрію, ти куди?! – крикнула Таміла чоловікові, побачивши, що він виходить із квартири.
– Я зараз… – махнув рукою Андрій і зачинив за собою двері.
Уже майже всі гості порозходилися. Таміла була засмучена. Вона зрозуміла – додому прийдеться йти без Андрія.
Усю дорогу її душили сльози: пригадувала, якими палкими поглядами обмінювались її Андрій та Ірина. Здогадалася, що вони вже давно знайомі…
Після того, як вийшов Андрій, зникла й Ірина. Ковтаючи гіркі сльози, Таміла шепотіла: «Андрію, Андрію… як ти міг? Чим я завинила перед тобою?..
Та й Ірина добра, знає ж, що жонатий, чого шкіритися?»
Андрій прийшов наступного вечора. Мовчки пройшов у кімнату. Узяв якусь книжку з полиці, погортав, поклав на місце. Переставив вазу з квітами…
нервово забарабанив пальцями по полиці.
Опустивши очі, Таміла приречено промовила:
– Можеш нічого не казати, я все зрозуміла.
ГЛАВА П’ЯТА
Ірина смикнула Андрія за рукав:
– Дивися, які гарні квіти! Купи мені.
Андрій вийняв гаманець… і потягнув Ірину до іншого продавця квітів.
– Я хочу ті! – вередливо опиналась Ірина. Повернулася… помітно розгубилась і поспішила за Андрієм.
– Там твоя колишня… ти бачив?
– Де? – зробив здивований вигляд Андрій.
– Квітами торгує… Обернися, глянь, як розтовстіла… наче вагітна… на останньому місяці, – Ірина насмішкувато хихикнула.
– Вагітна?.. – розгублено спитав Андрій.
Побачивши замислений погляд Андрія, Ірина зрозуміла, що брякнула зайве, і тепер усіляко намагалася відволікти його від думок про дружину. Адже
він із Тамілою ще не розвівся… біс його знає…
– Ходімо в кафе, вип’ємо по чашечці кави… – Ірина потягнула Андрія подалі від квітів.
ГЛАВА ШОСТА
Невже сталося те, чого він увесь час боявся? Невже хвороба повернулася знову?! Відчуваючи невгамовний біль, Андрій у паніці викликав «швидку».
Уже подумки попрощався з життям.
Невдовзі опинився в приймальному відділенні.
Побачивши шрам від шва на животі хворого, лікар на мить замислився, потім перевів здивований погляд на обличчя пацієнта… знову – на шрам.
Андрій спитав:
– Дуже кепські мої справи?
– Висновки будемо робити після обстеження, – ухилився від відповіді лікар.
Андрій із нетерпінням чекав на результат обстеження. І коли лікар увійшов у палату, Андрій уп’явся в нього тривожним поглядом.
– Настроюйтеся на операцію, вас буде переведено в хірургічне відділення для видалення апендиксу.
У Андрія гора з плечей зсунулася.
– А я вже перелякався, думав – знову рак.
– Як це не дивно, але у вас і сліду не залишилося від тієї хвороби. Ви десь лікувалися?
Андрій посміхнувся:
– Та ви ж мене й вилікували, зробили операцію… забули, мабуть?
– Ні, не забув. Як тільки побачив шрам (кожен хірург упізнає свою роботу), так зразу ж і згадав… Кажете, операцію зробив?.. Зробити – зробив… але
від того навряд чи вам покращало б. Операція не принесла бажаного результату. Вам залишалося жити щонайбільше півроку.
На обличчі Андрія – вираз безмежного здивування.
– А чому ж тоді ви сказали, що операція пройшла успішно?
– Я такого не казав.
– Як же не казали?! Дружина розповідала, що ви їй сказали: «Буде жити ще сто років».
– Не міг я такого сказати. Пам’ятаю, як ваша дружина дуже хвилювалася за вас і просила нічого вам не розповідати.
– То вона знала?!
– Аякже. Я нічого від неї не приховував.
Андрієві наче хто голку в серце встромив.
Лікар продовжував дивуватися:
– Ви виявилися напрочуд сильною людиною. Таку хворобу перебороли! Інакше як дивом це неможливо назвати…
Але Андрій не чув лікаря, навіть не помітив, коли той вийшов. Відчуття провини перед Тамілою затьмарило йому світ.
ГЛАВА СЬОМА
Андрій ще раз прискіпливо обдивився великий букет квітів (найкращі вибрав!) і несміливо постукав у двері.
– Кого ви шукаєте?! Там нікого немає! – із-за огорожі обізвалася сусідка.
– Я – до Таміли. Не знаєте, коли вона прийде?
– Це ти, Андрію? А я тебе й не признала… То ти не знаєш нічого?!
– Ні. А що сталося? Вона кудись поїхала? – Андрій підійшов до огорожі.
– Ой, синочку!.. – очі сусідки вкрилися вологою. – Та вона ж померла.
– Померла?.. Таміла?! Коли?
Співчутливо хитаючи головою та витираючи фартухом сльози, сусідка розповіла:
– Під час пологів. Уже майже рік минув. Дитину забрала її мати. Народилася дівчинка… Софійка… Таміла саме так хотіла назвати…
На Андрія опустилася чорна хмара. Здавалося, що він зараз знепритомніє.
– Тобі винести води? Або зайди до мене, посидиш… – наче здаля пролунав голос сусідки.
Андрій заперечливо помотав головою, подивився на опустілий будинок і поволі пішов на кладовище. Перехожі зі здивуванням дивилися на
пригнічену постать чоловіка з пишним букетом квітів у руках. Чоловік нікого не помічав. Із його очей котилися сльози.
ГЛАВА ВОСЬМА
Таким Ірина ще не бачила Андрія.
– Щось сталося? – спитала вона.
– Ірино… – почав схвильовано Андрій і раптом замовк.
– Не лякай мене, кажи вже, що там скоїлося?
– У мене є дитина, – промовив нарешті Андрій.
Лице Ірини скривилося в посмішці:
– Ну і що я тепер маю робити?.. Бачу, ти теж не дуже радий.
– Таміла померла під час пологів.
У постаті Ірини з’явилося напруження.
– А з чого ти взяв, що це твоя дитина? – у голосі її відчувалося неприкрите глузування.
Андрій змінився в лиці, але стримано відповів:
– Я впевнений.
Ірина насупилася й почала нервово ходити по кімнаті. Андрій мовчки спостерігав за нею. Зупинившись перед Андрієм, Ірина спитала:
– І що думаєш робити?
– Хочу забрати дитину.
Ірина повернулася спиною до Андрія. Тереблячи штору, дивилась у вікно.
– Чого ти мовчиш? – спитав у неї Андрій. – Скажи хоч що-небудь.
– А що я маю казати? Ти ж уже все вирішив, – не повертаючись, сердито відповіла Ірина.
– Що тут вирішувати? Моя дочка буде зі мною!
– А де вона зараз?
– Із бабусею… У Тамілиної матері, у селі.
– То хай там і залишається! А ми будемо навідуватися…
– Просто скажи, що ти не хочеш її бачити… та й мене, мабуть, теж.
Ірина нарешті відірвалася від вікна, підійшла до Андрія:
– Не гнівайся, будь ласка… я не готова до цього.
Андрій глибоко зітхнув:
– Я так і думав, але… надіявся…
– На що? Ти хоч розумієш, яка це морока?! – вирвалось у Ірини. Схаменувшись, вона додала: – І… велика… відповідальність!
– Можеш не підшукувати слова. Я все зрозумів.
___________
Чим ближче Андрій під’їжджав до села, тим більше його охоплювало хвилювання.
«Зовсім скоро побачу свою дочку… Дивно якось… Чи відчує вона, що я її батько?.. Повинна відчути… Цікаво, що вона зараз робить?.. Краще б спала,
бо що я їй казатиму?.. Навіть не знаю, як на руки взяти». Від цих думок Андрій аж спітнів.
Відчинивши хвіртку, Андрій зупинився. Не повірив власним очам: його дочка вже ходить!
Бабуся ледве встигала за онукою. Та, кумедно перебираючи ніжками, поспішала до уподобаної квітки, брала її за стебло й занурювала в неї носик.
Потім тягнула бабцю за руку до іншої квітки, весело лепечучи щось, зрозуміле лише їй одній.
Тримаючи квітку за стебло, маля озирнулося на звук кроків. Бабуся теж підняла голову… узяла внучку на руки. У кулачку дитини залишилася
відірвана квітка.
– Добрий день, – від хвилювання голос Андрія прозвучав не дуже привітно.
Здивована жінка теж не знала, як себе вести з колишнім зятем. Тільки сильніше притисла до себе онуку.
– Софійко, – промовив Андрій лагідно, як міг, – підеш до мене на ручки?
У Софійки в очах – вагання. Потім вона простягнула до Андрія руку з квіточкою.
– Це мені? – спитав Андрій. Узяв квітку, посміхнувся й повернув дитині. Оченята Софійки радісно засяяли. Вона посміхнулась у відповідь і
потягнулася рученятами до Андрія. Із цієї миті для нього змінився цілий світ.
Узявши на руки дитину, Андрій відчув таку ніжність, якої в собі й не підозрював. Зачаровано дивився на її личко, знаходячи знайомі риси: очі –
Таміли, бровки теж… а от носик – його. У захопленні підняв дочку високо над головою. Софійка засміялася. Андрієві було радісно й тужливо
водночас. «Жаль, що Таміла так і не побачила Софійки, не почула її сміху…» Схвильований Андрій обійняв дочку, неначе хотів захистити від усіх
негараздів, які можуть спіткати її на життєвому шляху. Прошепотів на вушко:
– Квіточко моя… найкраща.
________________________
*Фото із Інтернета
История cоздания стихотворения:
0
Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 238
Рецензии
А не могли б ви написати щасливий кінець, або не так по-справжньому? Бо хочеться плакати.
Дякую Вам, Любаша.
| Здрасте! Давно не
виделись! Это песня! Просто для галочки! Не вірте! Нізащо на світі! Чуєте, сонце і вітер?! Клійкому листу не вірте Бо влипнете й будете вбиті Бо ніжність його - залізо! А шелест п'янкий - омана Воно, як бурьян пролізе Насмокчеться й скаже - мало! Роспустить прутке коріння, Що й божому ніде стати Не троїця в нім, а трійня Дракона голів рогатих |
| Рецензия от: Олена Лавренюк 2024-04-19 11:23:42 |
| Хорошее задушевное стихотворение. И главное, подано оригинально, по-своему, с неповторимой интонацией. Это дорогого стоит, учитывая, сколько стихов написано на эту тему. Желаю автору дальнейших творческих удач. |
| Рецензия от: Иван Яцук 2024-04-19 11:13:48 |
| Прозреть пора! Спасибо |
| Рецензия от: Сніжана Назаренко 2024-04-19 10:19:22 |
| У одних голова на
двери, И ученье про мертвого плотника Разжигает страсти внутри, Не понять им простого работника, Восхищённого с фузом гитарой...(...) |
| Рецензия от: Атеист 2024-04-17 22:27:42 |
| Хеви металл! Всем
привет! Драйва лучше в мире нет! Вот послушай-ка Accept Сразу станет меньше лет! У фанатов AC/DC До сих пор в порядке писи!(...) |
| Рецензия от: Владимир Ярош 2024-04-13 16:14:51 |