Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Мистическая проза
Опубликовано: 2019-06-26 10:17:31
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

БЛИЗНЯТА

1

«Коли вже бабуся з базару прийде?.. Сумно самій... От якби мама приїхала!.. Коли це буде?.. Бабуся казала, що скоро. А раптом сьогодні?!» Оленці
здалося, наче скрипнула хвіртка. Вона хутко сповзла з печі, зашльопала босими ногами по холодній долівці до вікна... на подвір’ї – нікого, хвіртка
зачинена. «Нема ще... А якщо мама десь вулицею йде й от-от зайде у двір?» Оленка скоренько, як зуміла, одягнулася, час од часу поглядаючи у
вікно.

«Мама зрадіє, коли я зустріну її на вулиці. Вона поспішає, поспішає; думає: «Де це там моя дитинка маленька?» А я біжу їй назустріч...» Оленка тихо
засміялася. Уявила, як мама підхопить її на руки... Натягнула чобітки, одягнула пальто, зав’язала хустину. Стала перед дзеркалом, що висіло на
стіні. У ньому було видно майже всю кімнату: здоровенна шафа, височенне ліжко, піч, двері... Оленка відчула себе одинокою, беззахисною... Їй
знову стало сумно.

Вона навіть не встигла злякатися, коли побачила в дзеркалі поруч із собою дівчинку, одягнену, наче лялька: яскрава сукня, великий бант на голові.
Радісно посміхаючись, дівчинка схиляла голову то на один бік, то на інший. Оленка дивилася на неї, затамувавши подих. Дівчинка враз завмерла.
Оленка побачила перекривлене від жаху обличчя дівчинки... «Обличчя... Це ж... я!» – подумки скрикнула Оленка. Тієї ж миті дівчинка щезла.
Оленка дивилась у дзеркало на кімнатні двері, як ті самі собою відчинились і, грюкнувши, зачинилися. Оленку пройняв страх. Як була, у пальті й
чобітках, шмигнула на піч.
_________


– Мамо! Тату!
Мати та батько прибігли на крик.
– Що трапилося?
– Там... – пальчик переляканої дочки показував на двері її кімнати.
– Що «там»? – батько відчинив двері.

Марійка з побоюванням заглянула в кімнату.
– Ну, що «там»? – перепитав батько.
– У дзеркалі... я.
– Ну звісно. А ти кого хотіла побачити?
Марійка взяла батька за руку, підвела до дзеркала.
– Я була там у сукні і ще одна я – у пальті, – дівчинка показувала пальчиком на дзеркало.

Батько з матір’ю здивовано переглянулися.

– То тобі привиділося, – обняла дочку мати.
– Не привиділося! – топнула ніжкою Марійка. – Вона дивилася на мене!
– Хто – «вона»? – спитав батько.
– Я... у пальті, – відповіла Марійка крізь сльози.
Батько знизав плечима:
– Щось як вигадаєш... Давай поговоримо про це пізніше, а зараз треба збиратися, бо спізнимося.

– Дітки в дитсадку вже хвилюються, шукають тебе, визирають у вікна, – додала мати, – де це Марійка?.. Чому вона так довго не йде?


2

– Мурчику! ти ж хворий?.. Хворий! От і лежи спокійно. Якщо будеш дриґатися, як я тобі лапку перев’яжу?

Мурчику все ж таки вдалося вислизнути з рук Оленки. Чимдуж побіг до найближчого дерева, залишаючи бинт за собою, наче доріжку. Миттєво
видряпався на дерево і вже звідти протестуюче нявкнув. Оленка змотала бинт і пішла лікувати Бобика. Той не втече, бо прив’язаний.

– Оленко, а йди-но сюди! – покликала бабуся таємничим голосом. – Відгадай, хто приїхав?..

Сердечко в Оленки радісно затьохкало. З криком «мама!» вона кинулася до хати.
Бабуся перехопила її за руку:
– Чекай! Куди ти така замурзана?
Зачерпнула долонею води з діжки, умила онучку, яка нетерпляче мотала головою; витерла фартухом.
– От тепер ходімо.

Оленка вбігла у кімнату і від несподіванки зупинилася біля порогу: поряд із матір’ю сидів чужий дядько.

– Не бійся, йди-но сюди, – промовила до дочки мати. – Цей дядя буде твоїм батьком.

Оленка неспішно, не підводячи очей, підійшла до матері. Стояла і намотувала на пальчик бинт.
– У тебе палець болить? – спитала мати.
– Ні, – ледь чутно вимовила Оленка.
– Ти не рада мене бачити? – мати заглянула їй в обличчя.
Оленка покосилася на дядька.
– Рада.
Теребила бинт. Не знала, чого від неї чекають. Раптом розплакалася й вибігла надвір.

– Отакої! – сплеснула в долоні бабуся й вибігла слідом. – Оленко!.. де ти заховалася? Ходи сюди!

Оленка поволі вийшла з-за діжки, притискаючи до себе Мурчика.

– Покинь того кота! Мати приїхала, а ти з котом носишся. Ну, ходімо до хати, бо мама образиться й поїде без тебе.
– Я поїду з мамою?! – очі Оленки засвітилися радістю, вона випустила з рук кота.
– Авжеж.

Оленка ступила декілька кроків до дверей, зупинилася:
– Я стидаюсь.
– Чого?
– Там дядько... чужий.
Бабуся взяла Оленку на руки.
– Дитинко ти моя, – зітхнула бабуся. Поцілувала онучку і понесла до мами і вітчима.


3

– У людей – діти як діти, а це – виродок якийсь! – роздратовано викрикнула мати.

Оленка зіщулилася від штурхана в спину. Перед очима затуманилося від сліз.

– Ну! читай іще раз, йолопе!
Затинаючись, Оленка читала умову задачі, намагаючись крізь сльози розгледіти букви.

– Та-а-ак... і що треба робити?!
«Зараз ізнов ударить», – подумала Оленка.
– Додавати чи віднімати?! – вирішила мати допомогти.
– До-одава-ати, – плаксивим голосом навмання промовила Оленка.
– То додавай!.. І перестань хлипати!

Цифри скакали перед очима: то ховались одна за одну, то випинались одна з-перед другої.

– То скільки буде?! – гарикнула мати над вухом.
Оленка здригнулася всім тілом.
– Чого ти сіпаєшся? Читай іще раз! Уголос читай!.. телепню!.. Що ти там белькочеш?!

Сльоза капнула на зошит, розійшлася плямою. Оленка зашморгала носом.
– Іди, умийся! Шмаркаєш тут. Дивитися гидко. Та хутчіше! Плетешся, наче сновида.

«От якби захворіти й померти... І побачити, як мама буде побиватися, плакати, жаліти мене...»

– Досить уже там брьохатися! Думаєш, я до ранку буду панькатися з тобою?! Бери ручку, пиши... Де ти пишеш, зараза така?! – мати схопила Оленку
за косу, шарпнула.
Від болю та образи очі Оленки знову наповнилися сльозами.
– Ось тут пиши! – мати тицьнула пальцем у зошит.
Від різкого поруху материної руки Оленка сахнулася.
– Пиши вже!.. Як ти пишеш!.. наче ратицею!
_________


У той час, коли Оленка вирішувала задачу, Марійка вже давно спала. Видно, що снився їй страшний сон: вона здригалася, на подушку котилися
сльози.

Раптом розплющила очі... темно, нічого не видно.
– Мамо! – покликала здавленим голосом.
Мати ввійшла, увімкнула світло.
– Не спиш іще? Уже пізно.
– Хтось є в кімнаті, – прошепотіла Марійка, налякано виглядаючи з-під ковдри.
– Нікого тут немає... То тобі щось наснилося.
– Тут хтось є, – упевнено повторила Марійка.

Мати присіла на ліжко, обійняла її:
– Бог з тобою, донечко, ти ж сама бачиш, що нікого нема.
– Мене хтось смикнув за коси, і я прокинулася.
– От бачиш, ти спала, і то був сон, – поцілувавши дочку, мати піднялася.
– Мам...
– Що, моє сонечко?
– Не вимикай світла.
– Добре. Спи, – мати вийшла з кімнати, залишивши двері відчиненими.

Марійка заснула з невиразно-тривожним почуттям.


4

– Батьки вже поїхали на заробітки? – спитала пошепки подруга Оленки, заходячи до квартири.
– Поїхали, – відповіла Оленка. Узяла сумку з підручниками. – Ідемо?
– У мене пропозиція, – піднесеним тоном промовила подруга.
– Знову не йти до школи? – здогадалась Оленка.
– А що там робити?.. Скажемо – хворіли, – подруга кинула свою сумку на підлогу.
– Щось ми дуже часто «хворіємо».
– То й що? – повела подруга плечима. – Дев’ятий клас закінчуєш, а наче дитина.

Підбігла до холодильника, відчинила:
– У тебе ту-у-ут!.. як завжди. Мені б таких батьків! Слухай, а давай хлопцям подзвонимо, щоб прийшли. Вина куплять... Гроші ж у тебе є? – не
чекаючи відповіді, вона вже телефонувала хлопцям.

Підбігла до шафи, відчинила, поглядом ревізора обдивилась одяг:
– Бачу, мати навезла тобі нового вбрання!.. Даси одягнути?
_________


Оленка відчула озноб. Простягнула руку за ковдрою... пальці торкнулися чогось колючого. Розплющила очі. Над головою – гілки дерева, крізь які
пробивалося сяйво місяця. Від пориву вітру гілки зловісно захилиталися. «Де це я?! І чому сама?.. Де подруга, хлопці?» Тримаючись за дерево,
звелася на ноги. Перед очима все попливло: дерева, кущі... Скупо освітлені місяцем, вони здавалися страховищами. Оленці стало моторошно.
Помітивши лавки, зрозуміла – знаходиться у парку. «Як я сюди потрапила?» Непевними кроками навпростець перетнула парк і пішла ледь
освітленими провулками додому.

– Агов, красуне!

Оленка прискорила ходу.

– Куди так поспішаєш? – за руку її схопив якийсь чоловік.
– Відпустіть! – Оленка шарпнулася, намагаючись висмикнути руку. – Чого вам треба?!
І тут почула ще один чоловічий голос:
– Щастить же тобі на дівчат.
– Бриклива попалася, – промовив чоловік, наче кліщами стискаючи Оленці руку.
Його приятель учепився в другу руку Оленки.
– Допомо...
Чоловік поспіхом затулив долонею рота Оленці.
– Не репетуй.

Не змовляючись, чоловіки потягли Оленку до під’їзду. Охоплена жахом, вона безсило пручалася, безпомічним поглядом удивлялась у темряву – чи
не йде хто-небудь.

Її затягнули в квартиру. За столом сиділи ще двоє. Здивовано витріщилися п’яними очима.
– Ви ж, здається, додому пішли... А це хто?

Оленка тріпотіла всім тілом. По-дитячому беззахисно-слабким голосом промовила:
– Дяді, відпустіть мене... будь ласка.
Сама не впізнала свого голосу.
– Авжеж, відпустимо... трохи згодом, – один із чоловіків підвівся з-за столу, наблизився до дівчини, підніс їй до рота стакан горілки. – Хочеш
випити?

– Відпустіть... на мене мама вдома чекає, – благала Оленка, зацьковано дивлячись в очі чоловікам.

Ті зареготали.
– Мама почекає. Ми тебе надовго не затримаємо, – хтиво вишкірився чоловік зі стаканом у руці. Обмацав груди дівчини.
Серце Оленки нестямно билося. Вона зі всієї сили намагалася вирватися. Закричала в розпачі від безсилля.
Їй знову затулили рота.
– Ще раз писнеш – пожалкуєш.

Нетерплячі руки зривали з неї одяг...

Заплющивши очі, з яких котилися гіркі сльози, зціпивши зуби, вона з тихим схлипуванням і соромом терпіла...
_________


– Скажеш комусь хоч слово – стережися! Зрозуміла?.. Зрозуміла?!
Від окрику дівчина здригнулася, але продовжувала мовчати.

– Я знаю її, вона живе сама... зараз зробимо, що й носа з дому не висуне. Де бритва?

Оленка відчувала, як її волосся, пасмо за пасмом, сповзало на підлогу. Голові стало прохолодно.

Збривши волосся з голови Оленки, чоловіки виштовхнули її за двері.


5

– Ти будеш женитися на Мишкові? – спитав молодший брат Михайла у Марійки.
Марійка зашарілася. Михайло дав братові запотиличника:
– Іди до своєї кімнати... розумник.
– Ма-а-мо-о! Скажи-и-и йому... чого він б’ється!
– Ідемо, не будемо заважати, – промовила мати.
– Я не заважаю, – хлопчик не зводив зацікавленого погляду зі старшого брата та його дівчини.
– Ходімо, сказала! – мати потягла малого за руку з кімнати.

Марійці стало ніяково, вона схопилася на ноги:
– Мені вже час додому.
– Посидь трохи... ми ж нещодавно прийшли.
– Ні, ні... я вже маю йти.

Надворі Михайло скосив погляд на вікно... Так і є: услід їм замріяно дивилася мати, позад неї виробляв гримаси брат. «Показати б йому кулака, та
мати не так зрозуміє». Зробив вигляд, що не помітив.

– Ти так і не відповіла на запитання мого брата, – нагадав дівчині Михайло.
Марійка засміялася:
– Чи збираюся на тобі женитися?
– Еге ж, – Михайло теж засміявся.
– Ні.
Глянувши на враз спохмурнілого хлопця, Марійка додала:
– Нам іще рано думати про одруження. Треба спочатку школу закінчити.

Михайло не зміг стримати посмішки:
– Та я ж не про «зараз»...
_________


Марійка прокинулася з радісним почуттям. Згадала вчорашній вечір: несміливе Михайлове освідчення, перший поцілунок. Із запізненням
засоромилася. Потім посміхнулася. Ніколи в житті вона не відчувала себе такою щасливою. Марійка солодко потягнулася, провела рукою по
волоссю... долоня торкнулася короткої колючої, наче щітка, щетини... волосся пасмами лежало на подушці. Не вірячи своїм очам, іще раз провела
тремтливими руками по голові...

– Мамо!!!

Батьки прибігли на істеричний крик дочки... та так і застигли.

– Що це зі мною?.. – на вустах Марійки жалісно-розгублена посмішка. У руках – волосся.
– Нащо ти обстриглася? – нарешті вимовив батько.
– Тату! Я спала!

Раптом Марійка з підозрою подивилася на батьків. «Невже це вони? Мабуть, бачили, як Михайло мене поцілував».

– А хто ж тебе обстриг? – чоловік скосив очі на дружину. Та дивилася на нього.
Підозрілі погляди перетворилися на стурбовані.
– Збирайся, підемо до лікаря, – скорботно промовила мати до Марійки.
– До якого лікаря? – насторожилася Марійка.
– До психіатра, – відповів замість матері батько. – Давно вже треба було сходити.
Марійка докірливо, очима, повними сліз, дивилася на батьків.
– А що, ні? Із самого дитинства з тобою щось коїться, – продовжував батько.
– Я що, божевільна, по-вашому? – сльози покотилися по щоках Марійки.
– Ніхто не каже, що ти божевільна. Але як пояснити оце? – батько показав на її бриту голову.
Марійка тяжко зітхнула. Слухняно спитала:
– Як я тепер на вулицю вийду?
– Підбери якусь шапку... Потім купимо перуку.
_________


Засмучена Марійка вийшла з кабінету психіатра. Батьки кинулися до неї.
– Ну що?
– Лікар хоче побалакати з вами.

Занепокоєні батьки ввійшли до кабінету.
У відповідь на схвильовані погляди лікар розвів руками:
– Навіть не знаю, що вам сказати... Я розмовляв з вашою дочкою... у неї немає ніяких відхилень. І відношення в сім’ї, як я зрозумів, нормальні.

– У неї це ще з дитинства почалося, – промовив батько.
– Я знаю, вона мені все розповіла... навіть більше, ніж вам (не хотіла вас хвилювати зайвий раз). Якщо хочете, я випишу направлення до лікарні.
Там її ретельніше обстежать.
Батьки подякували лікарю, знаючи наперед, що лягати в лікарню Марійка відмовиться.
_________


У кімнату до Марійки заглянула мати, прошепотіла:
– Михайло прийшов.
– Скажи, що мене немає вдома.
– А де ти? – із-за материного плеча вигулькнув Михайло.

Зніяковіла мати пропустила хлопця в кімнату і з дуже заклопотаним виглядом поспішила піти.

Марійка відвернулася. Михайло хотів сказати, що перука їй дуже личить, але вчасно схаменувся.
– Я все знаю... І навіть знаю, хто може нам допомогти.
– Хто? – у сторону Михайла сковзнув безнадійний погляд.
– Є тут одна жінка... вона екстрасенс... Підемо до неї.
_________


Довго перешіптувалися перед дверима, не наважуючись подзвонити. Раптом двері відчинилися. Усупереч очікуванню, Марійка та Михайло побачили
звичайнісіньку жінку: доброзичливий погляд, привітна посмішка.

– Ви ще довго тут тупцюватимете?
Затим звернулася до Марійки:
– Заходь... Стань напроти дзеркала і помовч.

Затамувавши подих, Марійка то спостерігала за виразом обличчя жінки, то дивилася на своє відображення у дзеркалі. Раптом Марійка відсахнулася
від дзеркала, побачивши в ньому дівчину з бритою головою. Та сиділа, затуливши лице долонями.
– Ви бачите?.. – Марійка схопила жінку за руку.
Жінка продовжувала дивитись у дзеркало. Дівчина наче відчула її погляд: підняла голову, опустила руки.

Екстрасенс бачила у дзеркалі двох дівчат, схожих одна на одну, мов близнята.

Із виразу обличчя дівчини екстрасенс та Марійка зрозуміли, що вона теж бачить їх. Її очі були сповнені болю та відчаю, вони благали про допомогу.

– Це я? – пошепки спитала Марійка у жінки.
– Ні, – відповіла екстрасенс. – Але тобі від неї ніколи не позбавитися.

Дівчина у дзеркалі раптово зникла, неначе й не було.

– Хто вона?.. Звідки?..
– Із паралельного світу. Її душа страждає і просить у тебе допомоги.
– Чим же я можу їй допомогти?
– Не тільки їй, а й собі. Бо твоя душа завжди буде страждати з її душею. І не тільки душа, але й тіло.
– Що ж я можу зробити? – на екстрасенса дивилися такі ж самі очі, як у незнайомки в дзеркалі: сповнені болю та відчаю.
Жінка задумливо дивилася в ці очі. Потім неохоче промовила:
– Можеш... Тільки навряд чи ти зг`одишся.
– Я згодна на все, аби поліпшити життя нам обом.
– Навіть... померти? – буравила очима екстрасенс.
– Померти?! – жахнулася Марійка. Аж серце на мить зупинилося.

Жінка відвернулася від дівчини.
– Іди.
Марійка, немов уві сні, вийшла з квартири. До неї поспішив стурбований Михайло.
– Що вона тобі сказала? На тобі лиця немає.
– Нічого... ходімо звідси.


6

Оленка тремтливою рукою тримала слухавку.
– Алло, – почула голос матері.
– Мамо... – промовила Оленка й замовкла.
– Чого дзвониш? – спитала мати. – Кажи скоріше, бо мені ніколи баляндраси точити.
– Мамо, коли ти приїдеш?
– Коли, коли!.. Коли зможу, тоді й приїду. Як там у тебе?.. усе гаразд?
– Так, – здавленим голосом відповіла Оленка.
– Ну тоді – бувай. Коли що – дзвони.
У слухавці почулися короткі гудки. «Ну й добре», – подумала Оленка і зателефонувала подрузі. Наказала купити горілки.

Подруга не забарилася. Відчинила двері своїм ключем. Улетіла в квартиру, наче вихор. На ходу кинула: «Привіт». Виставила на стіл пляшку. Зі
словами «Та-а-ак, що тут у нас?..» хазяйновито відчинила холодильник, дістала продукти й заходилася готувати закуску. Підморгнувши, спитала:
– Може, хлопців покличемо?
– Не треба.
– Щось ти якась відлюдькувата стала. Як зістригла волосся, так до тебе й не підступитися... Батьки вислали гроші? А то в мене... сама розумієш.
– Візьми у гаманці, скільки треба, – думаючи про щось своє, промовила Оленка.
– Ага... А ти наливай поки що.

Похазяйнувавши у гаманці, подруга сіла за стіл.
– За що вип’ємо?
– Я вагітна, – ледь чутно промовила Оленка.
Подруга застигла з чаркою в руці.
– Ти сказала «вагітна», чи мені почулося?

Оленка прикрила лице долонями.

– Оце так!.. І від кого?.. – допитувалася подруга.

Оленка підняла голову, опустила руки...
Анітрохи не злякалася, побачивши за спиною подруги у дзеркалі незнайому жінку та дівчину, до образу якої вже звикла. А от дівчина завжди
лякається... От і зараз...

– Що там? – подруга повернулася до дзеркала, поправила зачіску.

Навряд чи Оленка чула її. Вона не могла відвести погляду від очей жінки. Перед Оленкою в одну мить пронеслося все її недовге життя. В очах жінки
вона побачила співчуття, від них повіяло надією. Оленка згадала бабусю: у бабусі теж були такі очі. Усього на мить Оленка відволіклася (лише
думками), як видіння зникло, а разом із ним – і надія.

– Що ти там побачила? – знову спитала подруга.
– Нічого.
– Так дивилася, наче там привид був. Я аж налякалася... То що, не скажеш, хто батько?.. Ну, не хочеш – не кажи... Що думаєш робити?
– Не знаю... Мене мати вб’є, – зажурено промовила Оленка. І, ні з сього ні з того, додала:
– Я хочу навідати бабусину могилу.
_________


Обійнявши занедбану бабусину могилу, Оленка приглушено ридала. Туга та безнадія розривали серце... Бігла б не знати куди. Хотілося завити на
весь голос... Буцім і не жила ці всі роки, а так... «Якби щось раптом відбулося, що могло б уселити надію...» Підняла голову: де-не-де ходять люди,
удають, що не помічають її. «Хоч би один співчутливий погляд...» Оленка знову припала до могили.
_________


Виснажена розпачем, Оленка повернулася додому. Подруга спала на дивані. Від кроків Оленки прокинулася.
– Ну що там? – спитала, позіхаючи.
– Де?
– На цвинтарі.
Оленка глибоко зітхнула й промовчала.

– Випити хочеш? – подруга потягнулася за пляшкою.
– Ні.
– Як знаєш, а я вип’ю. О!.. зовсім забула. З тобою хоче познайомитися хлопець... Тимуром кличуть.
– Не треба мені ніяких хлопців.
– Ти ще його не бачила! Картинка!
– То й що? – апатично мовила Оленка.
– Він сьогодні прийде.


7

– Хіба ти не хочеш мати багато грошей? – спитав у Оленки Тимур.
– Мені вистачає.
– То батьки висилають, а то твої будуть, власні... Твоя подруга казала, що тобі зараз дуже потрібні гроші на щось, на що ти не наважуєшся просити
у батьків. Це так?

Оленка кинула занепокоєний погляд на хлопця. «Невже подруга розповіла йому про мою вагітність?» Тимур дивився на Оленку, насмішкувато
примружившись. «Ну і нехай!.. мені все одно».

– Так, мені потрібні гроші, – вона подивилася на Тимура з викликом. – Але не такою ціною.

Деякий час вони мовчки свердлили один одного очима.
– Боїшся? – Тимур зневажливо скривив губи.
– Боюся!
– Та чого там боятися?! Ти лише натисни на курок. Усе інше зроблю я.
– Ти мене не зрозумів. Я ніколи в житті не вистрелю в людину! – викрикнула Оленка, дивлячись у холодні очі Тимура. Дивувалася, де подівся той
галантний кавалер, яким він був до цього дня.
– Ти мусиш це зробити! – з металевим блиском в очах прошипів він їй в обличчя. – Інакше я зроблю твоє життя нестерпним. І не треба робити такі
очі. Улаштуємо справу, і я полишу тебе в спокої. Завтра під вечір я заїду за тобою... І ти обов’язково, чуєш?! – обов’язково чекатимеш на мене
вдома!

Цього разу навіть не поцілувавши її, Тимур вийшов, кинувши на дівчину зневажливий погляд. Та й хіба їй було до поцілунків? Вона навіть забула,
що у неї сьогодні день народження – шістнадцять років. Оленка довго сиділа нерухомо. Затим рішуче встала, знайшла мотузку й пішла до ванної
кімнати.
_________


– Дорог`а наша донечко, Марійко! Вітаємо тебе з днем народження. Ми дуже тебе любимо. Ти, наче сонечко, зігріваєш і втішаєш нас. Ми дуже
хочемо, щоб наша любов також зігрівала тебе все життя.
– Дякую вам. Я вас теж дуже люблю, – Марійка подивилася на Михайла. – А ти нічого не хочеш сказати?
Михайло густо почервонів...

Раптом келих вислизнув із рук Марійки. Вона схопилась обома руками за шию, зсунулася зі стільця на підлогу.
– Донечко! Що з тобою?! – батьки кинулися до Марійки.
Лице Марійки вмить посиніло, очі розширилися, на губах з’явилася піна. Здавалося, що вона не дихає.
– Викликайте швидку! – крикнув батько.

Марійка заплющила очі. Важко задихала, судорожно хапаючи повітря, лице стало блідим. Розплющивши очі, обвела поглядом переполохані обличчя.

– Доню, що трапилося? – мати стояла біля неї навколішки, гладила по голові.
Марійка намагалася посміхнутися:
– Не хвилюйтеся, усе гаразд.

Батько, мати та Михайло ошелешено дивилися на її шию: там червоніла борозна, наче від мотузки.
_________


На другий день Марійка, нікому нічого не кажучи, відправилася до жінки-екстрасенса, у якої нещодавно була з Михайлом.
– Ви казали, що цьому можна зарадити... Я готова на все.
Жінка мовчки пропустила дівчину в квартиру.

Марійка стала навпроти дзеркала. Зняла з шиї шарф.
– Дивіться... Ви можете сказати, що сталося з тією дівчиною? Вона... померла?
Ледь глянувши на шию дівчини, жінка спрямувала погляд на її відображення у дзеркалі.
– Вона жива, – промовила жінка.
– А якби вона померла?.. то я теж?..
Жінка мовчала.
– То що ж мені робити? – спитала Марійка.
Жінка завагалася, потім відповіла:
– Сьогодні ввечері ти повинна бути за містом.
– Навіщо? Що я маю там робити?
– Просто йтимеш по дорозі.
– По якій?
– Не думай про це. Ти будеш там, де потрібно бути. Тим паче, що коли ти навіть будеш сидіти вдома, усе одно це станеться.
– Що? – серце Марійки завмерло.
Не відповідаючи на запитання, жінка продовжила:
– Але краще тобі бути за містом... Краще для вас обох.
– Що зі мною буде? – приречено спитала Марійка.
– Ти ж казала, що згодна на все.
Марійка повільно кивнула головою.
– То йди з Богом.


8

Надвечір Оленка та Тимур вирушили в дорогу. Тимур скоса глянув на застигле обличчя дівчини.
– Розслабся, – промовив він і нервовим рухом увімкнув фари. – Усе буде гаразд. Я висаджу тебе за містом, а сам проїду далі. Тільки-но побачиш
білий бус – зупиняй. Він повинен бути хвилин через десять. Сядеш у машину – зразу ж стріляй водію в голову, не дай йому рушити з місця. Це дуже
важливо! І сиди у машині, доки я не під’їду. Як бачиш, нічого складного немає... Агов, дівчино, ти мене чуєш?!

Оленка з відсутнім виглядом кивнула головою.

– Зрозуміла, що треба робити?!
– А якщо він мене не підбере?..
– Це вже твоя проблема! Хоч на дорогу лягай, а він повинен зупинитися!.. Щось мені не дуже подобається твій настрій... Дивися, не підведи.
– А якщо на дорозі будуть машини?.. якщо хтось почує постріл?..
– Ніхто нічого не зрозуміє... не встигне зрозуміти. Швиденько заберемо гроші – і до лісу. Машину залишимо: я її «позичив», так би мовити, – Тимур
нервово хіхікнув. – Та вже й темніє... Хто там буде придивлятися, у кожного – свої справи.

«Що скаже мати, якщо раптом дізнається про все?.. Лаятиметься. А що б сказала бабуся?» Оленку кинуло в жар. Вона ніби прокинулася. «Що я
роблю?.. Яке він має право помикати мною?!» Вона скосила погляд на Тимура. «Йому байдуже... Звісно, не він же натисне на гачок». Оленка
опустила руку в сумочку. Холодна сталь обпекла вогнем... «Це чиясь смерть, невідомої мені людини, яка нічого поганого мені не зробила... Ні, це я
сама – смерть. Їду, щоб забрати чиєсь життя». Знову скосила погляд на Тимура... Дістала пістолет і вистрелила йому в голову. Машина завиляла по
дорозі і виїхала на узбіччя. Оленка вхопилася за кермо... і тут побачила перед машиною дівчину з переляканими очима. «Це ж... я!!!» Оленка не
встигла вивернути кермо. Неймовірним ударом Марійку відкинуло далеко вперед. Машина на всій швидкості врізалася в дерево.


9

Михайло рішуче подзвонив у двері до екстрасенса. Осудливий погляд хлопця жінка прийняла як належне.

– Я знаю, це ви винні в тому, що Марійка загинула! Що ви їй тоді сказали? Я ж бачив, яка вона вийшла від вас. Після того відвідування її наче
підмінили... – у голосі чулося справжнє страждання.
– Вона не померла.
Михайло пильніше придивився до жінки: чи не з’їхала та з глузду.
– Вона не померла, – твердо повторила жінка. – І ти ще зустрінешся з нею... через рік... якщо навідаєшся до її батьків. Рівно через рік. А тепер іди,
хлопче.
_________


Цілий рік із голови Михайла не виходили безглузді слова дивної жінки. І все ж таки, усупереч здоровому глузду, рівно через рік він подзвонив у
двері квартири, де жили батьки Марійки.

Мати Марійки радо зустріла хлопця:
– Михайло?.. Заходь.
Хлопець невпевнено ввійшов, почув дитячий плач.

– Проходь, проходь, – сказала мати Марійки й поспішила на плач.

Михайло роззувся і теж увійшов у кімнату. Побачив дитяче ліжечко, а в ньому – двоє немовлят.

– Господь зжалився над нами й послав нам близняток, – жінка взяла на руки дитину. Та відразу ж перестала плакати.
– Ти бачиш, бачиш? Марійка посміхається до тебе.

«Марійка?!» Поза шкірою Михайла пройшов мороз. Він пригадав слова екстрасенса: «Ти ще зустрінешся з нею...»

– Можна мені взяти її на руки?
– Авжеж, можна.
Жінка обережно подала Михайлові Марійку. Схилилася над другою дитиною.
– А це – Оленка. Іди до мене, моя дитинко маленька.

Михайло не слухав щебетання жінки. Він не відводив погляду від таких знайомих виразних очей Марійки й думав: «Це ж коли їй знову виповниться
шістнадцять років, мені буде... Не такий уже й старий!»
Михайло посміхнувся своїм думкам.

– А можна, я буду приходити до вас? – спитав він.
– Чому ж ні? Звичайно, можна. Ми з чоловіком завжди раді тебе бачити.

____________________________________
*Фото із Інтернета

История cоздания стихотворения: