Нет статуса

Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-06-26 10:24:25
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

УБИВЧИЙ СТРИПТИЗ (детектив)

Глава перша

– Фу-у-ух, – Віола, лукаво, краєм ока, глянувши на чоловіка, із перевтомленим виглядом повалилася на диван.
– Заморилася? – співчутливо спитав Денис.
– Ще й як! Цілий день на ногах! Ця бундючна...
– Ну то полеж, спочинь, а я тим часом приготую вечерю, – не дослухавши жалоби дружини, Денис поспішив до кухні.

Яке там «полеж»! Віолі кортіло висказатися. Вона підхопилася з дивану й, охаючи, попленталася за чоловіком.
– Отож я й кажу, – умощуючись на табуретці, продовжувала Віола, – ця бундючна фіфочка ухайдокає мене: «Віолочко, будь ласка, збігай туди,
поспіши назад, принеси те, та не те, а друге»... а півкіло дусту не хочеш?! Так би й нахитнула чимось, щоб аж кевкнула! «Ромчику, сю-сю-сю, сю-
сю-сю»... тьху! Там того Ромчика... ти ж бачив: миршавий, нема на що глянути. А він їй: «Альбочко». Ні, ти чуєш? «Альбочко»! Так тільки собачок
називають.

Денис байдуже посміхнувся:
– А тобі що до того? Нехай собі називаються, як хочуть.
– Та просто бісить!.. – раптом очі Віоли пожадливо заблищали. – Якби ти бачив, яка там розкіш...
– А де працює цей «Ромчик»? – поцікавився Денис.
– Точно не знаю, чи директор, чи навіть хазяїн банку... Ото живуть люди! У нього в кабінеті – сейф, у неї в спальні – сейф. Заходиш у будинок...
неначе в музей, – у голосі Віоли відчувалося дорікання Денисові.
– Музеї теж різні бувають, – промовив на свою голову Денис.

Дружина глянула на нього, наче окропом обдала:
– Авжеж! Ось у нас, наприклад, музей мотлоху.

Помовчали задумливо, розпачливо.

– А знаєш, – перервала тяжке мовчання Віола, – я думаю, що вона не така вже й святоша, якою прикидається.

Віола, очікуючи підтримки, улесливо подивилася на чоловіка, але той передбачливо промовчав. Зробив вигляд, що дуже зайнятий. Голова його
щезла за дверцятами холодильника: Денис нишпорив по полицях, придумував, що б звідти взяти. Придумав – вийняв пляшку з пивом, відкрив,
ковтнув декілька разів і знову взявся готувати їжу.

Віола так і не діждалася будь-якої реакції чоловіка на свої слова. Їй нічого не залишалося, як виказати таємні думки:
– Треба прослідити за нею вночі, коли її «Ромчик» ізнов у відрядження відправиться.

Денис здивовано подивився на дружину:
– Навіщо це тобі?
– А там побачимо... Ти ж хочеш, щоб у нас з’явилися гроші?
– Шантаж? – припустив Денис і несхвально похитав головою.
– Не знаю ще, треба подумати.
– Подумай... і дуже добре подумай! Я не хочу знов опинитися за ґратами.

Але Віолу вже неможливо було зупинити. Її уява малювала привабливі картини казкового майбутнього; очі замріяно палали; вона збуджено
висловлювала свої фантазії:
– Їдь, куди заманеться, хоч у Париж... купляй, що хочеш...

Видно, на цьому її фантазії вичерпалися, а тут ще й Денис (аби вернути дружину з небес на землю) стукнув перед нею об стіл тарілкою з омлетом.
Перед собою поставив пляшку з пивом і заглибився в роздуми.

Чим більше розмірковував, тим похмурішим робилось обличчя. Він добре знав свою дружину: якщо їй заманеться чогось – хоч кіл на голові теши –
усе одно доб’ється свого.


Глава друга

Коли перед витріщеними очима та роззявленими ротами відвідувачів ресторану стриптизер зірвав із напарниці останнє, що прикривало її звабливе
тіло – світло зловтішно вимкнулося. Запальна музика обірвалася. Кілька секунд панувала тиша. Глядачі, витягнувши шиї, намагалися розгледіти у
півтемряві, що ж воно там, на сцені, відбувається.

Зал ізнов освітлився мерехтливим, різнокольоровим світлом, але на сцені вже нікого не було. Глядачі вибухнули оглушливим свистом; затупотіли,
захоплено заплескали в долоні.

Стриптизери, Альбіна та Вальдемар, із палаючими від збудження й задоволення очима, одягались у комірчині, пристосованій під гримерну.

– Ну, ми з тобою й дали! Чуєш, що у залі твориться? – стрибаючи на одній нозі, весело промовив Вальдемар. Другою ногою ніяк не міг попасти в
штанину.
Альбіна стримано посміхнулася:
– Інакше не варто й ризикувати.
– Не розумію я вас, жінок... Чого вам не вистачає? У добрі, у теплі – сиди собі вдома й насолоджуйся життям... так ні! Мені б така лафа – мене з
дому й арканом не витягли б.
– От тому-то ти мене й не розумієш.
– А якщо твій чоловік дізнається?..
– Прикуси язика. Якщо нікому не проговоришся – не дізнається.
– Я-то мовчатиму, але ж у мішку шила не втаїш.
– Ну от, зіпсував мені настрій, – з досадою промовила Альбіна.

Вальдемар підступив до неї впритул, заграв м’язами, п’янким поглядом уп’явся в уста:
– Можу покращити настрій, тільки натякни.
Суворий погляд Альбіни охолодив його раптовий запал, змусив відступити.
– Ми ж домовлялися – ніяких залицянь!
– Ні так ні... я ж не наполягаю.

У душі Вальдемар картав себе за нестриманість, почувався ніяково, але зовнішньо цього не показав: мугикаючи якусь мелодію, поправляв
шевелюру перед дзеркалом.
Альбіна здогадалася про причину його причепурювань, спитала:
– Додому ще не їдеш?
– Мене товариш відвезе... а може, і не товариш... якщо пощастить, – очі його засвітилися бісиками. – Ти звернула увагу на ту екзальтовану даму, що
пищала від кожного мого поруху?.. Як ти думаєш, вона багата?
Альбіна невизначено хмикнула.
– Ти невиправний, – подала йому гроші. – Ось, візьми за виступ. Зателефоную якось, скажу, коли зможу прийти на репетицію. Бувай.
І вже за дверима крикнула:
– Костюми не забудь!

Тільки-но Вальдемар, зі спокусливою усмішкою на вустах, увійшов у зал, як у кишені задеренькотав телефон – телефонувала Альбіна.
Продовжуючи спокусливо посміхатися, спитав:
– Алло, щось забула?
У відповідь – схлип, затим тривожно-благальний шепіт:
– Вальдемаре, тут таке... – знову схлип. – Виходь негайно.
Спокуслива посмішка Вальдемара згасла.
– Що там сталося? – невдоволено спитав він, але у слухавці вже лунали короткі гудки. Нехотя направився до службового входу.

Прочинивши двері, Вальдемар побачив на задньому дворі, освітленому прожектором, машину; шофера, який стояв, зігнувшись під піднятим капотом;
розвішані на мотузках скатерки...

Гукнув до шофера:
– Що тут у вас трапилося?.. Де Альбіна?
Той навіть не поворухнувся.

Із-за скатерок почувся приглушений голос Альбіни:
– Я тут. Іди сюди.
Вальдемар попрямував на голос, заглянув за скатерки:
– Що тут таке?
Альбіна вчепилася за його руку.
– Ти що, не бачив? – у її голосі відчувалася паніка.
– Що?
– Водія вбили, – прошепотіла Альбіна й схлипнула.
– Якого водія?! Де?!
– Тихіше, не кричи. Анатолія.

Відсунувши скатерку, Вальдемар придивився до нерухомої постаті шофера і, перейшовши на шепіт, спитав:
– Хто вбив? Як?
– Відки я знаю, хто? У нього вся потилиця в крові. Кругом ліс, хто завгодно міг забрести.
– То треба ж щось робити... подзвонити до поліції, повідомити хазяїна ресторану...
– Ти що?! – Альбіна сильніше стисла руку Вальдемара. – Уявляєш, що тут розпочнеться? Зараз як понаїдуть... слідство, свідки, тяганина... а мені
світитися не можна.
– То що ж робити?
– Їхати! на цій машині... хай думають, що його вбили після того, як нас відвіз. Ти відвезеш мене, потім повернешся, поставиш машину на місце і
викличеш таксі. А ще ліпше, аби ти добрався додому пішки.

Така розкладка не дуже сподобалася Вальдемарові, але думати було ніколи.
– Ну... добре, а його куди діти? – він кивнув головою на водія. – У машину запхаємо?
Очі Альбіни розширилися від жаху.
– Я не поїду з мерцем. Можна залишити його тут... он, хоча б за тим сарайчиком.
Вальдемар глибоко зітхнув:
– То ходімо, допоможеш мені.

Дарма, що дворик був огороджений зі всіх сторін – вони почувалися наче на долоні. Озираючись на всі боки, підійшли до машини.
– Овва! То його застрелили... і зовсім недавно.

Раптом відчинилися двері ресторану... У двір вийшла прибиральниця, вилила воду з відра під дерево, зупинила погляд на завмерлих постатях біля
машини.
– Зламалася? – байдужим тоном спитала вона.
Прокашлявшись, Вальдемар бадьорим голосом відповів:
– Нічого серйозного, зараз поїдемо.
– Ну, щасти вам, – і почовгала до ресторану.

Вальдемар обережно взяв водія за плечі, потягнув. Голова вбитого перехилилась і впала на груди Вальдемара.
– А... чорт! – Вальдемар смикнувся, тіло вбитого повалилося на землю.

Вальдемар із жахом дивився на свою сорочку – на ній виднілася кривава пляма. З огидою відчув, як мокра сорочка прилипла до тіла.
– Давай уже скоріше! – Альбіна боязко поглядала на двері до ресторану. – Не дай Бог, знову хтось вийде.
Вальдемар підхопив убитого за руки, прохрипів:
– Бери за ноги.
– Я?!
– А хто? Може, покличемо на допомогу?

Альбіна з гидливістю вчепилася за штанини. Відволокли тіло за сарайчик і мерщій побігли до машини.
– Моли Бога, щоб двигун запустився, – промовив Вальдемар, сідаючи за кермо.
– А костюми?! – згадала Альбіна. – Піди, забери.
– У цій сорочці?!
Невдоволена Альбіна, намагаючись не стукотіти каблуками, пішла у гримерну за сумкою.

Двигун запустився з першої ж спроби. Чекаючи напарницю, Вальдемар нервово постукував пальцями по керму. Альбіна вибігла з ресторану, кинула
сумку на заднє сидіння, усілася поряд із Вальдемаром.
– Здається, ніхто не бачив, – промовила вона.
Виїхали з дворика... Вальдемар різко натиснув на гальмо.
– Ти чого? – спитала Альбіна.
– А якщо нас зупинить поліція? Як ми пояснимо, чому їдемо на чужій машині? А ще й коли дізнаються, що водія вбито...
– Їдьмо, не стовбич тут! Заїдемо десь між дерев, там поговоримо.

Вальдемар зараз бажав одного: щоб це все скоріше скінчилося. Стримуючи роздратованість, він повільно (щоб не привертати уваги) від’їхав від
ресторану, звернув на лісову дорогу.
– Ну, що далі?
– Постоїмо тут... – Альбіна подивилася на годинник, – хвилин тридцять... а потім ти поїдеш, поставиш машину на місце.
– А ти тут на мене чекатимеш?
– Ближче до траси.
– У-угу... котра зараз година?..

Обмацавши кишені, Вальдемар покрився холодним потом.
– Я загубив телефон... Треба негайно їхати!
– Куди?! Не можна зараз їхати!

Вальдемар набрав повні груди повітря й повільно видихнув. Нетерпляче завовтузився на сидінні.
– Не панікуй, – промовила Альбіна. – Усе одно ми не можемо вляпатися більше, ніж уже вляпалися.
– Можемо! – нервував Вальдемар. – Якщо знайдуть телефон поряд із трупом.
– Та хто там лазитиме вночі за тим сарайчиком!

Вальдемар сидів як на голках. Через кожну хвилину питав, скільки ще залишилося чекати.
Нарешті почув: «Ну все, можна рушати. Давай знайдемо місце, де ти мене залишиш».
Вальдемару було все одно: з голови не йшла думка про телефон.

Із внутрішнім тремтінням Вальдемар заїхав у двір, побачив прибиральницю, яка знімала сухі скатерки й розвішувала вологі. Вальдемар гарячковито
обмірковував ситуацію: «Сидіти й надалі в машині?.. А якщо прибиральниці збреде в голову підійти?.. Бо чому б вона поглядала на машину?» Відчув,
як зачастило серце.

Засліплена світлом фар, прибиральниця не бачила водія, але почула, як хлопнули дверцята.
– Не знаєш, Толю, буде сьогодні дощ чи ні? – спитала вона.
– Не буде, – буркнув Вальдемар, порпаючись у багажнику. Під руку попалася лопата.
– Ну то й добре, – заспокоїлася прибиральниця. – А то суши потім скатерки праскою.
– Угу, – підтримав розмову Вальдемар.

Прибиральниця підняла з землі миску з сухими скатерками й нарешті пішла.

Тільки-но за прибиральницею зачинилися двері, Вальдемар, тримаючи лопату в руках, скоренько обдивився подвір’я. Телефону тут не було. За
сарай світло не досягало, тому шукати прийшлося навпомацки. Рука торкнулася мерця. Вальдемар як обпечений відсмикнув руку. Йому зробилося
моторошно. Переборовши страх, спробував лопатою підважити тіло, щоб пошукати під ним телефон.

Із ресторану доносилася запальна музика, від шосе – шум автомобілів: кругом кипіло життя. Ці звуки дратували Вальдемара, навіть лякали. У цьому
темному закутку поряд із трупом він почувався одиноким, нікому не потрібним. Проклинав свою долю, Альбіну, убивцю, водія, який дав себе вбити...

Музика зазвучала голосніше: хтось відчинив двері. Почулося чиркання запальнички, неспішні кроки. Вальдемар завмер.

– Толю! – почув він голос адміністратора. – То-о-лю!
Адміністратор потоптався ще трохи на подвір’ї, чути, пішов до дверей. Саме в цей час біля голови вбитого засвітився екран телефону, і телефон
весело задеренькотав. У Вальдемара в душі похолонуло, стало важко дихати.
– Толю, ти де?
Кроки адміністратора наближалися до сарайчика.

Вальдемар схопив телефон, поспіхом вимкнув, поклав до кишені.

– Хто там? – настирливо допитувався адміністратор.
Кроки все ближче й ближче... Промінь світла від ліхтарика впав на тіло шофера, на загнані очі стриптизера.
– Вальдемар?.. – здавленим голосом промовив адміністратор, відступаючи назад. – Що ти накоїв?!
Устиг відступити лише на крок.
Вальдемар з усієї сили вдарив адміністратора лопатою по голові.
_________


Вітер гойдав темні верхівки дерев. Листя таємниче перешіптувалося, наганяючи страх на Альбіну. Навіть шум машин, що носилися по трасі, не
надавав їй відваги. Навпаки, він заважав прислухатися до звуків, котрі, на її думку, могли бути передвісниками небезпеки. Боязко озиралася;
злилася на Вальдемара, який, здавалося, забув про неї. «Хтось крадеться?.. – Альбіна напружила зір. – Ні, то дерево». Присвітити ліхтариком
боялася, щоб не виказати своєї схованки: «А що, як за мною зараз хтось спостерігає?..» Мороз пішов поза шкірою. Вона щільніше притислася
спиною до дерева. У руці затріпотів телефон, наче жива істота. Від несподіванки серце підскочило. Телефонував чоловік.

– Алло, – промовила слабким голосом.
– Альбочко, вибач, що розбудив, але ти сама просила, якщо буду їхати додому, щоб зателефонував.
– Авжеж, Ромчику, добре, що подзвонив. Чекаю з нетерпінням. Щось приготувати?
– Хіба що тільки чай – після душа буде саме те, що треба.
– Гаразд, любий.
У телефоні почувся звук «цьом» і пристрасне «кохаю, кохаю, кохаю».
– Я теж тебе кохаю дуже-дуже.
Закінчивши розмову, Альбіна на мить застигла.
– Негайно додому!

Страхи нічного лісу відступили, натомість з’явився один: не дай Бог, Ромчик приїде додому раніше за неї.

– І де той Вальдемар вештається? Начебто голку шукає, а не телефон.
Альбіна зателефонувала Вальдемару. Після декількох сигналів зв’язок обірвався.
– Ну, вибачай! Я більше не можу чекати.
Альбіна підхопила сумку і вийшла на трасу.


Глава третя

Під важким поглядом Григорія Петровича, старшого слідчого, хазяїн ресторану почував себе, як муха в павутинні. Від хвилювання забув який
сьогодні день, не те, щоб пригадати о котрій годині хто де знаходився.

– Востаннє адміністратора живим я бачив під час виступу стриптизерів. Ми з ним стояли біля дверей до залу, – пригадував Юрій Борисович.
– О котрій годині?
– З першої і до кінця виступу.
– Довго продовжується виступ?
– Десь із півгодини.
– А потім?
– Виступ закінчився, і я пішов до свого кабінету.
– І весь час були тут? – погляд слідчого пронизував наскрізь.
– Чому?.. виходив... ненадовго.
– У двір?
– У двір я вийшов о третій годині. Анатолій повинен був відвезти мене додому.

– О третій зачиняється ресторан?
– Ресторан працює цілодобово. Ви ж розумієте, поряд траса, а тут, на другому поверсі, є кімнати відпочинку...
– Угу, зрозуміло, – іронічно підібгав губи Григорій Петрович. – Хто-небудь замовляв кімнати цієї ночі?
– Ні.
– Водій заходив до ресторану?
– Я не бачив.
– А хто-небудь виходив у двір?
– Хтозна... Повинні були вийти стриптизери. Водій зазвичай відвозив їх додому.
– О котрій годині? – пожвавішав Григорій Петрович.
– Десь о першій сорок п’ять.
– Ви впевнені, що їх відвіз ваш водій?
– Була домовленість. Анатолій повинен був привозити їх, а після виступу – відвозити.

– Стриптизери – чоловіки?
– Чоловік і жінка.
– У них парні номери?
– Усякі.
– Хто-небудь з них міг непомітно під час виступу напарника вийти у двір?
– Міг, звичайно.

– Водій і адміністратор товаришували?
– Ні, вони були абсолютно різними людьми.
– Тобто?
– Адміністратор був наче дзиґа, водій навпаки – розміркований, поважний, слова зайвого не почуєш, примірний сім’янин.
– А адміністратор?
– Не проти інколи пофліртувати.
– Зі стриптизеркою він теж фліртував?
– Ні, тільки очима пожирав під час виступів. А після виступу вона зразу їхала додому.
– А стриптизер?
– Стриптизера іноді відвозив хтось із відвідувачів.
– А сьогодні?
– Я не бачив.

– Прізвище, ім’я стриптизера? – слідчий приготувався записувати.
Ну от! Настав час запитань, яких так боявся Юрій Борисович. Він нервово зціпив під столом пальці рук.
– Вальдемар, – видихнув він і втупився під стіл.
– А прізвище у Вальдемара є? – спитав Григорій Петрович.
– Звісно, є, – якось невпевнено відповів Юрій Борисович.
– Яке?!
– Не знаю.

Григорій Петрович незадоволено зморщився, перезирнувся з молодшим слідчим, Олексієм, який скромно притулився край стола і завзято щось
записував.

– Про адресу можна й не питати? – у голосі старшого слідчого відчувалась іронія впереміш зі сподіванням.
Юрій Борисович здвигнув плечем.
– Прізвище, ім’я, адреса стриптизерки?
– Не знаю, – почув у відповідь Григорій Петрович.

Здивовані слідчі знову перезирнулися.
– Коли буде наступний виступ? – продовжував допит Григорій Петрович.
Юрій Борисович знову здвигнув плечем.
– Вас хоч ні про що не питай, бо ви своїми повними (в лапках, звичайно) відповідями ще більше заплутуєте справу, – похмуро пошуткував слідчий.
– Як ви прийняли на роботу не знати кого?
– Вони у мене не працюють.
– А оплачуєте виступи ви з власної кишені? Чи, може, десь їх підписи є за отримані гроші?
– Вони не беруть гроші.
– Дуже цікаво! – розвів руками Григорій Петрович. – Ви щаслива людина! Не знати хто, не знати відки... Водій вам казав, де їх підбирав і куди
відвозив? – З надією в голосі спитав Григорій Петрович.
– Ні, – знищив надію Юрій Борисович.
– Отож я й кажу – не знати відки приїздять, збагачують вас своїми виступами, гроші не беруть і їдуть собі не знати куди на невизначений час. Так? –
Григорій Петрович обіперся руками об стіл, наче приготувався до стрибка.
– Виходить, так, – відповів Юрій Борисович собі під ніс.

В очах слідчого з’явився стальний блиск.
– Ви хоч розумієте, із ким розмовляєте?! Убили двох ваших працівників, а ви... казочки розповідаєте!
– Кажу все як є, – безневинно подивився на слідчих хазяїн ресторану.

Григорій Петрович стомлено провів рукою по обличчю. Стримуючи роздратованість, промовив:
– Опишіть їх.
І заніс ручку над аркушем паперу.

Якби Юрій Борисович міг провалитися крізь землю, він би провалився. Його аж перекривило.

– Юрію Борисовичу, ви чуєте? Опишіть їх! Які вони?.. Високі, низькі, чорні, білі... у горошок?!
Олексій пирснув у кулак. Григорій Петрович нагородив його суворим поглядом.
Юрій Борисович закотив очі під лоба:
– Ну-у-у... Вальдемар високий, з пишним темним волоссям... Вона – середнього зросту, очі голубі.
– І це все, що ви можете про них сказати?! Чи я повинен кожне слово обценьками з вас витягати?!
Юрій Борисович глянув на слідчого спідлоба, відповів:
– Я їх у лице не бачив.

Григорій Петрович кинув спересердя ручку, та відскочила від стола і влучила Олексієві в лоба. Олексій почервонів і поліз за ручкою під стіл.

Юрій Борисович, щоб часом не розсміятися, поспішив пояснити:
– Вони завжди були в масках.
– У яких?
– У чорних.

Григорій Петрович зірвався з місця й нервово заходив по кабінету.
– У вас тут ресторан чи театр?.. трагікомедії!
– Ресторан, – промимрив Юрій Борисович, чим ще більше роздратував слідчого.
– Усе, з мене досить! – Григорій Петрович знову намірився кинути ручку на стіл. Олексій шарпнувся вбік. Але Григорій Петрович схаменувся, зібрав
зі столу свої папери, звернувся до Олексія: – Ходімо, поговоримо з колективом.

Юрій Борисович теж підвівся.
– А ви, – звернувся до нього слідчий, – почекайте тут. У мене до вас ще дуже багато запитань, ось, наприклад, таке: скільки разів вони у вас
виступали?
– Точно не пам’ятаю... п’ять чи шість.
– А ви хоч пам’ятаєте, який сьогодні день? – задав риторичне питання Григорій Петрович.
У відповідь отримав риторичне мовчання.

Слідчі зміряли хазяїна ресторану іронічними поглядами й попрямували з кабінету, коли це їм у спину пролунало:
– У мене є номер телефону стриптизерки.
Слідчі повільно обернулися. Григорій Петрович прошепотів Олексієві:
– Зараз відбудеться ще одне вбивство.
А вголос спитав у Юрія Борисовича:
– Чому ж ви мовчали?
– Так ви ж не питали, – розвів руками хазяїн ресторану.
– Продиктуйте номер.
Але, як і слід було очікувати, абонент знаходився поза зоною.

– А скажіть, Юрію Борисовичу, – промовив слідчий, – скільки у водія уходило часу, аби відвезти стриптизерів?
– Хвилин сорок.
Григорій Петрович замислився і вже в коридорі сказав Олексієві:
– Виходить, що живуть вони приблизно в радіусі двадцяти хвилин їзди.


Глава четверта

Григорій Петрович похмуро куйовдив чуприну.
– Я навіть чую в’їдливий голос полковника Прохорова: «Минуло вже дві доби, і що ви зробили крім того, що збільшили кількість підозрюваних?»
– Чому це нічого не зробили?.. – Олексій зашелестів листками записника. – Ми можемо впевнено викреслити стриптизерів зі списку підозрюваних.
Адже з’ясувалося: прибиральниця бачила їх із водієм перед поїздкою, а потім самого водія вже після того, як він відвіз їх. І навіть розмовляла з ним.

– От у тому-то й річ, що вона розмовляла, а не він! То був не Анатолій. І про це свідчить той факт, що всі відбитки пальців стерті... і не тільки на
держаку лопати, якою вбито адміністратора, а й на кермі, дверцятах, капоті...

Григорій Петрович задумався. Олексій і собі наморщив лоба.
– А чому б не припустити, що водія й адміністратора вбив хтось сторонній? – промовив Олексій.
– Ну от, що я казав?! Іще один підозрюваний з’явився. Не мели дурниць! Навіщо сторонньому ховати труп? А труп сховано, щоб його знайшли
якомога пізніше. То міг це бути сторонній?.. Судячи з характерної рани, постріл здійснив професіонал. А от далі починається абракадабра: схований
труп, убивство адміністратора лопатою, залишені телефони у кишенях убитих. Як тільки кинулися шукати водія, тут і пролунали дзвінки за сараєм. А
ямки від тонких високих каблуків біля трупів?.. Ямки глибокі, а це означає, що жінка несла щось важке. Прибиральниця бачила туфлі з такими
каблуками на стриптизерці. Щось мені ці стриптизери... не можна викреслювати їх зі списку підозрюваних, бо якраз вони і є головними
підозрюваними. Я вже думаю, може, їх хто підіслав, заплатив за вбивство? Можливо, навіть хазяїн ресторану. Дуже слизький тип.

– Я гадаю, – промовив Олексій, – стриптизери могли вбити водія тому, що він побачив їх без масок... або був занадто допитливим. Адміністратора ж
прибрали як свідка.
– Тебе не зрозумієш: то стриптизери не винні, то винні. Не гадати треба, а думати! Гадальщик!.. Гадай мовчки! Як щось путнє нагадаєш, тоді й
вискажешся... Чув, що сказав хазяїн ресторану? Що з водія й слова не можна було витягнути, а такі люди зазвичай не допитливі. А що
адміністратора прибрали як свідка, це ясно як божий день... а де факти? Тільки припущення. Що ми зараз доповідатимемо Прохорову?

У Олексія протяжно завурчало в животі.
– А ми встигнемо пообідати? – зніяковіло спитав він.
– Може, тобі ще й стриптизерів заказати?

Олексій понуро поплівся за Григорієм Петровичем до кабінету полковника.


Глава п’ята

– Ну що, добилася свого? – Денис кинув Віолі на коліна газету. – Читай!.. А я ж попереджав: не треба було... – і далі в такому ж дусі.
Віола, не слухаючи чоловіка, стурбованим поглядом пробігла рядки про подвійне вбивство біля ресторану «Лісова галявина» і про розшук
стриптизерів.
– Еге-е-е... – почухала лоб Віола. – Хто ж знав, що воно так обернеться.
– Я знав! І попереджав, що...

Віола, не звертаючи уваги на нотацію, задумливо промовила:
– Що буде, якщо їх знайдуть?
– Мене більше хвилює, що буде, якщо нас знайдуть? Треба якнайшвидше вшиватися звідси, – Денис нервовими кроками міряв кімнату.
– Ет, – байдуже відмахнулася Віола. – Я впевнена, що у поліції проти нас не буде ніяких доказів.
– У поліції, може, і не буде, а от... Ходи тепер і озирайся... Як не крути – плакали наші гроші.
– Аби ми не плакали, – задумалася Віола.

– Я ж попереджав... – знову почав своєї Денис. – Збирай речі, сьогодні ж від’їжджаємо!
– Ну не даси подумати! Поїдемо й упустимо можливість заволодіти грішми.
– Ти ще мрієш про таку можливість? – зупинився перед Віолою Денис.
– А чом би й ні?
– Викинь цю думку зі своєї дурної голови.
– Дурної?!
– Я ж попереджав...
– Та закрий уже своє попереджало! Скільки можна про одне й те ж саме! Заладив: «попереджав», «попереджав»! Краще запропонував би щось...
– А чому б тобі раніше мене не спитати? – і сам же відповів: – Бо розумна дуже!

По застиглому погляду Віоли було видно, що думками вона вже далеко звідси.
Денис дістав із холодильника пляшку з пивом і вмостився у кріслі.
– Знаєш що, – після недовгих роздумів промовила Віола, – я придумала, як нам дістатися до грошей. Обставини складаються так, що про нас ніхто
ніколи не дізнається. Але треба поспішати.


Глава шоста

Альбіна місця собі не знаходила. Уже третій день намагалася додзвонитися до Вальдемара, але безрезультатно. Вона розсіяно колупала виделкою у
тарілці.

– Альбочко, – удруге звернувся до дружини Роман.
– Га? – підвела голову Альбіна.
– Ти захворіла? – придивлявся до неї чоловік.
– Ні... не знаю... можливо. Вибач, Ромчику, я піду, приляжу, – Альбіна піднялася з-за столу.
– Я проводжу тебе, – підхопився Роман.
– Ні, ні, обідай. Усе гаразд.
– Може, тоді хоч Віолу покликати?
– Я відпустила її. Не хвилюйся, Ромчику, мені вже краще.

Альбіна ввійшла у свою кімнату й відразу ж схопила телефон, набрала номер Вальдемара.
– Алло, – почувся пригнічений голос.
– Ну нарешті я додзвонилася до тебе! Вальдемаре... я хотіла тебе спитати... ти ж тільки шукав там телефон?.. Більше нічого не робив?.. Тебе хтось
бачив?
Вальдемар мовчав.
– Ти газету читав?
– Яку?
– До тебе ніхто не приходив?
– Ні.
– А ти зараз де, удома?
– Угу.
– Я приїду, нам треба поговорити.
– Про що? – апатично спитав Вальдемар. – Про те, як ти мене залишила, а сама втекла?
– Не втекла. Приїду – розповім. А ще я привезу костюми: не можна, щоб вони у мене знаходилися.

Знову мовчання.
– Вальдемаре, може, тобі гроші потрібні?
– Не треба мені нічого, – мляво відповів Вальдемар.

Альбіна насторожилася, почувши за дверима своєї кімнати голос Романа: той розмовляв по телефону.
Альбіна навмисне підвищила голос:
– Не впадай у відчай, я зараз же приїду до тебе!

Роман прочинив двері.
– Альбочко, я повинен тебе залишити на деякий час.
– Я теж їду. Подзвонила подруга, у неї в особистому житті негаразд, я пообіцяла приїхати. Хоч і не дуже добре почуваюся, але... ти ж розумієш?..
– Авжеж, звичайно, – Роман послав дружині повітряний поцілунок і зачинив двері. Невдовзі повернувся з сорочкою в руках. – Хотів попросити Віолу,
а потім згадав, що вона вже пішла. Ти не могла б випрасувати сорочку, я заїду пізніше, перевдягнуся. У мене сьогодні важлива зустріч.
– Гаразд, Ромчику.
– Дякую, люба. Може, тебе відвезти? А потім заїду по тебе.
– Ні, не треба, займайся своїми справами.
– Будь обережна.

Випрасувавши нашвидкуруч сорочку, Альбіна перевдягнулася в простеньку сукню; дістала з шафи приховану коробку з перуками, узяла першу-
ліпшу. Коробку знову поклала у схованку. Прихопила сонцезахисні окуляри з великими скельцями, сумку з костюмами.

У під’їзд, де мешкав Вальдемар, увійшла з пакунками в руках хазяйновита жінка, у якій ніхто не признав би одну з найбагатших жінок міста.


Глава сьома

У кабінеті полковника Прохорова стояла нестерпна спека... але, схоже, лише для Григорія Петровича, бо лише йому було жарко. Час від часу він
витирав хусточкою розчервоніле обличчя.

– Дали оголошення в газети про розшук стриптизерів і сидите, склавши ручки?! – свердлив полковник своїм інквізиторським поглядом Григорія
Петровича. – Вам навіть не прийшло на думку вияснити, у яких числах виступали стриптизери... Чому жінка завжди була у масці?

Григорій Петрович намірився щось сказати.
Начальник осадив його помахом руки:
– Знаю, знаю, що хочеш сказати, чув уже: що, можливо, або вона, або її чоловік займають якусь посаду. А якщо припустити, що вона ховається
навіть від чоловіка? У такому разі, вона могла виступати у ті дні, вірніше – ночі, коли чоловіка не було вдома. Попрацюйте в цьому напрямку.
Виясніть, хто з чоловіків, з якого підприємства чи установи їздив у відрядження в цих числах.

Прочуханку перервав дзвінок телефону на столі начальника. Інформація, видно, була дуже важлива: обличчя полковника проясніло. Він черкнув
декілька слів на аркуші паперу. Поклавши слухавку, з виглядом переможця обвів поглядом підлеглих.
– Ось, візьми, – підсунув папірець до Григорія Петровича. – Тихомиров Володимир Степанович, живе на утриманні жінок – альфонс, одним словом.
От вам і Вальдемар! Їдьте негайно з Олексієм за цією адресою.

Григорій Петрович, а за ним і Олексій прожогом вискочили з кабінету.
– Сідай за кермо! – роздратовано промовив до Олексія насуплений Григорій Петрович. Він завжди злився, коли полковник розпікав його в
присутності підлеглих.

Сидячи за кермом, Олексій скоса поглядав на зсунуті брови старшого слідчого.
Григорій Петрович неприязно глянув на рацію, коли та заговорила голосом полковника Прохорова: «Ми, здається, спізнилися. Поступив сигнал:
Тихомирова Володимира вбито у власній квартирі. Оперативна група вже виїхала».
– Хто дзвонив? – спитав Григорій Петрович.
Із рації – анітелень. Поганий знак.
– Чорти б його взяли! – із серцем вимовив Григорій Петрович.
«Я все чую!» – гарикнула рація.
– Це не про вас, – поспішив оправдатися Григорій Петрович.
«Чоловік, що телефонував, не назвався, сказав, що сусід», – промовив начальник і відключив зв’язок.

Григорій Петрович і Олексій, обминаючи жінку, яка підмітала підлогу на другому поверсі, піднялися на четвертий. Двері до квартири Тихомирова
були напіввідчинені. Посеред кімнати лежав чоловік. Килим убирав у себе кров, що витікала з простреленої голови.

– Судячи з описання, це він... Вальдемар. І вбили його щойно.
Слідчі поспіхом обдивилися квартиру.
– Поклич-но жінку, що підмітає підлогу, – сказав Григорій Петрович Олексієві, а сам узявся телефонувати Прохорову.

Олексій спустився на другий поверх і, побачивши віник, що валявся на сходах, вибіг на вулицю.
Біля сусіднього під’їзду на лавочці сиділа молода жінка, поряд гралися діти. Поодаль двоє неохайних чоловіків порпались у сміттєвих баках.

Олексій підійшов до жінки.
– Скажіть, будь ласка, шановна пані, ви часом не бачили, куди пішла жінка, яка нещодавно вийшла з того під’їзду?
– Ні, я наглядаю за дитиною.

Олексій вибачився і попрямував до сміттєвих баків, із яких тепер стирчали ноги. Із баків вилітали пляшки, клапті паперу...
– Агов! – крикнув Олексій з безпечної відстані.

Чоловіки швидко дісталися ногами землі. Слідчий і оком моргнути не встиг, як вони наповнили порвані зачовгані торби викинутим із баків сміттям.
Очі чоловіків занепокоєно бігали по сторонах – куди тікати?
– Шановні панове... – почав Олексій.

«Пани» розгублено роззирнулися навкруги і зрозуміли, що це їм така честь. На вустах з’явилася придуркувата посмішка.

– А ви часом не бачили, куди пішла жінка, що тільки-но вийшла з того під’їзду?

Чоловіки виструнчилися, придуркувата посмішка щезла. Навперебій відповіли:
– Вона поїхала на машині... туди, – указали в напрямку приватних будинків.
– Одна?
– Ми не бачили, громадянине-пане начальнику, – весело відрапортували чоловіки, немов на плацу.
– Дякую... – промовив Олексій і поспішив до оперативно-слідчої групи, яка щойно під’їхала.
_________


Григорій Петрович і Олексій повертались у відділок наче у воду опущені.

– Доповідайте! – сухо зустрів їх полковник.
– Факти говорять про те, – сходу почав Григорій Петрович, – що вбивства, скоєні біля ресторану «Лісова галявина», та сьогоднішнє –
взаємопов’язані.
– Та що ти кажеш?! – іронічно сплеснув руками Прохоров.

– По-перше, – продовжував слідчий, – Тихомиров Володимир виступав у ресторані (ми знайшли у його квартирі сценічні костюми – його і
напарниці); по-друге, однаковий почерк, яким сподіяні вбивства водія і стриптизера, вказує на те, що вбивства скоєні однією й тією ж людиною. І ця
людина – професіонал. І по-третє, зі свідчень сусідів – до Тихомирова неодноразово приходила жінка, схожа за описанням на жінку у масці.
– Її бачили без маски? – оживився полковник.
– Так, але на ній були сонцезахисні окуляри з великими скельцями.

– Ви знайшли чоловіка, що зателефонував у відділок і повідомив про вбивство?
– Ніхто із сусідів, які були на той час удома, не телефонував, – одказав Григорій Петрович. – Але, можливо, чи в момент, чи після вбивства у
квартирі знаходилася жінка – це могла бути стриптизерка.
– Що значить «можливо»? Ти що, гадав на кавовій гущі? – невдоволено спитав начальник.

Олексій єхидно глянув на Григорія Петровича. Хвала Богу, Григорій Петрович не помітив того погляду, а то дісталося б Олексієві на горіхи... згодом.

– Ми бачили жінку у під’їзді, схожу за описанням на стриптизерку...
– І ви її не затримали?! – голос начальника аж зірвався.
– Так це ми опісля подумали, що то могла бути вона. А так... ну, підмітає жінка підлогу, хто ж міг знати...
– Ну і куди вона поділася? – зміряв слідчих нищівним поглядом полковник.
– Щезла, – просто відповів Олексій.

– Сорок вісім годин! і ні хвилиною більше! Якщо не знайдете її... підете у цирк працювати!.. фокусниками! «Щезла» у них!.. Ідіть, шукайте!..
коперфільди.

Григорій Петрович і Олексій наче побиті всунулися в службову машину.
– «Шукайте»!.. Легко сказати! – зірвався Григорій Петрович. – Що ми про неї знаємо?.. гарної статури, очі голубі, волосся – ми бачили – чорне
довге... хоча, скоріш за все, це була перука.
– А ще у нас є відео їх виступів у ресторані, зняті відвідувачами на мобільні телефони, – нагадав Олексій.
– Вони що є, що їх нема: там таке освітлення – нічого не розгледиш.
– Отож, – із жалем зітхнув Олексій.

– Якщо ми не можемо знайти стриптизерку, – розмірковував Григорій Петрович, – то слід пошукати магазин, де були придбані сценічні костюми, або
ательє, у якому їх шили.

– Я гадаю... – почав Олексій і скосив погляд на Григорія Петровича, очікуючи шпильки. Але той мовчав, не до того йому зараз було. Олексій
підбадьорився і продовжив: – Що вона живе десь поряд із будинком Тихомирова.
І тут Григорія Петровича осінило.
– Авжеж! Як я зразу не додумався! Вона може мешкати десь поряд. Адже від ресторану до будинку Тихомирова приблизно двадцять хвилин їзди... та
двадцять назад. От тобі й сорок хвилин, які йшли у водія на те, щоб відвезти їх... А ти – голова-а-а!
Григорій Петрович похлопав Олексія по плечу.
– Ну що, поїхали?.. на місці роздивимося.
– Може, завтра? Уже пізно, люди спати лягають...
– А ми нікого не турбуватимемо, просто глянемо.

Машина зі слідчими зупинилася біля будинку, в якому до сьогоднішнього дня мешкав стриптизер.
– Як ти гадаєш, – спитав Григорій Петрович, розглядаючи типові будинки, – чи може стриптизерка жити в багатоповерхівці?
Олексій замислено прикусив губу, потім упевнено відповів:
– Гадаю – ні. Їй важко було б непомітно шастати ночами. Та і той чоловік, біля смітника, показав, що вона поїхала у напрямку приватного сектору.
– Це вже простіше, – промовив Григорій Петрович.

Слідчі проїхали до перехрестя і звернули на вулицю з чепурними, розкішними будинками.
– Оце воно! – пожвавішав Григорій Петрович. – Думаю, довго шукати не прийдеться. Ну що ж, тепер поїхали додому? Завтра на нас чекає дуже
цікавий день.
– У нас кожен день цікавий.
– Отож, звикай.


Глава восьма

Роман прокинувся серед ночі. Почуття тривоги відігнало сон. «Ну все, – подумав він, – тепер не засну. А виспатися треба: зранку їхати у
відрядження – потрібен ясний розум». Увімкнув нічник, прийняв снодійне. «Нерви... треба закінчувати з цими поїздками». Розслаблено опустив
голову на подушку. Почуття тривоги не покидало. Тиша здавалася зловісною. Раптом почувся короткий дзвінкий звук. Роман підвів голову,
напружив слух і м’язи, наче звір перед стрибком. Ізнов цей звук. Сумніву не було: на першому поверсі, у його кабінеті, хтось возився з сейфом.
Обережно, ніби на уповільненій кіноплівці, Роман підвівся з ліжка, узяв із шухляди стола пістолет і, стримуючи позіхання (почало діяти снодійне),
нечутно спустився сходами.

У напруженій тиші почулися глухі жіночі кроки. Роман зупинився, удивляючись у темряву: блимнуло світло ліхтарика; навшпиньках жінка пробігла
коридором до ванної кімнати, увімкнула світло. Полилася вода з душа. Заінтригований Роман, не криючись, підійшов до дверей, прислухався: нічна
гостя милася! Наставивши пістолет на уявну постать під душем, Роман рвучко розчинив двері... загаявся лише на мить... Від удару по потилиці
звалився на підлогу наче підкошений. Жінка підняла з підлоги пістолет. Нічні гості розтанули в темряві.


Глава дев’ята

– Заходиш у кожний будинок, розповідаєш «казочку», нібито на їхній вулиці вночі було вчинено грабіжницький напад, а ти буцім шукаєш свідків.
Якщо побачиш жінку, схожу на стриптизерку – виходиш на вулицю та телефонуєш мені. Уторопав? – утлумачував Григорій Петрович Олексієві.
– Уторопав, – відповів той.
– Тоді – уперед. Тобі ліва сторона, мені – права.

Олексій обійшов уже три будинки. Четвертий будинок мав занедбаний вигляд і навіч свідчив про невеликі достатки хазяїв. Олексій підійшов до
похиленої огорожі, вирішив, що немає сенсу витрачати час (не може стриптизерка жити в такому будинку) і вже намірився йти далі, коли це перед
ним розчинилася непоказна хвіртка. Від несподіванки Олексієві заціпило, він стояв як укопаний і мав такий вигляд, наче його застали в садку за
крадіжкою яблук. Із хвіртки вийшла молода вродлива жінка, мимохідь подивилася на хлопця вивчаючим поглядом, перетнула дорогу і зникла за
прикрашеною вигадливим різьбленням хвірткою. Подвір’я розкішного двоповерхового будинку скривалося за високою непроглядною огорожею.
Олексій підбіг до хвіртки. Ставав навшпиньки, присідав, вишукуючи бодай маленьку шпаринку, аби зазирнути у двір.
– Що ти тут робиш? – роздалося за спиною.
Олексій аж підскочив. Побачивши Григорія Петровича, продовжив своє заняття.

– Що ти там видивляєшся? Ти ж повинен обходити будинки по лівій стороні.
– Я бачив її, – прошепотів Олексій. Очі його збуджено сяяли.
– Стриптизерку? – зраділо спитав Григорій Петрович.
– Угу. Вона вийшла з тієї хвіртки і ввійшла в оцю.

Із двору почувся наляканий голос:
– Альбіно Олегівно! Альбіно Олегівно!
Григорій Петрович вирішив, що настав час відвідати і цей будинок. Побачивши на ґанку збуджену жінку, спитав:
– У вас щось трапилося?
– Там... убитий, – затинаючись, промовила вона. – А хазяйки ніде немає. Треба викликати поліцію.
– Не хвилюйтеся, пані, ми з поліції, – проходячи в дім, промовив Григорій Петрович.

Перед дверима до ванної кімнати лежав чоловік. На підлозі, біля його голови, – засохла кров.
Григорій Петрович узяв чоловіка за руку, перевіряючи наявність пульсу. Звернувся до Олексія:
– Викликай швидку.
Потім підійшов до жінки.
– Ви знаєте його?
– Звісно, це ж хазяїн будинку, Лутига Роман Микитович.
– А ви ким йому доводитеся?
– Я служниця... Віола.

Побачивши відчинені навстіж двері однієї з кімнат, Григорій Петрович направився до них.
– Там кабінет хазяїна, – промовила Віола.

У кабінеті привернув увагу слідчого розчинений порожній сейф.
– Ви сказали, що хазяйки немає. А де вона може бути? – спитав він.
– Альбіна Олегівна зазвичай у цей час удома, спить, – служниця показала на другий поверх.
– А ви дивилися там?
– Дивилася. Немає. І речі чомусь порозкидані.

Слідчий піднявся на другий поверх, позаглядав у всі кімнати. Порозкидані речі в жіночій кімнаті та ще один відчинений і теж порожній сейф свідчили
про поспішні збори.

Григорій Петрович покликав служницю.
– Це кімната хазяйки?
Віола кивнула.
– Фотографія Альбіни Олегівни є?
– Он вона, – Віола показала на стіну.

У кімнату ввійшов Олексій і зразу ж прикипів поглядом до портрету.
– Швидка приїжджала, – сказав він, не відриваючи захопленого погляду від жінки на портреті. – Потерпілого повезли в лікарню.

Григорій Петрович уважніше придивився до портрету дуже привабливої жінки в якомусь екзотичному вбранні.
– Це ще коли вона була молодою? – спитав він у служниці.
– Чому була? Вона і є молода.
– Я подумав... – знічений Григорій Петрович кашлянув у кулак. – Романові Микитовичу скільки років?
– Шістдесят три.
– А його дружині?
– Двадцять сім.
– Угу, – невизначено мугикнув слідчий, потім спитав: – А Роман Микитович де працює?
– Десь у банку.
– Він їздить у відрядження?
– Їздить.
– Коли він був відсутній останнього разу?
Подумавши, Віола відповіла:
– Три дні тому.

Григорій Петрович і Олексій багатозначно переглянулися.
– Віоло, – промовив Олексій, – ви не бачили, у Альбіни Олегівни є перуки, сценічні костюми?
Віола відчинила дверцята шафи, дістала приховану Альбіною коробку.

Григорій Петрович узяв до рук перуку з чорним довгим волоссям, показав Олексієві.
– Жінка в під’їзді... – якось трагічно промовив Олексій.

Тим часом Віола, обслідувавши шафу, сказала:
– Тут була сумка з костюмами, а тепер немає.
Григорій Петрович поклав перуку на місце.
– Ну що ж, справу, вважай, розкрито.


Глава десята

– От ви не можете без прочуханки! – честив полковник своїх підлеглих. – Як на якусь дурню, так у вас розуму – хоч одбавляй! Кому прийшло в
голову дати оголошення про розшук «небезпечної злочинниці Лутиги Альбіни Олегівни»?
– Але ж усі факти проти неї, – видав себе з головою Григорій Петрович. – Вона знаходилась у ресторані в ніч убивства водія та адміністратора; ми
застали її у під’їзді вбитого стриптизера і, що є найголовнішим доказом її злочинства, за свідченням Романа Микитовича (чоловіка підозрюваної),
ударила його по голові.

– Якомога швидше знайдіть її. Скільки у вас залишилося?.. – Прохоров подивився на годинник. – Дванадцять годин. Тепер, коли ми знаємо, хто вона
– знайти її буде значно легше. Отже, прохолоджуватися ніколи – до роботи!
– Та ми й так уже цілим відділком ноги збили, робимо все можливе.
– Значить, не все, якщо до цього часу не знайшли.

Григорій Петрович дістав із кишені папірець, подав полковнику.
– Що це за ребус? – спитав Прохоров, роздивляючись стовпчики цифр.
– Це числа, коли стриптизери виступали у ресторані, – пояснив слідчий.
Полковник нахмурив лоба:
– Що мені нагадують ці числа?.. саме в такій послідовності... Ану, ану! – Прохоров уп’явся поглядом у монітор комп’ютера, щось там видивляючись.
– Оце так! Та це ж!.. це ж!..
Прохоров схопив слухавку, потім подивився на підлеглих:
– Зачекайте за дверима!

Через хвилину збуджений полковник вибіг із кабінету.
– Негайно заарештуйте Лутигу Романа Микитовича. Він може бути вдома, якщо не встиг утекти. Група захвату вже чекає.
– Але ж він у лікарні, – промовив приголомшений Григорій Петрович.
– Був у лікарні! Виконуйте! – і вже навздогін крикнув: – Обережніше там, він озброєний та дуже небезпечний!


Глава одинадцята

Денис нервово ходив по кімнаті, попиваючи з пляшки пиво.
– Треба було ще вчора драпонути.
– І викликати підозру? – похмуро заперечила Віола. Вона запихала в сумки найнеобхідніші речі.
– А якщо ми змиємося сьогодні, то не викличемо підозри!.. У мене якесь дуже недобре передчуття.
– Так! – випрямилася Віола. – Не каркай! Ти вже всі свої речі зібрав?
– Ще вчора.
– Тоді йди, діставай зі схованки гроші й будемо рушати.

Віола ввійшла у ванну кімнату. На полицях – усілякі баночки, тюбики, коробочки... Серед них – пляшки з-під пива, а одна – навіть непочата.
– Не може без пива й кроку ступити, – беззлобно пробурмотіла Віола.

Дістала з тайника пістолет, випадково «запозичений» у непритомного Романа в ніч пограбування. Поклала в сумочку.

За спиною почувся знайомий хриплий голос, від якого Віолу морозом обдало:
– Як символічно.
Віола, обдумуючи ситуацію, повільно обернулася. У дверях, із пістолетом у руці, стояв Роман.
– Митися не збираєшся? Чи ти миєшся тільки вночі й по чужих домівках? – його вуста розтягнулися в холодній посмішці.
– Роман... Микитович? – Віола теж спробувала посміхнутися побілілими вустами. Губи затремтіли й застигли в жалюгідній посмішці.

– А ти думала, тюкнули по голові й уже поминки можна справляти?.. Де мої гроші? – жорстко спитав Роман.
– Які... гроші? – затинаючись, пересохлим голосом спитала Віола.
– Віоло! – почувся голос Дениса. – Забираймося швидше! Біля будинку Романа повно поліції!

Роман обернувся й чекав появи Дениса. Тільки-но той з’явився в полі зору, Роман вистрелив. Тієї ж миті Віола схопила з полиці пляшку з пивом і
вдарила Романа по голові. Той захитався й упав на підлогу. Віола вихопила із сумочки пістолет і вистрелила Романові межи очі. Підхопила пакет із
грішми й вибігла на двір. Побачила, що до її будинку біжать спецназівці.

Віола пригорнула до грудей пакет і побігла за будинок: «Там вихід на паралельну вулицю, там є де сховатися. У мене є гроші! Багато грошей! Із
грішми можна все! Ніхто не відбере їх у мене. Там, попереду, казкове життя... Париж... Тільки б утекти... швидше... швидше!»

Григорій Петрович спитав у Олексія:
– Як гадаєш, хлопці наздоженуть її чи ні?
– Гадаю, наздоженуть, – упевнено відповів Олексій.
Обидва розсміялися.


Глава дванадцята

– А ось Альбіна ще з якоюсь дівчиною, – Олексій подав Григорію Петровичу фотографію.
– Тепер іще й цю дівчину будемо шукати... Я вже всіх людей із відділу задіяв для розшуку родичів та подруг. А час біжить... залишилося... Боже!..
дві години! Давай ще цю велику фотографію подивимося – та й знову відправимося на пошуки. Якщо не знайдемо, то... будемо коперфільдами
працювати.

– Це шкільний знімок із випускного... Наша Альбіна найкраща в класі!
– З якої це пори вона стала нашою? Ти не на неї дивися, знайдемо – налюбуєшся. Ану... дай-но сюди. Тобі не здається знайомим оце обличчя?
Олексій придивився уважно:
– Та це ж хазяїн ресторану, Юрій Борисович!

– Поїхали! – зірвався з місця Григорій Петрович.
– Може, сповістити Прохорова? – невпевнено запропонував Олексій.
Григорій Петрович на мить задумався.
– Ні! – твердо відповів він. – Треба ж нам мати хоч один козир, а то так і будемо ходити в дурнях.

– Юрію Борисовичу, ми знаємо у кого ховається Альбіна, – ще не переступивши поріг, випалив Григорій Петрович.
– У кого? – насторожився хазяїн ресторану, опустивши під стіл очі.
– А вас не цікавить, що за Альбіна? – хитро примружив око Григорій Петрович.
– Що за Альбіна? – слухняно поцікавився Юрій Борисович.

– У вас! – не витерпів Олексій.
– У мене? – зробив здивоване обличчя хазяїн ресторану.
– Юрію Борисовичу, – доброзичливо промовив Григорій Петрович, – якщо вона причетна до вбивств, то ви, приховуючи її, будете засуджені як
співучасник.
Юрій Борисович відверто подивився в очі слідчим.
– Альбіна нікого не вбивала!
– Ваше щастя, Юрію Борисовичу. То де вона?
Юрій Борисович зітхнув важко й рішуче промовив:
– Їдьмо.

Хазяїна ресторану неможливо було впізнати, – де дівся той незграба, – слідчі побачили ділового, зібраного, упевненого в собі чоловіка.
– От тепер я йому вірю, – шепнув Григорій Петрович Олексієві.

Розширені від страху очі, тремтячі губи.
– Пані Лутига Альбіна Олегівна? – спитав Григорій Петрович.
– Т-так.
– Вибач, – промовив до Альбіни Юрій Борисович, – але так буде краще... і для тебе, і для нас.
– Не хвилюйтеся, Альбіно Олегівно, – звернувся до жінки Григорій Петрович. – Ми знаємо, що ви нікого не вбивали.

Вона знесилено опустилася в крісло й напружено завмерла. Григорій Петрович сів навпроти на стілець.
– Мене звати Григорій Петрович, його... – слідчий указав на прикипілого до місця Олексія, що не зводив із Альбіни захопленого погляду, – Олексій.
Він сьогодні трохи не такий, як завжди, не звертайте уваги. Олексію, присядь десь... і ви теж, Юрію Борисовичу.

– Ви мене заарештуєте? – почувся слабкий голос Альбіни.
– А є за що? – спитав Григорій Петрович.
Альбіна закусила губу й понуро опустила голову.

– Альбіно Олегівно, ви знали, чим займався ваш чоловік?
– Звичайно, – підняла голову Альбіна. – Він був власником банку.
– Був?
Сльози хлинули з очей Альбіни.
– Його вбили.
– Хто?
– Не знаю, – схлипуючи, промовила Альбіна. – Я прокинулася вранці й побачила... побачила Ромчи... Романа на підлозі... мертвим. Налякалася, що
подумають, ніби це я його вбила... тому і втекла.
– А чому ви зробили таке припущення?

Григорій Петрович уже вирішив, що так і не дочекається відповіді: довгенько Альбіна мовчала.
– У мене склалося враження, – промовила вона, – що мене хтось хоче підставити. Спочатку вбили Анатолія, потім Вальдемара, а тепер – Романа. Ви
знайшли вбивцю?
– Анатолія і Вальдемара вбив ваш чоловік, – відповів їй Олексій.
– Роман?! – Альбіна подивилася на Олексія неприязно і перевела запитливий погляд на Григорія Петровича.
– Альбіно Олегівно, – продовжував Олексій, – Лутига Роман Микитович був кілером високого класу, професіоналом... Тепер ви, мабуть, розумієте, у
які «відрядження» він їздив?
Альбіна переводила недовірливий погляд із одного слідчого на другого.
– Навіщо йому вбивати Анатолія і Вальдемара?

Григорій Петрович дістав із кишені конверт і подав його Альбіні. Та взяла конверт обережно, наче то була вибухівка, вийняла з нього фотографії:
ось вона сідає в машину Анатолія; ось номер його машини; ось вона на сцені майже гола, руки Вальдемара на її тілі; ось вона виходить із машини
біля ресторану (у кадр, мовби ненароком, потрапили вікна кімнат-номерів на другому поверсі); ось... аркуш паперу з надрукованим на ньому
текстом: «Якщо Ви не хочете, щоб усі дізналися, хто скривається під маскою, приготуйте мільйон доларів. Пізніше Вас сповістять, де залишити
гроші».

Альбіна вернула конверт Григорію Петровичу.
– То це вони, Анатолій і Вальдемар, вимагали гроші?
– Ні, Альбіно Олегівно. Це був план вашої служниці та її чоловіка.
– Віола і Денис?!
– Як бачите, вас оточували дуже погані люди.

Пригнічена Альбіна обхопила голову руками. Їй пригадалося, як вона стояла в лісі, очікуючи на Вальдемара. Раптовий дзвінок Романа. Вона
здогадалася, що чоловік був десь поряд, наглядав за нею і насміхався.

– Роман – убивця?! Навіщо він хотів підставити мене? За що? Ми ж кохали один одного.
Григорій Петрович потряс конвертом:
– А фотографії? Що він подумав, коли побачив їх?
Альбіна обвела чоловіків страждальницьким поглядом.
– То це я винна в тому, що він убив Анатолія і Вальдемара?
Її запитання залишилося без відповіді.

Щоб остаточно розвіяти сумніви Альбіни щодо намірів її чоловіка, Олексій сказав:
– А ще він стверджував, що це ви його вдарили по голові... там, біля ванної.
Остаточно розгубившись, Альбіна подивилася на Олексія нічого не розуміючим поглядом:
– Стверджував?.. То він живий?!
– Його вбила ваша служниця... сьогодні. Застрелила. Який безславний кінець для славного кілера міжнародного класу!

Альбіна сиділа, низько опустивши голову. Їй було про що подумати.

– А хто ж убив адміністратора? – обізвався Юрій Борисович.
– На це питання, і ще на багато інших, нам відповість Альбіна Олегівна. Збирайтеся, – звернувся до неї Григорій Петрович, – поїдемо до відділку.

Якби Григорій Петрович міг обгорнути Альбіну святковою обгорткою і прикрасити бантом... Але нічого, Прохоров і так зрадіє.

_____________________________________
*Фото із Інтернета

История cоздания стихотворения:

0
0


Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:
Количество читателей: 311

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 3.
Читала з великим задоволенням, дякую.
2021-08-14 08:16:55
Вам дякую за добрі слова.
2021-08-14 13:39:29
прочитала с интересом!"
спасибо, Валентина!
ждём новых историй!
2021-05-07 16:48:51
Огромнейшее спасибо Вам, Казимира.
2021-05-08 17:45:03
2021-05-09 18:12:58
Вельмі круты дэтэктыўны сюжэт, які заснаваны на рэальных падзеях! Аповесць чытаецца на адным дыханні і з вялікім інтарэсам!
Прыемна, калі Дабро перамагае Зло!
З падзякай, Юра.
2021-05-01 19:35:57
Дуже дякую Вам, Юрію, за добрі слова. Детектив написаний не на реальних подіях, а повністю моя видумка: від першої букви і до останньої.
2021-05-03 11:15:21
Шчыры дзякуй, Валянціна!
2021-05-04 10:50:51
2021-05-07 15:08:31

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.


Регистрация


Рейтинг произведений


Вход для авторов
Забыли пароль??
Регистрация
В прямом эфире
Чудесна романтична пісня. Гарна співтворчість!
Рецензия от:
Світлана Пирогова
2024-03-28 14:29:51
Гарний сердечний вірш. Нехай не буде зупинки.
Рецензия от:
Світлана Пирогова
2024-03-28 14:24:53
Чудесний вірш. На моєму подвір'ї росте величезний горіх, якому більше 80-ти років. Його садив мій дідусь ще до Другої світової війни.
Рецензия от:
Світлана Пирогова
2024-03-28 14:21:32
На форуме обсуждают
Іде вуйко Хрещатиком - 

Приїжджа людина. 

Запитує у зустрічних: 

- А котра година? 

Перехожі пробiгають, 

Позиркують скоса. 

Той рук(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 09:59:39
Коли забув ти рідну мову —

яка б та мова не була —

ти втратив корінь і основу,

ти обчухрав себе дотла.


Коли в дорогу ти збирався,

каз(...)
Рецензия от:
Омельницька Ірина
2024-03-25 08:29:11
Все авторские права на опубликованные произведения принадлежат их авторам и охраняются законами Украины. Использование и перепечатка произведений возможна только с разрешения их автора. При использовании материалов сайта активная ссылка на stihi.in.ua обязательна.