Нет статуса

Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2019-06-27 23:19:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ДІД КІНДРАТ І НАНОТЕХНОЛОГІЯ (фантастика)

А ви чули про нові винаходи нанотехнології? У тому-то й річ, що тільки чули, а от я на собі ви'пробував. І зовсім це не так страшно, як люди про те
між собою балакають. Але розкажу з самого початку.

У селі у нас яка повага?.. Кіндрашка-какаш... коротше, складно у них, антихристів, виходить. Що з них узяти?.. темінь безпросвітна. Про таке
понятіє, як «наукові відкриття», вони, телепні, і не чули. Куди їм!.. А от я так кумекаю: наука, вона для чого потрібна?.. аби покращувати життя! Я,
як людина освічена (не те, що деякі), вичитав по Інтернету, коли їздив до внука у місто, про нанотехнологію, усілякі штучки вчені й вирішив: а
що?.. треба на собі ви'пробувати, а то помру, не доведи Господи, і не доживу до щасливого життя. Хоч на старість поживу як людина. Хай тоді
попробують прозиватися.

Начистив чоботи кирзові: блищать, мов дзеркало, дивитися – очі сльозяться. Позичив у внука джинси, на колінах витерті, щоб не прийняли за
чурбака неотесаного. Марфа мою сорочку білу випрасувала, наче на Великдень. Вуса підкрутив, чуба пригладив – і в столицю подався.

Вставляйте мені чіп, кажу, хочу йти в ногу з наукою. А ще я вичитав, кажу їм, – окуляри такі придумали: почепиш їх – і світ тобі міняється.
Посміялися наді мною, а потім вирішили: треба ж із когось починати. А тут сама людина прийшла, із народу, так би мовити.

Вставили мені чіп у праву руку на долоню, ось, бачите, біля великого пальця горбик?.. ось сюди і вставили.

А от окуляри казкові, скільки не просив, – не дали, поскупилися, мабуть. Натомість вручили малюсінькі такі штучки, лінзами називаються, щоб ув
очі вкладати. Сказали, мов, уставиш їх – усе, що загадаєш, збудеться.

Думаю: «А чи не сниться мені все це? Таке життя обіцяють!.. ніяка казка не зрівняється. Їй-бо, сплю! От зараз Марфа штрикне в бік: «Уставай,
іроде, худобу годувати-напувати!» – і казці кінець».

А мені телехфон тицьнули, кажуть: «Наведеш на будівлю – і все про цю будівлю дізнаєшся». Нащо воно мені?.. Але телехфон узяв. Чому ж не
взяти?.. даром віддають... новий, із нанотехнологією! Пройдуся селом – сам голова від заздрощів лусне.

Знарядили наукою мене і з усмішечками випровадили.

Вийшов я, став та й прислухаюся до себе: щасливий уже чи ще ні? Анічогісінько не відчуваю, ну ніякого покращення! Як шпигало в поперек, так і
шпигає. Обдурили, думаю, діда, посміялися. Мацаю горбик біля пальця... а що там намацаєш?.. долоня – суцільна задубіла мозоля, хоч гвіздки
забивай. Коли це чую голос: «Відправляйся додому, Кіндрате». Озирнувся – немає нікого. І тут подумалося: «А чи не з’їхав я з глузду, бува, і все
це мені ввижається?.. і столиця, і...» Рукою шасть у кишеню – є телехфон!

Направив його на будинок, із якого щойно вийшов, а телехфон і каже: «Науково-дослідницький інститут по нанотехнологіях. Займається
розробкою...» А голос нізвідки перебиває: «Тобі ж сказано додому їхати!» І зрозумів я: голос сидить у мене в голові! Ще такого не було, щоби мною
хтось так нагло помикав!.. а ще й у голову залазити?! а дзуськи! Ти, кажу йому, трясця твоїй матері, хто такий, щоб моїм розумом командувати?! А
він мені, мов, ні'чого тут наші секрети секретні вивідувати, іди геть звідси. Поклав я телехфон у кишеню, а сам думаю: «Хороша штучка! Тепер я всі
секрети в селі буду знати, а то кум усе клянеться-божиться, що не ходе вночі до сусідки... хм... дізнаємося».

Перед дверима своєї хати зупинився, направив на неї телехфон, а він мені: «Хата побудована із саману ще сто років тому. Хазяїв удома нема.
Усередині – стіл, шафа, ліжко, під ним – самогонний апарат...» Е-е-е! думаю, де тут у цієї бісової техніки рот? А воно як найнялося: «Живуть у хаті
Марфа та Кіндрашка-какаш...» Засунув телехфон до кишені – замовкла техніка. Треба бути обережнішим у майбутньому з цією... телехфоном. Щось
мені не дуже сподобалася ця наука, загорнув я її в ганчірку і – подалі з очей – на шафу коцюбою до самої стіни засунув. А сам думаю: «Чіп не
намацаєш, який із нього толк, якщо й не похвалишся нікому; телехфон виявився зрадником... от хіба що лінзи...» Уставив їх ув очі, як учені
навчили. Дивлюсь у дзеркало... мармиза не голена, сорочка пожмакана. Згадав учених, подумав: «От якби мені костюм, як на вченому бачив... аж
вилискує!»
Дивлюся – на мені костюм точнісінько такий! Матір Божа! Провів долонею – на дотик – сорочка, подивився – костюм!
Поголитися не мішало б, думаю, а то не розбереш, де вуса, а де щетина. Тільки мигнув очима, дивлюся – поголений! Дива... А тут і Марфа моя
заходить, руками сплеснула... думаю, діє-таки наука! А Марфа мені: «Чого це ти, іроде проклятий, у брудних чоботях заперся?!» От, думаю, якби
їй сукню гарну, модну...

І стоїть моя Марфа, руками погрозливо розмахує, чихвостить мене всілякими некультурностями, а я дивлюся на неї й посміхаюся. А як же ж не
посміхатися? Марфа, наче королівна, у червоній сяючій сукні. Сукня переливається, аж очі вбирає. Підійшов я до дружини, обійняв і, не повірите,
поцілував у щічку. Притихла Марфа, руки не знає куди діти, а потім: «Що ж уже... помию підлогу... і вечерю зараз налаштую».

Вийшов я у двір, подивився на хату. От якби мені, думаю, такий дім, як... який же мені дім заказати? Та що там дім! палац подавай! І знову дива:
перетворилася моя хатинка в царські хороми. Радісно на душі!
Куди не подивишся – кругом порядок: сараї нові; паркан тепер не треба підправляти – добрий паркан, кріпкий, із мармуру... віки стоятиме; у хліву
– хоч пальцем пилюку перевіряй.

Іду селом: у голови нашого халупа не сьогодні-завтра завалиться, дружина й сам він у лахмітті, діти обірванцями бігають... Не нарадується душа!
Дуже потрібна річ – ці лінзи.

Буває, чіп намагається команди мені в мозок подавати, а я нахильну горілочки – і що мені їхня нанотехнологія!

А це йду якось – кругом квіти казкової краси, пшениця колоситься, люди щасливо посміхаються... коли чую – кумів голос: «Егей! Кіндрашка-
какаш...» Ах ти ж зараза така, думаю. Чекай, чекай, ось дістану з шафи телехфон та наведу вночі на хатину сусідки... От тоді й дізнаємося, хто є
хто.

_____________________________
*Фото із Інтернета

История cоздания стихотворения:

1

0

Понравилось произведение? Поделитесь им со своими друзьями в социальных сетях:

Количество читателей: 361

Рецензии

Всего рецензий на это произведение: 4.

Малашенко Любовь

Неперевершено! А як же Ви гарно озвучуєте! Ще раз пересвідчилася, що Ви надзвичайно талановита!

2021-08-14 07:09:40

Володимир Шатровський

Цікава, здоблена посмішками розповідь. Дякую. От трохи ще б суржику додати.
Успіху Вам, Влентино.

2019-06-29 10:36:13

Валентина Спицкая Голубниченко

Дуже дякую Вам, Володимире. З повагою Валентина.

2019-07-01 01:27:21

Володимир Шатровський

2019-07-01 09:13:48

Эдуард Неганов

Дякую, Валентина! Дуже сподоболось! З повагою та найкращими побажаннями!

2019-06-28 07:12:39

Валентина Спицкая Голубниченко

Дякую, Едуарде. Успіхів Вам і натхнення.

2019-06-28 18:03:53

Всеволод

рассмешили. Спасибо. точно из сельского быта.

2019-06-28 06:49:56

Валентина Спицкая Голубниченко

Спасибо, Всеволод. Просто представила, как это может быть. Успехов Вам.

2019-06-28 18:08:06

Оставлять рецензии могут только участники нашего проекта.

Регистрация

Рейтинг произведений