Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Мистическая проза
Опубликовано: 2019-06-29 20:59:28
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ДІАМАНТОВА ВЕРБА

Частина І

Глава перша

– Повертай на цю галявину! – Оксана схопила за руку Юрка, який вів машину.
– Він тебе вже раз послухався, – сказав жартома Денис.
– А й справді, дивіться, яка гарна галявина! Кращого місця годі й шукати, – підтримала Оксану Алла.
– Та й ніколи вже, скоро стемніє, – додав Микола. – Доки провозилися з машиною...
– Якби мною не командували, я б не наскочив на пень, – виправдовувався Юрко.
– Усі претензії – до Оксани, – жартівливо промовив Денис.
– Досить уже сперечатися, бо знову на щось наскочимо, – припинила Алла пусті балачки.

За першою машиною на галявину звернула друга, із якої уже встиг вискочити Дмитро.
Алла вийшла з машини, потягнулася... відчула, що по її нозі щось повзе.
– А-а-а! – стрибнула в машину на коліна Дениса.
Дмитро зареготав і, тримаючи в руці довгу лозину, побіг до іншої машини, із якої показалася нога Люди.

Наробили галасу на весь ліс.
– Тут навіть річка є! – вибіг із-за дерев непосидючий Дмитро, на ходу знімаючи футболку. Кинув на машину одяг і побіг до річки.
– Дивися, щоб тебе там русалки не залоскотали! – крикнула йому в слід Люда. – Вони якраз на Івана Купала підстерігають хлопців.
– Дмитре, я з тобою! – зірвався з місця Денис.

– Ні, ну це нормально?! – обурилась Алла. – Вони там із русалками тішитимуться, а ми палатки встановляй!
Незважаючи на, здавалося б, хаотичну метушню, галас – палатки були встановлені, місце для вогнища обкопане.

– А он і русалки йдуть! – крикнув Денис, борсаючись у воді.
Люда з Аллою підійшли до берега.
– Холодна вода? – спитала у хлопців Люда.
– Як парне молоко! – відповів їй Дмитро.
– Ага, так я тобі й повірила.
Люда занурила у воду палець ноги.
– Ай!.. холодна.
– А ти з розгону! Дивись, – Алла стрімко кинулась у річку. – Ух! Як хороше! Сміливіше, Людо!

Її захоплені вигуки раптом змінилися на дике верещання: хтось міцно вчепився за її ногу й тягнув на дно. Від шаленої думки «русалка!» у неї ледве
серце не стало.
Поряд із нею з води вигулькнув Дмитро. Ох і весело ж йому було!
– Щоб ти сказився! – накинулася на нього Алла. – Я ледь не вмерла зі страху.

– Як нам пощастило, тут навіть верба є! – зраділа Оксана.
– А навіщо нам верба? – спитав Юрко.
– Як це «навіщо»? Бабуся мені розповідала, що за часів її дівування на свято Івана Купала ще зранку ставили вербу на перехресті доріг. Дівчата ту
вербу прикрашали віночками, різнокольоровими стрічками... Після заходу сонця селяни збиралися на гуляння. Хлопці вигадували і співали про
дівчат смішні, або й уїдливі частівки, а дівчата – про хлопців. Співали пісень, водили круг верби хороводи. Потім дівчата вінки з верби знімали, а
хлопці заважали їм, обливали водою. Вінки дівчата пускали на воду: якщо вінок потоне – дівчина цілий рік буде без пари. Ось так, а ти кажеш
«навіщо».

Поки Оксана розповідала – сплела віночок із якоїсь трави, квіточок, гілочок.
– Ми ще й через огнище будемо стрибати, – промовив Микола, тягнучи за собою сухі гілки. – Відсвяткуємо Івана Купала за всіма правилами!
– Тихо! – раптом насторожилась Оксана. – Чуєте?
Микола та Юрко прислухалися.
– Дівчата верещать, – промовив Юрко й узявся знову рубати сокирою гілки.
– Ні, не те... я чула плач.
– То, мабуть, русалки ридають од заздрощів, що хлопці не їм приділяють увагу, – пошуткував Юрко.
Посміялися – і забули.

– Давайте назбираємо більше хмизу, щоб огнище височенне було, – запропонував Микола й зник за деревами.
Оксана повісила віночок на гілку верби, дістала з рюкзака ліхтарик і пішла збирати хмиз, заглиблюючись у гущавину лісу. Гілки заступали місяць.
Оксана ввімкнула ліхтарик. Спереду майнула постать.
– Це ти, Миколо? – вона підійшла ближче. – Можеш не ховатися, я тебе бачила. Не здумай лякати мене!

Постояла, прислухалася, посвітила ліхтариком на всі боки. Між дерев побачила мерехтіння вогнища на галявині, почула приглушені відстанню
голоси друзів.
Увагу привернуло щось яскраве неподалік у траві. Чим ближче вона підходила до того місця, тим сильніше відчувався сморід горілого м’яса. І знову
побачила, як майнула тінь між деревами. Уже хотіла повертати назад, але залишилося всього кілька кроків... Підійшла ближче... і не повірила своїм
очам. «Такого не може бути! – дивувалась Оксана. – Але ж... ось він – цвіт папороті! А кажуть, що папороть не цвіте. Яке щастя, що я його знайшла.
Треба зірвати й показати це диво друзям». Оксана нахилилася, щоб зірвати квітку... «Ні! Спочатку ж треба загадати бажання!» А бажання в неї
одне: щоб Юрко завжди кохав її. А ще сьогодні вони перестрибнуть разом через багаття – і ніщо не зможе їх розлучити. Оксана зірвала квітку. Поряд
пролунав жіночий зойк – моторошний, диявольський. Оксана здригнулася від жаху.

– Пугу-пугу, – почулося зверху.
Захурчали крила: з гілки спурхнув птах. «То це пугач зойкнув!» – вирішила Оксана.
– Тьху на тебе, як ти мене налякав!
Але відчуття, що за деревами хтось таїться, не зникало, хоча навкруги панувала тиша: ні шелесту листя, ні... голосів друзів! Оксана роззирнулася й
не побачила спалахів огнища.
– Юрко!.. Миколо!.. – закричала вона в паніці.


Глава друга

Побачивши освітлені місяцем хати, Оксана несказанно зраділа: скінчились її жахіття!
Як виявилося, хати були покинуті напризволяще. Їй знову стало страшно, навіть страшніше, ніж у лісі. Хоч би яка шолудива собака цявкнула, і то
веселіше було б.
Мимо зарослих чагарником хатинок дорога привела Оксану до двоповерхового будинку. В освітленому вікні на другому поверсі майнула чиясь тінь.
Зраділа Оксана поспішила в розчинені навстіж ворота. Постукала у масивні двері (їй хоч би до світанку перебути...). «Жаль, що цвіт папороті
загубила, тепер ніхто й не повірить...» За дверима – ані звуку. Смикнула за ручку – двері неохоче, зі страхітливим скреготом, відчинилися. Як тільки
Оксана ввійшла всередину величезного будинку, рішучості відразу поменшало: кожен її крок (навіть, здавалося, рух) відбивався в пустому
приміщенні й повертався до неї страхаючим звуком. А ще й цей сморід... сморід горілого м’яса. По тілу пробіг озноб. Із другого поверху донеслося
човгання ніг, шуршання одягу. Заскрипіли сходи, замерехтіло світло. Глухі кроки наповнили собою весь будинок.

Наче з-під землі, почувся приглушений страждальницький стогін. Оксану охопило передчуття небезпеки, вона вимкнула ліхтарик і забилася в
темний кут під сходами. Напружено прислуха'лася до кроків над головою. Потягло холодом. Сморід горілого забивав дух. Оксана чула, як хтось,
спустившись сходами, перетнув хол... кроки завмерли. Оксана обережно визирнула: жінка з підсвічником у руці, одягнена у довгу білу сорочку,
відчиняла двері до якогось приміщення. На голові у жінки – віночок... «Це ж мій віночок!» Оксана не встигла як слід здивуватися, як із розчинених
дверей до неї донеслося квиління, плач, жалібне бурмотіння. Не можна було розібрати ані слова – усе злилося в суцільний стогін. Жінка щезла за
дверима.

Оксана, ледь чутно ступаючи, наблизилася до дверей. Плач і стогін посилилися. «Що там відбувається?» Оксана, скрадаючись, почала спускатися в
підвал. Шпигонув гнійний сморід. На підлозі сиділи прикуті ланцюгами дівчата, перелякано притиснувшись до стіни. В Оксани стислося серце від
побаченого.

Жінка зупинилася перед одною з дівчат. Та безпомічно скоцюрбилася, жалісно заплакала. Жінка схопила її за руку... блиснув метал, дівчина
несамовито закричала. Розширеними від жаху очима дивилася, як із її вени в посудину, пульсуючи, витікало її життя. Тіло забилося в передсмертних
корчах.

Це здавалося нереальним. Оксана схлипнула, затулила рукою рот, щоби не закричати. Задкуючи, оступилася – ліхтарик випав із руки, заторохтів по
сходах.
Жінка повернула голову... Оксана заціпеніла: чорні шматки шкіри, м’язи звисають лахміттям зі спотвореного обличчя; диявольським полум’ям
палають очі... від погляду віяло смертю.

Оксана кинулася геть.


Глава третя

Нажахана Оксана вбігла в старезну халупу. Крізь укриту порохом та павутинням шибку обережно подивилася на вулицю: мимо халупи, наче
блискавка, пронеслася жінка-привид. Оксана безпомічно роззирнулася: у світлі місяця – піч, лавка... Понишпоривши біля печі, знайшла рогач. Із
рогачем у руках знову підійшла до вікна, обезсилено прихилилася плечем до стіни.

Могильна тиша... «Тут можна й до ранку перечекати». Раптом їй здалося, що за спиною хтось ходить. Замахнувшись рогачем, Оксана миттю
повернулася... у кімнаті нікого не було. «От... знову... шерхотіння... писк... Щурі!» Від панічного страху серце знову закалатало. Оксана постукала
рогачем по підлозі – шерхотіння затихло.
Виникло бажання тікати звідси якнайшвидше, але не могла вирішити, чого боїться більше: залишатися тут чи вийти на вулицю. Намагалася здолати
страх: «Це ж усього-на-всього щурі». За джинси щось зачепилося й поповзло вверх по нозі.
Оксана скрикнула, стріпнула ногою, вискочила з хатини і з рогачем у руках побігла до лісу. Озирнувшись, побачила потворну жінку, яка швидко
наближалася. Оксана кинулася в гущавину, перечепилася за гілку, упала. Хутко піднялась і, зціпивши зуби, ударила жінку рогачем, викрикнула у
відчаї:
– Чого тобі треба?! Іди геть!.. Геть!

На спотвореному обличчі – зловісний оскал. Оксана схлипнула, ударила ще раз. Жінка навіть не похитнулася. Оксана жбурнула в неї рогач і,
охоплена панічним жахом, побігла у глиб лісу. Коли побачила між дерев огнище, у неї мовби виросли крила. Навздогін їй почувся диявольський сміх.

Навколо вогнища якісь дівчата водили хоровод. Оксана розірвала коло, схопила дівчат за руки. Ті, наче нічого й не сталося, продовжували ходити
по колу. Оксана обвела ошелешеним поглядом дівчат: чорні, обпечені обличчя; обгорілі руки. Смикнулася раз... удруге... руки дівчат чіпко тримали
її. Оксана кружляла з дівчатами навколо вогнища під тужливий, тягучий спів.

Раптом дівчата розступилися, спів їх перетворився на ейфорію; у коло ввійшла жінка-привид, підійшла до Оксани, узяла її за руку й потягнула до
вогнища...
Жар обпікає руки... обличчя... усе тіло...

– Юрко-о-о! – рознісся лісом безумний крик, сповнений болю і безнадії.


Глава четверта

– Ви чули?! – насторожився Юрко.
– Ні, – відповів за всіх Дмитро.
– Оксано!.. Оксано!.. – закричав у темряву Юрко.
Друзі затамували подих – лише легкий шерех вітру у листі.
– Ану, посигнальте, – не втрачав надії Юрко.
Люда декілька разів натиснула на клаксон.
– А якщо з нею щось сталося і вона потребує допомоги? – бідкався Юрко.
– Ти думаєш, ми не хвилюємося?! – промовила Алла. – Але що ми зараз, у темряві, можемо вдіяти?

Денис намагався заспокоїти Юрка:
– Не журися, знайдеться твоя Оксана. Сидить, мабуть, десь під деревом і трясеться зі страху. Або, може, у селі вже...
– Я зараз же їду в село! – Юрко сів за кермо. – Поки по цих вибоїнах доїду, уже й розвидниться.
– І ми з тобою, – Люда, Алла та Микола сіли до нього в машину.
– Я і Дмитро залишимося тут, – сказав Денис. – Будемо сигналити та підкидати хмиз у вогнище – раптом вона повернеться.

На той час, коли машина зупинилася в селі, небо на сході проясніло. Ранкову тишу порушило кукурікання.
– Люди в селі прокидаються рано, посигналь, може, вийде хтось, – звернувся до Юрка Микола.
– Таке враження, що тут, окрім півня, нікого нема. Хати покинуті, бур’яни кругом... – роздивлялася по сторонах Алла.

На дорогу, ледве переставляючи ноги, вийшов дід, спираючись на ціпок.
Молодь підбігла до нього.
– Доброго ранку, дідусю, – привіталась Алла.
– Здорові будьте, – відповів дід.
– Ви тут не бачили дівчини? – спитав Юрко.
– Он воно що, – сумно похитав головою дід і направився до лави.
Молодь потяглася за ним.
– То бачили чи ні?! – наполягав Юрко.
– А як же сталося, що ви її загубили? – спитав дід.
– Ми збиралися святкувати Івана Купала. Вона за хмизом пішла і не повернулася, – пояснив Микола.
– На галявині, де верба росте?
– Так. А ви звідки знаєте? – здивувалась Алла.
– Ехе-хех, – тяжко зітхнув старий. – Якби святкували в іншому місці, то не прийшлося б шукати дівчину.

– А ви знаєте, де вона? – допитувався Юрко.
– Недобре місце, дуже недобре, – хитав головою дід.
– Що ви маєте на увазі? – насторожилася Люда.
Дід підсліпувато обдивився кожного.
– Сідайте, – похлопав рукою по лавці. – Я розповім вам щось, а ви – хочете вірте, хочете – ні.
– Якщо ви не бачили дівчини, то ми підемо далі, – промовив Микола.
– Сідайте, ви повинні це знати.
Молодь скорилася його наполегливості.
– Це тепер тут залишилося кілька хат, – почав свою розповідь дід. – А колись на цьому місці був великий маєток дуже лихої панночки. Збігали роки,
а вона залишалася в дівках: видно, чутки про її вдачу далеко розійшлися... Так от, люди переповідають, буцімто ця панночка була здатна на все,
аби зберегти свою дівочу красу. Говорять, убивала дівчат і змащувалась їхньою кров’ю.

– Щось це дуже схоже на казку, – нетерпляче промовив Микола.
– Тихіше, дай послухати, – прошепотіла Алла й підібгала ноги.

Дід продовжував:
– Чи спосіб був недієвий, а чи крові було замало – панночка старішала на очах. Яко'сь вона закохалася в хлопця, простого селянина. Марно було
чекати взаємності: хлопець навіть очі боявся підвести на хазяйку. Усілякі привороти перепробувала, аби привабити його. Ходила в ліс у ніч на Івана
Купала шукати цвіт папороті. Але, мабуть-таки, не знайшла: хлопець закохався в служницю панночки. Можна тільки уявити собі, що відчувала
панночка, коли побачила їх разом: узявшись за руки, вони збиралися стрибнути через огнище. Панночка спішно відкликала служницю, звеліла
помінятися з нею одягом. Розпустила коси, одягнула вінок на голову і, гадаючи, що ніхто не помітить підміни, вийшла до молоді. Ховаючи обличчя,
узяла за руку свого коханого й побігла з ним стрибати через огнище. Але чи роки були вже не ті, чи сорочка виявилася задовга та вузька, хтозна:
зачепилася панянка подолом за палаючу гілку... Її таки витягли з огнища – обпечену, спотворену вогнем. Так уже і не піднялася вона з ліжка.
Розповідають, що останні дні свого життя вона все мріяла про помсту тій дівчині, своїй служниці, бо тільки її вважала винною у своїй нещасливій
долі. От і бродить лісом на Івана Купала, шукає ту дівчину, аби помститися.

– Ви щось казали про ту галявину... – після хвилинного мовчання промовила Алла.
– Саме на тій галявині й святкувала молодь... там і обгоріла панночка. А верба, що на тій галявині, відтоді зрання на Івана Купала покривається
росою, виблискує на сонці – здаля видно. Чому?.. ніхто не знає... І ось що дивно: верба вкривається росою не кожного року, а лише тоді, коли у цих
місцях зникає дівчина.
Дід закінчив розповідь і, здавалося, забув про молодь.


Глава п’ята

Промінь сонця лагідно опустився на лице Оксани. Вона розплющила очі: похмурі друзі мовчки складали в машини речі. «Щось на них не схоже, –
подумала Оксана. – Посварилися, чи що?»

– Може, ще раз покличемо? – промовила Алла.
Усі разом закричали:
– Оксано!.. Оксано!..
– Чого ви кричите? – обізвалася здивована Оксана. – Ось де я!

Юрко подивився на неї, підійшов, зняв із її голови віночок. Оксана посміхнулася йому. Але вся увага Юрка була прикута до віночка: він розглядав
дрібні лісові квіточки, торкався їх пальцями.
– Гарний віночок? Тобі подобається? – спитала Оксана.
Юрко підвів голову – в очах смуток.
– Що сталося? – занепокоїлась Оксана. – Чому ти такий сумний?
Юрко зітхнув важко, одягнув на неї віночок і пішов до машини.

«От тобі й на!.. Що це з ним?»
– Юрко! – окликнула його Оксана й намірилася піти за ним. Тіло її гойднулося, наче гілка від подиху вітру... і Оксана залишилася на місці. Вона
знову спробувала ступити крок – і знову ця безпорадна легкість у всьому тілі.
Оксана повернула голову: серед гілок верби – лиця дівчат, які водили вночі хоровод навколо вогнища... Із очей текли сльози, стікали по листі,
виблискуючи на сонці всіма кольорами.

– Дивіться! Дивіться! – крикнула Алла, показуючи рукою на вербу.
– О-о! Як гарно! – залюбувалася Люда. – Наче діаманти сяють.
– А й справді! – погодилась Алла. – Діамантова верба!
– Дівчата, їдьмо вже, треба якнайшвидше повідомити про зникнення Оксани.

Оксана крізь сльози спостерігала за друзями... Ось вони вже сіли в машини...
Оксана рвонулася востаннє:
– Юрко-о-о!!!
– Цитьте!.. – прикрикнув Юрко.
Прислу'халися.
– Ні... почулося, – промовив він.

Машини поїхали з галявини і зникли за деревами.


Частина ІІ

Глава перша

Думаєте, на цьому все і закінчилося? Та ви просто не знаєте друзів Оксани! Її зникнення не давало їм спокою. Куди поділася?.. Якщо вірити діду, то
її забрала до себе панночка.
– Та що ви мелете, яка панночка? То все дідусеві казочки!

Але такої думки був лише Денис. Усі ж інші вірили в усіляку нечисту силу.
Вирішили відвідати діда. Той іще раз розповів їм усе – слово в слово.
– А скажіть, дідусю, – звернулася Люда до нього, – чи були такі випадки, щоби дівчата поверталися?
– Ні, – похитав головою дід. – Хоча... жила тут одна жінка... померла вже... то вона запевняла, що дівчину можна повернути, але тільки на свято
Івана Купала і тільки через рік після зникнення, не пізніше.
– А що для цього потрібно? – збуджено спитав Юрко.
– Не пам’ятаю, – поспішно відповів дід. – Бувайте здорові, ніколи мені тут із вами теревенити.
І почовгав до хати.

– Ну, що ж, – сказала задумливо Алла, – зате ми дізналися, що Оксану все-таки можна повернути.
– Але як?! як?! – нервував Юрко. – У нас лише день і ніч на Івана Купала, а ми навіть не знаємо, що маємо робити.
– У нас є тільки один вихід, – промовив Дмитро.
– Який? – із надією в голосі спитав Юрко.
– На Івана Купала приїхати на ту ж саму галявину і повторити все, як було торік... Але тут є заковика...
– Яка? – спитав Юрко.
– Потрібна дівчина, яка б згодилася піти вночі у ліс.

Хлопці подивилися на дівчат. Ті зробили вигляд, мов їх тут і нема... Не витримавши настирливого погляду, Люда запропонувала:
– А давайте одягнемо в дівчину Миколу, у нього волосся довге.
Микола відкрив рота і знову закрив. Що він хотів сказати, зрозуміли з його обуреного погляду.

– Якщо вже й наряджати хлопця, то краще Дениса, – промовила Алла. – Він он який здоровий: як трісне кулаком...
– От я зараз когось трісну!..

– А може, перевдягнемо Дмитра? – спитала Люда.
– Аякже!.. Зараз!.. А втім, якби це помогло знайти Оксану, я б і голим пішов.
– От голим якраз і не треба, бо тоді точно від панночки не втечеш, – засміявся Денис.
– Та я б не дуже й тікав...
На хуторі вже давно, мабуть, не чули такого реготу.

– Хлопці! Дівчата! – звернувся до друзів Юрко. – Досить уже жартів. Потрібна дівчина.
– Я згодна, – раптом промовила Алла.
Друзі подивилися на неї скептично.
– Так, я боюся, але ж треба повернути Оксану... принаймні, спробувати.

– Ми обвішаємо тебе часником... – почав складати план майбутніх дій Дмитро.
– Часник – це ж від вампірів! – заперечив Микола.
– А хто знає? Може, вона не тільки змащувалася кров’ю, а й пила її?

– От якби нам зброю якусь дістати... – замислився Дмитро.
– Навіщо? – здивувалася Люда. – Мерці не бояться ніякої зброї, вони й так уже мертві.
– Чогось же вони повинні боятися! – промовив у відчаї Юрко.
– Я на вас не надивуюся! – не витримав Денис. – Ви справді вірите, що зустрінетеся з панночкою, яка померла більше ста років тому?!
– Але ж Оксана десь ділася! – навела переконливий аргумент Алла.
– То візьміть ще з собою свяченої води! – глузливо промовив Денис.
– О, точно! Свячена вода! Як ми забули!


Глава друга

Із нетерпінням дочекавшись свята Івана Купала, друзі Оксани, озброївшись часником і свяченою водою, вирушили до лісу.

Як завжди, Алла першою вискочила з машини. Перелякано завищала: по її нозі щось повзло. Почула регіт Дмитра.
– Дмитре! – прикрикнула Алла. – Я тебе вб’ю колись!
– А я допоможу, – обізвалася Люда.
Дмитро зробив невинне обличчя:
– Самі ж згодилися, що все треба робити, як торік!.. А купатися хоч підемо?
– Ні! – категорично відповіла Алла.

Юрко підійшов до верби й хотів зняти висохлий віночок Оксани.
– Не чіпай, – зупинила його Люда. – Ми ж не знаємо, можна його торкатися чи ні.
Розвели багаття, повсідалися й задумалися.
– Давайте пригадаємо, що того вечора робила Оксана, – звернулася до всіх Алла.
– Пішла за хмизом і не повернулася, – сказав Микола.

– Вона спочатку вінок сплела, – пригадував Юрко. – Потім повісила його на вербу. А ще вона розповідала, як раніше святкували Івана Купала.
Ставили вербу посеред села...
– А якщо нам зрубати цю вербу? – жваво запропонував Денис, роззираючись у пошуках сокири.
– А на що я вішатиму вінок? – обурилась Алла. – О! Треба ж його ще сплести!
Назбирала гілочок, листя й заходилась абияк плести вінок.
Юрко, глянувши на Аллин вінок, промовив:
– У Оксани кращий був.
– Так то ж вона для себе плела, – відповіла Алла.
– А ти для кого?
– Для панночки, трясця її матері! Хай ще спасибі скаже.

Алла підійшла до верби й повісила вінок на гілку.
– Дивися, бо розсердиш панночку, – промовив Денис. – Вона вже, мабуть, наглядає за тобою.
Алла роззирнулася на всі боки.
– Я сама піду?..
– Ми всі підемо за тобою... на відстані. Візьми телефон, а то Оксана тоді не взяла, – напучував Микола.
Обвішалися часником, позасовували в кишені. Узяли по пляшечці свяченої води, ліхтарики, мобільні телефони. Хлопці ще й по ломаці прихопили.
– Ну що ж, з Богом, – сказала Алла й пішла з освітленої місяцем та вогнем галявини в темряву лісу.
Пройшовши декілька кроків, обернулася:
– Ви тут?
– Тут, тут, – обізвалися друзі.
– Я не знаю, куди йти... – Алла нерішуче зупинилася й подивилася по сторонах. – А онде щось світиться...
– Де?.. – удивлялися в темряву друзі. Вони не бачили ніякого світла.
– Іди на те світло, яке ти бачиш, тільки не поспішай. Будь обережною, – промовив Микола.

Підбадьорена тим, що друзі поряд, Алла сміливо направилася до світлої цятки.
– Це папороть цвіте! – скрикнула вона. – Ідіть, побачите!
– Не може такого бути, – почувся голос Дениса.
– Як же «не може», коли я бачу на власні очі!
Друзі підійшли до Алли, присвітили ліхтариками.
– Ну і де вона, твоя папороть? – спитав Денис.
– Та ось же вона, ось! – Алла тицьнула пальцем у сухий штурпак.
– Та це ж висохлий бур’ян! – сказала Люда і зламала його.

Яким було її здивування, коли побачила у руці квітку. Раптом ліс наповнився несамовитим завиванням – не то людини, не то звіра. Охоплена жахом
Люда обернулася... нікого! Зовсім нікого!!!
– Агов! Де ви всі поділися?!
– Людо, що з тобою?.. ми тут, – обізвалася переляканим голосом Алла.
– Куди це вона побігла з тим штурпаком? – занепокоєно спитав Денис. – Мерщій за нею!
– То не штурпак, а квітка, – заперечила Алла, наздоганяючи Дениса.
– Тепер буду знати, як виглядає цвіт папороті, – біжучи поряд з друзями, промовив Дмитро.

Здавалося, для Люди не існувало ні сухих гілок під ногами, ні високої трави, ні кущів, які так заважали бігти іншим. Вона неслася вперед, наче й
землі не торкалася, і скоро щезла за деревами.

– Не відставайте, швидше! – підганяв усіх Денис.
– Вона побігла в напрямку до села, – промовив Юрко. – Може, нам машиною поїхати?
– Поки в об’їзд доберемося, із нею не знати що може статися, – промовила Алла. – Мабуть, Оксана теж зірвала квітку. Цвіт папороті – це приманка.


Глава третя

Люда опам’яталася, коли побачила хати. Покликала друзів... і злякалася власного голосу. Неймовірна тиша... жоден листочок не шелесне. Глянула
на цвіт папороті, стиснутий у руці.... Її пройняв страх.
«Щось панночки не видно... і слава Богу».

Дістала з кишені телефон... зв’язок відсутній.
Її увагу привернуло світло у вікні... майнула чиясь тінь. «Піду, постукаю – може, упустять». Анітрохи не здивувалася, що на хуторі стоїть великий
двоповерховий будинок. Підійшла ближче – двері відчинені... Люда побачила жінку з підсвічником, що спускалася сходами.

– Вибачте... – промовила Люда і застигла на порозі. Її аж пересмикнуло від почуття огиди, коли вгледіла жахливе обличчя жінки. «Що це з нею?.. І
навіщо вона почепила віночок?.. Та це ж нібито Аллин віночок...»

Жінка палаючими очима дивилася на цвіт папороті, який Люда тримала у руці.
«То це ж панночка!» – здогадалася Люда і, навіть не згадавши про часник і свячену воду, кинулася до лісу.
Із-за дерева їй назустріч хтось вибіг. Люда не встигла зупинитись і з розгону наскочила на масивну постать. Скрикнули від несподіванки.
– Тьху, налякала, – видихнув Денис.

За мить біля них зібралися друзі, що прибігли на крик.
Денис засоромився перед друзями через свій переляк. Намагався пожартувати:
– А я вже подумав – панночка.
– Вона там, – ледве переводячи дух, сказала Люда і тремтливою рукою показала в сторону хутора.
– Ти бачила панночку?! – недовірливо спитав Денис.
– Я теж її бачу, – налякано прошепотіла Алла і вчепилася в руку Миколи. – Он вона йде.

– Ви жартуєте? – недовірливо подивився на дівчат Микола. – Я нікого не бачу.
– І я теж, – промовив Денис і запитливо подивився на Юрка і Дмитра.
Ті розвели руками й заперечливо похитали головами.
– Як ви не бачите?! – дивувалась Алла. – Вона йде прямо до нас!
Зі страхом дівчата дивилися на панночку, яка підходила все ближче й ближче, і наблизилася майже впритул. Дівчата притиснулися до хлопців.

– Де вона? – прошепотів Денис.
– Навпроти мене, – не зводячи з панночки очей, ледь чутно промовила Алла. – Я боюся. Зробіть щось.
Денис уперіщив дрюком по тому місці, де мала стояти панночка.
– Попав? – спитав він.
– Попав, – відповіла Люда. – Але ця потвора, здається, нічого не відчула.
– Я так зрозумів, що часник її теж не відлякує, – зробив невтішний висновок Дмитро.
Відкинувши палицю, Денис дістав із кишені пляшечку зі свяченою водою.
– Ні, ні, не можна! – скрикнув Юрко. – А якщо вона щезне?.. як ми визволимо Оксану?

Алла, зціпенівши, дивилась у полум’яні очі панночки. Панночка приступила до неї майже впритул, простягнула руки... Алла судорожно схлипнула і
помчала в гущавину лісу. Позад себе почула зловісний сміх панночки.

Алла бігла, доки не побачила багаття та дівчат, які водили хоровод. Вона, а за нею й друзі вибігли на знайому галявину... до свого вогнища!
– Оксано! Оксано! – раптом радісно закричала Алла.
– Де вона?! – зраділи друзі.
– У хороводі.
– У якому хороводі?.. Алло, з тобою все гаразд? – занепокоївся Микола.

Але вона вже схопила за руку Оксану... і не спам’яталася, як сама опинилась у хороводі.
– Допоможіть! – викрикнула Алла, смикаючи руками, наче намагалася вирватися від невидимої сили.

Микола взяв її за руку... і не зміг утримати – Алла ходила круг огнища, не в змозі вийти з кола.
– Ти можеш щось пояснити? – спитав Юрко у Люди.
– Я, також як і ви, нікого, окрім Алли, не бачу.
Юрко підбіг до Алли:
– Алло, що відбувається? Ти Оксану ще бачиш?
– Вона тримає мене за руку... бачить нас усіх, але ми з нею не можемо вирватися. Тут, у хороводі, багато дівчат – вони міцно тримають одна одну за
руки.
– Панночка йде! – викрикнула Люда.

Алла з невимовним жахом і передчуттям лиха дивилася на події, що розгортаються круг неї, не в змозі вплинути на них. Дівчата розступилися,
панночка увійшла в коло, узяла Аллу за руку і потягла до вогнища.
– Допоможіть! – у паніці закричала Алла.

Друзі кинулися на допомогу, але невидимий хоровод виявився нездоланною стіною. Вони були лише спроможні безпорадно спостерігати, як Алла
повільно наближається до вогнища.
Люда згадала, якими очима панночка дивилася на цвіт папороті.
– Алло! Тримай квітку! Віддай панночці, вона ж мріяла знайти її.
Алла впіймала цвіт папороті і подала його панночці. На страхітливому обличчі з’явилось умиротворіння. Панночка відпустила руку Алли.

Дівчата, і навіть хлопці почули довге, із полегшенням зітхання.
Денис перехрестився.
– Панночка щезла! – закричали Люда з Аллою. – Її нема!
– А Оксана?! – занепокоївся Юрко.
– Оксана тут, – відповіла Алла, – але дівчата, як і раніше, не можуть розімкнути рук...
– Та що ж це таке! – у відчаї викрикнув Юрко. – Невже ми не зможемо розірвати це кляте коло?!

– Оксана дивиться на вербу... на наші віночки! Принесіть їх! – здогадалась Алла.
Микола та Юрко мерщій кинулися до верби, зняли віночки з гілок і кинули їх Аллі; немигаюче дивилися, як Алла одягнула на себе свій, а торішній
підняла і опустила, неначе одягнула на когось.

Листочки та квіточки на засохлому віночку Оксани враз ожили.
– Коло розімкнулося! – з радістю вигукнула Алла.
Перед друзями постала Оксана.
Заради цієї хвилини вони зробили все, що було в їхніх силах, але тепер, од потрясіння, не могли зрушити з місця: поява Оксани була настільки
неправдоподібною, неможливою, що друзі розгубилися.

Першим опам’ятався Юрко:
– Оксано!.. Який у тебе гарний віночок, – бовкнув він.
Усі засміялися, а щасливий Юрко підхопив Оксану на руки і почав кружляти.
– Припини, – промовив до нього Денис. – Вона й так цілий рік кружляла в хороводі, мабуть, голова обертом іде.

Коли вщухли крики радості, сміх, припинилися сльози та обійми, Люда спитала в Оксани:
– А що буде з іншими дівчатами? Вони ще тут?
– Їхні душі нарешті знайшли спокій, – промовила Оксана.
– Давайте вже зрубаємо цю відьомську вербу, – після хвилинного мовчання промовив Денис. – Дивіться, вона всохла!
– Ото й добре, – сказав Микола, – краще горітиме.
Верба на вогнищі спалахнула яскравим полум’ям, через мить лишився лише попіл. Вогнище згасло.
– Ну от і все! Розказати – ніхто не повірить, – дивувався Денис. – Я б і сам не повірив.
Молодь мовчки потягнулася до машин.

Зненацька здійнявся вітер: зашелестіло листя на деревах, захилиталися гілки. Вихор підняв у повітря попіл від огнища, закружляв по галявині і...
водночас стих. Почувся тяжкий стогін. Із темряви лісу на освітлену місяцем галявину вийшов дідусь, спинаючись на палицю.

– Діду! – підбіг до нього Юрко. – Ми знайшли Оксану!
Дідусь ступив декілька кроків і упав знесилено. Молодь кинулася на допомогу.
– Навіщо ви... – прошепотів він, – навіщо віддали їй цвіт папороті?
– Щоб урятувати дівчат і нарешті покласти край цьому чаклунству, – відповів за всіх Юрко.
– Я знав, що це колись станеться... Вибачте мені.
– За що, дідусю? – спитала Алла.
– За те, що не розповів вам ізразу. Я знав, як звільнити дівчат... То ж я був отим хлопцем, якого покохала панночка.

На очах у молоді дід почав поступово змінюватися: щезла борода, сивина...
Уражена молодь розступилася: дід перетворився на молодого, гарного хлопця. Десь із темряви пролунав сміх панночки, крізь який пробивався
тяжкий стогін. Іще мить – і на тому місці, де щойно стояв хлопець, друзі побачили трухляві кістки, потім порох... мить – і тут уже буяла трава.

– Сподіваюся, це все? – промовив Денис.
– А хай йому грець! – висловив свою думку Микола. – Забираймося швидше з цього проклятого місця.

– А яка була гарна галявина! – до Дмитра вернулася його балакучість. – Щоб я ще коли-небудь у житті святкував Івана Купала!..

Машини вже виїхали з галявини на лісову дорогу, а Дмитро все не вгамовувався:
– Сидітиму вдома й носа не висовуватиму. Та я взагалі тепер ніколи нічого не святкуватиму...

__________________________________
*Фото із Інтернета

История cоздания стихотворения: