Автор: Валентина Спицкая Голубниченко
Тема:Военная проза
Опубликовано: 2023-02-19 17:58:16
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

ХОЛОДНО

                                      Оповідання, навіяне реальною подією.

Земля здригнулася під ногами. Бабуся завмерла на півдорозі. Перехрестилася. «Хай Бог боронить. Щоб ви показилися, іроди прокляті!.. гатять і
гатять, гатять і гатять. Ні вдень ні вночі спокою нема».

І тут знову відчула тремтіння землі. «А чому ж вибуху не чути було?..» Із наростаючою тривогою бабуся напружено вслухалася, аби почути бодай
якийсь звук… тиша… Покликала сусідку… і не почула власного голосу.
«Кепські справи. Майже сліпа, та ще й оглухла…»

Спираючись на палицю, поволі рушила через дорогу до хати сусідки; вздовж і впоперек чихвостила «руській мір».

«Що воно видніється на дорозі?.. чи хто?»
Підійшла ближче, нахилилася, щоби розгледіти… і з жахом відсахнулася: перед нею лежало нерухоме тіло сусідки, заюшене кров’ю, майже перерізане
навпіл. «Матір Божа!»
Сльози душили бабусю, вона намагалася докричатися до кого-небудь, і не чула свого голосу. Через це було ще страшніше.
Раптом потягнув хтось за рукав. Від несподіванки смикнулася.

– Не бійтеся, бабусю, ми свої, українці.
Перед нею, наче в тумані, стояли військові.
– Збирайте необхідні речі, ми вас вивеземо звідси. Ви мене чуєте?.. Бабусю!..
– Ви мені щось кажете? – спитала вона, удивляючись в обличчя військового.
– Де ваша хата?! – прокричав військовий. – Отам?! – і показав рукою на відчинену хвіртку.
Бабуся здогадалася, про що мовиться і ствердно кивнула головою.

– Ходімо, допоможемо їй зібрати речі, – промовив один хлопець до другого.
– Не думаю, що вона згóдиться. Ти ж знаєш, старі люди неохоче залишають свої домівки.
Військові повели бабусю до її хати.

– Я пиріжків напекла, – казала бабуся крізь сльози. – Хотіла сусідку пригостити…
І зайшлася плачем, не в змозі ні слова вимовити, ні шагу ступити.

Чим могли зарадити хлопці? Один із них заспокійливо погладив її по плечу. А чи ж багато треба людині в тяжку годину? Хіба що трішки співчуття.
Витерла сльози бабуся і ввійшла в хату.
Хлопці ввійшли за нею… і враз зупинилися на порозі кімнати… навпроти дверей – вулиця: замість стіни – купа цегли. Уціліле ліжко, вишитий рушник,
яким, мабуть, укутано пиріжки, укривала поволока пилу.
– Проходьте, хлопці, сідайте до столу, доки пиріжки не захололи; та двері зачиняйте, щось холодно сьогодні.

История cоздания стихотворения: