Автор: Ольга Калина
Тема:Автобиография
Опубликовано: 2019-12-29 21:50:21
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сповідь в поминальні дні

Пішло на небо більше, ніж лишилось –
На тому світі майже вся сім’я.
Удвох ми із сестрою залишились
І батьківське спустошене подвір’я.

Не знаю я:  за ким найбільш сумую,
За ким серденько рветься на шматки.
Ночами плачу, та ніхто не чує -
На серце не наклеїти латки.

Не заживуть ніяк душевні рани,
Що доля так підступно піднесла.
Ішли з життя по черзі дуже рано,
А я за вас боролась, як могла.

Пішла бабуся, братова дитина,
А потім – молодою ще сестра.
Погрузла в пересудах вся родина
І чорна смуга далі все брела.

Та я уперто долі не здавалась:
Крізь перепони по дорозі йшла.
Дітей сестри ростити намагалась,
Бо як же залишити їх могла?!

Чим далі в ліс, тим більше дров рубалось -
Пішов мій старший брат за ними вслід.
А в матінки серденько розривалось:
За що така біда і чий цей гріх?!

Розбило горе, знищило матусю -
Душа її понеслась в небеса.
-До кого ж я, рідненька, притулюся,
Й пораджусь з ким, як підійде сльоза?

Найбільше горе спереду чекало:
Загинув на війні сестри синок -
Дитя, якому літ було так мало,
Героєм став, полинув до хмарок.

Біда страшнено каменем давило,
А в пересудах геть потмаривсь світ.
В дім горе знову стежечку стелило –
Не витримав мій батенько і зліг.

Ізнову смерть постукала у двері,
Прийшлося тата свого хоронить.
Не викласти те горе на папері,
З яким прийшлося в цьому світі жить.

Наперекір, я долі не здаюся:
Де плакати потрібно, я держусь,
Та в світ поезії прекрасний мчуся
Й розраду в нім знаходжу я, чомусь.

История cоздания стихотворения: