Автор: Николай Ничипорук
Тема:Исторические стихи
Опубликовано: 2017-10-10 17:45:17
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Якути

(Чонгарська бувальщина)

Це було в тридцяті роки.
Привезли нам на Чонгар
(де рівнина, степ широкий)
декілька подружніх пар.

Пожаліли їх сердешних:
Як їм скрутно жити там,
в диких нетрях хащ безмежних,
і блукати по снігам.

В край вони наш не хотіли,
їх тягнули силоміць,
хай, мовляв, південні сили
їм наснажать шкіру лиць.

Хай зігріють сонцем плечі,
зайвий одяг відкладуть,
і що буде їм доречи –
в нас порядності займуть.

То приїхали якути.
Турбувалися про них,
а чи краще їм тут бути –
не спитали їх самих.

Та й навіщо їх питати,
це ж бо люди несвідомі,
хай коли вже будуть знати,
як затишно в нашім домі…

От тоді вони утямлять.
Будуть вдячні нам до віку
і візьмуть собі на пам'ять
нашу істину велику.

Снігом нас не замітає,
сонце з неба щедро гріє,
вітер кучері сплітає ,
так, як він лиш це уміє.

Так, здавалось би й якутам
замороченим тайгою,
та лихим морозом скутим,
тут здійснитись би собою.

Але ні. Якутська дійсність
відбулась на тому ґрунті,
де морози мають міцність,
де сніги завжди присутні,

де з рогатиною ходять
на ведмедя полювати,
а приманкою, при згоді,
молода виходить мати.

І стоїть розкривши груди,
молоко стікає смачно,
смак бажання в звіра будить,
жінці холодно і лячно.

Звір накинеться на неї,
та рогатини зустрівши,
від незграбності своєї
гине тулуб похиливши.

І якути мають здобич –
гору  м’яса й теплу шкіру.
Це усе їм до вподоби –
вдовольнились в повну міру.

А у нас широкий простір,
колосяться буйні ниви,
пахне сіном на покосі,
пісня жайворонка лине.

Всі гадали про якутів,
чим би їх ще здивувати:
– Ми на босу ногу взуті.
– Йди-но сіно загрібати!

Знемагала якутянка –
сонце в нас таке гаряче!
Їй була спекота з ранку,
а о півдні, то тим паче.

Разом з потом виливала
на недолю щире ремство:
«Я б приманкою стояла
для ведмедя, краще – чесно».

Жінка мрійно  проказала:
«Скуштували б ви ведмедя!
Я гидую їсти сала».
Їй сказали: «Привереда».

Чоловік її коханий
розповів про хибу в долі,
про свої душевні рани
від утраченої волі.

Я, сказати б так відверто,
на умови був не згоден.
Я протививсь дуже вперто,
як і інші, як і кожен.

Там мене в тайзі ловили,
полювали, як на звіра,
утікав я, що мав сили,
в добрі наміри не вірив.

А коли мене спіймали,
я дружину не залишив,
обійматись любо стали,
пестив я її і тішив.

Так ми в пеклі опинились.
Розпрощалися з тайгою,
віддались на божу милість,
в жах пірнули з головою.

А коли про них забули,
перестали докучати,
тут вони в тайгу майнули,
снігу й холоду шукати.

История cоздания стихотворения:

В часи мого дитинства старі мешканці Чонгара розповідали про
якутів. Я давно почав писати цього вірша на тему тих розповідей,
але коли прочитав «Якутську трагедію» Лесі Українки, подумав,
що не варто витрачати час, бо вже є краще того що я напишу. А
згодом вирішив писати, бо сюжет же мій відрізняється від сюжету
Лесі Українки.