Автор: Всеволод
Тема:Свободная тема
Опубликовано: 2020-09-30 10:45:47
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Легенда про захланність

Мандрівець на втомленім конику чвалом
Порослим ліщиною плівсь перевалом.
Вщух вітер, завмерли в чеканні билинки,
На небі ліниво дрімали хмаринки.
Темніша раптово, розкочуєсь грім –
Перун небезпечний на схилі стрімкім!
Край шляху побачив крізь тьму грозовую
Великую брилу бідак кам’яную.
Укрився за нею, немов під плащем,
Сміється в душі над набридлим дощем.
Повіддя тримає, щоб коник не втік…
Левиний із брили виноситься рик,
За риком закаркала скеля, мов крук,
І – в стогін… Повіддя впустивши із рук,
Мандрівець від жаху сховався в нетямі –
Лежав, наче мрець, без чуття під громами!

Нетягу надвечір штовха пастушок:
- Живий? То вставайте! Ось хліба шматок.
Голодні?
                 - За хліб тобі дяка, хлопчино.
Згубив я коня…
                 - У дворі моїм сіно
Скубе, не відходячи з ляку від хати…
- Пробач, здорожився, немає що дати,
Крім вдячності!
                 -  Гроші не став би я брать:
Під каменем цим гріх приймать і давать!
- О, камінь страшний! Як під нього я сів,
Він рикнув раптово, заскиглив, завив,
Закаркав, мов крук чи ляклива ворона…
- Гроза розбудила в нім душу барона!
За пагорбом бачите цівкою дим?
То хата моя. Будьте гостем моїм!

Ідуть по багнюці вони до оселі…
- На тій, чоловіче, незайманій скелі
Був замок великий, палац в нім та трон…
- То жив там король?
                - Ні, чванливий барон!
Володар довколишніх пашен та пущі
Він змалечку руки вже мав загребущі.
У рік недороду, мов пійману птицю,
Обскуб, обідрав він до нитки вдовицю.
Зерно взяв, корову, з печі пироги,
Одежу, стіл, посуд забрав за борги!
Поїхав косулю вловить чи куницю –
Край шляху побачив із дітьми вдовицю
( Ходила окрайчика хліба прохать,
Та хто в рік голодний спроможеться дать?)
Від голоду, бідна, із дітьми ледь диба…
- Ласкавий бароне, ізглянься, дай хліба!
Ми з голоду пухнем! Нам скоро кінець!
Барон замість хліба їй дав камінець,
Глузуючи з жінки. В очах удовиці
В сльозинах заграли пекельні зірниці:
- Стань каменем сам, людожере!
                                               В ту ж мить
Румак під бароном почав кам’яніть.
Верхівець завив: „Милосердя! О муки!“
Його скам’яніли і ноги, і руки,
І тулуб, і очі, й нахабний язик,
Благальний у горлі відлунює крик –
І змовк він. У ляці помчалися слуги
До замку. Земля раз здригнулася й вдруге –
Розсипався замок: і стіни, й дзвіниця.
Лишились комори, худоба та птиця.
Вдовиці корову та хліба узяти
Вдалося… Заходьте, шановний, до хати,
Сідайте до столу. Ослін – наче трон.
Хай заздрить вечері камінний барон!

История cоздания стихотворения:

на основі швейцарської легенди про немилосердного графа.