Автор: Всеволод
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2021-10-03 10:36:21
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Казка про свавільну принцесу та її сумочку

       Жив-був колись на півночі могутній король. Мав він дочку-одиначку й проголосив: хто завоює руку та серце принцеси, той
посяде трон після нього.
       Женихів набралося трохи менше, ніж зірок на небі. Та принцеса була пихата та свавільна, тож оголосила:
       - Моїм чоловіком стане той, хто привезе мені вуса та бакенбарди Білого Велетня!
       Жив той велетень у далекому фіорді. Поїхали до нього принци, графи та герцоги. Приїздить черговий жених до фіорду, а
біля стежки велетневі діти гуляють. Питають вони:
       - Чого шукаєш у нашій землі, лицарю?
       - Вуса та бакенбарди вашого батька!
       Діти одразу стягують лицаря з сідла, розганяють його почет, а полоняника позбавляють коня та зброї. Потім граються ним,
як лялькою, доки новий шукач пригод не прибуде або батько не вступиться:
       - У цього герцога вже ледь душа в тілі. Відпустіть його та поверніть меча. Хай тюпає пішкодрала у своє герцогство й
славить нашу добрість.
       Швидко пропала охота у знаті до велетня їздити. А один молодий купчик завантажив воза домашнім вином, позичив у
знайомого лицаря лати й поїхав до велетня. Питають у нього велетові діти:
       - Чого шукаєш у нашій землі, лицарю?
       - Хочу шану вашому батькові віддати!
       Вони хлопця й пропустили. Подарував той Білому Велетові усе вино. Той випив його, розвеселився й питає:
       - Що бажаєш за подяку?
       - Вуса та бакенбарди Вашої Могутності! Дуже прошу! Будь ласка!
       - Та навіщо вони тобі?
      - Мені вони непотрібні. Їх принцеса чомусь хоче!
       Зареготав гігант й збрив косою вуса та бакенбарди. Завантажив їх купчик на воза й привіз до принцеси. Та губи
закопилила: не хоче за купецького сина заміж виходити!
       - А кільце Білого Велетня ти привіз? У яке вправлений діамант величиною з курку?
       - Ні, принцесо. Ви не просили.
       - Міг би й сам здогадатися! Добудеш мені те кільце – вийду за тебе заміж!
       Одяг купчик позичені лати, завантажив сім возів харчами й привіз у дар велетові. Сів з ним грати у шахи – й виграв
кільце! Привіз його дівчині на семи возах, бо важке було! А та не хоче за сірячка заміж виходити.
       - Хай Білий Велетень стане переді мною на коліна й схилить голову! Тоді вийду за тебе заміж, обіцяю!
       Запросив хлопець гіганта з дітьми до себе на гостину. Повідомив принцесі, що Білий Велетень не зможе підійти до палацу,
бо хати та будинки повалить. То ж треба чекати його уклін на краю міста, біля купецької хати. Принцеса прийшла разом з
матір’ю-королевою та почетом. Прибув велет з дітьми. Був він у літах, недобачав трохи. То ж став на коліна й низько
нахилився, щоб обличчя та одяг королеви та принцеси роздивитися. А принцесі знову не так:
       - То він не мені, а матері моїй уклонився! Не вийду за тебе заміж!
       Образився обдурений хлопець та подався до короля. Мовляв, раз ваша дочка тричі свою обіцянку вийти за мене заміж
порушила, то хай мені велетневе кільце поверне. Король був жадібний і важезного золотого кільця з велетенським діамантом
віддавати не захотів:
       - Подарунки – не віддарунки, юначе! Але даю наше королівське слово: привезеш шкіру дракона, убитого тобою в бою –
принцеса твоя!
       Останнього дракона у тих краях люди бачили років триста тому. Пішов купчик батькові скаржитися. Той і каже:
      - Якщо вже почав – не відступайся. Бери останні гроші, сідай на мій шлюп та пливи до далекого Магрибу. У столиці цього
султанату є ринок, на якому продається геть усе. Там ти дістанеш шкіру дракона.
       Одягнув купчик позичені лати, сів зі слугою та командою на шлюп і поплив до Магрибу. Довго він плив. Нарешті висів на
берег і поїхав зі слугою до столиці. Коли дорога уперлася в річку, поліз у воду шукати брід. У руці мав меча, на собі –  білу
бронь.
       А у тій річці біля броду жив старий товстий нахабний крокодилище. Побачив він людину у воді й ухопив її великими
зубиськами за праву ногу. Але вона була у залізних поножах! Доки монстр силкувався їх прокусити, юнак урізав його мечем
якраз між очей.
       Витягли вони зі слугою крокодила на берег. Слуга підморгнув хазяїнові, той зареготав. Зняли вони з убитої тварини шкіру
й привезли королю – мовляв, це – шкіра дракона. У тих краях про крокодилів ніхто не знав, до Магрибу ніхто зі знаті не їздив.
       Став слуга розповідати, як його хазяїн-купчик бився з лютим драконом. Мовляв, він і вогнем дихав, і на задні лапи ставав,
і на аршин угору підстрибував, але хазяїн його переміг. Не міг король порушити даного при свідках слова й довелося принцесі
заміж за купчика виходити. Коли старий король помер, правив він по-купецьки: з розумом та розрахунком.
       А з крокодилячої шкіри наказала молода дружина собі сумочку та чобітки пошити. І ходила з новою сумочкою та  у
блискучих чобітках герцогиням та графиням на заздрість. Бо у них такої сумочки чи взуття не було.
       З тих часів повелося: пихаті та свавільні багачки обов’язково замовляють собі сумочки й взуття з крокодилячої шкіри.
       Ось і казці кінець!

История cоздания стихотворения: