Автор: Всеволод
Тема:Детская проза
Опубликовано: 2022-01-28 18:00:17
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Похід за щастям

Похід за щастям

       Жив-був молодий король Адальберг Четвертий. Коли йому було чотирнадцять років, його батько-король загинув на війні з  
Триозерним королівством. Оскільки по законам тієї країни повноліття наступало з чотирнадцяти років, сина зразу ж
коронували. Війна зупинилася сама собою, бо король-суперник теж загинув у бою. Але миру обидві держави не підписали.
Кожна держава хотіла вичекати слушний час для нової війни.
       Пройшло три роки. Рани війни загоїлися. У королівському замку зробили ремонт. Усі меблі були з червоного дерева та
кипарису. Скарбниця тріщала від грошей.
       - Усе у мене є, крім щастя, - казав молодий король.  Його голова гула від щоденних турбот: доповідей міністрів, скарг
прохачів, повідомлень від шпигунів та збирачів податку, ремствування підданців…
       - Чого вони ремствують? – гнівався він. – У царстві Іоганна Жахливого за ремствування вішають, у королівстві Лахмеда
Кривоустого відбирають майно та обертають на рабів. У мене ж лишень місяць тюрми та золотий штрафу. І податки у мене
зовсім нікчемні. Мені про це придворні розповідають. Кожен день чую: „О, сонцеликий, о, зіркочолий! Ваша держава
найсправедливіша, ваші підданці найзадоволеніші, ваша казна найбагатша! Чи не можна зменшити податки з благородних
мужів та збільшити з простолюду?“  Набридли!
       - Ти щасливий? – спитав якось Адальберг Четвертий у свого зброєносця-однолітка Філіпа.
       - Гадаю, що так, Ваша Величносте, - відказав юнак. – Мій хазяїн благородний, моя платня щедра, кімната у замку та їжа
безкоштовні. Більшого я не потребую. Хіба що кохання.
       - І тут немає щастя! – зітхнув король. – Через рік прийде час одружуватися на якій-небудь принцесі. Мій посол
обвінчається з нею від мого імені й привезе її у закритій кареті. Чи сподобається вона мені, у Нашої Величності ніхто й не
спитає. Немає мені у цім світі щастя! Усе є. а щастя немає! Де його знайти?
       - Коли лицар шукає змагання, він їде на турнір, - одказав вірний слуга. – Коли бажає слави  - їде у похід. Коли бажає
єднання з Небесами – стає пілігримом. Можливо, щастя треба теж шукати, Ваша Величносте?
       Він хотів відволікти хазяїна від сумних думок і це йому вдалося. Король підписав перемир’я з ворогуючою державою.
Написав собі на вигадане імення охоронну грамоту від свого королівського лиця. Відпустив вуса та борідку, щоб його важче
було впізнати. Повідомив двораків, що вирушає у справах державної ваги, а трон тимчасово передає матері-королеві. Таємно
наказав збудувати пліт, уночі відплив на ньому по річці із запасом харчів та грошей, бульдогом Хапом, двома кіньми та вірним
зброєносцем. Король бажав відплисти якнайдалі від столиці у краї, де його ніхто не бачив.
       Вони пливли сім днів. Харчі закінчились і мандрівці надвечір висадились на берег. Пліт подарували першому стрічному. Він
підказав дорогу до найближчого трактиру.
       Коли вони опинилися у ньому, удаваний лицар-король замовив собі, Філіпу та Хапові по смаженій курці. Він хотів
розрахуватися трьома золотими монетами, але зброєносець зупинив його:
      - Не треба, хазяїне. Золото дуже дороге. Раджу дати лише один золотий. Цього вистачить з надлишком!
       На здачу принесли жменьку якихось мідних кругляків. Король бачив їх уперше.
       - Що це? – стиха спитав він у Філіпа.
       - Мідні монети, хазяїне.
       Не треба дивуватися тому, що слуга на людях перестав називати хазяїна королем. Адже сам король удавав із себе
мандрівного лицаря.  А Філіп мав удавати його зброєносця.
       - Чому я їх ніколи не бачив?
       - Бо казна бере податки та платежі у підданців тільки золотом та сріблом! – пояснив супутник.    
       - Та що це таке! – вголос обурився удаваний лицар, -  якщо скарбниця відливає для розрахунків, крім золота та срібла, ще
й мідну монету, вона має приймати від народу не тільки золоті та срібні монети, але й мідні по ціні міді!
       Через два столи сиділи четверо стражників. Один з них вигукнув:
       - Та він ремствує!
       - Ви ремствуєте, шановний пане, - підійшов до шукача щастя старший серед стражників, - то ж маєте відсидіти у тюрмі та
заплатити штраф!
       Бульдог під столом загарчав. Стражник трохи відійшов. Удаваний лицар хотів потягнутися до меча, але Філіп з посмішкою
простягнув причепі охоронну грамоту на імення благородного лицаря Генріха Залізногрудого. Стражники прочитали грамоту,
уважно роздивилися велику королівську печатку на ній, ввічливо вибачилися й пішли з трактиру геть – від гріха подалі.
       - І що я такого сказав? – подумки обурився король, - лише правду, як вона є. Треба відмінити закон про ремствування.
Або полегшити його. Хай-но я до палацу повернуся.
       До Адальберга Четвертого та Філіпа підійшла бідно одягнута жінка. Навчений не чіпати жінок бульдог Хап пропустив її та
повернувся до розгризання смаженої курки. Незнайомка попрохала шукачів щастя залишити їй рештки вечері.
       -  Я – вдова. Чоловік загинув на війні, а у мене семеро дітей. Прогодувати семеро ротів одними своїми руками не встигаю.
Тому кожен вечір випрохую тут рештки їжі, - пояснила вона.
       Король-лицар запитально подивився на трактирника. Той кивнув. Удаваний Генріх Залізногрудий подарував прохачці сім
золотих монет, а рештки їжі скинув собаці. На радощах вдова обцілувала його у обидві щоки й побігла геть.
       - Поцілунок простолюдинки, - подумав король, - теж іще подарунок долі! Але чому мені так приємно? Можливо, щастя – це
давати? Бо я маю усе, а щастя не надбав! Можливо, треба полегшити для вдів податки? Як повернуся до палацу, обміркую.

       Рано вранці він, слуга та бульдог покинули трактир. Їх зустріла вдова та семеро дітей. Діти заспівали подорожнім пісню на
щастя. Філіп обдарував їх мідяками.
       - Краще оминіть оцю дорогу, - порадила вдова, - на ній розбійники! Їдьте у об’їзд!
       Король тільки фиркнув: нещодавно канцлер запевнив молодого правителя, що під його мудрим правлінням розбої на
дорогах припинилися. Шукачі щастя поїхали прямою дорогою. Вона завела їх у березовий ліс.
       - Дивіться, Ваша Величносте, - затурбувався зброєносець, - земля волога та м’яка, але свіжих слідів коліс, копит або
черевиків немає! Люди бояться тут їздити. Може бути пастка! Давайте звернемо з дороги та поїдемо обережно!
       Вони звернули убік, обмотали копита коней ганчірками та нечутно їхали між деревами. Через півгодини почули скрики.
Філіп спішився й пішов на розвідку. Швидко повернувся.
       - Там якісь бандити на галявині, Ваша Величносте, десь півтора десятка. Озброєні погано, піші, але коні пасуться,
прив’язані до дерев, неподалік. Вони катують чоловіка та жінку, багато вдягнених. Вимагають грошей. Ті кричать, що в них
більше немає. А їх усе одно б’ють!
       Двоє кінних нападників налетіли на розбійників несподівано. Ті не встигли осідлати своїх прив’язаних жеребців або
розбігтися. Ватаг загинув від королівського меча. Бульдог учепився осавулі у руку, яка натягувала тятиву, а Філіп добив його,
бо теж мав зброю. Полонеників – купця та його дружину – звільнили. Вони зв’язали розбійників та посадили їх на коней. Довга
кінна вервечка – лицар Генріх Залізногрудий, його слуга, купець з дружиною та змотузовані розбишаки – виїхала на шлях та
рушила уперед. Хап біг за кінними й так люто гарчав, що лиходії боялися плечем ворухнути. Королеві було весело на душі. Він
поглядав на щасливих купця та дружину й посміхався.
       - Може, щастя – це приносити його іншим у скрутну хвилину? – думав він.

       Ліс закінчився. Мандрівці добулися до поселення. Його жителі прийняли лицаря, зброєносця, озброєних трофейними
списами купця та дружину за розбійників, а справжніх зв’язаних зарізяк – за невинних полонених.
       - У нас нічого немає! – закричали вони. – Їдьте грабувати у більш щасливі краї! До нас спочатку завітав збирач податків. А
потім об’явився дракон і відняв усе, що залишилось!
       - Ви смієте мені брехати! – гаркнув до них озброєний до зубів верхівець, - який ще дракон на наших … е-е-е… на
королівських землях? Та останнього убили з десяток років тому!
       - Дозвольте мені розпитати їх, хазяїне, - чемно вклонився другий вершник, - добрі люди, ви помиляєтесь. Мій пан -
благородний лицар Генріх Залізногрудий, він полонив розбійників, яких ви маєте відвести до найближчого судді. Будьте
ласкаві зняти їх з коней та розповісти нам про дракона. Що то за один? Він дійсно є? З моїм хазяїном не жартують! Кажіть!
       - Є!
       - Ще й який! Триголовий!
       - Вирив собі печеру у пагорбі за рікою й оселився в ній. Вимагає від нас по вівці щодень та по дівчині щомісячно. Ми не
знаємо, що робити! Нема рятунку!
       - До королівського намісника зверталися?  
       - Так, але він не знайшов лицарів, бажаючих викликати дракона на герць. Бо він дихає вогнем одразу із трьох пащ й
спопеляє поєдинщиків. А військо не посилає, бо боїться драконового прокляття. Говорить: „Якщо полк солдатів пошлю я,
чудовисько їх прокляне й вони загинуть разом зі мною. Якщо військо відправить король, воно загине від прокляття разом з
Його Величністю. Тому – терпіть!“  Ми й терпимо…
       Адальберг Четвертий зрозумів, у чому річ. Давня драконова магія дозволяла їм насилати вбивче прокляття на ворогів,
якщо поєдинок був нерівним.   
       - Якщо усі бояться, битися доведеться мені, - вирішив правитель краю.

       Він оглянув місцевість, у якій жив дракон. Перед світанням зняв з себе лати, набив їх ганчірками й насадив на кілок. Спис,
який він придбав у місцевого коваля, прилаштував поруч. Вийшло озброєне опудало.
       На іншому березі річки король сховав запасний арбалет, спис та меч.   Сонце ще не зійшло, але вранішня зірка увійшла у
свої права й стала тьмянішати. Коли вона майже згасла, пролунав звук сурми.
       Сонний дракон виліз із печери. Він побачив озброєного лицаря, посунув на нього й спопелив вогнем. У цю мить з кущів
вилетів дротик арбалета й влучив лівій голові у лоба. Вона одразу ж нерухомо обвисла.   Чудовисько випалило по кущах
вогнем. Але король вже перепливав річку.
       Дракон поплив за ним. Плив важкий велетень повільно, а вода довкруж шипіла, бо монстр був розпечений. Лише
розпечений дракон може плюватися вогнем.  Тому вони живуть у печерах – від злив ховаються!
       Адальберг Четвертий переплив річку перший, ухопив списа, припнув до поясу меча й знову кинувся у воду. Він стояв по
груди у воді, щоб не випустити охололого дракона на берег. Чудовисько спробувало його спопелити. Але у річковій воді воно
охололо й спроба не вдалася. Щоб знову вивергати полум’я, дракон мав вийти з холодної води і розігрітися, але суперник
заступив йому шлях.
       Почався запеклий бій. Вода не давала королю ухилятися, а він мусив відбивати напади обох голів одразу! Спис зламався й
він храбрував мечем. Свиснув ворожий хвіст. По грудях потекла кров…
       Вірний Хап мертвою хваткою учепився у хвіст. Свиснув дротик арбалета й друга голова безсило повисла. Це стріляв
зброєносець. Король заборонив йому вступати в бій, але він таки утрутився.
       - Це нечесно! Поєдинок нерівний! – загорлала третя голова дракона! – Прокли…
       - Поєдинок рівний! – гукнув Філіп, - у тебе три голови і у нас троє! Твоє прокляття недійсне!
       - Ви напали із засідки!
       - А ви, шановний, ніколи не нападали із засідок? Поєдинок рівний, клянусь небесами!
       - Тоді страхайтеся! - загорлала третя голова, - бо я…бо я… ( Філіп поквапливо перезаряджав арбалет, а поранений король
ще міг боронитися) ЗДАЮСЯ!
       Адальберг знав, що клятви драконів непорушні. То ж швидко узяв дві присяги вірності – собі та зброєносцеві (на випадок
смерті від рани). Філіп сяк-так перев’язав рану та спинив кров. Селяни перенесли пораненого до найближчої хижки й побігли
до драконової печери. Вивели з неї полонених дівчат та винесли нагарбані чудовиськом скарби.  Зброєносець дозволив їм
забрати золото собі, але зобов’язав за це турбуватися про його пораненого хазяїна та побитого дракона.

        Селяни привели ворожку. Вона змазала якоюсь маззю пошарпаний хвіст і наказала відрубати обидві тяжко пошкоджені у
бою драконові голови:
       - Через рік вони знову відростуть, правда, трохи менші.
       Чудовисько підтвердило й обидві голови відрубали. Від тимчасово одноголового дракона ворожка пішла до пораненого.
Поки вона оглядала його й призначала лікування, до зброєносця підійшли двоє дівчат:
       -  Ми - сестри, Єлизавета та Дженхен. Дракон викрав нас далеко звідси. Ми не зможемо повернутися додому. Чи не можна
нам пристати до вас із благородним лицарем?
       - Добре, - відповів Філіп та дав їм трохи грошей, - але спершу купіть нові плаття. Бо ваші за час полону так порвалися та
попсувалися, що ні на що не схожі.
       Дівчата купили простенькі платтячка й повернулися до хижки. Єлизавета доглядала за пораненим, Дженхен варила їсти,
прала та прибирала. Філіп відправив до королеви-матері врятованого від розбійників купця з листом. Спостерігаючи за
дівчатами, він запідозрив, що вони – не сестри. Але підозри тримав при собі. Бо ж і він з хазяїном видавали себе за інших
людей!
      Коли рана вже майже затягнулася, прискакав утомлений купець із листом матері-королеви. Вона писала: „Любий Філіпе,
сподіваюся на швидке видужання мого сина й нашого короля. Народ цікавиться, куди він пропав. Герцог Люгер розпускає
чутки, що я отруїла Адальберга, щоб сісти замість сина на трон. Схоже, канцлер йому підіграє. Я нікому не вірю й не покидаю
палацу. Вірні благородні мужі та стражники оповідають лихе. Чекаю вас удома!“
       Зброєносець побіг з листом до хазяїна. Той миттю зібрався в дорогу. Замість кольчуги одягнув (бо рана ще турбувала)
куртку без рукавів, пошиту з драконової шкіри. (Її зняли з відрубаних голів жителі села й пошили куртку на знак вдячності.)
Узяли коней, на яких привезли розбійників у село. Наняли семеро озброєних супроводжуючих, бо зброєносець остерігався, що
герцог Люгер влаштує засади на дорогах до столиці. Дали коней і двом дівчатам – Єлизаветі та Дженхен: першу вподобав
король, другу – Філіп. Тимчасово одноголовий дракон ішов у хвості кінного загону. Тепер він підкорявся наказам короля та
Філіпа.
       Хитрий герцог справді виставив засади на короля по усім дорогам до столиці. Але коли слуги герцога побачили кінних, за
якими покірно тюпав дракон, вони не наважились наблизитися й не дізналися, що король був серед  цих мандрівців.
       - Я кохаю тебе, - говорив тим часом удаваний Генріх Залізногрудий до Єлизавети, - але боюся пропонувати тобі руку та
серце. Бо я – бідний лицар, у мене немає багатств чи земель, тільки меч та походи за здобиччю та славою.
       - Я кохаю тебе, мій рятівнику, - відповідала йому Єлизавета. - Мій батько провів половину життя у походах, я звична до
цього.
       Коли загін прибув до столиці, там панував розгардіяш. Крикуни закликали підтримати герцога й штурмувати королівський
палац. Між городянами спалахували бійки. Але поява комонників, за якими покірно йшов дракон, припинила ґвалт.
       - Я знаю – це лицар Генріх Залізногрудий! – закричали у натовпі, - це він переміг та полонив дракона!
       - Наш король пропав! Оберімо лицаря королем!
       - Ура! Хай живе король Генріх!
        - На нім куртка зі шкіри дракона! Хай живе король!
       - Слава переможцю драконів! Слава новому королю!
       - Геть герцога Люгнера, тобто брехуна! Хай живе король Генріх!
      На міську площу привели єпископа. Наляканий, він шепнув кандидатові на трон:
       - Лицарю, прошу тебе відмовитися від трону та захистити королеву-матір від її кривдників!
      - Придивися до мене уважно й вінчай на трон! – зняв з голови шолом Адальберг Четвертий. Єпископ сплеснув руками й
миттю почав вінчати «благородного лицаря Генріха Залізногрудого» на короля.
       Прибіг засапаний герцог Люгер з озброєними слугами.
       - Кого ви обираєте на короля, схаменіться! – загукав він, - у цьому зайді немає ні краплини благородної крові!
       - Тоді чому ти не раз цілував мені руку, вимолюючи нових маєтностей та прощення старих боргів та гріхів? – крикнув
розлючений король. – Узяти зрадника!
       Незважаючи на борідку та вуса, герцог упізнав короля й закрив голову руками. Слуги герцога теж упізнали у лицарі
законного правителя й накивали п’ятами. Зброєносець та супровід заарештували зрадливця.
       - Так це ж наш король Адальберг! – гукнув хтось із натовпу.
       - Оце так штукар! Змусив нас двічі визнати його королем!
       Народ котився з реготу та аплодував новому-старому королю. Хтось із знатних побіг до палацу  повідомити королеву-
матір, що її син повернувся.
       - Тепер я буду правити вами як переможець дракона! – почав тронну промову король.

       Коли Адальберг-Генріх Четвертий Залізногрудий (тепер так звали короля офіційно) прибув до палацу, він відправив
канцлера та герцога до тюрми, міністрів і намісників розігнав та набрав нових. Вони повинні були розповідати йому правду й
тільки правду про стан держави. Пом’ягшив податки, а з вдів із дітьми брав лише сьому частину. Казна приймала до сплати не
тільки срібло-золото, але й мідь. Закон про ремствування було скасовано.
       - Не ображаєшся, що я не зізнався тобі, що є король? – спитав він у Єлизавети.
       - Не ображаюся, Ваша Величносте, - хитро посміхнулася юнка, – між іншим, я – принцеса, молодша сестра короля
Триозерного королівства. Дженхен – моя служниця. Ваш зброєносець нещодавно запропонував їй руку та серце.
       - Він має бути винагороджений за мужність! – зауважив король.
       Через місяць у палаці одночасно грали два весілля – короля та його зброєносця. Правитель Триозерного королівства був
гостем на весіллі й склав із зятем мирну угоду. Обидва королі підписали грамоту на дарування Філіппові лицарського звання та
земель.
       - Я щасливий! – шепнув дружині король. - Народ мене шанує, ти мене любиш, престол займаю по праву переможця…
Більше мені нічого не треба!

История cоздания стихотворения: