Автор: Джаспер Блек
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2016-12-09 16:17:23
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Лист Солдата

В одну мить, світло, котрого не було в квартирі ось вже п’ятий день, з’явилося в усіх лампах та світильниках кімнати. Дівчина з полегшенням видихнула, загасивши цим свічку, що освітлювала краєчок столу з відкритою книжкою, і кинулася вмикати комп’ютер, щоб перевірити пошту.
«У вас 9 непрочитаних повідомлень»-висвітлилось на екрані за хвилину. Вона натиснула клавішу “Enter” і стала швидко продивлятись повідомлення одне за одним. Дев’ятим, а отже найпершим з непрочитаних, виявився саме той лист на який вона чекала.
«Отримано 10.07… Отже того ж дня, коли подачу електроенергії “призупинили”. Сподіваюсь, усе в порядку»- подумала вона і почала читати. Тієї ж миті у її голові залунав його голос, такий близький і рідний:
«Здрастуй, кохана. Пам’ятаєш я писав в останньому листі, два тижні тому, що можливо мені доручать особливе завдання? Мені його доручили. І я його виконав. Не до кінця, та все ж… Тепер жодна обережність і таємність ні до чого. Але все по порядку. Згадай будь ласка день нашого весілля. Згадала? А чи згадала ти, що я тобі пообіцяв вже ввечері того дня? Що розповім найважливіше про себе. Те, що ти досі не знала. Що ж…. Прийшов час для цієї “розповіді”.
Знаєш… Я завжди відрізнявся “геніальними” ідеями, котрі фактично були єдиним можливим виходом. І майже всі вони були вигадані під зорями.
Перша така ідея з’явилась у моїй голові у п’ятирічному віці. Тоді, в селі моєї бабусі, в старому садку, я впав у старий колодязь. В нього не було стінок над землею, зате глибше він був викладений камінням. А я собі видивлявся яблука вгорі, котрі були майже непомітними у вечірніх сутінках, та й не помітив отвору у землі. Вода була неглибоко, метрів за чотири від землі, але мені малому здалось, що я падав вічність…
Я шубовснув у воду, та швидко виринув. Вода була брудна і каламутна і я кілька хвилин пирхав і відпльовувавсь, а тоді почав звати на допомогу. Минуло ще зо десять, але мене ніхто не почув. Тоді я вирішив вилазити самотужки. Вчепився був пальцями за один камінець, а він вислизнув, за інший – і цей такий само слизький. Так я майже розвернувся довкола себе, перебираючи камінці, а тоді один з них хитнувся і я зміг узятись за нього, але щойно я трішки витягнув себе з води – камінець випав із кладки і я відкинув його у воду. Тоді я взявся за виїмку, що утворилась і підтягнувся за нього вгору. Вхопився був за іншого камінця, цей був вище од попереднього, але й він випав. Так я зрозумів, що це мій єдиний шанс жити. Я підтягувавсь, знаходив нестійкого камінця, витягував його і хапавсь за новий “щабель”. Потім мені часто казали, що це диво, що знайшлось стільки камінців, що вони були недалеко одне од одного, що вся кладка колодязя не полетіла зі мною у воду, але тоді я не розумів і просто тягся догори, мов квітка, що тягнеться ближче до неба, до зірок.
Коли я нарешті опинився на землі, то в мене ледь вистачило сил, щоб відповзти на кілька метрів від того, “проклятого” за словами моєї бабусі, колодязя: в очах стояв червоний туман, а руки і ноги були мов ватні, та ще й мокрий одяг сковував рухи… Далі я пам’ятаю як прокинувсь зранку у бабусиній хаті, та ще як пояснював що трапилось зі мною.
Дехто з татових друзів ще казав, що в мене могла розвинутись клаустрофобія, але, на щастя, цього не сталось.
Ще одна, справді важлива і корисна ідея допомогла мені в школі, у сьомому класі. У той час я був худеньким і слабким хлопцем, мав найкращі оцінки, тому було кілька моїх однокласників, котрим це не сподобалось. Особливо одному хлопцеві, котрого через його низький зріст і повне тіло у старших класах називали Боровом. Але тоді він був не нижчий решти і сильніший мене вдвічі. Того дня, коли відбулась наша чергова і остання бійка, ми прийшли до школи прибирати клас о 19 годині. Вже навіть не пригадую як конфлікт почавсь, але врешті решт я здогадавсь, що маю зробити, щоб не бути знов побитим, і зі злості штурхонув його всією силою, тож він перечепившись через низеньке підвіконня випав у відчинене вікно. З висоти другого поверху він впав у кущі, що росли прямо під стіною нашої школи, отримав кілька подряпин, забитий лікоть та вивихнуте плече.
З тих пір, я більше не боявся тих хлопців, навпаки, вони боялись мене і старались навіть не наближатися до мене, позаочі називаючи мене психом.

Моє подальше життя було майже без цих “проявів геніальності”, хоча мене не відрахували з університету лише тому, що я написав курсову роботу останньої ночі і отримав за неї четвірку “з плюсом”. Ну і звісно заспівати серенаду під твоїм гуртожитком також було вирішено в такому пориві.

А далі все моє життя ти знаєш: наше весілля, моя служба у Збройних Силах із спеціалізацією на розвідці. Потім я приїхав і за місяць ти сказала мені, що вагітна. Далі я повернувся на контракт до армії і потрапив у програму міжнародної військової співпраці. Потрапив до цієї забутої Богом країни. Маленької, її навіть на карті світу важко знайти, та все ж тут йде війна. Війна за кількасот кілометрів квадратних піску і гір випалених сонцем.
За ці пів-року тут я бачив багато і найбільш із усього – піску та зірок. Ніколи б не подумав, що пісок може проникнути всюди, але він це робив, був у всіх можливих місцях: у їжі, незважаючи на всі старання кухарів цього уникнути, у воді, у повітрі, зранку на губах та у волоссі…
А скільки він має кольорів – просто неймовірно. Інколи здається, що в світі залишилися лише чорний, та відтінки піску. Він червоний на світанні та заході сонця, білий коли сонце в зеніті, жовтий та оранжевий впродовж дня та сірий уночі. І поміж тим він щохвилини інший…
А які тут зорі… Їх тут міріади. Вночі усе світло надворі вимикають, щоб не видавати позицій і видно тисячі зірок. Навіть таке невелике місто як те в якому ми живемо, все ж закриває від наших очей більшість зірок. Зірки різних кольорів, розмірів і складаються у сотні сузір’їв… Це одна з найпрекрасніших речей, які я лиш бачив….
---------------------------------------------------------------------------------------

Своє перше спецзавдання шість днів тому. Мене, вже присмерком, викликали до полковника, котрий чи то був не з англомовної країни, чи то мав мовні дефекти – досить важко було зрозуміти про що він говорив. Але зрештою я зрозумів: нас висадять з вертольотів за десяток чи два кілометрів від бази, в горах, звідки ми йтимемо до пункту призначення – міста, залишеного всіма жителями та самими бійцями противника.
Це мене здивувало: місто покинуте, а ми його не зайняли. Більше того, туди посилають трьох солдат, за інформацією, яку звідти нібито не встигли вивезти. Мені пояснили, що це дані розвідки,  показали карту. Тоді я все зрозумів: місто стояло «в оточенні» гір, у природній котловині. З іншого боку гір стояли ворожі протиповітряні установки та спостерігачі. Щойно помічався хоч якийсь рух наших сил – все накривала артилерія…
-Підуть троє. Ви, стрілець, у якості командира операції, рядовий “N”, професійний хакер, серб, та рядовий “M”, кулеметник. Після висадки наступний контакт орієнтовно за два дні, коли Ви почнете транзакцію даних, або повідомите про відсутність такої можливості та необхідність евакуації.
- А що якщо… Все піде не за планом?- перебив я.
Полковник підняв на мене свої червоні від піску та перенапруги очі і зі співчуттям в голосі сказав:
- Дані мають бути отримані будь-якою ціною. Маєте три дні на підготовку. На цей час ви троє звільнені від вахт та усіх інших обов’язків. Ви маєте відпочити, познайомитись, можливо розробити план пересування, підготувати спорядження… Загалом, решта будуть проінформовані завтра зранку. Прошу Вас прийти разом із ними. Ви вільні.
Що було наступні три дні – не казатиму, нічого цікавого.
Після висадки ми потихеньку, обережно почали спускатися зі схилу гори, ховаючись за кожен камінь від палючого сонця та ворога. Потім, вже біля підніжжя заночували. Багато не говорили – дещо одне про одного знали, та і обстановка не сприяла бажанню говорити.
Наступного ранку, недовго по сході сонця ми увійшли у місто. Воно було мовчазним і лякаюче мертвим, їй-бо якась примара….
Ми проминули з десяток будинків і пристрій на поясі “N” почав пікати. Будинок що ми шукали був неподалік. Ми підійшли до нього і вирішили спершу оглянути, потім заходити. “M” пішов довкола будинку, а ми вдвох почали дивитись чи не заміновано двері.
Прогримів вибух.
Ми впали на землю очікуючи нових, чогось ще… Пролежали на піску з пів-години – нічого не відбувалось, та все ж лежали. Хто зна, яка до нас сьогодні пані Фортуна: чи не помітили вороги, чи вже сканують місто своєю оптикою… Нарешті ми стиха піднялись і пішли шукати «бойового побратима».
Обійшли будинок і побачили… “M” не стало. Лиш пісок у ямі посеред дороги був чорний від крові, що запеклась. Протипіхотна міна.
-Сумний кінец для славной людини- раптом сказав “N”, трішки неправильно, але тим не менш українською мовою.
Я здивовано поглянув на нього.
Він розвів руками і пояснив:
- Батьки виїх.. виїхати з західной Украйни, коли падать Залізна Занавєс. Знаю небагато українськой і руской мови.
- То чому ж ти раніше не казав?
- А нащо? Тепер бачить – тобі сумно, змінити думку треба.
- Ти правий… І навіть хреста не поставиш…
- Сумно то. Дуже.
---------------------------------------------------------------------------------------

За дві години вдалось почати передачу інформації –  інтернет-обладнання запрацювало. Тоді ж, при “контакті” полковник і приголомшив нас:
- За ці дні ситуація змінилась. Наша база – в зоні активних бойових дій. Навряд чи вертоліт зможе пролетіть над цим пеклом. А ворог планує повернути собі позицію в місті – чекайте їх завтра близ світанку на горизонті. Новий наказ: дочекатись закінчення транзакції та евакуюватись всіма можливими способами. Ми вишлемо за вами вертоліт щойно це буде реально. Мені прикро за “M”. Зробіть так, щоб він йшов туди не дарма….

---------------------------------------------------------------------------------------


До цього часу, коли я пишу ВОНИ вже зайняли пів-міста. Передача завершена на 96%. Серб сказав, що я можу тобі написати. Ось я пишу…. А перед цим я знов отримав “геніальну” ідею. Напевне останню…
Розумієш… Я побачив усю цю війну – звичайними шахами. І зрозумів, що якщо “ферзь” зробить цей хід через місто, то всім нам “шах і мат”. Я поговорив із “N”, спитав чи він не боїться вмерти, а він сказав:
- Ні, мені нема людей і речей втрачати і вартих мені жити. А якщо тобі є – напиши їм.
Тоді я налагодив зв’язок з полковником і спитав чи можливо для нашої артилерії накрити це все. Він відповів ствердно, ще додав, що команду віддам я – тепер можна використовувати супутникові телефони. Для цього треба вийти з цього підземного комплексу на поверхню і за кілька десятків секунд сказати єдине слово…

Запам’ятай мене, прошу. Я люблю тебе. Не знаю чи повернусь… Просто ти не впадай в траур за мною. Шукай того з ким знов станеш щасливою.

Навіки твій…



---------------------------------------------------------------------------------------              ----------
---------------------------------------------------------------------------------------

Рясним потоком сльози лились по щоках дівчини… Її розпирало власне горе і водночас в душі зяяла порожнеча… Прірва неймовірних розмірів… Вона його втратила…

Раптом у двері постукали. Спершу тихо, чого вона за власним хлипанням не почула, а тоді сильніше.
Вона ледь протерла очі та, майже наосліп, пішла до дверей.
Відкрила і не повірила власним очам. На порозі стояв ВІН. Теплий, живий, такий рідний і коханий… Вона заридала і впала до нього на груди.
Він ЇЇ обійняв і міцно стиснув. Запах її шкіри, волосся – все таке рідне, домашнє, неповторне.
Вони зайшли всередину.
За кілька годин вони лежали разом на ліжку і вона лиш тихенько сьорбала носом та міцніше притискала до себе.
Нарешті спитала:
-Що ж було потім?
- Потім? Нагородження медаллю та солідною сумою грошей, комісували додому, нібито за контузією, котрої і не було…
- Та не те… Як ти…- вона знов стиснула його – Живий…
Він поглянув на неї, глибоко вдихнув, видихнув і прошепотів:
- Я маю заради кого жити…

История cоздания стихотворения: