Автор: Джаспер Блек
Тема:Философская проза
Опубликовано: 2017-03-01 19:48:37
Автор не возражает против аналитического разбора и критики в рецензиях.

Сила Пісні

Над Мордором висіли важкі хмари. Непроникна тьма стояла над твердинею Барад-Дуру. Удари молотів, шипіння та тріск вогню, стогони поранених та вимучених рабів – така симфонія болю звучала над Темною Фортецею. Єдиним різким звуком зазвучали сурми – далеко на сході, куди не сягала темна рука Сауронових чар сходило сонце, ненависне вартовим оркам, котрі й загуділи у труби. Це був незвичний світанок. Останній, для п’ятьох гобітів, бранців Темного Владики. Незвичні були бранці. Зазвичай ловили гостровухих ельфів, нерозважних людей, відступників орків, але не низькорослий народець – не заходили вони так далеко. Досі не заходили.
Однак, вони були порушниками, а отже мали бути покарані.
Далеко на сході у небо підіймалось криваве сонце, але гобітам не судилось його вже побачити. Це був ранок їх страти. Давно, ніби в минулому житті, пригадувались їм ті дні, коли вони пішли з Гобітону, відправляючись у Подорож. Веселі, безтурботні, немов ішли на прогулянку. Лиш через два тижні вони зрозуміли, що таке справжня Подорож. Голод, холод, дикий степ, де вороги чатують на кожному кроці, гори, де велетні жбурляють скелі, мов камінчики, печери, де живуть істоти, чиї імена викреслені з пам’яті навіть найстарших… Двадцятеро покинуло Гобітон, сімох спіймали на кордоні Мордору, лиш п’ятеро пережили тортури, жодному не судилося знов побачити рідний Шир.
Їх вивели із клітки й потягли на ланцюгах повз усіх рабів до Безодні. Змучені гобіти ледь рухали ногами, але їх не підганяли. Жорстоких орків, бездушних катів, навіть їх змогла зачепити стійкість цих низькорослих диваків - досі ніхто не витримував таких мук. Повільно йшли гобіти і намагались згадати сонце, котре так любили колись давно. Вони з останніх сил тримали яскраві спогади про свою батьківщину у пам’яті. А тоді, немов за сигналом невидимого диригента, вони заспівали. Це була та сама пісня, котру вони співали у минулому житті – на початку Подорожі. Тоді вони не розуміли, не знали і були щасливими цьому… Тепер їх пісня звучала інакше, бо мала зовсім інший сенс, невідомий їм спочатку. Вони йшли і чим далі, тим голосніше лунала їх пісня. З кожним повтором, все більше рабів її підхоплювали зі сльозами на очах. Гобіти були все ближчі до Безодні…

Отчий поріг в імлі розтав…
Дорогам вже і лік пропав…

Першого гобіта, вже старого Бінлі штовхнули до низу і його голос обірвався на пів-слові, але його підхопили десятки інших…

Шукали, де тій ночі край…

Юний Перегрін Крад відправився услід за своїм товаришем…

Зірок збирали урожай…

Голоси інших полонених набирали силу, все гучніше звучала пісня, а їх наглядачі орки не могли нічого подіяти – стояли зачудовані силою цих рабів. Лиш голос Харті Крад, тендітної та єдиної дівчини серед цих гобітів, затих у глибині Безодні…

Ніч і морок, дим й полон -
Це все лиш сон…

Повновидий Форті Грінріз полетів сторчма у Пітьму.

Це все лиш сон…

Останній гобіт серед полонених, Кардіф Хорт зустрів свою смерть у глибині та темряві.
Але пісня линула далі, набирала сил, з кожним повтором, все більше знедолених бранців підхоплювали її. Жоден наглядач не міг поворухнутись, осліплений силою цих зламаних людей та ельфів, іскрами їх душ, що злилися у єдине полум’я. І навіть Саурон у своїй темній вежі відчував як тріпоче вся його сутність від єдиної пісні, котру співали усі бранці Мордору. І на єдину секунду він побачив яка Сила керує цими людьми, і жахнувся, що не зламати йому цієї сили, не затемнити, не стерти іскру, що Ілуватар вклав у їх душі… Затремтіла Чорна Вежа, останні відголоски світла у темних душах тримали наглядачів-орків у заціпенінні.
Далеко на сході зійшло сонце, а над Мордором лунала пісня…

История cоздания стихотворения: